Географічне положення України

Сучасна Україна — велика держава, що з’явилась на політичній карті Європи наприкінці другого тисячоліття. Держава має потужний природно-ресурсний, трудовий і виробничий потенціал, характеризується значними можливостями всебічного розвитку, вигідним географічним і геополітичним поло­женням, сприятливими перспективами для економічного зростання, підвищення добробуту і соціального захисту її громадян.

Територія. Територія України (603,7 тис. км²), яка є унітарною державою, в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна належить до найбільших і добре розвинених держав Європи. За площею вона перевищує Французьку Республіку (площа останньої становить 544 тис. км², що на 60 тис. км² менше від площі України), Іспанію (505 тис. км²; на 99 тис. км²), Королівство Швеції (450 тис. км²; на 144 тис. км²), Федеративну Республіку Німеччини (356,3 тис. км²; на 247 тис. км²), Польську Республіку (312,7 тис. км²; на 291 тис. км²) тощо.

За кількістю населення лише чотири зарубіжні європейські держави - Федеративна Республіка Німеччина (76,0 млн. чол.), Італійська Республіка (57,5 млн. чол.), Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (57,1 млн. чол.) і Французька Республіка (55,9 млн. чол.) йдуть попереду України. За чисельністю населення Украйназнаходиться на 21 місці серед країн світу. За площею Україніналежить 40 місце в світі. На Україну припадає 5,7 % площі та 7,3 %населення Європи; 0,44 % площі та 1 % населення світу.Отже, за наведеними даними Українаналежить не лише до великих європейських, а й до великих світових держав.

Центр України знаходиться в точці з географічними координатами 49°01' північної широти і 31°02' східної довготи (розрахунки картографа Я. Кудлика і математика В. Грицевича). Ця точка розміщена на 2 км на захід від м. Ватутіна (на 26 км на захід від м. Шполи Черкаської області). При цьому слід зазначити, що визначення такого центру треба проводити тільки математичним способом, оскільки площа на картах, як відомо, здебільшого спотворена і тому визначений за їх допомогою центр не збігається зі справжнім. На цьому необхідно наголосити насамперед тому, що чимало дослідників роблять спробу визначити центр України без належного обґрунтування.

Загальна протяжність кордонів України дорівнює майже 6500 км, з них на морські кордони (береговою лінією, без урахування довжини берегів заток і довжини берегових ліній чорноморських лиманів) припадає1050 км.

Найбільший сухопутний кордон насході і північному сході (2500 км)з Росією.Далі за довжиною кордонів з Україною на північномузаході з Білоруссю (952 км), на південному заході - Молдова (1195 км)і Румунія (610 км), на заході Польща (540 км²) Угорщина, Словаччина. Державний кордон Україниздебільшого проходить рівнинними територіями. Лише з Румунією, Польщею і Словаччиною він простягається горбистими районами Карпат, причому з Румунією - на значній відстані, в тому числі й високогірними місцевостями.

Україна займає вигідне для життя населення та господарської діяльності фізико-географічне положення та характе­ризується великим ірізноманітним природно-ресурсним потенціалом, її територія знаходиться в західній частині Східноєвропейської рівнини, в зонах мішаних і широколистяних лісів, лісостепу і степу.

Україна розташована приблизно на широті Франції, північної частини Сполучених Штатів Америки і південних районів Канади, має аналогічні з ними природні умови і характеризується великими природними запасами, вдалим поєднанням і територіально компактним заляганням покладів багатьох цінних природних ресурсів, зокрема мінерально-сировинних, які широко використовуються в народному господарстві (високоякісні залізні і марганцеві руди, самородна сірка, кам’яне вугілля, кухонна та кам’яна солі, каоліни, різноманітні будівельні матеріали тощо).

Україна відрізняється переважно рівнинним рельєфом, порівняно теплим помірно-континентальним кліматом, високоякісними ґрунтами, насамперед родючими чорно­земами (різновиди чорноземів займають 68 % усіх орних земель, у тому числі найродючіші чорноземи типові і звичайні). Тут знаходяться відносно невисокі (середніх розмірів) і доступні гірські масиви Українських Карпат та Криму, протікають повноводні й судноплавні ріки. Усе це сприяло її компактному заселенню, великій господарській, зокрема землеробській, освоєності земель. Значними (особ­ливо в центральній частині, на заході й півночі) є водні ресурси, у тому числі ресурси прісних (поверхневих і підземних), а також мінеральних вод, є можливості для розвитку санаторно-курортного господарства і туризму.

Географічне положення.Україна розташована в Центральній і Південно-Східній Європі у безпосередній близькості від більшості країн, з якими вона має інтенсивні транспортно-економічні зв’язки. Зі 5-ма країнами на заході - Польською Республікою, Словаччиною, Угорською Республікою, Румунією і Молдовою має спільні кордони.

