КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Абзац (нім. Absatz, букв. — перерва, відступ, пауза) – відступ управо в першому рядку тексту; пов’язаний змістом тексту від одного (першого) відступу до іншого (другого); складається , як правило, з кількох (рідше – з одного) речень; одиниця не синтаксична, а семантико-змістова.

Абревіатура(італ. abbreviatura, від лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочене слово-іменник; виділяють три основні структурні типи абревіатур: ініціальні, які бувають літерними, буквеними (ООН, США) і звуковими, що утворюються з початкових звуків (вуз, рагз); складові, які утворюються з усічених основ {універмаг, міс­цевком, юннат); мішані, що творяться поєднанням усіченої основи слова з окремим словом (держадміністрація, міськрада) чи зі звука­ми (райво, завуч).

Абревіація (лат. abbreviatio — скорочення) — різновид морфологічного способу словотворення, який полягає у творенні абревіатур (див. Абревіатура).

Автокомунікація(грец. аиtos — сам і лат. соттипісаtіо — робити спільним) — внутрішній діалог людини з самим собою.

Автонім(грец. autos — сам onyma — ім'я) — справжнє ім'я автора.

Адресант(нім. adressant — відправник) (автор, мовець) — джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови і/або парамови і передає адресату (слухачеві, читачеві, аудиторії).

Адресантність (повідомлення, дискурсу, тексту) — репрезента­ція в процесі спілкування особистості адресанта (ідей, позиції, сві­тогляду тощо).

Адресат{нім. adressat — отримувач) (отримувач, слухач, читач, інтерпретатор, аудиторія) — кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка сприймає повідом­лення і у відповідності зі своїми когнітивними стратегіями і кон­кретними конситуативними умовами інтерпретує повідомлення адресанта.

Акт комунікативний —найзагальніше поняття комунікативної лінгвістики; інтеракція, процес, який відбувається в певному місці на пересіченні осей простору і часу між адресантом і адресатом, результатом котрого є дискурс (текст).

Акт мовленнєвий — складова повідомлення, цілеспрямована мовленнєва дія; одиниця нормативної соціомовної поведінки, яка розглядається в межах прагматичної ситуації. Основними ри­сами мовленнєвого актує інтенціональність, цілеспрямованість і конвенційність. Цілісність мовленнєвого акту створюють акт ло-куції (власне мовленнєве висловлювання), іллокуції (комуніка­тивної мети) і перлокуції (скерованості на результативний вплив щодо адресата).

Акт мовленнєвий ініціативний — мовленнєвий акт, який відкриває собою діалогічне спілкування учасників комунікації.

Акт мовленнєвий непрямий — мовленнєвий акт, у якому ілло-куція адресанта виражена не буквально засобами повідомлення, а повинна «вичитуватись» адресатом з опертям на імплікатури дискурсу.

Акт мовленнєвий прямий — мовленнєвий акт, у якому іллоку-ція адресанта виражена буквально засобами повідомлення.

Акт мовленнєвий реактивний — мовленнєвий акт учасника спілкування, який слідує за мовленнєвим актом мовця; відповідь адресата на ініціативний мовленнєвий акт адресанта.

Акт мовленнєвий фінальний — мовленнєвий акт учасника комунікації, яким завершується діалогічне (полілогічне) спілкування.

Актуальне членування речення — виділення двох частин речення: дане, наявне (тема) і нове (рема — те, що повідомляється про тему): Де ви тепер навчаєтесь? (тема; зміст запитання ) — У Києві (рема; нове); пор.: Тепер я навчаюсь/у Києві.

Акустика (грец. akustikos — слуховий) звуків — розділ фізики; в лінгвістиці — вивчає матеріально-фізичну (хвильову) природу звуків, час і силу їхнього звучання тощо.

Акцент (лат. accentus — наголос) — інтонаційне виділення окре­мого складу в слові, всього слова у реченні; зумовлюється усталеною своєрідністю артикуляційної бази рідної мови; часто простежується у мовленні нерідною мовою.

Акцентологія (лат. accentus і loqos— слово, вчення) — галузь лінгвістики про норми і функціональну важливість усталеного в літературній мові наголошування слів (наголошування голосних у складі слів, логічне виділення слова в контексті, у реченні).

Алфавіт(від назви двох перших грецьких літер — alpha і betha), або азбука(від двох перших старослов'янських літер — азь і буки), або абетка (від українських а і бе), — сукупність усіх літер (букв), уживаних у писемній формі мови і розміщених у певному усталеному порядку.

Аналітйзм(грец. analysis — роз'єднання, розклад, розчленування) — роздільне вираження основного (лексичного) і додаткового (слово­твірного, морфологічного, синтаксичного) значень слова: буду читати (лексичне значення виражене інфінітивом, а граматичне (морфоло­гічне) — допоміжним дієсловом буду); читав би (лексичне значення виражене дієсловом у формі минулого часу, а граматичне значення умовного способу — часткою би).

Антоніми(грец. anti — проти /опута — ім'я) — слова із протилежним значенням; виражають несумісні поняття, зміст яких заперечує один од ного; структурно поділяються на різнокореневі (гарячий — холод ний, швидко — повільно, південь — північ, сумувати — радіти) іодноко реневі (зайти — вийти, наступ — відступ, молодий — немолодий).

Арготизми(франц. arqot — жаргон) — функціонально різнотипні ненормативні слова, сполучення слів у мовленні осіб, яких характери зує аморальна, навіть інколи злочинна поведінка: блатний, по блату, кімарити, шкет, шмон та ін.; певною сукупністю арготизмів утворюється арго — один із різновидів соціальних діалектів.

Артикуляція(лат. articulatio — розчленування, від articulare — розчленовувати, чітко вимовляти) — робота мовних органів, спрямо­вана на творення звуків; складається з трьох фаз: екскурсії (лат. excursio— вибігання вперед) — початкового руху органів мовлен­ня, підготовки мовних органів до утворення звука; витримки — положення органів мовлення в момент артикуляції основної складової звука і рекурсії (лат. recursio — повертання назад) — повернений мовних органів в попереднє (вихідне) положення.

Архаїзми(грец. archaios — давній) — застарілі слова, сполучення слів, граматичні форми і звукове оформлення слів, які відображають минуле, вийшли з активного вжитку; найчастіше простежуються ухудожніх текстах: Удавайте пророків і йдіть — отверзайте уста (П. Тичина); архаїзми (власне архаїзми, історизми) — належать до пасивної лексики мови: брань (битва).

Атмосфера спілкування — лінгво-психо-соціо-когнітивні сто­сунки учасників комунікативного акту.

Аудиторія — збірна назва читачів, слухачів, глядачів, на яких розраховане конкретне повідомлення адресанта (див. Адресат).

Афіксація— творення нових слів додаванням до твірної основи словотвірних афіксів (префіксів, суфіксів, префіксів і суфіксів, пост­фіксів тощо); разом із безафіксним словотворенням, осново- і слово­складанням, абревіацією афіксація становить морфологічний спосіб словотворення.

Багатство мовлення — риторичний аспект комунікації, скла­дова мовної компетенції адресанта, пов'язана з умінням застосо­вувати різноманітні засоби мовного коду, уникати повторення од­нотипних елементів, конструкцій, застосовувати синонімічні засо­би тощо.

