ТЕМА 2.4. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ. МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ

1. Загальна характеристика епохи та необхідність розробки класичної німецької філософії.

2. Теорія пізнання та етичні погляди Е. Канта.

3. Філософські ідеї Фіхте та Шеллінга.

4. Філософська система та діалектика Гегеля.

5. Матеріалізм і гуманізм філософії Л. Фейєрбаха.

6. Марксистська філософія.

Основні поняття:агностицизм, апріоризм, “річ у собі”, абсолют, антропологізм, категоричний імператив, “річ для нас”, Абсолютна ідея, трансцендентний, “Я”, “не-Я”.

1. Загальна характеристика епохи та необхідність розробки класичної німецької філософії.

Німецька класична філософія по праву вважається вершиною філософського розвитку новоєвропейської філософії. Вона охоплює порівняно короткий період – з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. І хоча вона не являла собою цілісного напрямку, проте її характеризує певна тематична єдність, загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці і вирішенні проблем. Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Видатні її представники – І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбах – зробили істотний внесок у постановку і розробку проблеми активності суб’єкта, що пізнає, діяльності, розробку діалектичного методу пізнання.

Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення почалися пізніше. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого – об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.

2. Теорія пізнання та етичні погляди Е. Канта.

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724-1804). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. У загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років ХVІІІ ст. починається другий, так званий “критичний” період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистого розуму” (1781 р.), “Пролегомени” (1783 р.), “Критика практичного розуму” (1788 р.).

У центрі філософіїКанта поставлені проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта при вирішенні цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не “речі в собі”, а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. “Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір – час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто такими формами, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кантом, завершує мислення, при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях – так званих “антиноміях” чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Одним з істотних недоліків філософії ХVІІ-ХVІІІ століть була недостатня увага до людини як суб’єкта пізнавального процесу. У Канта ж саме специфіка суб’єкта розглядається в якості головного фактору, котрий визначає спосіб пізнання та конструює предмет знання. В цьому виявляється сутність перевороту Канта у філософії, котрий він назвав коперніканським: вперше суб’єктивне начало розглядається не тільки як невід’ємний атрибут пізнавального процесу, а й як головний, визначальний його чинник. Кант пропонує зробити предметом філософського дослідження не об’єкт сам по собі – природу, світ, людину, – а дослідження самих законів та умов та меж пізнавальної діяльності людини.

Звернувши першочергову увагу на людину з точки зору визначення умов, за яких можливе дійсне пізнання, Кант у людині, як у суб’єкті пізнання, розрізняє два рівні - емпіричний і трансцендентальний. До емпіричного він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – всезагальні визначення, котрі жодним чином не є пов’язаними з досвідом і виконують функцію формальних передумов пізнання, організуючих науковий досвід. В рамках емпіричного рівня суб’єкту Кант виділяє дві здатності до пізнання – чуттєвість та розсудок. Чуттєвість - початковий етап пізнання, на якому розрізнені безпосередні відчуття упорядковуються у певну цілісність за допомогою апріорних (від лат. а priori – з попереднього), тобто додосвіднихформ пізнання – простору та часу. Те ж знання, котре ми отримуємо на підставі досвіду, в свою чергу, одержує у Канта назву апостеріорних (від лат. а posteriori – з наступного), тобто післядосвідних елементів нашої свідомості. Зміст кантівського апріоризму полягає в тому, що людина володіє певними формами пізнання, котрі вже склались до неї.

Для того, щоб дані нашого сприйняття набули загального та необхідного характеру, стали всезагальним знанням, необхідна участь розсудку, котрий Кант розуміє як мислення, що оперує поняттями і виконує функцію подальшого упорядкування та систематизації різноманітного чуттєвого матеріалу за допомогою дванадцяти властивих йому апріорних логічних категорій (субстанції, причинності, необхідності, взаємозв’язку тощо). Однак це зовсім не означає, що здобуте розсудком необхідне та всезагальне знання є знанням достовірним, оскільки, він, так само як і чуттєвість, має справу лише з світом явищ, “речами для нас”, а не з “речами в собі”. Стаючи на позиції агностицизму, Кант стверджує, що між цими двома світами лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

Аналізуючи можливості нашого розуму, Кант звертає увагу на те, що у складі людського пізнання ми виявляємо чітко виражену схильність до об'єднання розумових операцій під формою апріорних ідей - душі, світу, Бога. Саме ці три ідеї лежать в основі нашого природного прагнення до об'єднання всього нашого пізнання, підпорядкування його єдиним цілям; вони вінчають знання, виявляються граничними ідеями нашого пізнання. На відміну від категорій розсудку, ідеї розуму мають відношення не до змісту досвіду, а до чогось, що лежить за межами всякого можливого досвіду. Ідеї розуму мають тому винятково регулятивне значення.

Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. Антиномічність розуму означає, що твердження, які суперечать одне одному, можуть однаковою мірою бути як доказовим, так і недоказовим. Всезагальні твердження про світ у цілому, про Бога, про свободу Кант сформулював у вигляді тез і антитез в роботі „Критика чистого розуму”. Якщо теоретично ці ідеї довести неможливо, то вони повинні стати предметом віри.

Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування “речей у собі”) та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розуму) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять “людина” та “особистість”. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Кант критикує натуралістичні концепції моралі, що виводять її з природних прагнень людини до задоволення і щастя. Людина може стати моральною лише в тому випадку, коли буде подавляти в собі природне начало, діяти всупереч йому, змушуючи себе слідувати лише голосу обов’язку. Отже мораль в людині виходить за рамки її природної сутності. Людина діє морально тільки тоді, коли перемагає свої схильності і прагнення і робить те, що належить робити. Кант заперечує і проти теорії розумного егоїзму. Вчинки, спрямовані на загальну користь як умову власного благополуччя, навіть якщо при цьому вони враховують інтереси інших людей, дуже далекі від дійсної моралі, оскільки цілком базуються на кінцевій власній вигоді і розрахунку. Тільки вчинки, здійснені “без усякого наміру отримати вигоду”, в основі яких лежить чисте уявлення про обов’язок, є дійсно моральними. Обов’язок – центральна категорія кантівської етики. Кант зазначає, що є багато речей, котрі можуть викликати подив і захоплення, але справжнє захоплення викликає лише людина, котра не зрадила обов’язку, котра не робить того, чого не можна робити і обирає для себе те, чого не можна не робити.

Отже, Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами).

Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Інше відоме формулювання цього імперативу таке: вчиняй так, щоб при цьому ставитись до людства – у твоїй особі або в особі когось іншого – як до мети і ніколи тільки як до засобу. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти.

В категоричному імперативі виражена вища мета людини, якій належить слідувати не дивлячись ні на що. В цьому проявляється, за Кантом, належність людини не тільки до світу природи, а й до світу свободи. В природному світі усі вчинки людини підкоряються строгій необхідності: що б вона не робила - це наслідок дії певних причин, і тому не можна винити або хвалити людину за ці дії. Отже тут людина не є вільною, а значить, тут неможлива і мораль. Але ж ми засуджуємо людей, даємо їх поведінці моральну оцінку. І це є свідченням свободи людини, її здатності вільно обирати свої вчинки, значить, людина належить також до світу духовного. В цьому духовному вимірі людина несе відповідальність за свої вчинки. В акті морального вибору людина обирає не тільки вчинок, але і саму себе: або в якості вільного і гідного суб’єкта, або як природну річ серед таких же природних речей.

Вчення Канта належить до деонтологічних (грець. deontos – належне і logos – вчення, тобто “вчення про належне”) теорій етики. Ці теорії при оцінці вчинків приймають до уваги, перш за все, мотиви, наміри і задуми діючих осіб, а також вибір засобів їх реалізації. Коротко кантівська відповідь на питання - в чому полягає протилежність моральної і аморальної дії - можна сформулювати так: моральним є вчинок, який здійснено тому, що людина слідує обов’язку. Тому Кант критикував утилітаризм за змішування результатів людської діяльності з її мотивами, наполягаючи, що сутність моралі слід шукати саме в мотивах діяльності. Він розрізняє розсудливий вчинок і моральний вчинок. Так, той, хто повертає борги, бо побоюється покарання, вчиняє розсудливо, але його не можна вважати моральною людиною. Його діяльність стала б моральною, якби він розумів, що він зобов’язаний за будь-яких умов повертати борги.

3. Філософські ідеї Й. Фіхте та Ф. Шеллінга.Й. Фіхте (1762-1814).Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що перебувають в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.

Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте не зміг пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775-1854).Цінним у філософії Шеллінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої та неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб’єкта, природи і духу, з якого б випливало як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб’єкт-об’єкт, як абсолютна єдність духовного та природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг відповісти на багато питань, за розв’язання яких узявся Гегель.

4. Філософська система та діалектика Г. Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Якщов цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це – найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення й буття. Основні праці: “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Феноменологія духу”, “Філософія права”, “Філософія історії” та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя, а саме: природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно.

Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу; їм відповідають три головні праці Гегеля : “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”.

Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

В “Науці логіки” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза; в ньому два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. На рівні природи, зокрема, Гегель ілюстрував принцип діалектичного зняття на прикладі біологічного циклу рослини - зерна вівса. У діалектичному розвитку, на його думку, має місце повторення минулого, повернення до “ніби то старого”, проте на принципово іншій основі. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої являє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

Друга частина системи Гегеля – філософія природи. На цій стадії свого розвитку Абсолютна ідея, пройшовши ступінь “чистого буття” (“чистого мислення”), з метою подальшої конкретизації логічних категорій змушена перейти в своє інобуття, свою повну протилежність - природу. Весь сутнісний зміст абсолютної ідеї немовби розгортається в просторі під оболонкою тілесного і матеріального.