У виданих у повоєнний час літературних джерелах неодноразово зазначалося, що в Україні (у Карпатах, поблизу с. Ділового Рахівського району Закарпатської області) знаходиться географічний центр Європи. На одному з геодезичних знаків, установленому тут наприкінці XIX ст. австро-угорським Військово-географічним інститутом (п. ш. - 47° 57', с. д. - 24° 12'), є надпис латинською мовою, який помилково був прочитаний як такий, що тут знаходиться центр Європи. У 1979 р. біля цього знака навіть було установлено спеціальний 6-ти метровий металічний монумент. Насправді на цьому геодезичному знакові зроблено надпис іншого змісту, який засвідчує, що висота даної точки визначена в 1887 р. за допомогою виготовленого в Австро-Угорщині високоточного нівеліра; одночасно були встановлені коорди­нати цієї точки в європейській системі широт і довгот.

Щодо центру України розрахунки, якізбігаються зрезультатами французьких спеціалістів, провели Я. Кудлик і В. Грицевич. Результати цих розрахунків у трьох варіантах наводяться нижче.

Через Україну проходить дев’ять залізниць, а також важливі автомобільні магістралі, що з’єднують Україну з країнами Європи.

Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході вона виходить до нижнього Дунаю - другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі портиЧорного моря, а також через Азовське море і Дунай здійснюються воднотранспортні зв’язки з багатьма краї­нами. Дунай і його судноплавні притоки протікають черезтериторію 7-ми європейських держав. До того ж віддаль до багатьох з них незначна: морем від Одеси до Констанци (Румунія), наприклад, - 180 км, від Одеси до Варни (Болгарія) - 340 км, від Одеси до Стамбула (Турецька Республіка) - 630 км. Розгалужена мережа Дунаю та його судноплавних дотоків у східній частині Західної Європи та у Центральній Європі сприяє зростанню річкових імпортно-експортних перевезень.

На північному сході, сході та південному сході Україна межує з індустріально розвинутими районами Росії (Центра­льним, Центрально-Чорноземним та Північнокавказьким); відносно деяких економічних районів Росії (Поволзького, Волго-В’ятського, Південно-Західного, Уральського) Україна розташована на відносно невеликій віддалі. Безпосередньо доУкраїни прилягає територія Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької та Ростовської областей. З півночі Україна межує з Брестською та Гомельською областями Білорусі, на південному заході — з Молдовою. Довжина кордонів України з Росією, Білоруссю і Молдовою становить 4200 км.

Через Чорне та Азовське моря здійснюються інтенсивні економічні зв’язки України з Росією і Грузією, а також з іншими країнами Закавказзя.

Природні умови України змінюються поступово в усіх напрямках: зі сходу на захід і з півночі на південь. Це стосується як природних умов загалом, так і їх окремих компонентів — клімату, водних ресурсів, ґрунтів, рослин­ного і тваринного світу тощо.

Розміщення України в південно-східній частині Центра­льної Європи на перехресті важливих торгівельних шляхів сприяло розвитку господарства і суспільно-політичних відносин Київської Русі, посиленню її економічних і культурних зв’язків з іншими народами.

Через Україну з півночі на південь (по Дніпру) проходив важливий шлях „з варяг у греки”, яким здійснювалися всебічні зв’язки з народами Північної Європи, Малої Азії, Причорномор’я, Криму та інших економічно і культурно розвинутих регіонів, тісно пов’язаних з Римською імперією і Грецією. У Криму, Північному Причорномор’ї, Приазов’ї виникли численні грецькі міста з високим на той час рівнем розвитку продуктивних сил, що мало виключно позитивний вплив на господарство і культуру Київської Русі.

Київська Русь та її західні князівства знаходилися близько від країн феодальної Західної Європи і вели з ними інтенсивний торговельний обмін як сухопутними, так і річковими та морськими шляхами: відбувалося зародження територіального поділу праці в європейському масштабі; в цей процес втягнулися значні території, в тому числі Індія та країни Середнього Сходу. Адже торговельні шляхи між Європою та Індією теж у свій час проходили через сучасну Україну. Але перенесення центрів світової торгівлі у зв’язку з походами хрестоносців у райони східного Середземномор’я і прилеглих територій у XI-XII ст. позбавили Київську Русь переваг свого вигідного географічного положення щодо головних морських торговельних доріг, що в свою чергу посилило занепад її господарства і спричинило фео­дальну роздробленість. Слід підкреслити, що Київська Русь, особливо її південна і центральна частини, розміщені в Степовій і Лісостеповій зонах, стали бар’єром, що заступив шлях в Європу кочовим народам і племенам. Це, з одного боку, послабило економіку Русі-України, ускладнило її внутрішньополітичне життя, призвело до її занепаду і, з другого, - сприяло розвитку цивілізації багатьох західноєвропейських країн.