Безафіксний спосіб словотворення— різновид морфологічного творення слів шляхом усічення твірної основи афіксальних морфем: переказувати —> переказ, захистити —> захист, блакитний —> у блакить, невчений —> неук.

Безособові дієслова— означають дію (вечоріє) або стан (нудить усередині) людини, природи, які не залежать від її виконавця: Пече всередині та ін. предикативних частин речення.

Безособові речення— односкладні речення, головний член яких означає стихійну дію чи стан природи або таку дію чи стан особи, що від­буваються незалежно від її волі: Вже розвидняється; Не щаститьмені.

Безсполучникові складні речення— складні речення, предикатив­ні частини яких об'єднані в одне змістове й синтаксичне ціле не спо­лучниками чи сполучними словами, а з допомогою інших засобів зв'яз­ку — інтонації, порядку розміщення предикативних частин речення, співвіднесеності форм дієслів-присудків. Виділяють речення з одно­типними частинами (відношення між ними близькі до сурядних): Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою (Т. Шевченко) та різнотипними частинами (відношення близькі до підрядних): Знаю: ЗГ попелу сходять квіти. Вірю: з каменю б'є джерело (А. Малишко), Вмерла мова в устах народу — вмер і на­род (К. Ушинський).

Варваризми(грец. barbarismos, від barbaros — чужинець) — ін­шомовні слова, частково засвоєні літературною мовою; їх фонетич­ний склад суперечить лексичним і граматичним нормам літературної мови; власне української мовної заміни не мають: фрау, мадам, сябри.

Варіант, варіантні(лат. variants — змінний) мовні форми— фонетично, граматично й стилістично розрізнювані паралельні форми слів, словосполучень і речень: восьми і вісьмох, учневі і учню, безлад і без­ладдя, батьки турбуються — батьківська турбота.

Вербальні компоненти —засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення (повідомлення) тексти, за допомогою яких передається інформація в комунікації.

Взаєморозуміння —механізм міжособистісної взаємодії,
пов'язаний насамперед з когнітивними процесами, який забезпечує формування спільного смислового простору учасників спілкування.

Вигуки— слова, які служать для вираження емоцій, вольових спонукань; вигуками нікого і ніщо не називають, а тільки виражають.

Вид— граматична категорія дієслова, яка реалізується в грама­тичних значеннях доконаного — указує на обмеженість дії (напи­сав)! недоконаного виду — необмеженість дії (писав).

Види мовлення — різні аспекти мовленнєвої діяльності. Виді­ляються в залежності від характеру мовлення (внутрішня і зовніш­ня), способу організації мовлення (усна і писемна), міри активнос­ті (продуктивна і рецептивна) та деякі інші.

Виразність(образність) мовлення — риторичний аспект кому­нікації, складова комунікативної компетенції адресанта, пов'яза­на з прагматичним впливом на адресата. Виявляється у доборі елементів мовного коду й умінні побудови повідомлень з найви­щим перлокутивним ефектом.

Відмінок— граматична (власне морфологічна) категорія, власти­ва словам іменних частин мови, з допомогою якої виражаються різні синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення між словами у словосполученні і реченні.

Відокремлені члени речення— другорядні члени речення, виділе­ні засобами інтонації для посилення їхньої смислової ролі в реченні. Ві­докремленими бувають означення: Я єсть Людина, в боротьбі зміц­ніла... (М. Бажан); прикладки: А де ж твої думи, рожевії квіти, доглядані, смілі, викохані діти? (Т. Шевченко); додатки: Ви здійснюєте волю Батьківщини, все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов'яз­ку (0. Гончар); о б с т а в и н и: Хустину кинувши на плечі, надівши плат­тя весняне, берізка вибігла надвечір і жде чи вітру, чи мене (С. Будний).

Вокативні(лат. vocativus — звертання) речення— речення-звертання, якими нерозчленовано з погляду синтаксичного, нечленореченнєво виражають думку; характеризуються звертальною інтонацією, з їх допомогою виразно передають різноманітні почуття, волевиявлення людини: Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей... Донеч­ко! Марусько!.. (Б. Антоненко-Давидович).

Внутрішнє мовлення— мовлення-мислення кожної особи про себе та інших, звернене до себе.

Вставлені слова,сполучення слів, речення— граматично не пов'язані з реченням конструкції, які виражають додаткові повідо­млення чи побічні зауваження, котрими поповнюється зміст висло­влювання, вказується на такі деталі або факти, які не передбачалися у початковий момент формування думки: Як сонячно на світі треба жить, щоб честь (не просто право!) заслужить — цей хліб, що зріс на бойовищі, їсти (Н. Тихий); Сучасне життя — всі ми це відчуваємо — тримає людину в постійному нервовому напруженні (0. Гончар).

Вставні слова,сполучення слів, речення— граматично не пов'язані з реченням конструкції, які виражають ставлення мовця до висловлюваного, дають йому емоційну оцінку, вказують на джерело думки, порядок повідомлення тощо: 3 літами, що там некажіть, стаєш куди мудрішим (О. Підсуха); Мабуть, передчуття розлуки властиве люди­ні (І. Цюпа); Життя людське — це, власне, дороги й дороги (О. Гончар).

Вульгаризми(лат. vulqaris — простий, грубий) — непристойні, лайливі слова, які з моральних причин перебувають поза нормами літературної мови; вживають здебільшого в нелітературному розмовно-побутовому мовленні, в художніх творах для надання їм побутового колориту, слугують ознакою низького морального рівня персонажів, ді­йових осіб: Хулігани? Одержать по мордасах! (П. Загребельний).

Говоріння —вид мовленнєвої діяльності з використанням вокального каналу комунікації, який полягає у створенні повідом­лень (мовленнєвих актів), скерованих адресатові.

Граматика(грец. grammatike, від gramma — буква, написання) — лінгвістична наука, що досліджує систему морфологічних категорій, зна­чень і форм, синтаксичних конструкцій, способів словотвору; розділ мо­вознавства, в якому вивчають граматичну будову мови; складається з чотирьох розділів — морфеміки, словотвору, морфології, синтаксису.

Граматичні значення слів— узагальнені й абстрактні поняття, якими виражаються різні типи відношень між словами — носіями лек­сичного значення — за допомогою граматичної форми: боронили Віт­чизну — у дієслові суфікс -л- і закінчення -и виражають граматичні зна­чення дійсного способу, минулого часу, множини; в іменнику Вітчизну— закінчення -у вказує на знахідний відмінок однини жіночого роду.

Граматичні категорії слів— найбільш узагальнені поняття, якими об'єднуються однотипні граматичні значення, виражені різними мов­ними засобами. Наприклад, граматичні значення жіночого, чоловічо­го і середнього роду утворюють категорію роду; недоконаний і докона­ний види — категорію виду; минулий, теперішній і майбутній час — ка­тегорію часу.

Граматична форма слова— засіб вираження граматичних кате­горій, граматичних значень: пиш-у — це форма 1-ої особи однини діє­слова дійсного способу; з-робити — форма доконаного виду; проспіва-в — форма минулого часу, однини, чоловічого роду.

Графема(грец. graphe — запис, накреслення) — найменша оди­ниця писемної мови (письма), яка відповідає фонемі в усному мовленні.