Перехід від логічного до природного стане передумовою для майбутнього синтезу, що реалізується в абсолютному дусі. Він розкривається Гегелем в останньому розділі його системи - ”Філософія духу”. Результатом такого синтезу є людська свідомість – “Дух”, котрий прокидається в людині і, відтворюючи стадії свого самопізнання, проявляє себе у її самосвідомості, починаючи з найпростіших її форм і закінчуючи наукою, мораллю, релігією тощо. Таким чином, вся людська цивілізація, її духовна та матеріальна культура постають як похідні форми вияву творчої сили Духу. Втілюючись у тріадичних циклах форм культури, що послідовно змінюють одна одну, наприклад: іудаїзм – античність - християнство, і нарешті в особі самого Гегеля та його філософії абсолютний Дух пізнає себе вичерпно та цілковито. Таким чином, гегелівська філософія стає немовби завершенням усього попереднього розвитку, а тому, по закінченню третього етапу самопізнання “абсолютної ідеї”, потреба в подальшому розвитку людського суспільства у всіх його формах відпадає. Свідомо протиставляючи свій діалектичний метод вибудованій ним системі, метафізичній та консервативній за суттю, Гегель подальший прогрес оголошує лише проявом “дурної” безконечності, котра нічого вже якісно нового дати не може, а є лише необмеженим додаванням одного і того ж. “Все існуюче – розумне, все розумне – існує” – таким є головний висновок гегелівської “Філософії духу”.

Гегель розумів історію як прояв діяльності світового “Абсолютного духу”. Держава ж є виразом істинної сутності “Абсолютного духу”, а абсолютною її формою є прусська конституційна монархія. Французькій революції, сучасником і свідком котрої він був, Гегель протиставляв лютеранську реформацію в Німеччині, котра, на його думку, ще у ХVІ столітті досягла тієї ж мети, що і французька революція, проте в більш “розумній” формі.

Теми історії і розвитку були введені гегелівською філософією в духовну культуру Європи початку XIX століття з винятковою силою. Разом з тим сама вона виявилася останнім грандіозним втіленням класичного типу філософії, що базувалась на ряді основоположних принципів: безмежній вірі в розум – як людський, так і світовий, переконаність в тому, що світ в цілому побудований впорядковано, розумно, і доступний раціональному пізнанню.

Отже, заслуга Гегеля полягала у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, “відпускає з себе своє інше” – природу, яка, в свою чергу, розвиваючись, породжує “суб’єктивний” Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи, на думку Гегеля, є “свободою порожнечі”. Гегель підходить до формули свободи як до “пізнаної необхідності”.

Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного й майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії – його пасивна філософська система.

Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Отже, філософія Гегеля була консервативною, не давала перспектив для необхідності появи нових формацій. Через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

5. Матеріалізм і гуманізм філософії Л. Фойєрбаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Людвіг Фойєрбах (1804-1872 рр.),його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

Основні положення філософії Фойєрбаха викладені в його працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”. Погляди Л.Фойєрбаха пройшли складну еволюцію. Він починав з вивчення теології, потім, ставши учнем Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і нарешті прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фойєрбах про це писав так: “Моєю найпершою думкою був Бог, другою — розум, третьою й останньою — людина”.

Критикуючи Гегеля, Фойєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, воно нерозривно пов’язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Мислення не первинне, як доводив Гегель, а вторинне, похідне від матерії. Згідно Фойєрбаху, вчення Гегеля про породження природи Абсолютною ідеєю, представляє собою лише раціональний вираз теологічного вчення про створення природи Богом. Характеризуючи природу, Фойєрбах, перш за все, вказує на її матеріальний характер. Природа тілесна, матеріальна, чуттєво дана; матерія вічна, не має початку і кінця, ніким не створена; причина природи знаходиться в ній самій; формами існування матерії є простір і час; необхідність, причинність і закономірність – цілком природні сили.

На основі матеріалізму Фойєрбах розробляє теорію пізнання, виступаючи проти агностицизму І.Канта. який невірно витлумачив межі розуму. Історія пізнання свідчить, що межі пізнання постійно розширюються, що людський розум здатний у своєму розвитку відкривати найглибші таємниці природи. Природа, відзначає Фойєрбах, зовсім не ховається від людини, те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки. Згідно Фейєрбаху, вихідний пункт пізнання – відчуття, джерелом яких є матеріальний світ. На базі відчуттів виникає мислення; розум не вносить порядок у світ досвіду, а лише встановлює причинно-наслідкові відношення між явищами. Фойєрбах прагне зняти протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом, показати єдність чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні, вказує на те, що істина є процес, визнає безмежність пізнання природи.