Інтенсивні зв’язки наприкінці першого - початку другого тисячоліття встановилися з Хозарським каганатом (він був розташований у середній частині Поволжя), апізніше — із Золотою Ордою (з центром у південній частині Поволжя). Остання на ціле століття підкорила майже всі розташовані на півдні руські князівства. Південно-східна і південна частини сучасних українських земель (так зване „Дике поле”) упродовж багатьох століть виступали своє­рідним азіатським півостровом, який з огляду на свої особливості помітно впливав на культуру і спосіб життя племен прилеглих територій, специфіку освоєння цих земель, їх господарський розвиток.

У XIV — XX ст. внаслідок занепаду західних князівств Київської Русі багато етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн у різний час відійшли: а) Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя — до Польщі; б) Південна і Північна Буковина, Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; в) Закарпаття, Пряшівщина — до тодішньої Чехословаччини. Частина цих земель є західною окраїною датських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Мармарощина, Пряшівщина).

Україна має добрі зв’язки з усіма країнами колишнього Радянського Союзу через густу мережу залізничних магістралей та автомобільних доріг, морські та річкові шляхи, автомобільний транспорт. Зокрема,інтенсивно здійснюються вантажні та пасажирські перевезення між чорноморськими і та азовськими портами, розташованими в Україні, на і Північному Кавказі та у Закавказзі. Через Дніпро і його судноплавні притоки організовано перевезення в Білорусь і Росію. Досить розвинутий господарський комплекс України спеціалізується на виробництві продукції паливно-вугільної, гірничодобувної промисловості, чорної металургії, основної хімії, машинобудування з обслуговування галузей важкої індустрії, виробництва сільськогосподарських машин, верстатів та приладів, транспортних засобів, цукру, соняшникової олії, м’ясо-молочних виробів, зерна, овочів і фруктів. З інших країн Україна отримує горючий газ, нафту, ліс, кольорові метали, бавовну, текстильні вироби, багато видів машин та хімічної продукції. Україна бере активну участь у територіальному внутрішньому і між дер­жавному поділах праці, у транспортно-економічних зв’язках, має свої територіальні особливості розвитку й розміщення виробництва, специфіку трудової демографічної ситуації, зайнятості та розселення людей, галузевої структури господарства, внутрішнього територіального поділу праці, адміністративно-територіального устрою та економічного районування, рівня та особливостей використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища тощо. Ці та деякі інші проблеми вимагають взяти під контроль раціональне використання природних і трудових ресурсів, здійснювати комплексний розвиток економічних районів та областей, перевести оцінку показників господарської діяльності на суто економічну основу.

Кордони.При вивченні географії України і розвитку її господарства, визначенні природно-ресурсних можливостей і демографічного потенціалу, природних ресурсів важлива роль відводиться аспекту формування і проходження етнічних і державних кордонів. Це дає змогу виявити невирішені територіальні проблеми, краще зрозуміти їх, що сприяє розв’язанню гострих вузлів, які історично „зав'язалися” на пограниччі України з її сусідами. Зроблена постановка питання про етнічні і державні кордони зовсім не означає доцільності їх перегляду і зміни етнічних меж, яка була в той час цілком виправданою.

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, а також на мішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх мешканців. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні мешканці) живуть чи жили багато століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися протягом останніх одного-двох століть (Кубань).

Українсько-польські етнічні межі впродовж багатьох століть були досить стабільними, хоч характеризувалися загальним територіальним переміщенням на схід, що було наслідком експансії панівних сил Польщі у цьому напрямку. Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, пересікала р. Сян і простягалася на північний схід до Ярослава і далі до р. Сян аж до злучення з Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на: південь від Томашова, потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою. На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного пограниччя — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки р. Танви, по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської, на схід від Замостя до Холма і далі до поселень, розміщених на захід і від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу, — проходила досить широка смуга мішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом пере­йшли до категорії „мішані території”.

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, де під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовані царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на батьківщину так і не повернулася, що, як відомо, неминуче привело до порушення повоєнних угод, нагнітання ворожнечі на національному ґрунті, до виникнення міжетнічних конфліктів.

Зміни етнічних і державних кордонів багатьох країн відбулися із застосуванням тоталітарних методів, шляхом вигнання з історичних земель цілих народів, їх фізичного винищення. Це певною мірою стосується українських етнічних земель, які в ряді випадків були „очищені” від корінних мешканців — українців варварськими методами. Йдеться як про західні, так і східні українські етнічні землі. Одні з перших українці були депортовані і „розсіяні” в пово­єнний час по колишніх німецьких землях у Польщі, одні з других — українці в період сталінського тоталітаризму були виморені голодом, розстріляні, заслані до Сибіру, зруси­фіковані (лише за 1926-1937 роки чисельність українців у республіках колишнього СРСР (без України) скоротилася з 8,4 до 4,2 млн. осіб, а на пограниччі з Україною, на Північному Кавказі, де в багатьох регіонах українці переважали, за 1926-1939 роки їх кількість зменшилася з 3,1 до 0,3 млн. осіб).