Графіка(грец. graphike, від grapho — пишу) — сукупність усіх за­собів певної писемності (графем), усіх неусномовних накреслень, яки­ми живе мовлення передається на письмі (букви алфавіту, апостроф, знак наголосу, розділові знаки); система співвідношень між буквами, вживаними у мові, і звуками; розділ мовознавства, в якому вивчають графічну систему мови, звукове значення букв тощо.

Двоскладні речення— речення з двома головними членами ре­чення — підметом і присудком.

Деривація(лат. derivatio — відведення) — творення похідних про­стих і складних слів за допомогою афіксів основоскладання (земле­трус) чи словоскладання (механік-конструктор) (див. Словотворення).

Дикція (лат.dictio — вимовляння) — міра точності, розбірли­вості вимови фонем, морфем, слів, фраз, яка визначає розбірли­вість мовлення, а значить і його розуміння іншими людьми.

Дисиміляція(лат. dissimilis — несхожий) — вид комбінаторних змін звуків, який полягає в заміні одного з двох однакових щодо способу творення приголосних звуків іншим, відмінним за способом творення: кьто —> хто; плетти —> плести; ручник —> рушник.

Диференційні(лат. differentia — відмінність, різниця) ознаки фо­нем— артикуляційно-акустичні властивості, якими одна фонема від­різняється від іншої; для голосних фонем такими ознаками є ряд, під­несення, лабіалізація; для приголосних — місце і спосіб творення, участь голосу і шуму, твердість/м'якість; інші ознаки (наприклад, дов­гий — короткий звук) є супровідними, недиференційними.

Дифтонг(грец. di — подвійний і phthongos — голос, звук) — сполучення двох голосних звуків, котрі вимовляються як один склад: у слові дай сполучення ай [аi]; в українській мові найбільш яскраво дифтонги простежуються у північному діалекті: Ід'іед], [п'іеч], [куон'].

Діалект (грец. dialektos — розмова, говір, наріччя) — різновид (фор­ма) загальнонародної мови, наближений до літературної; певна сукуп­ність діалектизмів, які простежуються в мовленні осіб певної території. В українській мові виділяють три основні діалекти — північний, пів­денно-східний, південно-західний, які різняться певними фонетичними, граматичними і лексикологічними особливостями.

Діалектизми — нелітературні, ненормативні мовні одиниці; їх ви­користання обмежується територією діалекту: бараболя (картопля), чара, або пательня (сковорідка), гуня (жіноча свитка), квасок (ща­вель), без (бузок), пантрувати (стежити); розрізняють діалектизми фоненетичні: дифтонгічна вимова і [д'іед], [куін¹], твердий р [бу'ра] і ц [хло'пец] — у північному діалекті; сильне оглушення дзвінких приголо­сних [кни'шка], \д'іт], «укання» [тубі'] — у південно-західному; грама­тичні: -ть в інфінітивах — читать, сидіть, писать; закінчення орудного відмінка -ов, -ом — з тобов, головом; лексичні: вивірка —> білка, файний —> гарний, ногавиці —> штани тощо; діалектизми вводять у мову художньої літератури як засіб стилізації, створення місцевого колориту або ж для характеристики персонажів.

Діалог(грец. dialogos — бесіда, розмова) — форма усного й пи­семного мовлення; розмова між двома особами.

Діалогічність — комплекс комунікативно-прагматичних чин­ників, які виформовують специфіку діалогу: зв'язність реплік, їхню ситуативну залежність тощо.

Дієприкметник— недієвідмінювана і неособова дієслівна форма, яка позначає дію або стан як ознаку особи чи предмета, котра (ознака) сприймається в певному часі: працююча (людина), будована, збудована (хата); зів'яле (листя); дієприкметник поєднує в собі певні категорії діє­слова (часу, виду, стану) і прикметника (роду, числа, відмінка).

Дієприкметниковий зворот — напівпредикативний зворот мови із синтаксичною функцією відокремленого означення; поєднання залежних слів із головним, вираженим дієприкметником: Вже були видні гори, вкриті лісом(І.Нечуй-Левицький).

Дієприслівник— незмінна дієслівна форма, якою позначається дія або стан як ознака іншої дії чи стану; зберігає дієслівні категорії виду, часу: читаючи, читавш,, прочитавши.

Дієприслівниковий зворот — напівпредикативна одиниця мови із синтаксичною функцією відокремленої обставини; поєднання за­лежних слів із головним, вираженим дієприслівником: Гриць, тремтя­чи від холоду,горнувся до батька (Ю. Збанацький).

Дієслова — повнозначні дієвідмінювані слова, які виступають назвами дій або станів; носії динамічної ознаки, семантичні складові якої виявляються у граматичних категоріях, значеннях і формах виду, часу, способу, стану, особи, числа.

Ділове спілкування – це процес установлення та розвитку контактів між людьми, який зумовлений потребами спільної діяльності та включає сприйняття, пізнання й розуміння партнерів спілкування, обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії.

Додаток — другорядний член речення, що є синтаксичним вираженням об'єкта; з формально-граматичного погляду розрізняють до­датки: прямі — виражені знахідним, рідше — родовим відмінком іменника чи іншого субстантивованого слова без прийменника: Ва­жливе завдання школи — виховати людинудопитливою, творчою, ду­маючою (В. Сухомлинський), Люди достойні квітівна морі і на землі (Є. Летюк); непрямі — виражені формами непрямих відмінків, крім знахідного без прийменника, найчастіше залежать від неперехідних дієслів: Не втекти від весни, від кохання(Р.Братунь); інфінітивні — виражаються об'єктним інфінітивом: Любить людей мене навчила мати і рідну землю, що б там не було (В. Симоненко); приіменні — додатки, найчастіше у формі родового відмінка, які стоять не біля діє­слова, а біля іншого іменника: Книга — то джерело знань (І. Цюпа).

Доречність мовлення — риторична складова спілкування, пов'язана з регістровими аспектами дискурсу і орієнтацією на особу адресата.

Евфемізми(грец. euphemismos від еи — гарно, рhеті — говорю, пажу) — слова або сполучення слів, вислови, які вживають замість заборонених слів; милозвучні мовні одиниці; ними замінюють синоні­мічні лексеми з негативним смисловим забарвленням: говорите не­правду замість брешете.

Екзотизм(грец. exotikos — чужий, іноземний) — обмежено вико­ристовувані іншомовні слова, які створюють особливий мислено-мовленнєвий колорит: аул, бай, фазенда.

Експресивні(лат. expressus — виразний) різновиди мовлення — своєрідний вияв мовлення в усіх стилях і жанрах мови; звичне (зви­чайне), урочисте, офіційне, фамільярне, інтимно-ласкаве, гумористич­не, сатиричне, саркастичне мовлення.

Експресія (лат.expressio — вираження, від ехргіто — чітко вимов­ляю, зображую) — інтенсивна виразність, емоційність мовлення, яка створюється певними фонетичними, лексичними, граматичними за­собами мови, котрі є функціонально нейтральними.

Елліпс, еліпсис, еліптичні (грец.elleipsis — нестача) речення — семантична й синтаксична відсутність (але не випущення, не пропуск) у реченні повного його члена, який зрозумілий із змісту й структури са­мого речення; без позареченнєвого контексту сприймається синоні­мічно; один із засобів мовленнєвої економії, стислості: На голові хус-тиночка. На руках дитина (Т. Шевченко); А ну, за нами!— крикнув Олексій (І. Франко).

