Лекція 4. Геоморфологічна будова України

Геоморфологічна будова і основні форми рельєфу. Основними типами ендогенного рельєфу є тектонічний і вулканічний. До першого можна віднести всі великі форми рельєфу території України, а до другого – куполи та інтрузивні тіла (утворені магмою, що підійшла до поверхні, але не вилилася, а остигла в надрах землі) Вулканічного хребта Карпат та Кримських гір. До тектонічного піднятого рельєфу можна віднести не тільки гірські хребти Карпат та Криму, але й усі височини (Волинську, Подільську, Придніпровську, Приазовську, Середньоросійську, Донецьку), в основі яких залягають відповідно Волино-Подільська плита, Український кристалічний щит, Воронезький масив та Донецька складчаста споруда. В свою чергу до тектонічного опущеного ендогенного рельєфу належать гірські долини, низовини (Придніпровська, Причорноморська), що розміщені в межах тектонічних западин (Дніпровсько-донецької та Причорноморської).

Найпоширенішими екзогенними типами рельєфу є схиловий, водний, гористий та озерний, льодовиковий, карстовий, еоловий, біогенний та техногенний. Самі форми поверхні кожного з цих типів бувають або денудаційними (виробленими), або акумулятивними (накопичувальними). Переважно під впливом денудаційних процесів сформувалися комплекси форм рельєфу у Карпатах, Кримських горах, на Донецькій, Волинській та Приазовській височинах. Схиловий тип формується під впливом таких гравітаційних процесів як зсуви, осипи, обвали, селеві явища, лавини. Три останні спостерігаються на території України тільки у гірських районах Криму та Карпат. Зсуви характерні для вододільних поверхонь не тільки гірських областей, але й Волинської, Подільської, Придніпровської, Приазовської та Донецької височин. Текучі води своєю діяльністю формують водний (флювіальний) тип рельєфу. Яри і балки найхарактерніші в Україні для Волинської, Подільської та північної і центральної частин Придніпровської височин, відрогів Середньоросійської височини. Води морів та озер зумовлюють руйнування берегів, утворення пляжів (узбережжя Чорного та Азовського морів), а також, у багатьох випадках, заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм. Інколи на поверхні є форми, утворені на дні давніх морських басейнів (пасмо Товтр на Подільській височині).

Льодовикові та водно-льодовикові форми рельєфу пов’язані з діяльністю материкових та гірських льодовиків у періоди розвитку четвертинних зледенінь, талих льодовикових вод. Наприклад, моренні горби, долини стоку талих вод, зандрові рівнини найхарактерніші для Поліської низовини, а кари та залишки зруйнованих сучасними потоками моренних гряд – для найвищої частини Українських Карпат. Дюни і гряди еолового походження сформувалися, в основному, на зандрових рівнинах Полісся, а також піщаних заплавах середнього Дніпра, пересипах та косах Азовського і Чорного морів.

Карстовий тип рельєфу (лійки, печери, провалля) поширений в окремих районах Подільської височини та Кримських гір. На півдні Тернопільщини є понад сто карстових печер. Перлиною цих підземних витворів є печера Озерна. Десятки залів прикрашені надзвичайними гіпсовими утвореннями, що нагадують букети казкових квітів. Недалеко знаходиться і печера Оптимістична, яка є найдовшою в Європі і другою за довжиною в світі.

До форм біогенного походження відносяться болота, купини, які найпоширеніші на Поліській низовині.

Серед антропогенних форм рельєфу є кар’єри, терикони шахт, дамби тощо. Рівнини є переважаючим типом рельєфу України, вони охоплюють близько 70 % її території.

Низовини. Па півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип’яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком Українського щита, піднімається до 316 м. На Поліській низовині є густа річкова сітка. Ділянки між річками мають плоскохвилясту поверхню, на якій є горби і зниження В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури: на заході – Волино-Подільська плита, у центральній частині – Український кристалічний щит, а на сході – Дніпровсько-Донецька западина. Західна частина Полісся складена, в основному, мергелями, крейдою та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена пісками воднольодовикового та річкового походження. Поверхня її неглибоко порізана, рівнинна, але ускладнена моренними горбами та дюнами.

Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально плоску поверхню з середніми висотами 100-150 м. На північний і південний схід низовина поступово підіймається (найвища точка – 245 м) і стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових долин. Відповідає низовині Дніпровсько-донецька тектонічна западина, кристалічний фундамент якої лежить на глибині 3-8 тис. м. Поверхневі шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими відкладами. Це сприяє широкому розвитку яроутворення на території Придніпровської низовини.

На сході долина Дніпра поступово переходить у Полтавську рівнину, яка має плоску і горбисту поверхню з долинами та балками.

З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини – Закарпатська низовина. Вона слабо похилена на південний захід і має абсолютні висоти 120-105 м. Поверхню Закарпатської низовини утворює плоска терасована долина річки Тиси з її притоками.

Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина та Скіфська плита. Абсолютні висоти змінюються тут від 210-240 м на заході до 50-80 м на сході. Окремі ділянки поверхні лежать нижче рівня моря. Так, Хаджибейський лиман має 13 м, Куяльницький – 5 м. Складена поверхня Причорноморської низовини осадовими породами морського походження, а тому дуже розчленована глибокими (до 100 м) долинами річок та балками. Складовою частиною Причорноморської низовини є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. Абсолютні висоти її не перевищують 40 м над рівнем моря. У межах країни вони утворюють майже суцільну смугу, яка простяглася через всю територію з північного заходу на південний схід. Різняться вони тектонічними структурами, формами поверхні, абсолютними висотами.

Височини. У центральній частині України розташована найбільша з височин – Придніпровська, вони лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її східній частині виділяється своєрідний район — Канівські гори з висотами 230 м. Тут знаходиться могила генія українського народу Тараса Шевченка.

Формування височини пов’язано із виступами Українського кристалічного щита, що перекриті зверху незначними площами лесових порід. На півночі і півдні Придніпровська височина поступово переходить у низовини.

Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220-240 м. Найвища точка має позначку 321м. Глибоко розчленована лише східна окраїна височини, що прилягає до Дніпра. Вздовж річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на поверхню давні кристалічні породи.

На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами 150-300 м. Тут на поверхню виходять кристалічні породи, що утворюють підвищення, які в народі називають „могилами” (г. Бельмак-Могила, 324 м). У тектонічному відношенні вона відповідає лівобережній частині кристалічного щита. В долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси.

У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхні їх дуже розчленовані. Вони розділені рівниною Малого Полісся. Абсолютні висоти становлять 320-350 м (г. Камула, 471 м). На Волинській височині виділяється Мізоцький кряж, на Подільській – окремі масиви-гори: Кременецькі гори, Гологори, Розточчя, Опілля, Товтри (Медобори).

Подільська височина є однією з найвищих частин всієї Східноєвропейської рівнини. Абсолютні висоти її перевищують 400 м. Рельєф Поділля дуже розчленований численними річковими долинами, ярами, балками, глибина яких сягає інколи 150 м. Виділяються в його межах окремі кряжі, пасма горбів. На більшій частині території характерними є карстові явища (розчинення гірських порід поверхневими і підземними водами та утворення пустот, печер, карстових лійок).

Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на 30-50 м. Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до 300 м.

На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 75-300 м (найвища точка – г. Могила Мечетна, 367м). Її найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким кряжем. Вона є залишком гір герцинського етапу горотворення. Тепер це горбиста височина, утворена декількома пасмами, складеними крейдяними породами.

На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійська височина. Висота її в межах нашої країни не перевищує 236 м. Тут дуже багато ярів, балок. В тектонічній її основі залягає Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів (знизу – крейдою, а зверху – лесами). Хвилясте плато поступово знижується від 240 до 150м у південному та південне західному напрямках.

На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину. З південного заходу на північний схід височина тягнеться на 50 км, з середніми висотами 350-400 м; тут знаходиться найвища точка рівнинної частини України – г. Берда (515 м). Височина складена вапняками, глинами, гіпсами, поверхня її розчленована притоками річок Пруту і Дністра, які мають глибокі долини з крутими схилами. Більша частина височини вкрита буковими і дубово-грабовими лісами.

До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина.

На північному сході території України виділяються відроги Середньоросійської височини.

Рівнинні простори України є сприятливими для господарської діяльності. Ускладнюють її розвиток яри на височинах та Причорноморській низовині, заболоченість Поліської низовини тощо.

Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій області, яка належить до Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу. В їхній геологічній будові беруть участь різновікові відклади від докембрійських до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і палеогенові. Переважно, це пісковики, сланці, мергелі. З льодовикового періоду тут збереглися такі форми рельєфу, як кари і цирки.

Зовнішній край Карпатської складчастої системи відділяє від Східноєвропейської платформи Передкарпатський крайовий прогин, заповнений потужною товщею осадових порід, в рельєфі йому відповідає ускладнена котловинами і долинами річок височина Передкарпаття, що поступово підвищується у напрямку до гір. Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід. У їхніх межах виділяють п’ягь відмінних областей, що пов’язано, перш за все, із складною тектонічною будовою.

Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або Скибові Карпати. Їх назва пов’язана з тим, що складки тут насунуті на рівнину, а тому нахилені у північно-східному напрямку. Через це схили хребтів, обернені до Передкарпаття, круті, а південно-західні – пологі. Поперечні розломи розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів, Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища точка – гора Сивуля (1836 м).

Вододільна-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з низькогірним рельєфом (абсолютні висоти – 600-700 м). Тут проходить основний вододіл, що розділяє басейни Дністра і Тиси.

Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найпіднятішу частину гір. Плоскі безлісі вершини хребтів тут називають полонинами. Розділені долинами річок вони утворюють окремі масиви. Найвищі серед них Свидовець і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що лежали тут в епохи зледенінь. На масиві Чорногора є шість вершин, що мають висоту понад 2000 м.

На південь від Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських і Чивчинських гір з гострими скелястими гребенями і слідами четвертинного зледеніння. Це залишки давнього гірського масиву, який сформувався ще в герцинську епоху горотворення.

Паралельно до Полонинсько-Чорногірських Карпат простягається Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, утворений куполами згаслих вулканів.

Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що знижується в напрямку до басейну Тиси від 133 до 105 м.

Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони простягаються з заходу на схід на 180 км. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1200-1500 м, Внутрішнє з висотами 400-600 м та Зовнішнє з висотами 250-350 м. Схили пасом асиметричні: південні – круті і урвисті, північні – пологі. Це пов'язано з розмиванням м’яких порід в гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної твердості. Довгі і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом залягання стійких гірських порід – вапняків, круті схили – наслідок руйнування м’яких порід –мергелів і глин. Такі асиметричні форми рельєфу називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії утворилися зниження.

Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг плоских безлісих масивів, що називаються яйлами („яйла” тюркською – літнє пасовище): Байдарська яйла, Ай-Петринська, Ялтинська, Нікітська, Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруківська, Карабі-яйла. На Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір – г. Роман-Кош (1545 м). В Криму є ще чотири вершини з відмітками понад 1500м – Демір-Капу, Зейтін-Кош, Кемаль-Егерек, Еклізі-Бурун. Характерною рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність різноманітних карстових форм рельєфу. Зустрічаються дуже глибокі провалля, печери. На дні багатьох із них зустрічаються підземні потоки і озера, які є важливим джерелом живлення для річок Криму.

Всі пасма глибоко розчленовані поздовжніми і поперечними річковими долинами, які місцями мають каньйоноподібну форму. Найбільше приваблює численних туристів Великий Кримський каньйон.

Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні, зсувні та вулканічні форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори набули в епоху альпійської складчастості.

У геологічній будові гір беруть участь породи різного віку, складу та походження. Адже горотворчі процеси тут започатковані ще в кіммерійську епоху, а в альпійську відбулося омолодження гір.

Закономірності поширення форм рельєфу. Сучасний рельєф України сформувався внаслідок взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил, які діяли протягом кайнозойської ери. Походження та закономірності поширення різних форм і типів рельєфу вивчає галузь фізичної географії – геоморфологія.

