Тема 2.5. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

1.Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

2.Філософія думки ХІV – середини ХVІІ століття.

3.Філософія Києво-Могилянської академії.

4.Філософська система Г.С. Сковороди.

5.Українська філософія ХІХ-ХХ ст.

Основні поняття:менталітет, національна ідея, духовність, “філософія серця”, “споріднена праця”, теорія “трьох світів”.

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам’яткидуховної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнським цінностям. Незважаючи на це, сьогодні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі існувала традиційна для давніх слов’ян міфологічна культура язичницької доби. Вона була основою, на якій спочатку розвивалось язичництво, а згодом – християнство. Міфологічний світогляд цього періоду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пантеїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.

Передумовою початковогоетапу розвитку духовної культури українського народу були трипільська культура, іраномовні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печенігів і половців, праслов’янська культура тощо. Звідси – найхарактерніші ознаки оригінальної духовної культури, які згодом стали відрізняти український народ серед інших синхронних цивілізацій.

До таких характерних ознак належать, по-перше, “поліфонізм” (вплив різнихкультур синхронних цивілізацій), по-друге, антеїзм (домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи), по-третє, кордоцентризм (як певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини). Вказані ознаки згодом були доповнені екзистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлення), що загалом стали основними рисами української філософської думки.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона“Слово про закон і благодать”, а на початку XII ст. – “Повістьвременних літ”, авторство якого приписують ченцю ІІечерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни “філософ” і “філософствувати”. Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До основних проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани.

Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належить твору київського митрополита Іларіона “Слово про Закон і Благодать”, написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пам’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, в яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним “Філософсько-історичним вступом”, що витлумачує смисл світової історії.

Певне значення має і діяльність Климента Смолятича (ХІІ ст.) – другого митрополита русичів, який першим був названий філософом. Він апелював до античної мудрості.

Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського (близько 1130-1182), єпископа з Турова. Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю й мови, символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого й кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі та здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий – це алегоричне тлумачення людських вад душі й тіла, які, об’єднуючись, творять зло.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість.Софістичність стала визначальною особливістю української філософської думки. “Софія – мудрість” – сутність Бога, “душа світу”, водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю “софійного” знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння призвело до виникнення екзистенційно “софійного” спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням,
вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості “Софії”.

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце – це точка, в якій поєднуються думки, воля та віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується пильною увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в “Повчанні” Володимира Мономаха та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

Отже, філософія Київської доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу – як результату його творіння. В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків переважала етична проблематика. Суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра й зла.

2. Філософія думки ХІV – середини ХVІІ століття.Своєрідність розвитку філософської думки українського народу в цей період значною мірою визначалася типом філософствування, який склався ще за часів Київської Русі. Падіння Києва та розпад руських земель на окремі невеликі князівства (середина ХІІІ ст.) змінили соціокультурну ситуацію, що позначилося на характері тенденцій та явищ українського Передвідродження ХІІІ-ХV ст. З середини ХІІІ ст. твори світського характеру, зокрема Галицько-Волинський літопис, органічно вписуються у церковно-богословський за своїм змістом розвиток вітчизняної духовної культури. Реформаційні рухи, характерні для Західної Європи ХІV ст., проникають в Україну, що певною мірою спричинило поширення богохульства, вчення, яке не визнавало авторитет офіційної церкви. У Новгороді та Пскові ця течія дістала назву “стригольників”. Останні не визнавали офіційних догм, церковних обрядів тощо.

Наприкінці XIV – на початку ХV ст. спостерігається пожвавлення культурного та духовного життя України. Зростання кількості перекладних творів супроводжується виданням таких пам’яток вітчизняного книжного мистецтва, як “Лєствіца” (1443), “Златоструй” (1474). Крім того, здійснюються дві редакції “Києво-Печерського патерика”. Поява творів західноєвропейських літератур сприяла поширенню в Україні різноманітних учень раціоналістичного характеру, зокрема лютеранства та кальвінізму.

Філософська думка України цього періоду все більше набуває рис ренесансного гуманізму, що знайшло своє вираження у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Родоначальниками гуманістичної культури в Україні XV-ХVІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина із Кросна, Лукаша з Нового міста, Станіслава Оріховського. Основними в їх творчості були проблеми людини, сенсу людського життя, місця людського розуму у підготовці особистістю свого майбутнього. Показово, що в концепціях реформаторів не розум слугує вірі, а віра послуговується розуму, перетворюючись таким чином на вихідний пункт для розбудови нової моральності зокрема і принципів соціальних відносин загалом. Отже, готується підґрунтя для секуляризації духовної культури, звеличення начал духовності й моральності окремої людини.

Наприкінці XVI – на початку XVIІ ст. розвиток гуманістичних ідей в Україні був невід’ємним від культурно-освітніх центрів, найбільшим серед яких майже одностайно вважався Острозький центр на Волині. Саме в цьому освітньому осередку головна увага приділялась розвитку реформаційних ідей. Тут працювали такі визначні представники української культури, як Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Христофор Бронський, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький та ін. Праця цих діячів вітчизняної культури сприяла оновленню православної релігії, поширенню філософських ідей ренесансно-гуманістичного змісту, які спрямовувалися проти католицької релігійно-філософської доктрини, сприяли боротьбі проти національного та соціального поневолення.

Занепад Острозької школи, де почав працювати єзуїтський колегіум (1624), значною мірою зумовив зростання ролі діячів братського руху в поширенні ідей гуманізму та реформації. Саме братства закладали основу професійної філософії в Україні.