Суперечні питання про зміни державних кордонів, можуть розглядатися компетентними організаціями тільки і направовій основі, з обов’язковим дотриманням як прав людини, так і прав народів. Причому до вирішення цього принципового питання, яке зачіпає самі основи міждержавних відносин, необхідно ставитися з повною відповідальністю, виважено, зі збереженням єдиних критеріїв. Між тим заборона повертатися до питання про вивчення своїх етнічних меж може бути розцінена як стимул донового етноциду. Народи повинні знати свою історію і географію. У тому числі й українці.

Лекція 2. ДОСЛІДЖЕННЯ природних умов і природних ресурсів України

У літературі та матеріалах багатьох країн світу збереглися цінні відомості з опису території (природи, населення, господарства), де розміщена сучасна Україна.

Оригінальна інформація міститься, зокрема, у роботах давніх авторів. Наприклад, у праці визначного грецького історика Геродота (484 р. - 425 р. до н.е.) „Скіфія”, яка є 4-ю частиною його 9-томної „Історії”, написано: „Їхній край – це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього не багато менше, ніж у Єгипті є каналів. Ось визначніші з них такі, що доступні для морських кораблів: Істр (Дунай), що має п’ять гирл, за ними Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Борисфен (Дніпро), … Танаїс (Дон)…”.

Цікавий опис українського Подніпров’я: „Четверта ріка – Борисфен, що після Істру є найбільшою, на нашу думку, він найбільш багатий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними”. У його гирлі „нагромаджується сама по собі велика кількість солі. У ньому водяться риби без костей до сушення, що звуться антакеї (рід осетрів), й багато іншого гідного подиву”.

Геродот дав у своїй четвертій книзі всебічний опис життя не лише скіфів, а й кіммерійців, таврів та інших племен, опис давньогрецького міста Ольвії. Між іншим, наведені Геродотом відомості підтвердили археологічні розкопки.

Велику літературну спадщину, в тому числі з географії, залишив давньогрецький географ та історик Страбон, який жив на межі нашої ери (64 р. до н. е. - 23 р. н.е.). У своїй великій (17-томній) праці „Географія” він на основі власних спостережень і літературних джерел наводить цікаві історико-географічні матеріали з розселення племен Північного і Східного Причорномор’я, особливості розвитку їх господарства, побуту, культури, зв’язків з давньогрецькими містами тощо) (11-14 томи).

Визначними географами античного світу були старогрецький мандрівний лікар, родоначальник медичної географії Гіппократ (460 р.-377 р. до н.е.), який описав свої враження від подорожей, в тому числі і подорожі південною частиною сучасної України в праці „Про повітря, воду та місцевість”; грек Птолемей (ІІ ст.), римський натураліст Пліній Старший (23 р.-79 р. до н. е.), які залишили описи Південної України і деяких інших її частин. Цікаві відомості про Боспорську державу знаходимо в творах римського історика і політичного діяча П.К.Таціта (близько 55 р. - бл.120 р.) в його творах „Історія” (14 книг), „Аннали” (16 книг) та ін.

Матеріали з географії сучасної України і прилеглих до неї територій з давніх часів містяться в творах багатьох авторів середньовіччя. Ще за княжої доби (Х-ХІV ст.) цікаві матеріали з історичної географії є в літописах, літописних кодексах, княжих грамотах, літературних творах тощо.

Цінні і досить достовірні матеріали з історичної географії України наявні в Літописі Руському, який складається з „Повісті минулих (временних) літ”, Київського літопису та Галицько-Волинського літопису.

Ось, що написано в Літописі Руському (відомий ще під назвою „Іпатіївський літопис”, перша його частина – „Повість врєменних літ”) про заснування Києва і географію народів, що заселяли тоді центральну і північно-східну Європу (друга половина V – перша половина VІ ст. „Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, - то було (між них) три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому Хорив, і сестра їх Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів (Андріївський узвіз), а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого і прозвалася вона Хоривецею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. Були ж вони мудрими і тямущими і називалися полянами. Од них ото поляни в Києві й до сьогодні. Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: ”На перевіз на Київ”. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей (Кий) княжив у роду своєму і ходив до цесаря”.

Далі наводимо запис із Галицько-Волинського літопису, що належить до 1259 р. і де вперше згадується м. Львів: „Данило ж і Василько все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Але прилучилося ото за гріхи (наші) загорітися Холмові через окаянну бабу – та про це ми вже потім напишемо про споруджені города, прикраси церкви, і про велику загибіль його, так що всі жалували, - і полум’я було таке, що зо всієї землі (Холмської) заграву (було) видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно (її) по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я. І люди бачачи (це) думали, що город був запалений татарами і повтікали в лісові місця…”.