Зіставивши тектонічну і фізичну карти України, можна пересвідчитися, що загальний план будови рельєфу України – розташування, напрямок простягання та висота низовин, височин і гір – зумовлені тектонічною будовою. Більшість великих форм рельєфу України (Волинська, Подільська і Придніпровська височини, Донецький кряж, Придніпровська низовина і Українські Карпати) простягаються з північного заходу на південний схід відповідно до напряму залягання тектонічних структур. Велику роль відіграє найдавніша структура – Український кристалічний щит, який і задав основний напрямок іншим структурам.

Здебільшого великі форми рельєфу України мають прямий зв’язок з тектонічними структурами: у межах щита і складчастих споруд розміщуються височини і гори, а тектонічним западинам відповідають низовини.

Водночас у західній частині України зв’язок між рельєфом і тектонічними структурами обернений: Волино-Подільській плиті, Галицько-Волинській западині та Передкарпатському прогину відповідають неузгоджені з ними форми рельєфу – височини і горбогірні пасма. Це пов'язано з так званими неотектонічними рухами – підняттями земної кори, які відбувалися там у кайнозої. Тоді зазнала підняття майже вся територія України, крім берегової смуги Причорномор’я. Найбільше піднялися Карпати й Передкарпаття, Кримські гори, Донецька і Подільська височини. Це спричинило активне “врізання” в земну поверхню річок, які утворювали глибокі зі стрімкими схилами долини, а на півдні Подільської височини – каньйони.

Основні типи рельєфу.Вплив на земну поверхню внутрішніх і зовнішніх сил спричинив поширення рельєфу різноманітних типів. Звнутрішніми процесами пов’язані тектонічний і вулканічний типи, а із зовнішніми – гравітаційний, водноерозійний і водноакумулятивний, карстовий, льодовиковий і воднольодовиковий, еоловий, береговий, антропогенний.

Тектонічні формирельєфу утворилися в результаті тектонічних рухів земної кори. Такими є гірські хребти і міжгірні долини в Українських Карпатах (чергування складок, повернутих угору і вниз), складчасто-брилові Кримські гори, Словечансько-Овруцький кряж на місці горсту (брилового підняття кристалічних порід Українського щита), Донецький кряж (припіднята складка), Придніпровська, Причорноморська і Закарпатська низовини (на місці западин) та ін.

Вулканічні форми рельєфу є результатом безпосередньої діяльності вулканів (Вулканічний хребет у Карпатах, Берегівське горбогір'я в Закарпатті, гора Карадаг у Криму) або ж проникнення магми між шарами осадових порід (гора Аюдаг у Криму). Специфічними вулканічними формами є грязьові вулкани. Їх конусиневисокі–до 50 м. Кілька десятків таких грязьових вулканчиків є на Керченському півострові в Криму.

Гравітаційні формирельєфу спричинені процесами, що відбуваються під впливом сили тяжіння (гравітації). До них належать обвали й осипища, яким сприяє активне вивітрювання гірських порід. Великі обвали часто трапляються в горах. Вони зароджуються на ділянках скельних урвищ, розбитих густою мережею тріщин на блоки. До пори до часу ці блоки монолітні. Поштовхом до обвалу може стати проникнення в тріщини дощової або талої води, яка розм’якшує глинистий прошарок. Тоді велетенські брили й каміння летять і скочуються вниз, руйнуючи все на своєму шляху. В горах та на крутих правобережних схилах долин великих річок часто бувають зсуви.

Водно-ерозійні формирельєфу пов’язані з руйнівною роботою водних постійних (річкових) і тимчасових потоків. Такими формами є річкові долини, каньйони, балки, яри. Водночас відбувається водна акумуляція – нагромадження відкладів, унаслідок якої виникають водноакумулятивні форми: широкі заплави й тераси в долинах річок, дельти в гирлах Дунаю та Дніпра.

Найдовшим каньйоном в Україні є Дністровський, довжина якого становить 250 км. Дністер від гирла р. Золота Липа до р. Збруч врізається в породи поверхні, формуючи вузьку долину завглибшки 150 – 180 м.

Карстові форми утворюються в результаті розчинення водою гірських порід. Карстові печери, лійки, колодязі, шахти поширені на Волині, Поділлі, в Кримських горах, Донбасі, – там, де близько до поверхні підходять породи, що легко розчиняються і розмиваються водою (крейда, гіпси, вапняки, солі). У середньому Придністров’ї на стику Подільської і Хотинської височин знаходиться майже півсотні значних підземних пустот, що мають загальну довжину розвіданих ходів понад 465 км. Серед них три найбільші у світі гіпсових печери: Оптимістична (217 км), Озерна (121 км) і Попелюшка (90 км). Дослідники печер – спелеологи постійно розвідують у них нові лабіринти, а також відкривають нові печери.

Найбільша в світі печера в гіпсових породах – Оптимістична, розташована в Україні на Подільській височині (Тернопільська область). Її підземні лабіринти мають протяжність понад 165 км.

Льодовикові формирельєфу пов'язані з гірським і материковим зледенінням. Безпосередньою дією льодовикаствореніколишні льодовикові ложа – кари (заглиблення, схожі на великі крісла) та цирки (чашоподібні заглиблення). Вони трапляються в найвищих гірських масивах Українських Карпат. Воднольодовикові форми є наслідком давнього материкового зледеніння в минулі геологічні епохи. З потеплінням клімату після відступу льодовика талі води утворили ози – довгі, вузькі піщані вали та ками –піщані горби. Вони поширені на Поліській низовині.

Еолові формирельєфу – піщані горби і пасма – виникають в результаті діяльності вітру. Вони є на Поліссі, у пониззі Дніпра, на морських косах.

