Конфуціанство: ідея суспільної ієрархії

Видатний філософ Китаю Конфуцій жив у VI ст. до н.е. Він заснував школу конфуціанства, де увага була зосереджена на соціально-етичних проблемах. Конфуціанство є переважно вчення соціально-етичного напрямку, на першому місці тут – проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Основні категорії – традиція та гуманність.

Вирішальну роль у житті людини відіграє закон Неба, згідно з ним треба будувати свою поведінку. Якщо людина зможе це зробити, то вона шляхетна. Якщо людина не має внутрішніх переконань, діє під впливом юрби, дбає лише про зиск – це низька людина.

Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є по­няття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним ста­новищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високомо­ральної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які по­кликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуа­ціях.

Конфуцій будував свою етику за принципами стародавньої релігійної моралі – людяність, справедливість, обов’язок, ритуальність, знання, довіра. У його філософії відображається тенденція добропорядності, доброчесності. Всю увагу Конфуцій зосередив на питаннях етики. В основу моралі покладені принципи: людяність, справедливість і обов’язок, ритуальність, знання, довіра. Центральною постає саме гуманність – любити скоріше інших, а не себе.

“Людино, чого не бажаєш собі, того не роби й іншому”, – радив Конфуцій. Він приділяв значну увагу проблемам суспільного розвитку держави. Умова щасливого життя у державі – дотримання принципу “виправлення імен”. Правитель завжди буде правителем, слуга – слугою, батько – батьком, син – сином. Вчення Конфуція з часом було канонізоване і сьогодні є актуальним та має багато прихильників.

Конфуцій засновує своє вчення на вірі в божест­венне Небо, а також у духи предків. Це робить кон­фуціанство релігійною системою. Специфічною особ­ливістю конфуціанства є ототожнення порядку Всесві­ту з державним устроєм. Категорія Дао переноситься на реалії державного життя. Дао стає принципом дер­жавної ієрархії і порядку. Сенс людського існування вбачається в розвитку і утвердженні "соціального Дао". Основними рисами цього Дао є справедливість, муж­ність, поважна обережність, синівська шанобливість, братерська любов, власна гідність, вірність та ін. Проявом Дао в людині є чеснота (де), яка проявля­ється в товаристві у вигляді етико-ритуальної благо­пристойності (лі).

Його гносеологію представляє одна цитата: «Ті, що мають знання від народження, стоять найвище від усіх; ті, що мають знання завдяки навчанню, - йдуть за ними; ті, хто почав навчатись, опинившись в скрутному становищі, - йдуть за ними; ті ж, хто, опинившись в скрутному становищі, не вчиться, - стоять найнижче серед людей».

Таким чином, на відміну від даосизму конфуціанст­во зосереджується не на особистості, а на суспільстві. Суспільство і держава визнаються головними ціннос­тями, через які набуває цінності й індивідуальне існу­вання людини. Поза суспільством і державою людина є ніщо. Ця ідея конфуціанства пройшла через тисячоліт­тя китайської культури і розгорнулася в XX ст. в прак­тику комуністичного, а потім посткомуністичного ре­жиму. Сьогодні вона є найважливішим ментальним принципом Китаю.

Отже, філософські школи Давнього Китаю піднімали ціннісно-значущі, гуманістичні проблеми. Вони були тісно пов’язані з проблемами життєвої мудрості, моралі, з пізнанням природи та суспільства.

Таким чином, якщо Індія – царина релігій, а релігійне мислення жителів Індії насичене метафізичними спекуляціями, то Китай представляє цивілізацію іншого типу. Соціальна етика та адміністративна практика тут завжди відігравали значну роль порівняно з містичними абстракціями. Великими пророками вважалися ті, хто вчив жити достойно, відповідно до прийнятих норм моралі, жити заради життя, а не заради блаженства на тому світі. Етично-детермінований раціоналізм був домінантою, яка визначала норми соціально-сімейного життя китайців.