Емпатія(грец. етраthіа — співчуття) комунікативна— ком­плексне поняття, пов'язане зі співпереживанням, вчуванням учасників комунікації в почуття, емоції, свідомість тощо один одно­го, що сприяє успішності комунікації, виформуванню сприятливої атмосфери спілкування.

Епістолярний (грец. epistola — лист, послання) стиль мови і мов­лення — стиль, що виявляється у писемній формі, приватних листах, найвиразніше в тих, які мають художньо-пізнавальну цінність; сукупність своєрідних мовних особливостей переважно приватного листування.

Епітет (грец. epitheton — означення) — різновид тропу, метафо­ри, образне, здебільшого прикметникове означення: чорні дні, весе­лі роки, заплаканевіконце.

Етика – наука про мораль, її розвиток, принципи, норми й роль у суспільстві, іншими словами про правильне (і неправильне) у поведінці.

Етика ділового спілкування – сукупність етичних норм, правил та уявлень, які регулюють поведінку й взаємини людей у процесі їхньої виробничої діяльності.

Етикет(франц. etiquette — установлений порядок поведінки) ко­мунікативний— куртуазний аспект спілкування; дотримання принципу етикетності комунікації.

Етикет мовленнєвий— система стандартних, стереотипових словесних формул, уживаних у ситуаціях, що повторюються пов­сякденно: вітання, вибачення, запрошення, прощання тощо.

Етимологія (грец. etymologia, від etymon — істина і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства; вивчає походження та історичні ета­пи розвитку фонем, морфем, слів.

Жанр мовленнєвий— прийняті в конкретних ситуаціях і при­значені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення; розгорнута мовленнєва побудова, яка складається з кількох (іноді значної кількості) мовленнєвих актів, іллокутивна сила котрих підпорядкована певній стратегії й тактиці адресанта.

Жаргон(франц. jargon — базікання) — різновид мовлення зі сло­вами чи сполученнями слів, які характерні для мовлення певної со­ціальної, професійної групи людей; розрізняють студентський, дитячий, жаргон певної групи службовців тощо: дати їм в карк — в значенні вдарите шию, закобзати їх попід щеблі — сту­сонути попід ребра (3 тв. І. Франка).

Жест — складова паралінгвістичних засобів спілкування, зок­рема кінесики; виразний рух пальців, рук у комунікації. У випадках усвідомленого вживання служить для передавання інформації, емоцій, психічних станів, бажань тощо; у випадках неусвідомлюва-ного вживання несе інформацію про психічні стани мовця. Жести мають соціальні й національно-культурні особливості.

Займенники— повнозначні слова, які вказують на предмети, оз­наки, кількості, але не називають їх: він зрозумів, їхняпромова, де­кількаречей.

Закони спілкування (комунікативні закони) —найзагальніші поняття, в яких знаходять своє відображення імпліцитні основи комунікації, тобто те, що відбувається між учасниками спілкуван­ня; вони незалежні від конкретних умов і комунікативної ситуації, тобто реалізуються незалежно від того, хто спілкується, з якою ме­тою, в якій ситуації тощо.

Заперечні слова — слова, що виражають логічне значення кате­горії заперечення; частки — не, ні, ані; займенники — ніхто, ніщо, ні­який тощо; прислівники — ніде, ніколи, нікуди, аніскільки, анітрохи та ін.; сполучники — НІ...НІ, ані...ані; заперечний предикатив немає і под..

Запозичені слова, морфеми — слова, що увійшли до української мови з інших мов; засвоєні мовою у певній видозміненій формі.

Збірні іменники — іменники, які означають нерозчленовану сукупність однакових чи подібних предметів, що сприймається як одне ціле: студентство, комашня, кіннота, верб'я, мишва, сосняк, адміні­страція, адвокатура, юнь, малеча і т. ін.; не мають форми граматичної множини і не поєднуються з кількісними числівниками.

Збірні числівники — числівники, що виражають кількість пред­метів як сукупність, одне ціле: двоє, троє, четверо і т. ін.

Звертання — по-особливому інтонаційно виділене в реченні сло­во або сполучення слів (не член речення), яким називається істота (або персоніфікований предмет), котрій адресується мовлення в його усній і писемній формах; типове морфологічне вираження звертання — називний і кличний відмінки іменника.

Зв'язок зворотнийбезоцінний — тип зворотного зв'язку, у кот­рому не відображено ставлення адресата до змісту комунікації. Використовується у випадках, коли потрібно більше дізнатися про почуття людини або допомогти співбесіднику сформулювати думку щодо обговорюваного, прямо не втручаючись у його дії.

Зв'язок зворотний оцінний— повідомлення своєї думки, сво­го ставлення до того, про що йдеться у спілкуванні.

Зв'язок зворотний у спілкуванні (зворотна інформація)— реак­ція на повідомлення з боку адресата (словесна, паралінгвальна), яка допомагає адресантові орієнтуватись в особі першого, визнача­ти міру дієвості своїх аргументів, переконуватись у досягненні чи недосягненні комунікативної мети (перлокутивного ефекту) тощо.

Здатність мовна— багаторівнева система неусвідомлюваних правил мовленнєвої діяльності, яка формується у свідомості люди­ни. Це система компонентів, які служать узагальненим відобра­женням системи мови. Реалізується за особливими правилами у відповідності з комунікативним завданням, ситуацією спілкуван­ня і комунікативними здатностями учасників спілкування.

Змістовність мовлення— когнітивно-риторичний аспект спіл­кування, пов'язаний з максимами кількості та якості інформації, продумуванням адресантом найважливіших положень, які розви­ватимуться в дискурсі, а також його складових — мовленнєвих жанрах та повідомленнях.

Ідіоми (грец. idioma— своєрідний вираз) — стійкі, специфічні сполучення слів, які виражають поняття, котрі не пов'язані з прямим лексичним значенням тих слів, з яких утворилась ідіома; здебільшого їх не перекладають дослівно: море по коліна, на вербі груші, замилю­вати очі, хоч в око стріль, з доброго дива, хоч гопки скачи.

Іменники — повнозначні, переважно змінювані слова із значен­ням предметності; іменникам властиві граматичні категорії роду, чи­сла, відмінка; бувають загальними і власними; збірними і конкретни­ми; абстрактними і матеріально-речовинними реаліями тощо; іменни­ки — найчисленніша група слів у мові.

Іменникиспільного роду — іменники, у яких рід (чоловічий або жіночий) визначається контекстом; іменники із закінченням -а: сиро­та, ябеда, нікчема; із закінченням -о: зазнайко, запитайко; скорочено-пестливі імена: Саша, Валя, Женя; прізвища на приголосний і на -о: Кушнір Петро і Марія, Коваленко Сергій і Лариса.

Імператив (лат. imperativus — владний) — дієслівна способова форма, якою виражають розумово-мовленнєву беззастережність, ка­тегоричну вимогу, веління, наказ, прохання, побажання: сядь, сядьмо, сядьте; Зауваження рецензента аж ніяк не можуть бути імперативомдля автора (Ю. Смолич).

Інверсія (лат. inversio — перестановка) — мовленнєвий засіб, який полягає у зміні усталеного порядку слів у реченні; певний член речення (інверсований, протиставлений) інтонаційно виділяється і сприймається як особливо важливий, до нього звернена увага мов­ців: і золотої й дорогої Мені, щоб знали ви, не жаль Моєї долі молодої(Т. Шевченко).