Олешківські піски. У нижній течії Дніпра на лівому березі великі площі здавна зайняті пісками. В минулому на них росли ліси (Геродот назвав їх Гілея, що означає Полісся або Олешшя). Протягом ХІІІ – ХVІІІ ст. вони були повністю знищені внаслідок господарської діяльності людини. Тоді там активно почав розвиватися еолові форми рельєфу – рухомі горби висотою до 20 м. У ХХ ст. для закріплення сипучих пісків висадили сосновий ліс. Однак в спекотне літо 2007 р. ліс знову постраждав – цього разу від численних пожеж.

Берегові форми рельєфу формуються на морських узбережжях внаслідок руйнівної і творчої роботи морських хвиль і прибою. Руйнування берега спричиняє зсуви та обвали. Берег поступово відступає, а внаслідок морської акумуляції утворюються пляжі, піщані коси, вали.

Антропогенні (техногенні) формирельєфу – це нерівності земної поверхні, утворені діяльністю людини. Кар'єри, терикони, відвали виникають в результаті видобування корисних копалин, а насипи, дамби, вали – в результаті прокладання шляхів сполучення, будівництва водосховищ тощо

Вивчення рельєфу має велике значення для життєдіяльності людини. Ці знання важливі для пошуків нафтогазоносних площ, родовищ будівельних матеріалів. Дослідження рельєфу необхідне для обґрунтування будівництва інженерних споруд, запобігання наслідкам природних стихійних лих, проведення сільськогосподарських робіт, розв’язання екологічних проблем. Рельєф, насамперед гірський, є вагомим чинником розвитку туризму, спорту і курортно-санаторного господарства.

Лекція 5. КЛІМАТ

Україна в кліматичному та агрокліматичному відношенні добре вивчена. В її межах функціонує 1298 метеорологічних станцій і постів (в тому числі 999 постів). Матеріали спостереження цих станцій і постів мають великий практичний інтерес. Найгустіше розміщені станції і пости в Українських Карпатах особливо в північно-західній їх частині, на Львівщині, вприкарпатській території Івано-Франківської і Чернівецької областей, центральній частині Придніпров’я і на Донбасі Полісся, центральний регіон Поділля, а також південне Причорномор’я і Приазов’я охоплені метеорологічними станціями і постами значно гірше. Наприклад, у Львівській області нараховувалось і нараховується 145 метеостанцій : постів, Івано-Франківській області — 70, Кіровоградській, Київській і Черкаській областях —141, Полтавській області — 124 Харківській області — 92, Донецькій і Луганській областях — 101 станції і пости. Між тим у поліських Волинській і Ровенських обл. було зосереджено чи зосереджено тепер лиш відповідно 13 і 11 станцій і постів. Зрозуміло, що матеріали густої мережі метеостанцій і постів дозволяють детальніше вивчати кліматичну обстановку в Україні та її регіонах і: одержувати більш достовірні висновки та на їх основі робити обгрунтованіші пропозиції.

Територія України характеризується досить значними кліматичними відмінностями. Майже на всій її території (крім крайньої південної частини) переважає помірне континентальний клімат; на заході вологість повітря набагато вища, ніж на сході. Помітно відрізняється температурний режим: вегетаційний період триваліший на заході, де клімат більш вологий та м’який.

Віддаленість від океанів та континентального Сибіру, рівнинність території визначають клімат України: він умовах даної географічної широти змінюється залежно положення певного регіону, від слабко континентального на заході та північному заході до середньоконтинентального на сході та південному сході. Лише вузька крайня південно-східна смуга Криму характеризується рисами субтропічного клімату.

Клімат, як відомо, формується під впливом тісно пов’язаних між собою чинників, які в кожному конкретному регіоні Землі мають свої особливості. Це — радіація, поверхня і циркуляція атмосфери. Взаємодія цих чинників, їх інтен­сивність і особливості впливу характеризуються певною постійною і територіальною індивідуальністю. В свою чергу, кожен з названих чинників формується під дією елементів, яким також властиві свої індивідуальні географічні прояви.

Виключно важливу роль у кліматотворенні відіграє сонячна радіація, величина якої залежить від інтенсивності і тривалості попадання в різні регіони енергії променів Сонця, прозорості атмосфери, характеру поверхні Землі тощо. А енергія променів Сонця, в свою чергу, залежить від висоти Сонця, тривалості дня.

Україна займає відносно велику площу, що суттєво впливає на різницю між висотою Сонця над крайнім північним і крайнім південним районами зимою (22 грудня опівдні — відповідно від 15⁰ до 23⁰) і влітку (22 червня опівдні — від 60⁰ до 68⁰). Що стосується тривалості дня, то влітку ця тривалість на 1,2 години більша на півночі, ніж на півдні. Більша тривалість днів на півночі в теплій частині року частково компенсує тут, порівняно з півднем, дещо менше поступлення сонячної радіації внаслідок нижчої висоти Сонця. Це дуже важливий чинник, що позитивно впливає на агрокліматичну ситуацію в північних районах України, поліпшує умови для розвитку там землеробства, зокрема для вирощування сільськогосподарських культур більш тривалого дня (наприклад, льону-довгунця).

Світловий режим залежить від тривалості сонячного сяяння. Річний хід цього сяяння в Україні характеризується значною територіальною відмінністю. На крайньому північ­ному заході (район верхів’я Прип’яті) тривалість сонячного сяяння найнижча і не перевищує в рік 1700 годин, тоді як у південних і південно-східних районах цей показник досягає вищих величин і коливається в межах 2000-2400 і більше годин. У прибережних районах Чорного та Азов­ського морів (включаючи Крим) тривалість сонячного сяяння є найбільшою.

Сумарна сонячна радіація (вимірюється в калоріях (джоулях) на одиницю площі)) також зростає з північного заходу (до 95 ккал/см²) на південний схід (понад 125 ккал/см²). Причому велика кількість сонячної радіації відбивається від поверхні. Відношення середньорічної кількості відбитої сонячної радіації до сумарної називаєтьсяальбедо і визначається в %. Показник альбедо вищий на північному заході (близько 25 %), ніж на південному сході та на півдні (16-18 %). Особливо значним є цей показник при наявності снігового покриву (до 80 %); над водною поверх­нею сонячна радіація відбивається в незначній кількості.

