Тема 2.2. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Релігійний характер середньовічного світогляду й філософії.

2. Період апологетики та патристики.

3. Схоластична філософія. Номіналізм та реалізм.

4. Містична філософія.

5. Ідейний зміст світогляду Ренесансу.

6. Розвиток натурфілософських вчень в епоху Відродження.

Основні поняття:секуляризація, апологетика, патристика, теоцентризм, креаціонізм, християнська антропологія, схоластика, гуманізм, натурфілософія, протестантизм, пантеїзм, геліоцентризм.

1. Релігійний характер середньовічного світогляду й філософії.Перш ніж почати розгляд філософської думки епохи Середньовіччя, потрібно згадати особливості античної філософії.

На відміну від античної філософії, де началом всього є природа (космоцентризм), в епоху Середньовіччя джерелом будь-якого буття, блага та краси був Бог. Середньовічне мислення є теоцентричним. Бог є реальністю, який утворює та визначає все суще. Основою християнського мислення є два важливих принципи, які не зводяться до міфологічної свідомості та язичницького (нехристиянського) мислення: 1) ідея творіння – креаціонізм; 2) ідея одкровення. Ці дві ідеї можна звести до онтологічних (вчення про світ) та гносеологічних (вчення про пізнання) аспектів філософії.

Справа в тому, що в IV-V ст. у Європі відбулися глобальні зміни. Римська імперія розділилася на дві окремі частини – Західну і Східну імперії, на місці яких згодом виникають, з одного боку, європейські держави, а з другого – Візантійська імперія. З розпадом Римської імперії починається новий період в історії Європи – Середні віки, який продовжувався до XV ст.

Цей час знаменувався тим, що до IV-V ст. вже склався певний світоглядно-релігійний напрямок у регіоні. На зміну язичництву прийшло християнство, яке стало основою світоглядної системи європейської цивілізації. Саме тому в епоху Середньовіччя в Європі розвивалася в основному християнська філософія.

Якщо античну філософію називають космоцентричною з огляду на те, що в центрі її пошуків стоїть Всесвіт і людина, то християнська філософія Середньовіччя – теоцентрична. У свою чергу, ідея Бога проходить крізь внутрішній світ людини. Тому філософська проблематика Середньовіччя у своїй основі лишається незмінною, хоча відбувається зміщення акцентів.

Оскільки середньовічний спосіб буття формує сприйняття світу “за образом і подобою” духу, то вирішення усіх проблем людини пропонується шукати у сфері духу. Безперечно, що найдосконалішим втіленням духовності є Бог. Теологія стає основним знанням цього часу. Як наслідок, християнська філософія, на відміну від античної, проголошує тілесні характеристики вторинними, натомість підкреслює важливість духовних критеріїв оцінки осіб.

Середні віки – це період з V по ХV ст., коли на території Європи панували феодальні відносини та феодальна культура, а пануючим світоглядом було християнство. Джерелом істини і краси в епоху Середньовіччя стає єдина верховна сутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Дана обставина і визначає найсуттєвішу рису середньовічної філософії - її теоцентризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мислителями цього часу, були, насамперед, ідеї теологічні, які торкались того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом.

Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине, для чого був потрібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію – головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності до неї вірно відповідати на “вічні” філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Хоча філософія розумілася як “служниця богослов’я”, однак, Середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних умовах, і тому немає підстав вважати, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад інтелектуального життя можна віднести лише до раннього середньовіччя (VІ–ІХ ст.), хоча і в той час йшла активна робота по переосмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо; а починаючи з Х століття йде активний розвиток філософії, а вже з ХІІ по ХV ст. можна говорити і про її розквіт.

2. Період апологетики та патристики.Початковий період середньовічної філософії отримав назву апологетика (від грец. захист ідей), ІІ-ІV ст. У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються принципи середньовічної філософії. Найбільш відомі представники періоду апологетики Юстин Мученик, Квінт Тертулліан та інші.

Філософські погляди Тертулліанарозкриваються в основному творі “Апологетикум” (“Захист”): “Вірую, тому що абсурдно”. Приниження знання і розуму, ворожнеча до “язичницької” філософії і звеличування сліпої віри – така головна ідея праць Тертулліана. Його поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

Наступний період середньовічної філософії – патристика (від лат. отці (церкви), ІV-VІІІ ст. У цей період найбільший вплив на розвиток філософії мали Аврелій Августин, Оккам та інші.

Августин Блаженний у своїх творах “Сповідь”, “Про град Божий” доводить, що Бог – найвища цінність і буття. Існують вічні ідеї, що зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не через необхідність. Людина – це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною. Він підкреслював примат духовної влади над мирською, оскільки без церкви немає порятунку. Історія, на його думку, – лише короткий відрізок між двома “вічностями” – створінням світу Богом і “тисячолітнім” царством Божим на землі.

3. Схоластична філософія. Номіналізм та реалізм.Наступний період у розвитку філософії феодального суспільства – це так звана схоластика (від лат. шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (класична схоластика) і ХІІІ ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в університетах. А надалі слово “схоластика” стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалася на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів. Відомі представники цього періоду – Ансельм Кентерберійський, Іоан Росцелін, П’єр Абеляр, Дунс Скот, Роджер Бекон.

Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був теолог Тома Аквінський (1224/25-1274). Він намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому це вчення було перероблено таким чином, що воно не вступало в протиріччя з догматами творіння світу з нічого та з вченням про боголюдину І. Христа.

Одне з головних питань, над яким працював філософ, – це співвідношення науки й віри. Зокрема, він визнав відносно самостійну роль науки, насамперед філософії. Вона є преамбулою віри. Розум аналізує факти, відчуття і приходить до істини, пояснюючи Боже буття і цінності християнства. Догмати віри, доведені за допомогою філософських аргументів, зміцнюють християнську віру. Спираючись на вчення Аристотеля, Т. Аквінський доводив буття Бога, визнаючи разом з тим неможливість обґрунтувати первородний гріх, виникнення світу “з нічого”.

Перший доказ Божого буття випливає з Аристотелевого розуміння сутності руху: існує першодвигун, який сам не потребує джерела. Це – Бог.

Другий доказ базується на Аристотелевому принципі похідної першопричини. Кінцевою причиною всього може бути тільки Бог.

Третій доказ випливає з розуміння категорій необхідного і випадкового. Є певна Сутність, необхідна сама по собі. Це тільки Бог.

Четвертий доказ пов’язаний з визнанням зростаючих ступенів досконалості. Є певна, абсолютно досконала Сутність. Це – Бог.

П’ятий доказ Аквінський наводить, спираючись на визначення доцільності. Є розумна сутність, яка має на меті все, що відбувається в природі. Такою Сутністю може бути тільки Бог.

Цікаво, що Тома Аквінський, у певному розумінні, здійснив “переворот” на шляху пізнання істини, спираючись на “здоровий глузд” і аналогію людських органів чуття. Так, він на противагу патристичним ученням твердив, що людина – це єдність душі і тіла. Треба жити в реальному світі, в єдності з природою і прагнути не тільки до райського, а й до земного блаженства. Якщо віра буде “над духовною”, вона перетвориться на абстракцію, а християнство буде “впадати” в містику. Адже природу і матеріальний світ створив Бог.

Значення Томи Аквінського для світової культури полягає в тому, що він створив розгалужену систему католицького віровчення, що пояснювало всі проблеми людини й світу.