В Галицько-Волинському літописі знаходимо також цікаві записи (вони, ймовірно, належать до 1288 р.) про географію будівництва князя Володимира: „Князь Володимир за князівства свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестій (йдеться, ймовірно, про спорудження нових стін – укріплень у Бресті), а за Берестієм поставив город на новому місці, що називався Лосна, і назвав його ім’ям Кам’янець – тому що (там) була кам’яна земля. Спорудив він також у нім башту кам’яну, заввишки сімнадцять саженів, гідну подиву всім, хто дивився на неї. Так само і в Більську спорядив він церкву з іконами і книгами.

Спорудив він також церков багато. В Любомлі (тепер Волинська область) ж він поставив церкву кам’яну святого і великого мученика Христового Григорія (Побідоносця)…”

Цікавими є твори багатьох іноземних авторів, зокрема арабських картографів та астрономів Іон Якуб, Аль-Массуді та ін., а також Тітиара Мерзебурського, Зігизмунда Герберштейна, інженера Блаза, Віміна Альберто (Б’янкі Міколе), Йогана Антона Гюльденштедта та ін.

Слід окремо сказати про працю відомого французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана (1600 р. - 1673 р.). В 1673 рр. Г.Л. де Боплан склав цілий ряд оригінальних географічних карт України, а також першу в світовій історії детальну військову топографічну карту цілої країни – „Спеціальний і докладний план України з належним їй воєводствами, округами і провінціями” (в масштабі 1:463000).

У передмові „До читачів” Г.Л. де Боплан у праці „Опис України…” писав: „…я пропоную вам карту, складену не за чужими описами і не з чуток. Я склав її сам на основі точних вимірів, здійснених мною в усіх закутках краю, який вона зображає, що повинно переконати вас у точності, так і в правдивості моєї розповіді”.

Загальну уяву про географічну (географічно-народознавчу) спрямованість цієї образно написаної праці можна скласти на основі такого її тексту: „Київ … був раніше одним з найдавніших міст Європи, про що свідчать залишки старовини, а саме: висота і ширина укріплень, глибина ровів, руїни його храмів, старовинні поховання кількох королів, що в них знаходяться. З цих храмів лише два збереглися в цілості: Святої Софії і Святого Михайла (зруйнований в 1935 р.), а від решти лишилися тільки руїни, як від (церкви) Святого Василя, стіни якої заввишки від 5 до 6 стіп. Храм Святої Софії і Святого Михайла відбудовані в їх давньому вигляді. Храм Святої Софії має гарний фасад і чудовий вигляд, його стіни прикрашені кількома мозаїчними фігурами та історичними сценами. У цьому храмі є гробниці кількох королів; тут же резиденція архімандрита. Собор Святого Михайла називається Золотоверхим, оскільки він вкритий позолоченими листами”.

Гійом Левассер де Боплан дає в названій праці, яку, до речі, він подарував польському королю Яну-Казимиру, таку характеристику запорізьким козакам: „Сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть (кількох) тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б не переможними”. І далі: „Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні і сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям”.

Цінні відомості з історичної географії України містять праці українських дослідників з історії своєї батьківщини, зокрема В. Рубана, Г. Покаса, М. Антоновського, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Аркаса, М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Дорошенка, Я. Пастернака, О. Оглоблина, І. Крип’якевича, Д. Багалія, М. Кордуби, А. Жуковського, О. Терлецького, Б. Крупницького, М. Голубця, М. Андрусяка, І. Холмського, О. Субтельного та ін. Багатий фактологічний матеріал з історичної географії України є в працях російських істориків С. Соловйова, О. Шахматова, Б. Грекова, Б.А. Рибакова та ін., багатьох польських дослідників – Ю. Бартошевича, К. Шайноха, О. Яблонського, Ф. Рафіта-Гавронського, К. Ходницького, С. Кучинського та ін. Проте дехто висвітлював українські історико-географічні та геополітичні питання з шовіністичних позицій, часто нехтуючи історіографічними реаліями.

Цікавими для вивчення географії України є так звані, трактати, хроніки, гетьманські універсали, архіви Запорізької Січі, листи, реєстри, акти, переписні книги, описи, ревізії, метрики, матеріали земської статистики, літературні твори тощо.

Цінні відомості з історичної географії і зокрема господарства та населення в попередні століття знаходимо в переписних книгах, які велися з середини ХVІІ ст. (1646-1648, 1676-1678, 1710, 1716 рр.) на Слобожанщині. Йдеться про подвірні переписи населення Слобідської України, що містять відомості про чисельність населення сіл і міст, його майновий стан, зайнятість, розвиток сільського господарства, ремесел тощо.

Великі за обсягом фактичні дані містяться в ревізіях. Ревізіями називали в царській Росії переписи населення, яке платило подушний податок (селяни, міщани тощо). Перша ревізія проведена Петром І в 1722 р., була переглядом подушного перепису 1719 р. Ця ревізія тривала 4 роки. Друга ревізія проводилася в 1742-1756 рр., третя – 1761-1767, четверта – 1781-1787, п’ята – в 1794 р., шоста – 1811 і перервана війною 1812 р., сьома – 1815 р., восьма – 1833, дев’ята – 1850, десята – 1856 р.

