Передумови та основні риси філософії Нового часу.

В основі філософії Нового часу лежить прагнення експериментального дослідження природи та розробка методів такого дослідження. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль все-таки належить Ф. Бекону і Р. Декарту. Саме вони започаткували класичну філософію.

Термін “класичний”застосовують, як правило, до явищ, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо помітним внеском в скарбницю людської культури. Безумовно, у такому значенні європейську філософію XVII-XIX ст. можна назвати класичною. Її зразковість полягає у тому, що саме вона зумовила стиль європейського мислення – раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко визначеній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей на противагу цінностям феодального суспільства. То був час буржуазних революцій в Європі (в Англії, Нідерландах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов’язані з епохою феодалізму. Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Йдеться, насамперед, про експериментально-математичне природознавство, котре в ХVІІ столітті саме переживало бурхливий період свого становлення, що було пов’язано з іменами М. Коперніка, І. Кеплера, Г. Галілея, І. Ньютона. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. Сформувався відповідний тип філософствування, орієнтований, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму.

На тлі нових завдань, котрі були поставлені перед філософією часом, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.

Емпіризм (грец. етреігіа — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII–XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Отже, основними рисами філософії Нового Часу можемо визначити наступні:

1. Гносеологізм (як світоглядну настанову, яка виходить із того, що теоретичне пізнання є вищим вияв­ленням духовності і сенсом життя людини.);

2. Деїзм (вказує на ті зміни, що відбулися у ставленні людини до Бога: Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту можливість розвиватися відпові­дно до природних законів);

З. Механіцизм (характеризує спосіб розуміння і природних процесів, і людини, він був властивий Но­вому Часу і полягав у тому, що всі різноманітні форми розвитку світу можуть бути зведені до механічного ру­ху.).

2. Формування філософії Нового часу. Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк

У філософії ХVІІ ст. виникають два основні напрямки – емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії, котра у ХVІ-ХVІІ століттях стає безумовним світовим лідером науково-технічного прогресу. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією” та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки, відштовхуючись від твердо прийнятих і послідовно продуманих уявлень про значення знання в суспільстві і людському житті. Головне призначення філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створенні нового методу пізнання природи речей.

Він рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, яка відірвана від життя. Як більшість мислителів Нового часу, Ф. Бекон вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. У своїх дослідженнях він використовував експеримент та звернув увагу на його виняткову значущість для знаходження істини.

Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній чітко простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний. Він показав, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, що снує павутину з самого себе, робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який дотримується догматичного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється їй на шляху. Істинний метод пізнання полягає в розумовій обробці матеріалів, на основі досвіду. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагається уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.

Усяке пізнання і всякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція– форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.

Бекон переконаний: знання – це сила, і той, хто володіє знаннями, буде могутнім. “Ми стільки можемо, – говорив Бекон, – скільки знаємо”. Бекон розумів практичну ефективність знань як доказ їх істинності, а істинність – як запоруку їх подальшого використання.

На думку Бекона, “Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...”. Звідси механістичне за своєю сутністю уявлення про істину як “точне” віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилки як спотворення такої дзеркальної копії внаслідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх “ідолами”, або “привидами”, вирізняючи чотири групи таких ідолів: 1) “привиди роду”, які пов’язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) “привиди печери” – спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів; 3) “привиди площі”, що породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення; 4) “привиди театру” – ті, які породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції та думки.

Проблему вибору істинного методу та її розв’язання Бекон викладає своїм улюбленим алегоричним способом. Існують три основні шляхи пізнання: шлях павука, шлях мурашки та шлях бджоли.

“Шлях павука” є спробою виведення істини з чистої свідомості. Філософ піддає критиці схоластів, які постулювали найзагальніші аксіоми, не турбуючись про те, чи відповідають вони реальним фактам, виводячи з них увесь набір наслідків, подібно до павука, який висмоктує із себе павутиння. Критика “шляху павука” перетворюється у Бекона в критику на адресу спекулятивного раціоналізму і антиемпіричного способу мислення взагалі.

“Шлях мурашки” – це вузький емпіризм. Емпірики наполегливо, як мурашки, збирають розрізнені факти, але не вміють їх узагальнювати, створювати справжню теорію.

І тільки третій шлях, “шлях бджоли”, є істинним. Він поєднує в собі переваги перших двох “шляхів” і позбавлений хиб кожного з них. Сходження від відчуттів до найбільш загальних аксіом, від емпірії до теорії здійснюється тут безперервно і поступово.

Отже, емпіричному, експериментальному знанню відповідає індукція, як метод, який складається зі сходження, порівняння, аналізу та експерименту.

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.

Томас Гоббс (1588—1679)спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого "природного стану" до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала "суспільна угода" про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному "великому Левіафану" — державі (Левіафан — чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків.

Т Головною життєвою задачею вважав син­тез раціоналізму й емпіризму. Ніхто окрім нього не зміг у XVII ст. так глибоко поставити проблему єд­ності цих двох методів. Гоббс - представник матеріалізму і номі­налізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один — це резуль­тат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існу­вання субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними власти­востями. Держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.

Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.

Джон Локк (1632–1704 рр.).Сумнозвісна суперечка емпіризму з раціоналізмом досягла свого апогею на початку XVIII ст. в полеміці між англійським емпіриком Локком і німецьким ідеалістом Лейбніцем. Є найвидатнішим представником емпіризмута основоположник матеріалістичного сенсуалізму. Говорив про те, що всі знання виводяться з навколишнього світу за допомогою чуттєвих сприйнять. Основні праці Локка: «Досвід про людський розум», «Думки про виховання».

Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов'язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це резуль­тат впливу зовнішнього світу, результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини, зовнішній — це джерело постачання ін­формації про об'єктивний світ.

Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізму. Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.

За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розмі­ром, фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первин­ними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки, — вторинні, вони є суб'єктивними і не притаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філо­софських поглядів Локка.

Політичні ідеї Локка: право на власність може дати тільки праця, інші способи придбання власності неприпустимі (ідея «природничого права»). Гарантією реалізації права власності може бути держава. Для цього її владу необхідно поділити на законодавчу, виконавчу і федеративну (керівництво міжнародною політикою).

Педагогічні ідеї: людина народжується етично нейтральною. Доброю чи злою вона стає у суспільстві в залежності від навколишнього середовища. Позитивний аспект – оптимізм при впливі навколишнього середовища. Негативні риси – перебільшення впливу середовища.

Отже, в емпіризмі Бекона, Гоббса і Локка виразно є видимими основні риси філософії Нового часу: антропоцентризм, секулярність, гносеологічний оптимізм. Ці характеристики застосовні і до інших філософських напрямів даної епохи. Проте, спільність цілей і задач, проголошуваних в різних навчаннях зовсім не означає подібності підходів до їх рішення.