Лекція 6. Основи композиції у фотографії.

1. П’ять правил комфортності в композиції.

Закони композиції грунтуються на законах сприйняття, які працюють на рівні підсвідомості. Задачею композиції і її законів в їх позитивному аспекті є створення на обмеженій площині простору, який підсвідомо буде сприйматись як комфортний.

Перша умова комфортності – нерівна кількість чорного і білого в композиції. Це потрібно для того, щоб ясно читалось що є фон, а що – фігури на ньому. Зазвичай підсвідомо у якості фону сприймається те, чого більше. А якщо чорного і білого порівну, то це викликає дискомфортні коливання сприйняття із-за неможливості надання явної переваги.

Друга умова комфортності – наявність у просторі композиції плям трьох розмірів. Всі предмети в побуті ми ділимо на три категорії: великі предмети, середні та малі. Однак це ділення відносне і пов’язане з місткістю середовища. Наприклад, стілець на вулиці сприймається як малий предмет, в кімнаті – як середній, а розміщений у шафі – як великий. Присутність у просторі елементів трьох категорій – великі, середні і малі елементи – робить це середовище комфортним.

Якщо в композиції відсутні малі плями, вона сприймається як частина чогось великого, як тісна, або, інакше кажучи, фрагментарна. Якщо в композиції відсутні великі плями, вона сприймається як порожня, нудна або монотонна. Фрагментарність або монотонність – дві крайності в композиції, яких необхідно старатись оминати.

Третя умова комфортності – композиція повинна сприйматись як одне ціле. Для цього її вибудовують навколо єдиного вузла, так званого композиційного центру. Композиційний центр – це спеціально виділене місце в композиції, яке наділене якостями, притаманними тільки йому. Композиційний центр не є геометричним центром аркушу. Способами виділення композиційного центру є:

- виокремлення плями в якості композиційного центру за ознакою розміру;

- виокремлення плями в якості композиційного центру на нюансі (інверсія):

- виділення частини фону в якості композиційного центру;

- складні способи виділення композиційного центру.

Четверта умова комфортності композиції – плями і проміжки між ними повинні бути різної величини, інакше ритм стає монотонним. Навіть якщо тільки плями чи тільки проміжки між ними будуть рівновеликими, ритм буде тяжіти до монотонності, що створює дискомфорт.

П’ята умова комфортності – збалансованість виходу плям на краї композиції. Якщо всі плями знаходяться на якійсь відстані від країв, а одна пляма розміщена впритул до правого краю, то складається враження, що лист обрізаний праворуч і є лівою частиною більшого аркуша. Теж саме виникне, якщо одна пляма знаходиться впритул до лівого краю – композиція буде сприйматись як фрагмент більшого зображення. Це призводить до дискомфорту. Якщо ж плями межують і з лівим, і з правим краями, композиція буде сприйматись як щось ціле або як центральний фрагмент, що є комфортним. З виходом плям доверху або донизу все буде інакше – вони не мають потребу в компенсації. По вертикалі композиція стійка. Геометричним центром аркуша в композиції є не точка, а вертикальна лінія. Тому композицію зібрати в горизонтальному форматі значно складніше – вона має тенденцію «розламуватись» навпіл по лінії.

2. Фотокомпозиція: її структура і композиційні форми.

Композиція – це гармонійне розташування об’єктів сцени, що фотографується, при якому основний об’єкт, елементи переднього плану і заднього фону розміщені у відповідності з вимогами візуальної гармонії. Вибравши відповідну камеру, визначившись з об’єктом зйомки, вибравши потрібне освітлення і налаштувавши обладнання, визначаються з композицією.

Структура фотокомпозиції складається з наступних розділів:

- образотворчі засоби фотографії;

- закони фотокомпозиції;

- композиційні форми;

- окремі прийоми побудови кадру.