Інтеракція міжкультурна — взаємодія носіїв різних культур і, як правило, мов у процесах міжкультурної комунікації з викорис­танням вербальних та невербальних засобів мовного коду.

Інтеракція мовленнєва — взаємодія комунікантів у процесах спілкування з використанням засобів мовного коду.

Інтернаціоналізми(лат. inter — префікс, що має значення «між» і natio — народ) — слова, які вживаються в багатьох мовах, зберігаю­чи подібність звучання й тотожність значення: форум, демократія, атом, автомобіль, аналіз, телефон, армія, арія, клас та ін.; слова на позначення суспільних, наукових, політичних, мистецьких понять.

Інтерфікси (лат.interfixum— прикріплений між) — сполучні мор­феми, які служать для зв'язку основ простих слів у складних словах: краєзнавство, словотворення, землероб.

Інтонація(лат. intonare — голосно вимовляти) мовлення — сукуп­ність усно-мовленнєвих ознак, яка формується такими засобами, складовими мовлення: мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, наголошене виділення певного складу в слові, логічний наголос, ритм, тембр, темп, пауза; постійний засіб вираження не тільки певного змі­сту, але й експресивно-емоційних відтінків сказаного окремою осо­бою, проспіваного нею; важливий засіб мовленнєвої образності, її ін­дивідуальності.

Інфінітив (пізньолат.infinitivus— неозначений), або неозначена форма дієслова, — вихідна, початкова форма дієслівної парадигми, що називає дію або процесуальний стан без вказівки на спосіб дії, час, особу, число, рід {читати, мовчати); формальним показником інфі­нітива є суфікс -ти (-ть): учителювати і учителювать.

Інфінітивні речення — односкладні речення, головним членом якого є синтаксично незалежний інфінітив: Кинути таку хорошу дівчи­ну! Помінятизозулю на яструба! (О. Гончар).

Історизми — різновид архаїзмів, застарілих чи призабутих сліп; кожен історизм представлений тільки однією лексемою (на відміну від власне архаїзмів); найменування предметів, понять минулого; пасив­ні і спеціально вживані лексеми; використовують переважно в художніх текстах, у яких відтворюють минувшину: князь, сотник, гвнеральний писар, булава, макітра.

Калька(франц. calque — копія) — слова (сполучення слів), які утворюються поморфемним перекладом частин слова іншої мови: життєпис — з грецької біографія (bios — життя / grapho — пишу),недолік — з російської недочет.

Категорія виду — граматична категорія дієслова; семантичною ознакою виду слугує обмеженість у триванні дії (написав — докона­ний вид) або необмеженість {пишу, писав — недоконаний вид).

Категорія особи — граматична дієслівна категорія, якою вира­жається відношення дії до дійової особи (виконавця) з погляду мовця; має шість граматичних значень — І, II, ІІІ-ої особи однини і множини: пиш-у, пиш-еш, пиш-е, пиш-емо, пиш-ете, пиш-уть.

Категорія перехідності/неперехідності — лексико-граматична категорія дієслова, якою виражається відношення дії до об'єкта; роз­різняють два типи таких відношень: спрямована безпосередньо на об'єкт — перехідні дієслова (прочитати казку, висловити думку, ві­двідати друга, навести приклад) і дія (чи стан), яка не спрямована на об'єкт — неперехідні дієслова (зітхати, спати, стояти, біліти, йти, лі­куватися).

Категорія способу — дієслівна граматична категорія, якою виражається відношення дії до дійсності, її визначає мовець; має форми дійсного способу — реальні дії, що відбувалися, відбуваються чи відбуватимуться: Сонечко блищитьі горить,гаї розвиваються;сади зацвітають;увечері десь тьохнувсоловейко на листяному клені; кує зозуля на високій березі; гудебджола... (Марко Вовчок); умов­ного способу — ірреальна дія, можлива за певних умов, або дія бажана: Я жив бидвічі і помер бидвічі, якби було нам два життя дано (М.Бажан), Хотіла бя піснею стати (Леся Українка); наказового способу — спонукання до дії, як-от: наказ, прохання, порада, за­клик тощо: Не додавайзнесиленим журби, не добивайзневір'ям підупалих, а розбудина діло боротьби, знайдирозвагу в світлих ідеалах (П. Грабовський).

Категорія стану— дієслівна граматична категорія, якою виража­ється відношення дії до суб'єкта й об'єкта одночасно; пов'язана з ка­тегорією перехідності/неперехідності, бо властива не всім дієсловам, а тільки перехідним і тим неперехідним, які утворені від перехідних за допомогою постфікса -ся; розрізняють активний стан дієслів — дія активного суб'єкта (виконавця) спрямована на прямий об'єкт (до­даток): Збираютьсвітлі, золоті меди веселокрилі та прозорі бджоли (М. Рильський); пасивний стан — дія спрямована на об'єкт, який виступає у реченні у функції підмета, суб'єкт дії має форму орудного відмінка: Кожен новий гол радісно зустрічавсявболівальниками (З газети).

Категорія час у —граматична дієслівна категорія, якою виража­ється відношення дії до моменту мовлення; має значення теперіш­нього актуального часу — дія відбувається в момент мовлення про неї: Двори стоятьу хуртовині айстр (Л. Костенко); теперішньо­го неактуального часу — дія відбувається постійно або регу­лярно повторюється: Як робимо,так ходимо,як дбаємо,так маємо(Нар.творчість); майбутнього часу — дія відбудеться (доконаний вид) або буде здійснена (недоконаний вид) після моменту мовлення: Правдиве слово існуватимевічно (Заповіт Божий); минулого часу — дія, що відбувалася або відбулася до моменту мовлення: Си­ділими в садку, там саме зацвіталоі сипавсяз каштанів білий цвіт (Леся Українка); давноминулого часу — передминула дія, тоб­то минула дія, яка відбувалася перед іншою минулою дією: Коли його висока постать появлялася булоу дверях, Марія здригалась (М. Коцюбинський).

Кліше(франц.cliche, букв. — відбиток) — часто вживане, стерео­типне сполучення слів, яке використовується у певних мовленнєвих ситуаціях, функціонально активне (особливо в публіцистичному мовлен­ні): високі договірні сторони, з метою підвищення якості продукції.

Койне(грец. коіпе — спільне наріччя) — варіант певної мови, який сформувався на основі кількох наріч; засіб спілкування різномовних груп населення; у Давній Греції — загальнонародна грецька мова.

Компетенція культурна (у комунікації) — розуміння і орієнтація адресанта в базових елементах культури, крізь які усвідомлюється предметний (феноменальний) світ носіями певної ідіоетнічної мови.

Компетенція мовна — знання учасниками комунікації мови (мовного коду), передусім правил, за якими породжуються пра­вильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх транс­формація.

Компоненти комунікації — найважливіші складові комуніка­тивного акту, які включають адресанта, адресата, канал комуніка­ції, код, контакт, зворотний зв'язок, комунікативний шум, контекст і ситуацію спілкування.

Комунікабельність — володіння соціальним аспектом мовлен­нєвого контакту (дотримання у спілкуванні соціальних норм, воло­діння комунікативною компетенцією тощо); використання цих знань і умінь з бажанням досягти запланованого перлокутивного ефекту.