В Підросійській Україні було проведено 7 ревізій (від четвертої до десятої). В них записували всіх чоловіків. За десятою (останньою) ревізією (1856 р.), наприклад, у російській частині України налічувалося 2,6 млн. кріпаків-чоловіків, 28,3 тис. поміщиків. Третя-п’ята і сьома-десята ревізії фіксували чисельність і жінок. Ревізіями було охоплено близько 95 % населення, його становий і національний склад (чоловіків). Ці ревізії дозволяють окремо виділити міських і сільських жителів, дати характеристику господарства і т.д.

Великий матеріал для вивчення історичної географії окремих регіонів містять описи. Серед них – Рум’янцевський, Таврії К. Германа (1807), Київщини Д. Журавського (1852 р.) та ін.

Значний інтерес представляє, зокрема, генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр. (Рум’янцевський опис), що дає детальний перепис майна населення з метою впровадження його оподаткування (цей перепис, за винятком перепису Київського полку, не був завершений). Опис містить багаті матеріали з історії і соціально-економічних відносин Лівобережжя.

З 70-х років ХІХ ст. чимало матеріалів з характеристики населення, особливо сільського, стала надавати досить добре організована в царській Росії земська статистика.

Детальні відомості про землі Галичини, структуру землекористування, їх класифікацію та оцінку якості містяться в Йосифінській та Францисканській метриках.

Йосифінська метрика, складена для оподаткування згідно з указом австрійського імператора Йосифа (1741-1790 рр.), містить обміри земель, проведені в 1786-1787 рр. окремо в розрізі всіх населених пунктів (в наступні два десятиліття окремі частини метрики поповнювалися). В метриках подаються детальні відомості з тогочасного розвитку сільського господарства і промисловості, суспільних відносин, фінансового стану.

У 1819-1820 рр. австрійський уряд за вказівкою імператора Франца-Йосифа І (1830-1916 рр.) провів другий кадастр земель Галичини, названий Францисканською метрикою. В ньому також у розрізі населених пунктів містяться цікаві відомості про розміри поміщицьких і громадських земель, їх якість, структуру угідь та їх використання, поземельні доходи і т.п.

Названі метрики – цінне джерело для детального історико-географічного вивчення більшої частини західноукраїнських земель наприкінці ХVІІІ - на початку ХХ століття.

Слід відмітити активну участь українців у географічних дослідженнях різних регіонів земної кулі. Тут треба згадати В.Г. Григоровича-Барського (1701-1741 рр.), відомого українського мандрівника, випускника Київської академії. Подорожував по Угорщині, Болгарії, Греції, Італії, Палестині, Аварії, Єгипту. Дав опис їх населення, господарства, торгівлі. Записки В.Г.Григоровича-Барського видавалися 7 разів.

Відомим дослідником-краєзнавцем широкого профілю був нащадок запорізьких козаків Єгор Петрович Ковалевський (1809-1868 рр.). Навчався в Харківському університеті (1825-1828 рр.) на відділенні політичних наук філологічного факультету, де географію викладав відомий український письменник П.П. Гулак-Артемовський. Після закінчення університету переїхав у Петербург, де поглиблював свої знання з географії, геології і картографії.

Є.П. Ковалевський здійснив 10 великих комплексних експедицій загальною протяжністю (без радіальних маршрутів, за розрахунками І. Гуньовського понад 75 тис. км). Його експедиції носили комплексний характер: вивчали природу, господарство, населення, археологію. Є. Ковалевський досліджував Алтай (1830 р.), Урал (1835 р.), Казахстан і Середню Азію (1839-1840 рр.), Східні (румунські) Карпати (1843 р.), Кашмір і Афганістан (1844 р.), де ще не ступала нога європейського дослідника. Вивчав також Китай, де провів дві експедиції (1849 і 1851 рр.). Займав високі урядові посади, зокрема очолював Азіатський департамент Міністерства закордонних справ Росії, був обраний членом-кореспондентом Академії наук, опублікував 75 наукових праць, у тому числі 8 монографій: „Чотири місяці в Чорногорії” (1841 р.), „Карпати” (1845 р.), „Подорож до внутрішньої Африки” (1849 р.), „Подорож до Китаю” (1853 р.) та ін. Залишив значну літературну спадщину.

Часто бував у рідному селі. Зустрічався з Тарасом Шевченком, знав і шанував його творчість. Виступив ініціатором і організатором викупу з неволі двох братів Т.Шевченка (Микити та Йосипа) і його сестри (Ірини).

Серед відомих дослідників М. Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.) – правнук хорунжого Запорізького війська Миклухи, який здійснив 10 подорожей до Нової Гвінеї, Філіпінів, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії. Він є автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику і оригінальну колекцію.