Найвпливовішим осередком братського руху став Львів. Викладачами цієї школи були Лаврентій і Стефан Зизанії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький та ін. У Київській братській школі звільняли освіту від опіки церкви Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Фома Євлевич та ін. Не заперечуючи віру взагалі, братства поширюють патристичну літературу греко-візантійських авторів, вважаючи, що істина повністю викладена у Священному Писанні та в творах отців церкви. Все нове – це вигадки католиків, збочення.

3. Філософія Києво-Могилянської академії.Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Тривалий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки та філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. У процесі вивчення матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2-3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як античності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів академії XVII-XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський. С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

Феофан Прокопович (1677-1736) – це один з найбільш яскравих діячів академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А. Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність Прокоповича в академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного ґатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським віровченням.

Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. “Під природою, – пише він у філософському курсі “Натурфілософія”, – розумію Бога”. Повне визначення природи збігається з Богом, природними речами, в яких він неодмінно існує і в яких він є. З цього випливає, що це визначення стосується не тільки природи, але, зрозуміло, й матерії та форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам томістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження.

Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції –
розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.

4. Філософська система Г.С. Сковороди.Григорій Савич Сковорода (1722-1794)– видатний філософ, поет, просвітитель, гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. У своїх творах Сковорода стверджує, що людина невіддільна від природи, схожа з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Він розробив вчення про людину, щастя і мораль, принцип так званої “спорідненої” (“сродної”) праці, найповнішого розкриття здібностей людини; узагальнив думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя.

На думку Сковороди, Бог і природа – єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична натура – “мертва стихія”, вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища – це видима тлінь, “одяг”, який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що все є закономірність розвитку всього сущого. Тут у дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає можливість зрозуміти, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в родині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного – як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона – від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про “сродну” працю, його інтерес до вчення тих філософів, в яких етика має велике значення.

“Філософія серця”,вчення про “сродну” працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала вид професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і “сродна” праця – несумісні. Сковорода бачив, що в суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, “вміє жити”.

Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського мислителя – важливий фактор при оцінюванні його життєвого шляху та розумінні поглядів.

5. Українська філософія ХІХ-ХХ ст.Визначну рольу суспільно-політичному житті України відіграло Кирило-Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. У програмних документах “Статут і правила товариства” також у “Книзі буття українського народу” розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 р.

Т.Г. Шевченко (1814-1861) – видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних та економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи – центральна в його творчості.

“Філософія серця” П. Юркевича.Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827-1874), професор Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю “З науки про людський дух”, де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, сутність якої становить не розум, а серце. Оскільки основою світу є божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, “доцільний”, в основі якого є духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. “Істину ми маємо, – пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини”.

І. Франко(1856-1913) – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Велике значення для розвитку філософської думки має оригі­нальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Українки (1871-1913).У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії й природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство. природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне та національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.

М. Драгоманов (1841-1895)– мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин “неблагонадійності”. На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.

Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною силою суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті “громада”. Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об’єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.

Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.

С.А. Подолинський(1850-891). Розробив самостійну й оригінальну теорію про роль праці в збереженні, перетворенні й нагромадженні сонячної енергії на поверхні Землі. Він вважав, що людина, пізнаючи, розкриваючи таємниці природи, може й повинна використати свої знання для свідомого перетворення природи відповідно до своїх потреб. Розуміючи енергію будь-якої системи тіл як “суму здатностей тіл цієї системи до будь-яких дій”, С.А. Подолинський доводить, що повна енергія системи тіл “є величиною незмінною для всіх станів, до яких система може бути послідовно приведена, що вона є величиною скінченною”.

М. Грушевський (1866-1933) – український історик,громадський діяч. Основні твори – “Історія України-Руси”, “Нарис історії київської землі” та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філосо­фськими категоріями. У центрі його уваги було питання національного визволення українського народу, яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений використав багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови Української держави та відродження самосвідомості народу в сучасний період.

Упродовж 30-40-х років філософське життя в Радянській Україні “завмирає”. Проте певний розвиток національної філософії відбувається за межами України. За кордоном створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі центри, зокрема і в галузі філософії. Йдеться насамперед про Український Вільний університет (Прага, 1921 р.); Українську Вільну Академію наук (Аугсбург, 1945 р.); Український Вільний університет та наукове товариство імені Т. Шевченка (Мюнхен); Гарвардський український дослідний інститут (70-ті роки); Інститут українських студій (Канада). Ці заклади створюють базу для досліджень у галузі розробки філософії української ідеї. Певний внесок у її розвиток зробили Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський, М. Шлемкевич.

Пожвавлення філософського життя в Радянській Україні відбувається завдяки активній діяльності талановитого філософа П. Копніна (1922-1971 рр.). В Україну він приїжджає у 1958 р. З 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН України. Наукові інтереси П. Копніна зосереджуються навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання, методології науки, які є основою наукових пошуків створеної вченим київської школи “логіки наукового пізнання”. Спираючись на апарат сучасної формальної логіки та на культурознавчий матеріал, вчені досліджують такі складові наукового пізнання, як наукова проблема, науковий факт, наукова абстракція, наукова ідея, світогляд тощо.

Іншим спрямуванням, що активізується в цей час, є історико-філософські дослідження. Насамперед це спадщина німецької класичної філософії, здобутки зарубіжної філософії XX ст. та питання історії філософії України.

Зрештою, у 1968 р. Копніна та його школу в Москві звинувачують у проповіді ідей “буржуазної філософії”. У 70-ті роки деяких українських філософів репресовано за звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі”, що, проте, не зупинило розвиток національної філософської культури.

Отже,основні риси української філософії такі:

· формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

· суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

· відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

· переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики, співзвучної з християнськими цінностями;

· дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

· “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, залучення її до вищого, позаземного божественного світу;

· захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального та національного гноблення;

· глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Українська філософія є філософією українського духу.