Комуніканти— особи, які беруть участь у спілкуванні: у діало­зі — адресант (мовець) і адресат (слухач); у полілозі — адресант, адресати, учасники.

Комунікативна грамотність — сукупність комунікативних знань, умінь і навичок людини, які дають змогу їй ефективно спіл­куватися в усній і писемній формах; знання законів, правил і засо­бів ефективної усної та писемної комунікації.

Комунікативна лінгвістика — розділ і водночас новий напрям
сучасної динамічно і антропоцентрично зорієнтованої науки про
мову, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням «живої» природної мови, а також з урахуванням усіх наяв­них складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).

Комунікативна поведінка — поведінка індивіда в процесах спілкування, яка регулюється комунікативними нормами і тради­ціями, яких він як учасник спілкування дотримується.

Комунікативний кодекс — система принципів, правил і кон­венцій спілкування, які регулюють мовленнєву поведінку учасни­ків комунікації і ґрунтуються на певних категоріях і критеріях.

Комунікативні якості мовлення— сукупність якостей, до яких відносять: нормативність; нормативну варіантність; правильність; точність; логічність; чистоту; образність; простоту, стислість, виразність, чіткість і яскравість; доречність; етичність і естетичність; багатство; риторичність мовлення; евфонію (милозвучність) мовлення; мистецтво мовлення; міміко-жестикуляційні засоби мовлення; ментальність мовлення.

Комунікація(лат. communicatio, від соттипісо — роблю спіль­ним, зв'язую, спілкуюсь) — спілкування, обмін думками, інформа­цією, ідеями, передбаченнями тощо в процесі пізнавально-трудової діяльності людей; засоби комунікації бувають власне мовними (словесними), зоровими, оптичними (жести, міміка, пан­томіма, «мова прапорців», різноманітні дорожні знаки, вивіски і т. ін.) і слуховими, або акустичними (свист, зітхання, музичні твори тощо). Найважливішим засобом комунікації є мова.

Контекст(лат. contextus — тісний зв'язок, з'єднання) — частина тексту, в якому реалізується будь-яке слово, речення, виявляючи свій спілкувальний потенціал, конкретизується, індивідуалізується семан­тично й стилістично.

Конфесійний(лат. confessionalis — віросповідний) стиль мови— літературне мовлення, яке обслуговує сферу культурно-професійних стосунків священнослужителів (дияконів, священиків, єпископів, ін­ших духовних осіб), а також парафіян, віруючих у Бога.

Крилаті слова— стійкі образні вислови, які увійшли у мову з пев­ного фольклорного, літературного, публіцистичного чи наукового дже­рела; вислови видатних історичних діячів, які набули поширення: Буря в склянці води (Ш.-Л. Монтеск'є); Бути чи не бути (В. Шекспір); Вогонь в одежі слова (І. Франко); Наша дума, наша пісня не вмре, не загине (Т. Шевченко).

Культура мови— високий рівень розвитку мови, який полягає у вираженні її нормативності, стильової і жанрової розгалуженості, усталеності всіх мовних одиниць — фонетико-орфоепічних, лексич­них, фразеологічних, граматичних, стилістичних.

Культура мовлення— володіння адресантом нормами усного і писемного літературного мовлення, уміння використовувати зоб­ражальні засоби мовного коду в різних умовах, сферах, регістрах спілкування у відповідності з метою і змістом комунікації.

Лексика(грец. lexicos — словесний) мови— сукупність усіх слів мови (повнозначних, службових і вигуків).

Лексема— повнозначне слово і лексичне сполучення слів (Чор­не море і т. ін.).

Лексика української мови— уся сукупність слів, які наявні в укра­їнській мові: літературні, нормативні і діалектні (діалектизми), просторіч­ні слова, жаргонізми, сленгізми, арготизми тощо.

Лексика української літературної мови— сукупність норматив­них слів у українській мові.

Лексика абстрактна(лат. abstractio — відвернення) — слова, якими позначають узагальнені назви понять, котрі не співвідносні з конкретними предметами, ознаками, діями.

Лексика активна(лат. activus — діяльний) — слова (повнозначні, службові й вигуки), які часто використовуються всіма носіями мови (загальновживана лексика).

Лексика архаїчна(грец. archaikos — старий, первісний) — сукуп­ність застарілих слів (власне архаїзмів та історизмів), які функціонують у сучасній мові пасивно, тільки з певною зображувально-стилістичною метою_; здебільшого в наукових працях з історії і в художніх текстах.

Лексика емоційна— функціонально найбільш забарвлена лек­сика, стосується почуттєвої сфери людини.

Лексика загальновживана — слова і лексичні сполучення слів, якими користується кожен, хто володіє певною мовою.

Лексика іншомовна — лексика, засвоєна з інших мов, здебіль­шого терміни, тобто однозначні слова, які позбавлені виразної емо­ційності.

Лексика книжна— сукупність слів, які характерні переважно для офіційно-ділового і більшості жанрів наукового стилю мови; лексика своєрідної й виразної комунікативної спрямованості; позбавлена розмовно-побутової і художньої зорієнтованості.

Лексика нова,або неологізми (грец. пеоs — новий і logos — сло­во, вчення), — слова, сполучення слів, а також їх окреме значення, яке тільки що або ж нещодавно з'явилось у мові і новизна якого усві­домлюється мовцями (див. Оказіоналізми).

Лексика офіційно-ділова— лексика офіційно-ділових докумен­тів; найменш стилістично забарвлені лексеми.

Лексика пасивна— сукупність рідковживаних слів і сполучень слів-термінів, професіоналізмів тощо, застарілих слів (архаїзмів) та ін­ших шарів лексики.

Лексика професійно-виробнича— слова-назви виробничих процесів, матеріалів, знарядь праці та ін.

Лексика розмовна— лексика щоденного використання, харак­терна для розмовно-побутового стилю мови і мовлення.

Лексика термінологічна— сукупність наукових, науково-техніч­них тощо термінів, які стилістично нейтральні і використовуються здебільшого представниками різних наук, професій (див. Терміни).

Лексика фамільярна— слова, якими послуговуються в мовленні без дотримання етичних норм, усталених позитивних якостей мислен­ня, свідомості.

Лексикографія(грец. lexicos і grapho — пишу) — розділ мово­знавства, теорія і практика укладання словників; вивчає основні типи словників: енциклопедичні, орфографічні, етимологічні, історичні та ін.

Лексикологія(грец. lexicos і logos — слово, вчення) — розділ мо­вознавства, в якому вивчають словниковий склад мови: сучасний та минулий стан, своєрідність уживання лексики в сучасній мові.

Лексико-семантичний спосіб словотворення— спосіб творення нових слів унаслідок переосмислення або розщеплення їх значень на дві самостійні частини, лексеми; процес утворення омонімів від багато­значного слова: заєць (тварина) — Заєць (прізвище), супутник (подо­рожній) — супутник (космічний об'єкт), корінь (дерева) — корінь (слова).

Лексичне значення, або семантика слова,— реальний зміст лексеми, співвіднесеність слова як звукового комплексу з певними явищами дійсності.