Різниця величин поступлення і витрат тепла, що зумовлено сонячною радіацією, формує величину радіаційного балансу. В умовах України середня багаторічна величина радіаційного балансу додатна і коливається від 35-40 ккал/см² на півночі та північному заході, до 55 ккал/см² і більше — на півдні та південному заході.

Від’ємний радіаційний баланс в Україні майже на половині її площі (північна частина) спостерігається взимку (на півдні він дорівнює 0,5-2,0 ккал/см²); навесні радіацій­ний баланс зростає до 14-20 ккал/см², досягає максимуму влітку — 20-30 ккал/см² і понижується восени (до 4-10 ккал/см²). Найнижчі показники радіаційного балансу впродовж доби мають місце зранку, перед сходом сонця.

Україна розміщена в регіоні, який піддається дещо послабленим впливам циклонічної та антициклонічної циркуляції атмосфери. Причому кількість днів у році 5 впливами циклонів значно менша (майже вдвічі), ніж з впливами антициклонів. Проте кількість циклонів, що переміщуються Україною, значно більша, ніж антициклонів Циклони переважно надходять з південного заходу; менша їх кількість поступає з південного сходу і заходу. Над територією України максимальна кількість днів з циклоніч­ною діяльністю спостерігається взимку на крайньому північ­ному заході, а також у Криму (понад 40), навесні — на крайній півночі, в Карпатах і Криму (понад 35), влітку — на південному сході і північному заході (понад 30) і восени — на півночі та Південному березі Криму (понад 40 днів)

Над Україною проходить у середньому за рік 40 циклонів. Антициклонів значно менше (35); зимою вони поступають з Сибіру, влітку — з району Азорських островів Місцеві циклони формуються переважно в південно-західній частині України; їх кількість становить у середньому за рік 17.

Значний вплив на кліматотворення, зокрема на погода умови, має характер земної поверхні. Гірські масиви Карпат і Криму, наприклад, відіграють важливу кліматотвірну роль у формуванні погоди і клімату Закарпаття, Південного берега Криму, „охороняючи” їх від холоду північних повітряних мас. Різні висоти і форми земної поверхні, неоднакові рівні та особливості її освоєння і т.п. індивідуалізують вплив на радіаційний режим певних регіонів, циркуляцію повітря тощо, тобто територіально диференціюють кліматичні особливості і погодні умови. Особливо слід відзначити великий вплив морів і великих водойм на клімат прилеглих територій. Наприклад, Чорне море створює зону так званого температурного ефекту (підвищення температури повітря взимку і незначне її пониження влітку) на відстані 150-300 км, Азовське — близько 100 км.

Важливим чинником, що впливає на кліматичну ситу­ацію в Україні, є атмосферний тиск. Антициклони, що характеризуються підвищеним тиском, у літній час фор­мують теплу безхмарну погоду із значними амплітудами температури в денний та нічний час. Узимку антициклони призводять до пониження температури. Циклони (баричні депресії) характеризуються низьким тиском, який супро­воджується випаданням опадів (дощу і снігу).

Значний вплив на кліматичну ситуацію в Україні має вітровий режим, у формуванні територіальних особливостей якого, крім внутрішніх регіональних чинників, беруть участь прилеглі та більш віддалені регіони, в яких формуються різні баричні утворення. Особливо значним, зокрема в холодний період (з максимумом у грудні-січні), є вплив сибірського антициклону. Він своїм західним крилом охоплює Україну, часто поширюючись поза межі її західних кордонів. Найбільш інтенсивно він проявляється на півдні, особливо на південному сході. Сибірський антициклон характеризується підвищеним тиском; він формує в Україні два райони з різними напрямками вітрів. Ці райони розділяє вісь, що проходить у східно-північно-східному напрямку приблизно лінією Кишинів-Дніпропетровськ-Луганськ. На південь від цієї осі дмуть (з жовтня по травень) східні та північно-східні вітри. На північ від неї переважають вітри південних напрямків, зокрема власне південного і південно-західного.

Слід зазначити, що названа вісь вітрового розподілу формує також впродовж тривалого часу (семи місяців: з жовтня по квітень) відмінні на півночі та півдні особливості багатьох складових елементів клімату — температури, опадів, повітряного тиску тощо. Причому особливо значними є 6,3 м/сек., Очакові (Миколаївська область) — 5,3 м/сек., Маріуполі (порт) — 5,2 м/сек., тоді як впродовж усієї центральної і західної смуги України річна швидкість вітру значно менша: у Львові — 3,3 м/сек., Тернополі — 3,2 м/сек., Вінниці — 3,4 м/сек., Білій Церкві — 4,2 м/сек., Полтаві — 4,4 м/сек., Харкові — 2,7 м/сек. Що стосується північних (крім північно-західних) регіонів, то річна швидкість вітру тут приблизно така, як у центральній частиніУкраїни (Київ — 4 м/сек., Чернігів — 3,7 м/сек., Шостка (Сумська обл.) — 3,8 м / сек, і т. д.).

Найбільша швидкість вітру спостерігається в холодний) період (грудні-березні), а також у квітні. У теплий період швидкість вітру майже щодо всієї території України на 15-30 % нижча. Виняток становить лише рівнинна територія Закарпаття, де мінімальна сила вітру має місце протягом листопаду-січня, тобто в холодну пору року.

Число штилів коливається в Україні впродовж року межах 11 (Одеса) — 43 (Хуст). Штилі здебільшого спостерігаються в теплий, зокрема і літній період. При цьому слід зазначити, що між місячні різниці в амплітудах коливання середнього числа штилів незначні).

Середньомісячні та середньорічні швидкості вітру залежать від часу спостереження. Практично в усіх областях найвищі річні та місячні швидкості вітру бувають о 13 годині; зранку (о 7 годині) і ввечері( (о 21 годині).

В Україні переважають вітри невеликої швидкості 2-5 м/сек. Ймовірність таких вітрів коливається в межах 35-77 %; серед окремих місяців не спостерігається значне відхилення серед наведених величин. Меншою є ймовірність вітрів швидкістю 6-10 м/сек. На заході вона становить 10-20 %, на сході — 20-30 % і на півдні — 10-40%.