Зважаючи на те, що фотокомпозиція - це окремий предмет, який неможливо в повній мірі розглянути в даному питанні, коротко познайомимось з одним із варіантів послідовності дій при композиційній побудові кадру:

- встановити границі кадру,

- визначити глибину різкості і встановити діафрагму,

- визначити витримку по встановленій діафрагмі,

- знайти місцезнаходження сюжетно важливому композиційному центру (СВКЦ) в кадрі,

- підібрати образотворчі засоби, що відповідають темі,

- використовувати ті чи інші композиційні форми,

- прояснити чи витримується закон цілісності і яка ступінь використання або порушення інших законів.

Композиційною формою в образотворчому мистецтві називають деякі лінії, які подумки або явно об’єднують, групують зображені об’єкти. Ці форми допомагають підсилювати зміст, що закладений в кадр. В образотворчому мистецтві, а саме в живописі, є велика кількість різноманітних композиційних форм, які художники використовують для отримання найбільш вдалих, на їх погляд, композицій. Художники відображають своє суб’єктивне бачення світу і можуть відображати його так, як вони його уявляють. Фотографи ж відображають реально існуючий світ. Дуже часто вони позбавлені можливості поміняти розташування об’єктів у просторі або ж самі об’єкти. І саме з цієї причини не можна повністю співвідносити техніку побудови композиції художником і фотографом. З цього випливає, що фотографи найчастіше використовують наступні композиційні форми.

«Прекрасна лінія».

S-подібна лінія, лінія – універсальна для оптимальної компоновки кадру і загальної організації зображення на обмеженій площині будь-якого формату. Якщо композиція будується з врахуванням S-подібної композиційної форми, тоді контури розміщених об’єктів формують цю лінію. S-подібних ліній в композиційній побудові одного й того ж знімку може бути декілька, при цьому вони можуть бути вертикальними, горизонтальними, похилими. Часто S-подібну форму замінюють Г-подібною (буква з кирилиці).

Кругова і овальна композиційні форми.

Композиційна форма називається круговою або овальною, якщо всі об’єкти, суттєві для даного кадру, можна розмістити в круг або овал і цей круг або овал повністю розміщується в межах кадру. Ці композиційні форми прийшли з живопису і широко використовувались на зорі фотографії в жанрі портрету. В сучасній фотографії кругова форма використовується менше, але поширена при виборі квадратного формату кадру. Затемнення при обробці кутів фотографії – це різновидність кругової або овальної форми.

Композиційна форма, що випливає з правила золотого перерізу.

Суть композиційної форми, що випливає з правила золотого перерізу, полягає в зображенні об’єктів у певному колі навколо кожної з активних точок. Більш детально правило золотого перерізу буде розглянутий у наступному питанні.

3.Композиційні прийоми: правило золотого перерізу, лінійна перспектива, тональна перспектива, рівновага в кадрі та інші.

Золотий переріз та гармонію в мистецтві та архітектурі використовували здавен, але вважають, що вперше в живопис золотий переріз введений знаменитим італійським художником і вченим Леонардо да Вінчі, після якого переважна кількість художників свідомо використовувала це правило у своїй творчості.

Золотий переріз – це пропорційне ділення відрізку на різні частини, коли увесь відрізок відноситься до більшого відрізку так, як більший відрізок відноситься до меншого відрізку. Якщо увесь відрізок позначити буквою С, менший і більший відрізки – відповідно буквами А і В, то в пропорції це буде виглядати як С:В=В:А ,або в цифровому значенні дорівнюватиме приблизно 1,618. Якщо позначити відрізки через дріб, то відрізок А буде складати 3/8, а відрізок В – 5/8 від всього відрізку С.

Прямокутник, побудований за правилом золотого перерізу, має вигляд

Відповідно до нього, кадр поділяється на три частини по вертикалі і горизонталі, в результаті чого отримуємо 9 секторів. Значущі лінії і точки від перетину цих ліній розташовуються на відстані 3/8 від краю кадру ( у спрощеному варіанті – на відстані 1/3 від краю кадру).