Літературна мова— основна, наддіалектна форма існування мови, яка характеризується поліфункціональністю, стилістичною дифе­ренціацією, нормативністю (регламентованістю); вища форма існуван­ня мови; створюється, як правило, на основі одного з діалектів; в осно­ву української літературної мови лягли середньонаддніпрянські говори.

Літота(грец. litotes — простота) — різновид тропа, метонімії; при­меншення величини, сили, значення певного предмета; протилежна за значенням гіперболі: Поїхали у Сквиру, на гриби(М. Вінграновський).

Лексико-синтаксичний спосібсловотворення — спосіб творен­ня слів, за якого нові слова виникають унаслідок стягнення (зрощен­ня) в одно двох чи більше слів, які вживалися на означення одного по­няття: вищезгаданий (вище згаданий), дотла (до тла), п'ятсот (п'ять сьть), спасибі (спаси Богь) та ін.

Марковані(грец. margues — відмічати) слова— слова, які вжи­ваються в одному — двох стилях мови, тобто функціонально обмеже­ні: множення, косинус — у науково-математичному мовленні; річечка, річенька (значення зменшеності, голубливості), річище (значення згрубілості, зневажливості) — переважно в художньому й розмовно-побутовому стилях мовлення.

Мелодика(грец. melodikos — співучий) мовлення— інтонаційне оформлення мовленого, яке полягає у зміні висоти голосу усного мов­лення, у наданні йому певного інтонаційного забарвлення, тональності, що впливає на сприймання виголошуваного.

Метод(грец. methodos— спосіб) — спосіб, прийом вивчення мови, її одиниць; у лінгвістиці застосовують: загальнофілософський метод, за-гальнонаукові (індукція і дедукція, аналіз і синтез, метод спостереження, експериментальний, статистичний) і власне лінгвістичні методи (порів­няльний, порівняльно-історичний, структуральний стилістичний та ін.).

Милозвучність мовлення — звукова організація мовлення, гармонійне звучання певних мовних елементів, що сприяє ефек­тивнішому іллокутивному впливу. Засоби милозвучності: рима, анафора, епіфора, звукові повтори та ін.

Мова— усталена система знаків (фонем, слів, речень), з допомо­гою яких людина спілкується, обмінюється своїми думками, почуттями з іншими.

Мовлення —1. Один із модусів існування людської мови (по­ряд з Мовою і Комунікацією). 2. Індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву. 3. Постійно повторюваний процес спілкування однією мовою.

Мовлення внутрішнє —особливий тип неоформленої в звуках, паралінгвістичних засобах або графічних знаках мовленнєвої ді­яльності, для якої характерна значна згорнутість граматичної структури і змісту; це мовлення для себе, засіб автокомунікації.

Мовлення діалогічне —форма мовлення, у випадку вживання котрої відбувається безпосередній обмін повідомленнями між двома (максимально — трьома, чотирма) учасниками спілкуван­ня. Цьому типу мовлення притаманний ряд особливостей, перед­усім лаконічність, використання паралінгвістичних засобів (жести, міміка тощо), інтонації, еліптичних речень тощо.

Мовлення монологічне —форма мовлення, пов'язана з кому­нікативною ініціативою одного з учасників спілкування. Цей тип мовлення характеризується повнотою викладу, можливістю широ­кого розгортання думки, використання аргументів та іншим. Мо­же здійснюватись як в усній, так і в писемній формах з притаман­ними їм комунікативними особливостями.

Мовлення фатичне(поведінка мовленнєва фатична) — мов­леннєва поведінка адресанта, скерована на те, щоб висловитися і зустріти розуміння, тобто на підтримку мовленнєвого контакту як такого.

Модальність(лат. modus — міра, спосіб) — напівсемантична категорія, якою виражається відношення змісту висловлюваного в ре­ченні до дійсності або суб'єктивну оцінку висловлюваного; централь­ним для категорії модальності є значення реальності/нереальності, значення комунікативної спрямованості висловлюваного (повідо­млення, питання, спонукання), його стверджуваність і заперечуваність, імовірність/неімовірність; виражається інтонацією, модальними сло­вами, частками, формами способів дієслова тощо.

Монолог(грец. топоs — один і logos — слово, вчення) — мовлен­ня окремої особи, мовлення із самим собою; розгорнуте мовлення в драматичному творі, адресоване глядачам.

Моральні норми та принципи культури спілкування – це певні вимоги та заборони, що регулюють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування.

Морфема— найменша значеннєва частина вскладі слова, яка не розкладається на одиниці такого ж порядку, напр.: морфему -пис-зі значенням дії виділяють у словах писати, написати; пере- в значенні знову — переробити, перешити; -ува-зі значенням недоконаного виду — перечитували, перепитували; -л- зі значенням минуло­го часу — ходили, писали; -и- зі значенням множини — шили, писали.

Морфеміка— розділ мовознавства, в якому вивчають структуру морфем, їхнє відношення один до одного і до слова загалом; морфемна будова мови — це сукупність вичленовуваних у словах морфем, їхня характеристика.

Морфологія(грец. тоrphe і logos — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають закономірності функціонування і розвитку парадигматичної системи, складу мови; об'єктом морфології є лексе­ми (слова) в усіх властивих їм словоформах; учення про властиві сло­вам граматичні категорії, значення, їхню морфемну будову.

Мотив спілкування — індивідуальна потреба у конкретному ти­пі спілкування

Наголос— елемент усного мовлення, інтонаційне виділення най­більш звучної частини слова; в багатьох випадках наголос використовують для розрізнення семантики слів, що складаються із тих самих фонем, слів {при'клад — прикла'д).

Наголос емфатичний(грец. emphatikos — виразний) — наголос, яким виділяється в реченні слово, що є найбільш важливим з погляду вираження певних почуттів; найчастіше це відбувається внаслідок по­довження звуків: У-р-р-а-а!!! Ма-а-а-тінко ж моя! тощо.

Наголос логічний— наголос, яким у реченні виділяється важли­ве зі смислового погляду слово; досягається сповільненням темпу мо­влення, посиленням голосу, зміною висоти голосу (тону), паузою пе­ред і після слова: Мова — це найясніший вираз нашої психіки (І. Огієнко); Сонце ходить до нас не в гості — сонце з нами живе!(В. Симоненко); Я бачив дивнийсон (І.Франко).

Наголос словесний— виділення в слові одного із складів поси­ленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучан­ня; в українській мові наголос вільний — може наголошуватися будь-який склад у слові: учень (наголос на початковому складі), студе'нт (на останньому складі), учи'тель (на передостанньому складі) тощо; на­голос буває рухомим — переходить на інші склади у різних формах того самого слова: сестра' — се'стри (Н. в. одн. і множ.), були' — бу'дуть (мин. і майб. час) і сталим (постійним) — таким, який не змінюєть­ся у словоформах при відмінюванні чи дієвідмінюванні, залишається на тому ж самому складі: робо'та (Н. в.), робо'ти (Р. в.), робо'ту (Зн. в.), робо'то (Кл. в.), робо'тах (М. в. множ.).

Надфразна єдність (складне синтаксичне цше, мікротекст)— відрізок мовлення у формі послідовних (двох і більше) самостійних ре­чень, об'єднаних спільністю теми в певному інтонаційно-смисловому мовленнєвому блоці.