У зимовий період у результаті контрастів температури між північними і південними районами і відповідно великими баричними градієнтами сила вітрів зростає і сягає 5-8,5 м/сек. Улітку сила вітрів зменшується. Середня річна швидкість вітрів над територією України становить 3-4 м/сек., в тому числі на південному сході і на північному заході — 5-6 м/сек.

З місцевих вітрів у приморських районах дмуть (1-3 м/с при береговому і 3-5 м/с при морському), фени в Кримських горах. Значну роль у формуванні клімату відіграє температурний режим, який в Україні характеризується значними коливаннями. Про ці коливання свідчать такі показники. Температури повітря найхолоднішого місяця (січня) майже повсюдно (крім Південного берега Криму від’ємні (-2...7,5⁰С); найтеплішого (липня) — становлять +7,5...+22⁰С. Середня тривалість безморозного періоду коливається від 260-270 днів у південній частині Криму до 170 днів на північному сході. Спостерігаються суттєві відхилення від середньорічних температур. Абсолютні максимуми температур сягають +36...+42⁰С влітку та +6...+18⁰С взимку, абсолютні мінімуми — -30⁰С на півдні - 40⁰С на сході.

Температурний режим як влітку, так взимку, а також у весняний та осінній періоди суттєво змінюється в терито­ріальному відношенні. Періоди, коли середня температура повітря перевищує 20⁰С на півдні тривають до 3 місяців. Але вони практично відсутні на заході та півночі. Періоди морозів з середньою температурою повітря нижче О⁰С здебільшого коливаються від 2 місяців на півдні до 5 місяців на північному сході території.

В Україні, особливо в теплий період, часто спостерігаються грози, кількість днів з якими становить у рік в рівнинній частині 23-30, і в горах - 26-37. Причому найбільше число днів з грозами буває в найтепліших місяцях — червні і липні, на які припадає близько 50 % сумарної річної кількості днів з грозами. Результати багаторічних спостережень засвід­чують, що як у рівнинних, так і в гірських територіях відсутні значні розбіжності в кількості днів з грозами. Виключення становлять лише вузькі прибережні смуги вздовж Чорного та Азовського морів, де річне число днів з грозами значно скорочується і коливається в межах 18-20. Впродовж холодного періоду грозових днів в Україні практично не буває, особливо в грудні-лютому і дуже рідко (0,1-0,7 дня) в березні і жовтні. В західних і південно-західних районах з більш високими температурами повітря в холодний період тривалість часу, протягом якого спостерігаються дні з грозами, збільшується. В названих районах лише два місяці майже зовсім не буває грозових днів, тоді як в інших регіонах вони відсутні три-чотири місяці.

У східних і південних районах України спостерігається найбільше число днів з суховіями, які часто приносять значну шкоду сільському господарству. Швидкість під час суховіїв перевищує 5 м/сек. Вони починаються з другої половини весни і дмуть включно до вересня, більше число днів зі суховіями (понад 40 у рік) спостерігається на крайньому сході в межах Луганської (крім крайньої північно-західної її частини і південно-східної території) Донецької областей та центральної частини Криму. Причому великий регіон, де спостерігається максимальне число днів із суховіями (51) зосереджений навколо Луганська.

Територіальне неспівпадання районів, де бувають більші атмосферні посухи, з місцями тривалих періодів із суховіями, пояснюється тим, що суховії зароджуються за межами території на сході і лише крайнім західним крилом охоплюють Україну.

Створення лісозахисних смуг та деякі додаткові технічні заходи (залуження, збільшення площі під та ін.) можуть знижувати негативний вплив суховіїв

В Україні протягом весни і початку осені бувають бурі (впродовж жовтня-лютого вони зустрічаються рідко). Швидкість вітру під час пилових бур становить понад 10 м. Середня річна їх тривалість становить 10-12 днів, рідко 20 днів. У повітря, іноді на висоту до 1 км, піднімається велика кількість дрібних пилових частин, які, забиваючи пори рослин, різко погіршують їх газо- і водообмін, знижують урожайність сільськогосподарських культур. При бурях підвищується температура повітря, понижується видимість.

У деякі роки вони охоплюють дуже великі площі денної частини України. Масштабною була пилова буря у 1969 р., яка призвела до загибелі сільськогосподарських культур на площі 5 млн. га, особливо в Запорізькій, Херсонській, Донецькій і Кримській областях, південно-східній частині України. Вітрова ерозія охопила понад 6 млн. га.

Значний вплив на кліматичний режим України та його територіальну диференціацію має кількість випа­дання опадів, так і їх розподіл за регіонами, а також місяцями і порами року. Найбільше опадів випадає у Карпатах (до 1600 мм на рік) та у Криму (800-1150 мм). На решті території цей показник коливається від 700-750 мм на заході до 300-350 мм на південному сході. Такий розподіл опадів є наслідком панування у південно-східних районах антициклонів, що приходять зі сходу, а у північно-західних циклонів атлантичного походження. У посушливі роки кількість опадів значно знижується: у прибережних районах Азовського й Чорного морів — до 100 мм, у степових — до 150-200 мм, у лісостепу— до 250-350 мм.

На формування балансу вологита зволоженості території безпосередньо впливає відносна вологість повітря. Середньо­річний її показник становить 65-70 %, причому в літні місяці він знижується до 55-60 % (в окремі посушливі роки влітку, особливо в південно-східній частині України — до 10 %).

В Україні мають місце суттєві територіальні відмінності за показниками середньої місячної та річної абсолютної вологості повітря. Причому на просторові відмінності в названих показниках накладається їх диференціація залежно від конкретних місяців року. Але найбільш високі значення абсолютної вологості повітря повсюдно спосте­рігаються в теплий період, зокрема в чотири найтепліші місяці — травень-серпень. На абсолютну вологість повітря суттєво впливає висота певної території над рівнем моря; при зростанні названої висоти абсолютна вологість повітря зменшується.