Правило одної третини або правило третин – одне з найстаріших і найвідоміших правил, що використовуються фотографами. Суть його в тому, що знімок візуально ділиться на три рівних частини по вертикалі і горизонталі. Переважна більшість фотокамер мають функцію, яка дозволяє відобразити сітку від перетину вказаних ліній на моніторі чи у видошукачі. На перетині ліній утворюються так звані чотири «магічні» точки. Якщо вибрати такий ракурс, щоб якийсь предмет попав в ліву верхню чи нижню точку перетину ліній, то саме з цього предмету буде починатись «читання» знімку. Якщо ж розмістити предмет у праву верхню чи нижню точку перетину, то саме в цьому місці закінчиться розглядання знімку. Це пов’язане з фізіологічними особливостями нашого ока.

Композиційно правильно буде, якщо розмістити сюжетно важливу частину знімку на всякій з чотирьох ліній, що ділять кадр. Зокрема треба пам’ятати, що якщо небо буде займати верхню третину, то домінуючу роль в кадрі буде грати те, що знаходиться на землі. І навпаки, якщо дві третини займає небо, то сюжетно-тематичний центр повинен знаходитись саме там. Це може бути сонце, що заходить, красиві білі хмари на синьому небі, райдуга тощо.

Треба не забувати, що розміщення предметів на всякій з ліній не завжди гарантує вдалу композицію. Важливо, яку саме лінію вибрати, щоб знімок «ожив». В просторі кадру завжди повинно залишатись місце для «руху» предмету. Не руху, як такого, а відчуття руху – внутрішньої динаміки об’єкту.

Існує думка,що одна з чотирьох силових точок є самою сильною і знаходиться в правому верхньому куті. Якщо людина дивиться в камеру і необхідно підсилити цей акцент, то краще розмістити її голову і очі саме в цій точці. Якщо ж людина в камеру не дивиться, а про щось думає, мріє, тоді вона розміщується в лівій стороні кадру, а те, до чого вона спрямована, в цій силовій точці.

Окрім правила третин необхідно слідкувати за напрямком: якщо модель дивиться вгору, то і простору зверху повинно бути більше, якщо ж дивиться донизу, то – навпаки. Якщо модель дивиться в сторону, то більше простору повинно бути там, куди вона дивиться.

Людина дивиться на світ двома очима і за рахунок цього всі об’єкти ми бачимо об’ємно. Сучасна фотокамера поки що передає двохвимірну плоску картинку. Для того, щоб передати об’єм на фотографії (глибину простору), необхідно використовувати лінійну перспективу, одним із різновидів якої є різноплановість – різке зображення на знімку переднього, середнього і заднього фону. Прийомом лінійної перспективи можуть слугувати лінії, що сходяться в одній точці. Око людини має таку властивість, що паралельні лінії, направлені вдалину, здаються нам такими, що сходяться. Рейки, дерева в парковій алеї, борозни на полі, лінії між тротуарними плитками, обочини асфальту. Лінійна перспектива краще передається при зйомці з нижньої точки та при використання ширококутного об’єктиву (скажімо, Потьомкінські сходи при зйомці з нижньої точки здаються в 2 рази вужчими зверху).

Дим, туман, дощ, особливо зранку та звечора, за рахунок того, що вони роблять повітря густішим і більш віддалені об’єкти виглядають від цього менш контрастними, створюють повітряну перспективу.

Сприйняття кольорів у всіх людей приблизно однакове. Теплі відтінки сприймаються ближчими, ніж холодні. Це правило тональної перспективи застосовується в фотографії, розміщуючи об’єкти теплих кольорів на передньому плані, а об’єкти холодних відтінків (сірий, блакитний, синій) – на задньому (наприклад, берег на передньому плані, море – на задньому).

Тональна перспектива створюється також за рахунок того, що чим об’єкт знаходиться далі, тим він світліший (наприклад, зйомка в горах). Через контраст вона передається тоді, коли,наприклад, на передньому плані розміщують темні предмети, а на задньому – світлі.

