Номіналізм та реалізм

Уже в Х столітті в середньовічній філософії починається суперечка з приводу того, як потрібно розуміти “категорії” Аристотеля, тобто дискусії про сутність загальних понять - універсалій. Основними варіантами вирішення суперечки про природу загальних понять, тобто, чи існують вони реально, об’єктивно, чи лише в нашій уяві виступили реалізм та номіналізм. Назва напрямків пов’язана з етимологією цих слів: реалісти – від лат. realis – речовий, дійсний; номіналісти – від лат. nomen, nominis – ім’я, найменування. Реалісти, продовжуючи лінію Платона, вважали, що універсалії існують дійсно, реально. Вони розділились на поміркованих та крайніх. Крайні вважали, що загальне існує до речей і незалежно від них, наприклад, в розумі Бога. Таку точку зору відстоював Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.); помірковані ж доводили, що загальне існує реально і в самих речах (Т. Аквінський).

Номіналісти ж заперечували онтологічний статус універсалій, стверджуючи, що це лише імена. Номіналісти також, у свою чергу, поділились на два крила: крайні номіналісти вважали, що носієм загального є слово як ім’я речі. Таку точку зору відстоював Росцелін (1050-1120 рр.). Помірковані ж номіналісти, їх ще називають концептуалістами, бачили наявність загального не тільки в слові, але й в понятті. Таку точку зору відстоював П’єр Абеляр (1079-1142 рр). Розквіт номіналізму приходиться на ХІІІ і особливо ХІV століття. Його головними представниками є Вільям Оккам (1285-1339), Йоган Буридан (кінець ХІІІ-ХІV ст.) та інші. Філософські роздуми переважної частини номіналістів так чи інакше були спрямовані на те, щоб переконати себе та своїх опонентів – реалістів у меншовартості нашого розуму як засобу пізнання істини.

Отже, сутність спору між номіналізмом та реалізмом полягає в існуванні універсалій, тобто в питанні про відношення одиничного і загального. Реалізм приписував існування лише загальному. Загальне – це ідеї, які існують щодо одиничних речей і поза ними. Номіналісти не допускали реального існування універсалій – загальне існує лише після речей. Крайні номіналісти вважали загальне пустим звуком. Помірковані номіналісти заперечували реальність загального в речах, але признавали його як думки, поняття, імена (“nomіna”), які відіграють важливу роль у пізнанні.

Номіналізм містив матеріалістичні тенденції, тому що виходив з реальності чуттєвого світу. Він підривав схоластику зсередини та готував підґрунтя для відокремлення філософії від теології, а також для нового природознавства.

4. Містична філософія.Одним з питань цієї теми є розгляд містичної філософії. З ХІІ століття в Західній Європі поширюються містичні ідеї. Містика – це віра в здатність людини безпосередньо спілкуватися з Богом, а для цього Бога треба було пізнати. Процес пізнання за часів Середньовіччя взагалі зводився до пізнання Бога. І навіть коли йшлося про пізнання природи, малося на увазі, що через пізнання природи людина пізнає Бога. Середньовічні філософи відрізнялися розумінням шляхів пізнання Бога. Містики при цьому вважали, що Бога не можна збагнути за допомогою розуму, інтелекту. Його можна лише відчути в собі під час містичного екстазу, коли душа, зливаючись із Богом, залишаючись часткою, стає в той же час і цілим. Екстаз досягається за допомогою вільного прояву волі. Провідну роль у цьому процесі повинні були відіграти внутрішній досвід, глибока внутрішня віра, що дозволяла піднятися до Бога, а Богові – спуститися до людини й осяяти її душу.

Містика, як побачимо далі, сприяла створенню майбутньої буржуазної етики доби Реформації. Віддаючи перевагу внутрішньому досвіду над зовнішнім, деякі містики займалися питаннями психології, зокрема з позицій містики розглядали таке явище, як інтуїція. Містичні уявлення про Бога не втратили свого значення й для деяких напрямків сучасної теології й філософії.

Помітне місце серед середньовічних містиків посідав Йоган Екхарт, відомий за ім’ям Майстер (1260-1327).

5. Ідейний зміст філософії Ренесансу.Наступні питання цієї теми стосуються філософії Відродження. Ця епоха була орієнтована на мистецтво, в центрі її уваги була людина. Філософське мислення – антропоцентризм. Індивід набуває самостійності, він представляє самого себе. Його позиція: гордість та самоствердження, усвідомлення власної сили та таланту.

Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості, поки що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики, були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права, яких так гостро потребувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання і мислення привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її гуманізм і антропоцентризм (від грецьк. антропос – людина і лат. сentrum – центр), згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На проти­вагу релігійним уявленням про людське тіло як про «темницю душі», «вмістилище гріха», воно стає джерелом радості і задоволення.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має нову специфіку: християнський Бог тут втрачає свій трансцендентний потойбічний характер, він ніби зливається з природою. Такою натурфілософією є пантеїзм. Християнський геоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом нової доби. Місце людини в світі, її доля, воля хвилюють філософів, мислителів і митців, зокрема Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Ніколо Макіавеллі, Миколу Кузанського та ін. Особливістю філософської парадигми Відродження є відродження інтересу не тільки до людського духу, а й до тіла. Мислителі висувають ідею всебічного розвитку особи.

Виникає таке явище Ренесансної культури, як гуманізм. Це спосіб мислення, який проголошує ідею людського блага головною метою соціального та культурного розвитку та підкреслює цінність неповторності кожної особи.

В епоху Відродження знову відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму, відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики, зверненість виключено до текстів Священного писання і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли (1407-1457) “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.

Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Людський рід увесь час рухає себе в напрямку від тваринного до божественного. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.

Слід відзначити антисхоластичну спрямованість поглядів мислителів Ренесансу та пантеїстичну картину світу. Пантеїзм– філософське вчення, в якому Бог сприймається як надприродна сила, що існує в усіх об’єктах, в природі, а не як всемогутня Особа. Християнський Бог не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – немовби зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, які в античності не були їй властиві, тобто природа починає тлумачиться пантеїстично (від гр. pan – усе і theos – бог).

Саме в пантеїзмі нерідко приховувались натуралістичні тенденції, що розчиняли Бога у природі з тим, щоб зробити його лише псевдонімом матеріального природного світу, а природа порівнювалась з живою істотою. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. Знімаючи межу між Творцем і його творінням та передаючи матерії те начало життя та руху, котре ще з часів Платона та Аристотеля вважалося властивим лише ідеї (формі), пантеїсти утверджували “Бога в речах”. Ці ідеї розробляються в натурфілософії Відродження, в першу чергу, такими її видатними представниками як Микола Кузанський(1401-1464) та Джордано Бруно(1548-1600). М.Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: „Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі”. Крім того, на противагу середньовічній картині світу як конечного, обмеженого сферою нерухомих зірок, з Землею, розташованою в центрі, Кузанський відроджує на якісно новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру.

Джордано Бруно, котрий спирався на пантеїстичні ідеї М. Кузанського та на геліоцентричну астрономію М. Коперніка, приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип „героїчного ентузіазму” як безмежну любов до безмежного. Він продемонстрував тим, що пішов на вогнище заради істини, героїчний ентузіазм в дії.

Гуманісти Відродження не були атеїстами, проте критично ставилися до церкви, вважаючи, що офіційна Римо-католицька церква неправильно розуміє Бога. У творах мислителів з’являються антиклерикальні ідеї (антиклерикалізм – критика церкви як організації).