Відносна вологість повітря визначається станціями у різний час доби. Але найбільш значний інтерес мають відповідні показники зосереджені о 13 годині, оскільки вони певною мірою враховують найінтенсивніше денне випа­ровування. Найбільша відносна вологість повітря спосте­рігається в грудні-лютому, впродовж якого ця вологість становить 82-90 %.

Найнижча відносна вологість повітря має місце в травні: на південному сході вона досягає 40-45 %, на північному сході — близько 55 %. У прибережних районах Чорного та Азовського морів найнижча відносна вологість повітря буває в липні. Відносна вологість повітря нижче 30 % зумовлює формування суховіїв.

Переважна більшість опадів в Україні припадає на теплий період (квітень-жовтень). У холодний період (листопад-березень) їх випадає значно менше. Наприклад, у Чопі (Закарпатська область) кількість опадів за холодний і теплий період відповідно становить 445 і 665 мм, Львові — 171 і 489 мм, Тернополі — 149 і 464 мм, Вінниці — 123 і 353 мм, Черкасах — 134 і 378 мм, Полтаві — 149 і 332 мм, Харкові — 170 і 352. Виняток становить лише обмежена територія Південного берега Криму зі середземноморським кліматом, де в холодну пору випадає більше опадів (наприк­лад, у Ялті 292 мм), ніж у теплу пору (253 мм). Причому в літній період (травень-серпень) найінтенсивнішої вегетації середньомісячні суми опадів в Україні є максимальними (за винятком, як уже зазначалося, Південного берега Криму).

Важливим показником, що впливає на сільськогос­подарське виробництво, особливо землеробство більш засушливих південних і південно-східних степових районів, є сніговий покрив: його тривалість, висота, час появи і танення. Адже сніговий покрив є важливим джерелом поповнення вологи ґрунтів.

Висота снігового покриву в Україні є найбільшою в гірських районах, особливо в Карпатах. Причому в горах максимальна товщина снігового покриву є на значних висотах. Наприклад, у високогірних районах Івано-Франківської і Закарпатської областей товщина снігового покриву становить 30-40 см, при середній з найбільших декадних висот за зиму 40-55 см. Словом, у гірських умовах товщина снігового покриву підпорядковується вертикальній зональності.

У рівнинних районах України максимальна висота снігового покриву спостерігається на півночі і заході. Наприклад, у Комарно і Ходорові (Львівська область) середні з найбільших декадних висот снігового покриву за зиму відповідно становлять 17 і 19 см. У північних районах Чернігівської області середня з найбільших декадних висот за зиму досягає 38-42 см (відповідно щодо Новгорода-Сіверського і Покосничів). Середня товщина снігового покриву за декадами досягає свого максимуму в 30-35 см.

На південному сході України середня з найбільших декадних висот за зиму є мінімальною і коливається в межах 13-31 см, у тому числі у Луганську ця величина становить 14 см. Середня товщина снігового покриву досягає максимуму — 15 см (Ново-Розсош).

Товщина снігового покриву у південних районах України зростає із заходу на схід: середня з найбільших декадних висот за зиму в Ізмаїлі, наприклад, дорівнює лише 6 см, тоді як у Маріуполі (місті) — 13 см.

Практично безсніжним є Південний берег Криму, досить рідко бувають сніжні зими в Закарпатській низовині.

З півночі на південь і із заходу на схід зменшується тривалість снігового покриву. Якщо, наприклад, у розта­шованому на півночі України Новгороді-Сіверському тривалість снігового покриву становить 14 декад (з третьої декади листопада до третьої декади березня), то в південній Миколаївській області — лише 8 декад (з другої — грудня до третьої лютого), в східній Харківській області — 13 декад, у західній Львівській області — 12 декад (з третьої декади грудня до другої декади березня).

Фактично повсюдно бувають значні відхилення від середніх багаторічних показників. Останні є максимальними для західних і північних районів України. Так, повто­рюваність зими з висотою снігового покриву 101-110 см становила в Івано-Франківській області 11 %, в Чернівецькій області з висотою снігового покриву 81-90 см — 5%, тоді як у Миколаївській області висота снігового покриву 31-40 см спостерігалася лише в 12 % зим, Харківській області — відпо­відно 61-70 см і 3 % зим.

В Україні спостерігаються великі амплітуди річної (і місячної) кількості опадів щодо окремих її регіонів

Негативний вплив на господарську діяльність, зокрема на лісове, рибне, міське і санаторно-курортне господарство, сільськогосподарське виробництво і транспорт окремих, особливо гірських районів мають селеві потоки і снігові лавини.

Районами найбільшого поширення селевих потоків є високогірні та середньо гірські райони Карпат і Причор­номорське середньогір’я Криму. Переважають ливневі селі. Лише в північно-західній (Закарпатській області) частині Карпат бувають і снігово-дощові селі. Найчастіше (один раз в 1-5 років) селі повторюються на південному сході Карпат та південно-східній частині Чорноморського узбережжя Криму і прилеглих до неї районів (особливо на відрізку Судак-Алушта). В інших регіонах, де мають місце селеві явища, вони зустрічаються рідко (один раз у 10-15 років) або дуже рідко (рідше ніж один раз у 15 років). Переважають водно-кам’яні та грязево-кам’яні селі, які часто завдають значної шкоди замулюють водосховища, руйнують будівлі і споруди, покривають селевими відкладами сільськогос­подарські угіддя і т.д.

Снігові лавинитериторіально співпадають з вершинами і хребтами Карпат та дуже рідко з найвищими крутими схилами вершин Головної гряди Кримських гір. У Карпатах снігові лавини найчастіше бувають у районах Чорногори, хребта Свидовця, Рахівських і Гринявських гір, Чивчин та ін., тобто у їх південно-східній частині. Місцями сходження лавин у Криму є яйли Ай-Петрінська, Нікітська і Бачуган-Яйла і також Чатирдаг. Великі снігові лавини мають чималу руйнівну силу і призводять до значних втрат: на крутих схилах знищують ліс, загачують річки, засипають дороги, руйнують інженерні споруди, будівлі. Снігові лавини сходять у Карпатах переважно протягом лютого-березня, особливо під час різкого підвищення температур після інтенсивного випадання снігу.