Значний вклад у дослідження Центральної Азії вніс правнук запорізького козака Паровальського Микола Миколайович Пржевальський (1838-1888 рр.), який очолив туди 5 експедицій. У результаті дослідження його експедицій на карті Центральної Азії з’явились гірські хребти Алтин-Таг, Гумбольдта, Руський, Колумба, Пржевальського та ін. Відкрив 218 нових видів флори. Гербарій, зібраний його експедицією, нараховує 1700 видів (15 тис. примірників рослин), 5010 птахів, 1200 плазунів, 643 риби.

Одним з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої експедиції на кораблях „Надія” і „Нева” був Юрій Федорович Лисянський (1773-1837 рр.) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці „Подорож навколо світу на кораблі „Нева” в 1803-1806 роках”, зібрав великий етнографічний матеріал на Гавайях, Алясці, Китаї, склав карту цих регіонів.

Дослідження власне географічних (у сучасному їх розумінні) проблем в Україні почалися з другої половини ХІХ ст. Поряд з українцями географію України вивчали російські, польські, австрійські та німецькі дослідники, тобто переважно вчені тих країн, до складу яких у свій час входила Україна.

Помітний внесок у комплексне вивчення природи України, насамперед, загально знаних українських чорноземів, вніс російський учений Василь Васильович Докучаєв (1846 - 1903 рр.). Упродовж тривалого часу (1888-1894 рр.) він очолював експедицію, яка вивчала ґрунти, рослинність та геологічну будову Полтавщини, склав оригінальну ґрунтову карту цього регіону, дав комплексну фізико-географічну характеристику причорноморських степів.

Досить докладна статистико-географічна характеристика України міститься в багатотомній праці П.П. Семенова-Тянь-Шанського „Росія”, яка вийшла в світ на початку ХХ ст.

Польські, австрійські та німецькі географи здебільшого вивчали західноукраїнські території, особливо Карпати, Східну Галичину та ін.

Одним з піонерів українського географічного народознавства (етнографії, краєзнавства, фольклористики, економічної географії) був Павло Платонович Чубинський (1839-1884 рр.). Закінчив Петербурзький університет. За видатні наукові досягнення був нагороджений однією золотою і двома срібними медалями Імператорського Російського географічного товариства, золотою медаллю Міжнародної виставки в Парижі (1875 р.), Уварівською премією Російської Академії наук (1879 р.). Це дуже високе і цілком заслужене визнання П.П. Чубинського як дослідника і народознавця. В 1862 р. за вільнодумство, український патріотизм („українофільство”) був висланий з Києва в Архангельську губернію. Там за дорученням Імператорського Російського географічного і Вільного економічного товариства брав участь в експедиції північної території Європейської Росії, результати якої були опубліковані у вигляді економіко-статистичних (економіко-географічних) праць. Після повернення до Києва П.П. Чубинський очолив експедицію Імператорського Російського географічного товариства, яка вивчала етнографію і статистику України, Білорусі, Молдавії, і видав у 1872-1878 роках на основі узагальнення зібраного матеріалу фундаментальний 7-томний збірник „Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руській край”. За ініціативою П.П. Чубинського та інших прогресивних діячів у 1873 році було створено Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства (попередник Українського географічного товариства), де він був науковим секретарем і віце-президентом.

У 1947 р. в УРСР була заснована Українська філія Географічного товариства колишнього СРСР. У 1992 р. товариство одержало сучасну назву – Українське географічне товариство.

В останній час (1964-1990 рр.) названі філія і товариство очолював О.М. Маринич. У 1990 р. на з’їзді товариства в Одесі жоден з висунутих кандидатів у його президенти (О. Маринич, В. Поповкін) не набрав необхідної кількості голосів (протягом 1990-1995 рр. товариство функціонувало без президента). В 1995 р. Президентом Українського географічного товариства став П.Г. Шищенко.

Після ліквідації цього товариства (1876 р.) П.П. Чубинський змушений був переїхати до Петербурга. Був знаним українським патріотом, прихильником національного відродження України, автором українського національного гімну „Ще не вмерла Україна”, який надрукував львівський часопис „Мета” в 1863 р. і був покладений на музику композитором Михайлом Вербицьким (уперше гімн було виконано в 1864 р. в українському театрі у Львові).

У 1882-1883 навчальному році при філософському факультеті Львівського університету була створена перша в Україні кафедра географії, яку очолив Антон Реман (13 травня 1840 р., Краків – 12 січня 1917 р., Львів). Після закінчення математично-природничого факультету Краківського університету і захисту докторської дисертації з ботаніки очолював наукові геоботанічні експедиції в Карпати, Молдавію, на Поділля, Кавказ, у Південну Америку (1865-1882). У 1882 р. став завідувачем кафедрою географії, якою керував упродовж 28 років. А. Реман був визнаний науковець з проблем геоботаніки і фізичної географії, засновник відомої школи львівських географів, ініціатор організованого при цій кафедрі Географічного Інституту. Школа львівських географів внесла помітний вклад у розвиток і тематичну спрямованість усієї географічної науки в повоєнній Польщі.