До прийомів у фотографії можна додати:

- об’єкт і фон – важливо що включити у фотографію, а що залишити поза кадром(наприклад, при зйомці пейзажу виключити з пейзажу сміттєвий бак чи сміттєзвалище), що приховати, а що підкреслити (наприклад, при зйомці портрету на фоні архітектури людини повинно бути багато, а фону – мало, при зйомці архітектури саме її повинно бути багато, а людини на її фоні – мало);

- контраст – в очі часто впадає не головний сюжет на знімку, а самий яскравий і контрастний (наприклад, червона машина на кольоровому знімку – задній план, а на знімку в сірих тонах вона вийде на передній план);

- різкість – свого роду контраст. Око перш за все орієнтується на різкий предмет ( у портреті з цією метою «розмивається» задній фон);

- ракурс – точка зйомки (зверху, знизу і т.п.);

- масштаб – (наприклад, маленький вітрильник у морі, людина з рюкзаком у горах);

- фреймінг – обрамлення фотографії. Природний – вікно, двері, проміжок між деревами. Пейзажний - гілки дерев, пеньки, валуни. Головне, щоб обрамлення не кидалось в очі;

- рівновага – не розміщувати всі об’єкти в одній половині знімку, не робити верх знімку темним, а низ – світлим.

4. Способи передачі руху на знімку.

При фотографуванні у більшості випадків фотограф зустрічається з необхідністю відтворення на знімку руху в тому чи іншому його вигляді. В репортажному знімку неодмінно присутні люди, що ідуть, працюють, жестикулюють; у міському пейзажі частіше за все включається транспорт – трамваї, автобуси, автомобілі, що швидко рухаються; спортивні знімки переповнені рухом; пейзажний знімок зображує гілки дерев, що гнуться під вітром, хмари, що пливуть по небу, хвилі, що набігають на берег, пролітаючі птахи; і навіть портретна зйомка пов’язана з зображенням руху – поворотом голови, жестом руки, мімікою обличчя.

Фотографія не може зобразити рух так, це робить кінематограф, позаяк рух розвивається в часі, а знімок фіксує один єдиний і до того ж дуже короткий момент і, як наслідок, лише якусь одну фазу руху. І тим не менше перед фотографом завжди стоїть проблема передачі руху на знімку або, як ще кажуть, проблема створення динамічного знімку. Інакше фотознімок, що не передає характеру руху, що відбувається, втрачає свою життєву правдивість.

Є декілька способів передачі руху на знімку. Якщо говорити про цифрову фотографію, то, звичайно, можливості обробки цифрових фотознімків на комп’ютері безмежні. В тому ж редакторі Adobe Photoshop є можливість трансформувати зображення за будь-яким бажанням фотографа і надати у цьому випадку динамічності статичному кадру не складно. Головне – не переступити грань реальності. Але ж динамічний кадр можна отримати без наступної обробки, знаючи і володіючи способами і композиційними засобами передачі руху в кадрі.

Головну роль при зйомці рухомого об’єкту грає значення витримки. Чим коротша витримка, тим різкішим буде фокус на об’єкті зйомки. Найбільш поширеними є два різних способи використання витримки або два основних методи передачі руху в фотографії.

1). Розмитий головний об’єкт на різкому фоні. Уявимо, що ми знімаємо поїзд, що розганяється, на фоні дерев. При цьому розмиється поїзд, а дерева залишаться в фокусі, що дозволить спостерігачу подумати про те, що поїзд рухається швидко. Для досягнення цієї мети необхідно використовувати довшу витримку (наприклад, 1/30 і довшу). Дуже важливо використовувати штатив, щоб усунути тремтіння камери. Таким же чином фотографи люблять проводити зйомку нічних автострад, пейзажів нічного міста, використовуючи ефект фар і задніх ліхтарів автомобілів, руху морських хвиль або потоків води гірських річок чи водоспадів, струменів фонтанів, надаючи їм ефекту шовковистості.

2). Розмитий фон з об’єктом у фокусі. На прикладі з поїздом ми можемо уявити, що було б, якби розмили дерева, а поїзд залишився у фокусі. Це також добре передає рух і також вимагає довгої витримки. Але замість штативу використовується «проводка». «Проводка» - це спосіб переміщення камери разом з рухом об’єкту, що фотографується (поїзд, автомобіль, спортсмен). Іншими словами, необхідно узгоджувати швидкість і напрямок руху об’єкту зі швидкістю і напрямком руху камери. Проводка може бути дійсно складною справою і для використання цього способу необхідно попрактикуватись і відточити майстерність, знімаючи, наприклад, велосипедистів, баскетболістів, що рухаються. Є і інші способи передачі руху на знімку.

