Право релігійного вчення

Право релігійного вчення є однією зі складових, які входять у зміст церковної влади. Влада церковна за своїм початком, змістом, цілям є влада духовна, до якої входить: 1) право релігійного вчення; 2) право релігійного освячення; 3 ) прав релігійного управління – управління в широкому сенсі, тобто встановлення і дотримання в суспільстві віруючих певного порядку і зовнішньої дисципліни, що відповідають суті і цільовим призначенням церкви.

Право релігійного вчення, як інститут канонічного права, включає в свій зміст: 1) дотримання істин християнської релігії; 2) поширення церковного вчення; 3) охорону церковного вчення.

1. Дотримання християнського вчення полягає в непорушному зберіганні від забуття і яких би то не було спотворень, а також в неухильному виконанні Божественних істин, дарованих в Священному Писанні (Божественному Одкровенні) і Священному Переданні.

2. Поширення церковного вчення здійснюється за допомогою місії – тобто, проповіді Євангелія. Місія буває двох видів : а) внутрішня – якщо вона звернена до народів і товариств, вже належним християнству; б) зовнішня – якщо вона спрямована до нехристиянських народів.

Внутрішня місія включає в себе:

1) Проповідь в церквах – як складова частина богослужіння, проповідь у церкві, в загальному випадку, є справою осіб, які вчиняють саме богослужіння, тобто мають священний сан. Однак, норми канонічного права допускають можливість публічно виголошувати проповіді і для осіб, які не належать до ієрархії, якщо ці особи мають богословську освіту і готуються до прийняття священства. У будь-якому випадку всі особи – і пресвітери, і інші – отримують право проповідувати в храмі від свого єпископа. При цьому для осіб церковно-ієрархічних (тобто архієреїв і священиків) проголошення проповіді входить в коло службових обов'язків.

2) Видання віронавчальних книг – видання духовно-християнської літератури здійснюється з благословення осіб, які входять в церковно-урядову ієрархію; такими книгами можуть бути катехізиси (збірки правил християнського життя), навчальні керівництва за Законом Божу та ін..

3) Видання журналів та газет духовного змісту – такі засоби масової інформації видаються по архієрейського благословення (наприклад, «Церковний вісник», «Журнал Московської Патріархії», щотижнева православна газета «Світ» тощо). Ці періодичні видання висвітлюють життя церковного суспільства, а також містять роз'яснення віронавчальних істин, відповіді на питання мирян з різних аспектів християнської віри , церковної дисципліни, християнського життя тощо

4) Використання сучасних технічних засобів для поширення християнських знань – створення телепередач і спеціальних телевізійних каналів; православних сайтів в мережі Інтернет тощо

5) Заснування середніх та вищих училищ для спеціального богословської освіти – такі навчальні заклади (духовні семінарії, духовні академії) створюються для придбання спеціальної освіти особами, що готуються до служіння церкви.

3. Охорона церковного вчення – це духовна цензура, за допомогою якої церковне вчення зберігається у своїй чистоті і непошкодженні.

У широкому сенсі церковна цензура – це думка церкви про всякому вченні, що має відношення до християнської віри або моралі. У цьому сенсі під поняття церковної цензури потрапляють всі визначення Вселенських Соборів, що засудили те чи інше вчення, як єресь. У вузькому сенсі під духовною цензурою розуміється оцінка творів духовної літератури (або літературних творів у цілому ) з церковно-догматичної точки зору. Оцінка ця може бути або попередня, до випуску твору в світ, або подальша – після випуску.