Національнаукраїнська мова— соціально-історична категорія; сформувалась у часи становлення української нації, одна з її визна­чальних ознак, поєднує в собі національну українську літературну мову і українське діалектне мовлення, елементи жаргонного, арготичного мовлення.

Науковий стиль мови— літературне мовлення (писемне й усне), яке обслуговує потреби людини в істинних наукових знаннях — про себе, інших, природу, всесвіт.

Невласне пряме мовлення— спосіб передавання чужого мо­влення, в якому поєднуються особливості прямої і непрямої мови; мова персонажа передається у формах авторської мови, структурно наближаючись до прямої мови та зберігаючи її лексичні й синтаксич­ні особливості, не виділяючись при цьому пунктуаційно; особливо характерне для художнього й публіцистичного стилів: А ченці собі лю­били мирянам у голову надовбувати, що нема в світі ворога над като­лика. Пали, рубай його, вивертайз коренем, то й будеш славен і хвален,як Морозенко (П. Куліш).

Незакінчені,або обірвані, речення— умовна назва речень, вяких не виділяють членів речення; структура незакінчених речень єсуто ситуативною, в усіх випадку — це початок речення: Ти того... кинь натякать, бо я... (І. Рябокляч).

Неозначено-особові речення— односкладні речення, у яких ви­конувач дії мислиться неозначено, а головний член речення виражаєть­ся формою ІІІ-Ї особи множини теперішнього, майбутнього часу або ж формою множини минулого часу чи множинною формою умовного спо­собу: Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку (О. Гончар).

Неологізми (грец. пеоs — новий і logos — слово, вчення) — сло­ва і сполучення слів, які вперше з'являються в мові і новизна яких усві­домлюється мовцями; виділяють загальномовні неологізми та індивідуальні, або а в тор ські, які простежуються у мові тво­рів окремих письменників: осики стрункостволі(Л.Тендюк), сніговіється даль-хитавиця (М. Вінграновський), веселокрилі бджоли (М. Рильський), вічнодумна Леся Українка (П. Тичина).

Неповні речення— речення, одна з ланок внутрішньосинтаксичної будови яких (один чи більше членів речення, навіть частина одного з членів речення) не вимовляється (не пишеться), але усві­домлюється повністю й виразно або тільки синонімічно (в еліптич­них неповних реченнях); різновид неповних речень — приєдну­вальні неповні реченні, або парцельовані конструк­ції (франц. parceller — поділяти на дрібні частини): І слухає мій сум природа. Люба. Щира. Крізь плач. Крізь сум. (П. Тичина).

Нестилетвірні ознаки стилю— ознаки, які властиві всім стилям мови (фонеми, їхні варіанти, найуживаніші морфеми, слова, структури речень тощо).

Номінативні речення— односкладні речення, в яких розповіда­ють про існування предмета, особи чи явища; головний член речення виражений іменником, іменниковим займенником або субcтантивованим словом у називному відмінку: Відступ. Зустріч. Розмова. Ніч, заграви пожеж (О. Довженко).

Норми мовні— загальноприйняте і загальнообов'язкове мовне явище для всіх носіїв мови, незалежно від їх віку, статі, місця прожи­вання, культурно-освітнього рівня, роду діяльності, інших соціальних чинників; типи мовних норм: фонетико-орфоепічні — сукуп­ність норм вимови звуків у слові (вимова ненаголошеного [о] у позиції перед наголошеним [у] як [о^у]: [ко^ужух], [зо^узуля], виразна вимова дзвінких приголосних у коренях [кни'жка], [ри'бка]); а кцентологіч-н і — норми наголошування (завда'ння, чита'ння, одинадцять, пишу'); правописні — ними встановлюються правила написання слів, мор­фем (написання префіксів роз-, без-завжди з літерою знезалежно від вимови); лєксичні — регламентують вживання слів, прийнятих улітературній мові, у їх точних значеннях (не можна сказати передовий авангард, бо слово авангард означає передова частина); граматич­ні норми: морфемні —дотримання усталеної вимови морфем, словотвірні — утворення нових слів за наявними в мові моделя­ми, морфологічні — дотримання усталених форм слів; синтак­сичні — норми загальноприйнятої будови речень, інших синтаксич­них конструкцій, одиниць.

Носій мови — представник певної соціокультурної і мовної спільноти, який володіє нормами цієї мови, активно послуговуєть­ся мовою в різних сферах спілкування.

Обставина— другорядний член речення, що характеризує дію, про­цес, стан або вказує на умови, за яких відбувається дія чи явище; розріз­няють вісім видів обставин: обставини способу дії — вказують на характер перебігу дії або на характер вияву ознаки: Змітає грізной без пощади, навіки попелить народний гнів (Л. Первомайський); обставини міри і ступеня — дають кількісну характеристику дії або ознаки, тобто характеризують дію, інші обставини або ознаки з погляду інтенсивності міри вияву: Чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай?(П. Тичина); о б ста вини місця —вказують на міс­це перебігу дії або напрямок руху: Господиня-осінь владарює: то зри­ває яблука в саду, то сміється десь, а то німує, згадуючи вроду молоду (П. Палій); обставини часу —означають час дії, стану: Кипариси од ночі до ранку все шумлять і шумлять навкруги (В. Сосюра); обста­вини причини —виражають причину дії: Так трапилось, що не з кохання, а з жалості одружився Свирид на молодій удовиці (М. Стельмах); обставини мети — означають мету дії: До мене ніч прийшла купати зорі в моїх очах (В. Лучук); обставини умови — виражають умову, за якої можливе виконання дії: При щирості між людьми, при глибокій і міцній симпатії ніякий риск не страшний! (Леся Українка); обставини допустові — вказують на умови, всупе­реч яким відбувається дія або ж знаходить свій вияв певний стан лю­дини: А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий (Па­нас Мирний).

Односкладні речення— речення, семантико-синтаксична сут­ність яких зумовлена наявністю в них одного головного члена речення, його особливою морфологічною формою; поділяються на означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфіні­тивні, номінативні.

Однорідні члени речення— співвіднесені з одним і тим же сло­вом, незалежні один від одного члени речення (будь-які), поєднані між собою інтонацією переліку або інтонацією переліку разом із сурядним сполучником (сполучниками): Тихі води Дніпрові я стрі­чав у дорозі, сині хмари, діброви, с^лі ранки та грози (А. Малиш­ко); А по дашку прозорої веранди ходили то дощі, то голуби (Л. Ко­стенко).

Означення— другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета й синтаксично підпорядкований іменнику чи субстантивованому слову; за способом (формою) підрядного зв'язку означення бувають: узгодженими — поєднуються з пояснювальним словом синтаксичним зв'язком узгодження, виражаються прикметниками, дієприкметниками, займенниками прикметникової форми, числівни­ками: Чужих країв ніколи я не бачив, принад не знаю їхніх і окрас, та вірю серцем щиримі гарячим:нема землі такої, як у нас (В. Симоненко) і неузгодженими, які вступають з пояснювальним словом у зв'язок керування або прилягання: Умій відчувати серце матері, умій бачити в Ті очах ласку і спокій, щастя і радість, тривогу і бентегу (В. Сухомлинський), Вчора був даний по радіо сигнал починатимасову сів­бу (Ю. Бедзик).

Означено-особові односкладні речення — комунікативні струк­тури, в яких виконувач дії мислиться означено, а головний член ре­чення виражений дієслов