Давньокитайська та довньоіндійська філософія

Формування на базі первісної міфології ранніх форм релігійного, філософського та інших світоглядів відбувалося в ході поступового розкладу родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій.

Антична філософія – перший історичний тип філософії. Виникла в середині І тис. до н.е. у трьох осередках стародавньої цивілізації: Китаї, Індії, Греції.

Передумови виникнення античної філософії:

· економічний прогрес (розвиток продуктивних сил та нових виробничих відносин);

· створення перших держав;

· поширення зв’язків з іншими народами;

· ріст наукових знань;

· криза релігійно-міфологічної свідомості.

Виникнення філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення (спочатку ледь помітного, але з часом все виразнішого) специфічного філософського змісту на тлі міфолого-релігійного «негатива».

Для східної парадигми (грецьк. paradugma – приклад: поняття введене американським ученим Куном (1962 р.), – це сукупність теоретичних та методологічних передумов, які визначають конкретні наукові дослідження, що втілюються у науковій практиці на даному етапі філософствування) характерні:

· «розмитість» меж між людиною та природою у взаємовідношенні «людина – світ»;

· домінування морально-етичної тематики над натуралістично-емпіричною;

· акцентування уваги на проблемі постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу;

· формування сприйняття реального речово-предметного світу як химерної функції, омани, примхливої тіні, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось справжнім.

Індійський різновид східної філософської парадигми обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до об’єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності.

Характерна особливість давньоіндійського світогляду – в процесі переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани й Упанішади. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.).

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять «самміти» – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем як брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Аналіз перших філософських систем дартан (термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну «філософія») можна подати через школи: йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята.

Особливості давньоіндійської філософії:

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

7. Формулювання ідеї єдності душі й тіла, духовного й тілесного, свідомості й матерії.

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в VІ-V ст. до н.е.

Основні риси давньокитайської філософії:

1. Історизація міфів (сприйняття міфологічних героїв як реальних історичних осіб.

2. Велика увага до питань управління державою.

3. Виявлення відносин між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими.

4. Зверхньо-зневажливе ставлення до природничих знань.

Найвпливовіші філософські напрямки, які збереглися до наших днів – конфуціанствотадаосизм.

Конфуціанство (засновник Кун Фуцзи (551-479 рр. до н.е.)) – має виразний етично-гуманістичний характер.

«Жень» – гуманність, фундаментальне поняття, яке визначає:

- стосунки між людьми, пропагує повагу і любов до людей, до старших за віком, або соціальним станом;

- правителі держав мусять бути мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про підданих як батьки.

Це вчення продовжив Менцзи (372-289 до н.е.), який твердив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової та фізичної праці; перші покликані управляти другими. Моральні якості визначаються “небом” і за природою є добром. Їх слід неухильно вдосконалювати.

Сюньцзи (бл. 298-238 до н.е.) тлумачить небо разом із зірками, місяцем і сонцем як частину природи. Все у світі відбувається відповідно до природних законів, тому людина має керуватися у своїх діях розумом, який і дає їй владу над світом. Проте розум може бути керівництвом до дії лише в тому разі, коли він відповідає природним законам («дао»). Саме так діє справді мудра людина, яка «не керується речами, а навпаки – сама керує речами».

Ці ідеї стали відправними для школи «фація» (законників).

Ханьфей (бл. 280-230 до н.е.), учень Сюньцзи, тлумачив «дао» як «природність всіх речей». Відповідно до того, як діють у природі її власні закони («лі»), повинні бути вироблені й закони суспільного життя («фа»), котрі б твердо встановлювали, що є добро, а що – зло.

Даосизм (засновник - Лаоцзи (ІV-ІІІ ст. до н.е.)) – наголошує на ідеї загальної рухомості та мінливості світу. Життя природи й людини постає підпорядкованим не волі неба, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом, будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Підкреслюється неможливість (моральна і фізична) діяти всупереч «дао».

Основні положення китайської передфілософії зібрані в П’ятикнижжі: Книга пісень, Книга історії, Книга змін, Книга обрядів, літопис «Чунь-цю». Одним із головних питань цього періоду була проблема зла.