Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза, Г. Лейбніц

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму

Рене Декарт (1596—1650рр.) — видатний французький філо­соф, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «На­чала філософії» та ін. На відміну від Ф. Бекона, Декарт підкреслює раціональне начало в пізнанні. Розум є головним джерелом пізнання, більш того, критерієм його істинності. Роль досвіду він зводить до простої емпіричної перевірки даних розумових побудов.

Тому у теорії пізнання Р. Декарт розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціона­лізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Пер­ший— це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня якєдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності у формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.

Він сформулював чотири правила раціоналістичного методу: по-перше, визнав істинним тільки очевидне і чітке. По-друге, увів поняття “інтелектуальної інтуїції”, що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-третє, довів, що шляхом дедукції можна одержувати більш складні висловлювання; по-четверте, пропонував діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга та умовиводів.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до органів чуття. Він розвиває “метод сумніву”.

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Декарт вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, а інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей він відніс низку понять: Бог, існування понять, числа, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі.

В історії нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного само­стійного існування свідомості й матерії, душі й тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстан­цій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції він вважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, — механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі­знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві суб­станції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність.

Отже, він визначав субстанцію як річ, яка не потребує для свого існування нічого, крім самої себе. Отже, субстанцією, за Декартом, є Бог. Створений світ він поділяє на два види субстанції – матеріальну та ідеальну. Нематеріальна субстанція містить у собі ідеї, що належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є вродженими. До вроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, деякі загальні поняття.

Вчення Декарта розвинув Бенедикт Спіноза (1632-1677), який протиставив дуалізму Декарта принцип монізму. На думку Спінози, існує тільки єдина, яка знаходиться поза свідомістю, субстанція, яка є причиною самої себе і не потребує інших причин.

З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існу­вання чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і тепер деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

В етиці Спінози є його відома теза “Свобода – пізнана необхідність”. Але вона не відображає реальної морально-правової свободи в суспільстві, яка передбачає вибір з альтернатив. Це показав наступний розвиток історії.

Змістовним продовженням раціоналізму є філософія німецько­го філософа-ідеаліста Готфріда Лейбніца (1646—1716 рр.), великого ма­тематика і логіка. Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субста­нції, Декарт — про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, що складаються з сукупності животворних атомів-монад (плюралізм). Всі монади рухомі й взаємозв'язані, підлягають Богом встановленій гармонії.

Якщо Декарт зводив матеріальність до протяжності, то Готфрід Лейбніц справедливо запе­речував, що з протяжності можуть бути виведені не фізичні властивості тіл — їхні рух, дія, опір, а тільки їхні геометричні властивості. Тому необхідно виявити таку субстанцію, з якої можуть бути виведені основні фізичні властивості тіл. Лейбніца не задовольняв монізм однієї субстанції (якби існувала тільки одна субстанція, всі речі були б па­сивні, а не активні), не задовольняла його дискрет­на картина світу, в якій всі елементи-часточки абсо­лютно однорідні і позбавлені структури. Він був пе­реконаний в якісному розмаїтті явищ, у неповторно­сті й унікальності кожної речі і процесу. Тому й вважав, що кількість субстанцій безкінечна. У зв'язку з цим Лейбніц вводить поняття "монада".

Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів і небажаних протиріч.

4. Філософія епохи Просвітництва.

Французькі просвітителі ХVІІІ ст., а саме: Дідро, Вольтера, П. Гольбаха, К. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо та інших, наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує ніякого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади призводить до деспотії, безмежна свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, особливо моралі, – просвітництво, виховання.

Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV—XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом Просвітництва розпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке Просвітництво виникає як результат усвідомлення необхідності змін у суспільстві його прогресивно мислячою частиною, стає надз­вичайно важливим явищем не тільки в культурному житті Франції, а й всієї Європи. Його теоретичною основою стає французький філософський раціоналізм та англійський емпіризм. Раціоналізм, трансформуючись в ідею Просвітництва, головну ру­шійну силу історії вбачає в розумі, який повинен стати мірилом всього, а суспільство і держава мають бути влаштовані згідно його принципам. Просвітницьке тлумачення законів розвитку суспільства набуває атеїстичного забарвлення.

Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Мета ство­рення держави — збереження свободи і власності. Локк уперше ви­сунув ідею про необхідність розподілу державної влади.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск'є (1689—1755рр.), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск'є висував ідею величезно­го значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск'є проголосив ідею загального миру.

Ф. Вольтер (1694—1778рр.) у своїх творах «Кандід», «Філо­софський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалі­зму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпи­мості, фанатизму, деспотії. Вольтер — рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Пев­ний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспіль­ного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712—1778рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвит­ку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами со­ціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих поряд­ків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні яко­сті саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки бла­гом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щиро­го серця. У цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення пов­ноти юридичних прав.