Давньогрецька філософія

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VІ-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.

Становленню і розвитку особливої філософії сприяли:

· бурхливий розвиток виробництва, пов’язаний із застосуванням заліза;

· розвиток товарно-грошових відносин;

· зростання культури;

· соціальне протистояння;

· перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них - до демократичних.

Однією з головних проблем грецької філософії є проблема буття – онтологія. На початковій стадії її розвитку ставилось питання: “З чого походить усе суще?”.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа (виникла наприкінці VІІ ст. до н.е. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті). Її засновник Фалес (640-562 рр. до н.е.) вважав началом усіх речей воду. Вода – розумна, божа. Світ повний Богів. Боги є душами тіл у вигляді джерел їхнього (тіл) саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання Фалес ґрунтує на принципі єдиного начала (води).

Анаксімандр (611-546 рр. до н.е.,) учень і послідовник Фалеса, натурфілософ, першим дійшов категоріального визначення начала (“апейрона”), тобто того, що лежить в основі існування речей, - це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване, таке, що перебуває у вічній активності й русі. Він першим висуває ідею еволюційного походження людини (людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби; народившись дорослою, вона виходить на суходіл і починає новий період свого існування).

Анаксімен (585-524 рр. до н.е.), учень і послідовник Анаксімандра, бачив першоосновою всього сущого повітря, що є безмежним (“апейрос”). Апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Душа є повітряним явищем, вона здатна до творіння, творчості.

Геракліт (540-480 рр. до н.е.), розвинув основні філософські принципи мілетців. Основою наук він вважав логос, який означає загальний закон буття, основу світу. Філософ стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним. Вища мета пізнання – пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості. Пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні. Логос – це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще й одноразове – “все тече”. Вогонь – основа всього існуючого, закон Всесвіту. Вогонь – не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Душа – вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від Єдиного Божественного Закону – Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософії була італійська філософія (Піфагорійський союз, школа елеатів, Емпедокл).

Піфагор (бл. 580-500 до н.е., виходець з острова Самоса). Джерелом і першоосновою світу вважав кількісне відношення – число, все інше за своєю природою уподібнюється числам, які є першими в усій природі. Елементи чисел постали елементами всього існуючого, що є гармонією та числом.

Піфагорійці асоціювали специфічні риси природних “стихій” з формою п’яти правильних многогранників. Число обов’язково має певну геометричну форму. Серйозні математичні дослідження химерно поєднуються у піфагорійському вченні з міфологічними та містичними сюжетами (віра у “переселення” душ після смерті людини). Піфагор відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з’являються софісти.

Софісти(грецьк. sophistes – мудрець, знавець, майстер, художник).

Передумови виникнення:

· антична демократія;

· риторика, логіка, філософія виходять на перший план у системі освіти;

· риторика (мистецтво красномовства) - цариця всіх мистецтв;

· у судах, народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим;

· окреслюється тенденція до виділення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу;

· людина стає спеціальним “предметом” філософствування.

Характерні риси софістів:

· професійні (платні) вчителі філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності;

· представники грецького Просвітництва;

· головне мистецтво – мистецтво слова;

· перші привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання.

Старші софісти (481-411 рр. до н.е.): Протагор, Горгій, Гіппій, Продік.

Молодші софісти (кінець V- на початок IV ст. до н.е.): Алкідам, Крітій, Каллікл.

Найбільш видатними філософема ми класичного періоду розвитку давньогрецької філософії були Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) продовжив пошуки нових форм усвідомлення світу та людини.

Головний напрямок філософствування Сократа – питання про те, що є людина, що є її свідомість.

Основні девізи: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю”.

Переслідував метод досягнення понятійного знання за допомогою індукції, сходження від одиничного до загального.

Розум – найвища інстанція людської свідомості, яка дає не тільки особисту думку, а й загальне знання про речі. Це знання людина не може одержати ззовні в готовому вигляді, а тільки здобути власними зусиллями. На цьому принципі побудована й етична концепція Сократа, який взагалі визнавав філософію як пізнання того, що є добро і зло.