Прогнозування селевих потоків і снігових лавин, орга­нізація відповідних служб щодо боротьби з цими нега­тивними явищами набуває в селе-і лавинонебезпечних регіонах виключно важливого значення.

Характерною ознакою кліматичних процесів в Україні є тумани. В її межах не спостерігається різких контрастів щодо їх числа. Загальна кількість днів з туманами коли­вається в межах 37-113, причому зміни щодо території відбуваються плавно, поступово.

Переважання туманів повсюдно спостерігається в холодний період. В Ужгороді, наприклад, відношення числа днів з туманом у холодний і теплий періоди становить як 33:4, Чернівцях — як 52:11, Овручі — 44:10, Одесі — 57:13, Чернігові — 57:12, Полтаві — 60:10, Харкові — 42:12, Луганську - 55:19.

Територіальний аналіз кількості днів з туманом дозволяє зробити висновок, що максимальні їх величини припадають на південно-східну частину — Донбас. Особливо виділяється в цьому відношенні підвищений Донецький кряж, де кількість днів з туманом досягає 90-95 (і часто навіть перевищує 115).

У холодний період найбільше днів з туманом повсюдно спостерігається в грудні-січні. Саме на ці місяці припадає майже половина днів з туманом, що бувають у холодний період. Травень - липень — місяці з мінімальним числом днів з туманом, причому фактично в усіх регіонах України. У літні місяці в більшості областей України переважає посушлива погода, що характеризується високою випаро­вуваністю, яка значно перевищує опади. Волога в ґрунті утворюється переважно в осінній, зимовий та весняний періоди. 30-50 % усіх опадів мають атлантичне походження. Дефіцит вологи у ґрунті та приземному шарі повітря є суттєвим чинником, який негативно впливає на врожайність сільськогосподарських культур більшості регіонів. Цю обставину слід постійно враховувати під час розробки прогнозів та планів розвитку і розміщення сільськогос­подарського виробництва України, обґрунтування проектів зрошувальної та осушувальної меліорації, визначення її масштабів і географії.

Найбільші коливання в кількості випадання опадів бувають на півдні. За будь-який місяць тут може випасти 30-50 % річної суми опадів, але вже наступного року цей місяць може бути зовсім без опадів. Період без опадів (особливо восени) часто досягає 2-3 місяців.

Ливневі дощі(ливень — дощ інтенсивністю 0,5 мм на хвилину) випадають майже на всій території України. Найбільші сумарні опади за один ливень спостерігаються в Карпатах (понад 300 мм), Нижньому і Центральному Придніпров’ї, на Волино-Подільській височині, в Крим­ських горах (понад 180 мм). Інтенсивні і тривалі ливневі дощі завдають великої шкоди господарству, призводять до бувають, як правило, без відлиг; вони характеризуються низькою вологістю повітря.

Град найчастіше випадає в центральній частині західних областей України (число днів з градом тут перевищує 6), Закарпатській низовині, кримських горах (6-8 днів). Град дуже рідко випадає у північному Криму і південних областях України.

Раніше досить детально висвітлювалися зміни найважливіших кліматотвірних чинників і кліматичних елементів за місяцями. Узагальнюючи їх, представляємо коротку комплексну кліматичну характеристику пір року, як у цілому щодо України так і до окремих її регіонів.

Зима, як відомо, характеризується різницею температури повітря між Атлантичним океаном і Сибіром, зниженням атмосферного тиску в районі Ісландії та його підвищенням поблизу Азорських островів і Сибіру. Це має прямий вплив на кліматичну ситуацію в Україні. Через її територію з південного заходу на північний схід проходить смуга високого тиску (з’єднуючи названі регіони Азорських островів і Сибір). На північному заході від цієї смуги переважають відносно теплі і вологі повітряні маси, які викликають хмарність і відлиги. На південний схід від даної смуги, де переважає вплив антициклонів, температура помітно понижується в результаті переміщення сюди повітря з Сибіру і досить інтенсивного випромінювання тепла в умовах безхмарності. Зими тут бувають, як правило, без відлин, вони характеризуються низькою вологістю повітря.

Веснав Україні здебільшого починається раптово. Збільшення кута падіння променів Сонця і тривалості дня призводять до загального потепління. Пониження тиску в Азії активізує вплив на Україну теплих південно-західних і південно-східних повітряних мас. Починається і завер­шується танення снігу, настає період вегетації. Але можливі приморозки, досить часто до кінця травня. В південно-східній частині України деколи бувають сильні засухи, що завдають значної шкоди сільському господарству.

Впродовж теплої літньоїпори в Україні активізуються впливи західних повітряних мас — як вологих (переважно в першу частину літа), так і сухих (з другої половини літа; посилення впливу Азорського максимуму). В червні і липні випадають максимальні місячні суми опадів; їх кількість у серпні зменшується (протягом серпня спостерігається, як правило, суха безхмарна погода з високою температурою). Але протягом літа можливі тривалі бездощові періоди, особливо в південно-східній частині України, що зумовлює формування ґрунтових і атмосферних посух.

Осіньхарактеризується поступовим зниженням темпе­ратури; поволі активізується вплив Сибірського анти­циклону, який витісняє з України більш вологі західні повітряні маси. Настає відносно довга і тепла осінь („бабине літо”), яка завершується, особливо на заході, тривалими дрібними дощами та холодними осінніми туманами. Вже з другої половини вересня починаються нічні приморозки, кількість та інтенсивність яких поступово збільшується. Наприкінці листопада з’являється сніговий покрив.

Помітними є вікові зміни клімату. На основі літописів, описів, матеріалів подорожей, повідомлень, листів, даних спостережень і т.п. можна відтворити певну кліматичну ситуацію в попередні століття. Вважається, що клімат України, особливо в південних степових її районах, був більш вологим, ніж тепер. Є свідчення того, що зими раніше були холоднішими (наприклад, у ХІV-ХVІ ст. Чорне море, Босфор і Дарданелли покривалися льодом; останнє замер­зання Босфору зафіксовано в 1621 р.).