Фойєрбах вважає, що філософія і релігія – протилежні за своєю суттю: в основі релігії - віра в догмати, в основі філософії – знання. Одне із своїх основних завдань він вбачає в критиці релігії. Філософ пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Релігія виникає шляхом приписування людиною своїх кращих рис Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Не Бог створив людину, а людина – Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, у ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

За Фойєрбахом людина – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Тим самим він відкидає ідеалістичне трактування людини, коли вона розглядається, перш за все, як духовна істота. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини, і тому людина виступає у нього як позаісторична і позасуспільна істота. Мова йде не про конкретну історичну людину, а про людину як щось незмінне, абсолютне. В сферу досліджень філософа не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні її духовна та виробнича діяльність.

Отже, від Л. Фойєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порога, як це робили багато його попередників, а зробив психологічний аналіз її існування. Такі думки Фойєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. У розумінні природи Фейєрбах – матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фойєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фойєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фойєрбаха – людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, “панує” над природою “шляхом покори її”, в той час її слід розглядати як єдність біологічного та соціокультурного.

6. Марксистська філософія.

Марксизм виник у Європі в 40-ві роки XIX ст. У вузькому розумінні він уособлювався з марксистською філософією, яка була представлена двома німецькими діячами – Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). У широкому сенсі слова марксизм поряд з філософією містить політекономію та соціально-політичну проблематику (науковий комунізм). Марксистська філософія стала логічним завершенням попередньої матеріалістичної філософії (Демокрита, Епікура, таких англійських матеріалістів XVII ст., як Бекон, Гоббс, Локк, французьких просвітителів XVIIІ ст. й атеїстично-матеріалістичної філософії Л. Фойєрбаха).

Формування і розвиток філософії марксизму відбувались з кінця 30-х до кінця 40-х років XІX сторіччя. Соціально-економічними передумовами виникнення марксизму стало утвердження капіталізму в Європі як пануючого способу виробництва, набуття процесом виробництва усе більш вираженого суспільного характеру, соціальна поляризація суспільства. Теоретичними передумовами були англійська політична економія з її трудовою теорією вартості, французький утопічний соціалізм, німецька класична філософія, в рамках якої був розроблений діалектичний метод аналізу явищ. Природничо-науковим підґрунтям виникнення марксистської філософії став бурхливий ріст науки і техніки, обумовлений потребами виробництва. Особливо велике значення мали три великих відкриття в природознавстві, що підтвердили діалектичний характер природних процесів (закон збереження і перетворення різних видів енергії; відкриття клітинної будови усього живого; еволюційна теорія Дарвіна).

Основні ідеї марксизму викладені в таких роботах:

– гуманістична концепція людини, її сутності і способу існування, подолання її відчуження – «Економічно-філософські рукописи 1844 р.» ;

– обґрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату – в «Маніфесті Комуністичної партії», «Громадянська війна у Франції», «18 Брюмера Луї Бонапарта»;

– матеріалістична концепція суспільства і відповідний їй категоріальний апарат – «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», «Капітал»;

– проблеми діалектики – «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи».

Своєї остаточної форми матеріалізм набув у діалектичному матеріалізмі,поєднавши вчення Гегеля і Фойєрбаха: існуюча об’єктивно матерія перебуває в постійному русі й розвитку. Матерія є вічна та незмінна, в процесі розвитку вона отримує нові форми свого існування. Розвиток матерії здійснюється згідно з трьома законами діалектики (законом переходу кількості в якість, законом єдності й боротьби протилежностей, законом заперечення заперечення). Ґрунтуючись на ідеї про те, що вся матерія розвивається за діалектичними законами, Маркс і Енгельс почали аналізувати на цій основі й історію. У результаті вони розробили теорію історичного матеріалізму як додаток до матеріалістичної діалектики. Допоміжним засобом в аналізі історії стала економічна теорія.

Визначимо головні положення економічної теорії Маркса.

Основою розвитку економіки є засоби виробництва як унікальний товар, функції праці, що дають змогу виробляти новий товар. Для виробництва нового товару, крім засобів виробництва, необхідна допоміжна сила – робоча. У процесі розвитку капіталістичних відносин відбувається відчуженняробочої сили від засобів виробництва, а отже, від результатів праці. Основний товар – засоби виробництва – акумулюється в руках незначної групи власників, а переважна більшість працівників, не маючи власних засобів виробництва, повинні звертатися до власників засобів виробництва й продавати свою робочу силу за заробітну плату.

Отже, наприкінці вивчення теми потрібно з’ясувати основні риси німецької класичної філософії.

По-перше, це ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки й методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.