Етичний раціоналізм вчення Сократа полягав у зсуванні природи добра і зла.

Добро – філософія може бути моральним діянням тільки тоді, коли знання самі по собі є добром. Добро походить від знання. Знання добра вже є наслідуванням добру, шлях до щастя окремої людини та всієї держави.

Зло – аморальний вчинок є наслідком неволодіння істиною. Зло походить від незнання.

У свідомості людини Сократ намагався відшукати фундамент існування, але його не зрозуміли, тому що він значно випередив свій час.

Платон(427-347 рр. до н.е.) справжнє ім’я – Арістокл, Платон – прізвисько (від “платюс” – “широкий”, “широкоплечий”). Походив із афінського аристократичного роду. Розробив систему буття:

· вчення про буття;

· вчення про Бога;

· вчення про світ;

· вчення про походження світу;

· вчення про душу;

· вчення про моральність;

· вчення про суспільство.

Оригінальним є вчення про ідеї:

- світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого (чуттєві речі перебувають у безперервній зміні - то виникають, то гаснуть).

- ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу.

- по відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі.

- ідеї – мета, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

- ідея (“ейдос”) – об’єктивне поняття.

- ідеєю всіх ідей виступає ідея добра – джерело істини, краси і гармонії. Бог і ідея добра - близькі, але ідея добра - безлика, Бог – творець. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона.

Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що “знання – це пригадування (анамнез)”, того, що колись душа знала, а потім забула.

Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового й одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній.

Найголовніше у методі анамнезу – мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.ін.

Оригінальні думки Платона у трактуванні держави (зразок державної досконалості – “ідеальна держава Платона”):

- всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей;

- нерівність породжена неоднорідністю душі (розумній частині душі має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів (стражів), низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників).

В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани. Така держава мудра мудрістю своїх правителів–філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед кращою частиною.

Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать й як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Аристотель(384-322 рр. до н.е.) – найвидатніший давньогрецький філософ. Вважав себе учнем Платона, був самостійно мислячим філософом (йому належать відомі слова: “Платон мій друг, але істина дорожча”).

Залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна поділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі праці.

Дітище Аристотеля – логіка (наука про мислення і його закони) викладена у ряді творів під назвою “Органон” (“Знаряддя”). Головна праця – “Метафізика”:

- закони мислення є одночасно і законами буття;

- існують дві форми закону буття: коротка і повна.

За коротким формулюванням? одночасно існувати і не існувати не можна. Повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення про буття:

- категоріальний аналіз існуючого.

- причинний аналіз субстанції.

- вчення про можливість і дійсність.

Аристотель за традицією продовжує називати філософські знання “мудрістю”, але характер самого філософствування в нього змінюється.

Вперше у своїй історії філософське знання зближується з науковим, ставиться в один ряд із ним. Філософія стає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого (всі вони досліджують те, що властиве конкретним наукам, наприклад, математиці; оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого).

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Історія античної філософії триває і в післяаристотелівські часи, зокрема в елліністичний період. У філософії ця історія постає як втома і розчарування. Елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філософії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її неповторний блиск і злиденність.

Еллінізм (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) має довгу історію.

Передумови виникнення елліністичної філософії:

· криза суспільства (суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворення на своїй власній основі);

· обмеженість руху суспільного життя;

· суттєві зміни, які поступово трансформували античне суспільство в якісно нове – феодальне, середньовічне;

· цілісне, предметно-речове бачення світу “подвоюється”: поряд зі звичним предметним світом речей виростає новий духовно-ідеальний, “внутрішній”, “індивідуальний” світ (той, що “випадає” зі світової гармонії буття);

· інтерес до морально-етичних проблем людини, до суб’єктивної тематики.

Найбільш відомі філософські школи в елліністсько-римський період:

· Епікурейська школа – засновником був Епікур (341-270 до н.е.). Він підійшов до атомізму Демокрита з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на універсальні принципи:

- ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;

- всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;

- всесвіт складається з тіл і порожнечі; про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;

- тіла - або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

- всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань.

Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що:

- він говорить про форму, величину і вагу атомів (Демократ розрізняє атоми за формою, порядком і положенням);

- визначаючи об’єктивність чуттєвих якостей, стверджує, що річ – не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості;

- простір виводить з факту руху – він є необхідною умовою руху тіл, а час – властивість тіл;

- приписує атомам властивості ваги як причини руху (ідея самочинного відхилення атома була специфічно філософським відображенням, факту виникнення в античного індивіда певного “мінімуму” свободи (індивідуальної свободи). Виникнення цієї “внутрішньої автономії” індивіда знаменувало народження особистісної свободи людини.

Людина, цей “соціальний атом”, починає поступово виявляти в собі автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності.

Епікур вважав, що основна мета філософії – досягнення щастя. Людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя – це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

· Стоїцизм – засновником був Зенон (300 р. до н.е.). Назва походить від слова “стоя” – портик в Афінах, де виникла ця школа.

Розрізняють:

- Давню Стою (ІІІ-ІІ ст. до н.е., представники – Зенон, Клеанф, Хрісіпп);

- Середню Стою (ІІ-І ст. до н.е., представники – Панецій, Посідоній);

- Пізню Стою (І-ІІ ст. н.е., представники – Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання – логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди.

У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що дається у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність, що дасть змогу добровільно підкорятися останній.

· Скептицизм – засновником був Піррон з Еліди (бл. 360-270 до н.е.). Назва походить від “скептикос” - той, що розглядає, досліджує.

Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів. Їхня діяльність проявлялася насамперед у протиставленні, а отже, у виявленні протилежностей і суперечностей.

Скептицизм, так само, як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує “розчинення” індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це тлумачиться тепер як суто, “тілесне”, тобто тільки в тій мірі, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, зрештою, вмирати.

Має багатьох прихильників оцінка римської античної культури та філософії як “запозиченої” в греків. Можна почути вираз: “Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури”.

Однак, оригінальна римська антична філософія і культура в цілому існувала. Її основна характерна риса – практичність.

Марк Туллій Цицерон (106-43 до н.е.) – глибоко оригінальний, творчий римський мислитель. Здійснюючи численні переклади і перекази грецької філософії на латину, Цицерон виступив не просто як “еклектик”, або популяризатор її в Римі. “У еклектизмі Цицерона” все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності її і водночас у партикулярності.

Ця філософія була розрахована на всіх і кожного у величезному, суперечливому римському світі. Вона мала стати синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думки підвладними Риму народами.

“Переклад” грецької філософії на латину дає початок оригінальній, римській античній філософії.

Тіт Лукрецій Кар (99/95 – 55 до н.е.) – римський епікуреєць, автор знаменитої поеми “Про природу речей”. Для практично орієнтованої думки римлянина атомістична структура всесвіту виступає цілком самодостатнім об’єктивним фундаментом практичних (етичних) рекомендацій.

Людина, за Лукрецієм - це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

· Неоплатонізм – поширився у ІІІ-VI ст. у Римській імперії. Представники – Плотін (204-270), Порфирій (232/233 – початок ІV ст.), Ямвліх (бл. 245-330), Прокл (410-485).

Основне філософське джерело неоплатонізму – вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними шаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські “ідеї” перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію.

Відволікаючи філософію від вивчення об’єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога.

Людина в системі неоплатонізму мислиться як поєднання божественного розуму з мертвим гріховним тілом завдяки душі. Головне завдання людини – не звільнення від тіла, а розвиток його в напрямі удосконалення.

Основні надбання античної філософії:

1. Оволодіння процесом мислення, логічною обробкою знань та виробленням де яких понять про певні поняття, про предмети та явища.

2. Перехід від ритуального знання (заучування формул, пригадування тих чи інших образів у супроводі різних ритуальних дій) до раціонального пізнання, яке передбачає роздуми, сумніви та осмислене засвоєння світу.

3. Визначення основних напрямків:

- матеріалізму (“лінії Демокрита”) та ідеалізму (“лінії Платона”);

- діалектики та метафізики.

4. Закладення фундаменту майбутніх філософських вчень і дискусій, основи розвитку європейської та світової філософської думки.