Рухомий об’єкт у послідовних фазах руху (або хронофотографія) – прийом багатократної експозиції одного і того кадру ( функція безперервної зйомки на камері) або фотомонтаж. На одному знімку бачимо об’єкт у фазах руху (спортсмен у стрибку чи міст, що розводиться).

Об’єкт у фазі руху, що не уявляється без статики – наприклад,фото кота,що підстрибнув, чи фото коня на змаганнях у момент, коли він приземлився ще тільки на передні ноги.

Показ руху через «знак» - фотографія дитини, що плескає руками по воді, зробленої з короткою витримкою. У фокусі і дитина, і бризки води («знак»), через які уявляється рух.

Головне, працюючи з довгими витримками, треба пам’ятати, що фотографія може бути пересвічена. Тому треба максимально, на скільки можливо, закривати діафрагму або використовувати нейтрально-сірі світлофільтри.

Разом з тим в «абсолютно» різкому зображенні можна досягнути відчуття руху, причому рух цей буде за бажанням направлений чи знизу до верху, чи справа наліво. Але для цього необхідно пам’ятати про закони композиції. Перерахуємо деякі з них. Темні предмети завжди виглядають важчими і ближчими, ніж світлі. Сама активна лінія, яка надає кадру динамізму – діагональна. Діагональ з лівого нижнього кута в правий верхній кут сприймається оком як підйом, а з лівого верхнього кута в правий нижній – як спуск. Багатьом відомий приклад: якщо автомобіль розмістити ближче до лівого краю, то створюється враження, що він рухається, якщо до правого – стоїть. Вертикаль передає стан дії, а горизонталь – стан покою. Фотографія здається динамічною, якщо наше око відслідковує рух, нехай і не справжній, а тільки «доопрацьований» нашою увагою. Важливу роль при цьому грають активні лінії (такі, як діагональ) і зв’язки між об’єктами. Під зв’язками треба розуміти відношення між фігурами, кольором, світлом і формами. Так, від більшого ми рухаємось до меншого, від темного – до світлого. При цьому на глядача впливає і така деталь, як напрямок поглядів персонажів.

5. Сюжетно важливий об’єкт (СВО). Способи виділення СВО на знімку.

У всякої хорошої фотографії повинен бути якийсь головний об’єкт(об’єкти), який іноді називають смисловим чи сюжетним центром або сюжетно важливим об’єктом (СВО). Центр композиції – найбільш важливий об’єкт на знімку, те місце на фотографії, куди природним образом спрямовується погляд. Саме він в першу чергу привертає увагу глядача. Виокремлення головного у композиції пов’язано з особливостями зорового сприйняття людини, фіксуючої свою увагу перш за все на сильнодіючому подразнику.

Наявність чітко переданого сюжетно важливого центру (об’єкту) робить знімок ефектним, сильно діючим на емоційний стан глядача, знімком, який запам’ятовується. Сюжетно важливих об’єктів в кадрі може бути декілька. Як кажуть фотомайстри – сюжетно важливий об’єкт це те, на чому тримається увесь кадр. Наприклад, на знімку котеня хоч і мале у порівнянні з колесом автомобіля, але саме воно головне в кадрі, позаяк його зображення винесене на передній план і на нього наведена різкість.

Деякими прийомами акцентування уваги на сюжетно важливому об’єкті є:

- розміщення СВО в зоні однієї з активних точок, що визначаються у відповідності з правилами золотого розрізу;

- винесення СВО на передній план;

- виділення СВО світлом або кольором;

- розміщення СВО на межі світлого і темного фонів;

- така побудова кадру, в якому лінії сходяться на СВО;

- мала глибина різкості, при цьому різкість наведена на СВО;

- компоновка кадру (якщо в кадрі переважають вертикальні лінії – книжна компоновка, якщо горизонтальні – альбомна компоновка);

- фреймінг (рамка).

З цього можна зробити висновок, що при правильному виділенні сюжетно важливого об’єкту фотограф найбільш сильно і виразно зможе висловити головне у створеній фотографії.