Павло Аполлонович Тутковський (1858 – 1930 рр.) – відомий український географ і геолог. Закінчив Київський університет (1882 р.), де працював у 1884-1895 рр. Завідував кафедрою географії цього ж університету (з 1914 р.), був одним з ініціаторів створення Української Академії Наук, автором багатьох праць з геології та гідрогеології, ландшафтознавства, фізико-географічного районування України, навчальних посібників для вузів. Відомими його працями з географії є „Природна районізація України”, „Генетична класифікація і розподіл фізико-географічних краєвидів України на підставі геологічної їх еволюції”, К., 1922; „Загальне землезнавство”, Харків, 1927 р. та ін. Палкий поборник національної ідеї українізації академії наук і вищої школи.

Вагомий внесок у формування географії України як науки в сучасному розумінні вніс відомий учений Степан Львович Рудницький (3 грудня 1877 р., м. Перемишль, розстріляний 3 листопада 1937 р. ймовірно Соловки) – академік АН України, географ широкого профілю. Автор багатьох підручників з географії України, брав участь у національно-визвольній боротьбі на стороні Західно-Української Народної Республіки (ЗУНРу). Працював у вузах Львова, Кам’янець-Подільського, Відня, Праги, Харкова. В столиці Чехословаччини викладав, зокрема, в Українському Вільному Університеті, Українському педагогічному інституті, де вчилися колишні воїни ЗУНРу і Української Народної Республіки, українська, переважно західноукраїнська, молодь. На запрошення українського уряду переїхав до Харкова, де організував Український науково-дослідний інститут географії і картографії, був першим керівником. Автор багатьох оригінальних наукових праць з проблем фізичної та соціально-економічної географії України. Досліджував фізичну географію західної частини України, країн Західної Європи, Донецького кряжу. Був репресований (1933 р.). Працював на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. Місця загибелі його і дітей, які виїхали з ним до Харкова, не відомі. Наукові інтереси С.Л. Рудницького були надзвичайно широкі. Це питання регіональної геоморфології, геополітики, відстоювання незалежності України, її історії, популяризація українознавства за кордоном, визначення основних напрямків і оптимальної структури географічних досліджень тощо.

Загальновизнаним дослідником з економічної географії України був Костянтин Григорович Воблий (27 травня 1876 р., селище Царичанка на Дніпропетровщині – 12 травня 1947 р., Київ) – академік АН України. Працював у вузах України, був віце-президентом АН України, директором Інституту економіки, тривалий час (1933-1947 рр.) завідував кафедрою економічної географії Київського університету. К.Г. Воблий був автором одного з перших підручників з економічної географії України (1922 р.), який витримав 5 видань. Досліджував питання економічного районування, розміщення продуктивних сил, комплексного розвитку економіки районів, демографії, історії народного господарства республіки.

Володимир Олександрович Геринович (1883 р., Сокаль на Львівщині – 1949, Львів) учився у Львівському і Віденському університетах. Завідував кафедрами в геолого-розвідувальному (Москва) і Львівському торгово-економічному інститутах, виконував науково-дослідницьку роботу в Українському науково-дослідному інституті географії та картографії (Харків). Автор багатьох праць з фізичної та економічної географії України, її регіонів, території та методики географічної науки. Був репресований (1932-1943 рр.).

Видатним вченим з фізичної географії та геоморфології України став Микола Ізмаїлович Дмитрієв (9 квітня 1886 р., с.Уль’янівка на Сумщині – 8 листопада 1957 р., Харків). Понад 40 років працював у Харківському університеті, у 1994-1957 роках завідував там кафедрою регіональної фізичної географії. Одночасно вів дослідження в Українському науково-дослідному інституті географії і картографії, став визначним спеціалістом з рельєфу України, геоморфологічного районування, географії антропогену, лесових відкладів. Узагальнив геоморфологічну будову України.

Автором багатьох праць з географії України був Олександр Тимофійович Діброва (25 лютого 1904 р., с. Тупичів на Чернігівщині – 21 січня 1974 р., Київ). Працював у ряді вузів країни, Києва, Ленінграда. В 1944-1956 роках завідував кафедрою економічної географії Київського педагогічного інституту, у 1959-1974 – кафедрою економічної географії України для середніх шкіл і вузів.

Володимир Михайлович Кубійович (23 вересня 1900 р., Новий Сонч, Польща – 2 листопада 1985 р., Сарсель, Франція) – загально знаний географ, демограф і картограф, головний редактор 10-томної „Енциклопедії Українознавства”, випущеної у світ Науковим товариством ім. Шевченка (Молоде життя. Париж; Нью-Йорк, 1955-1984 рр.). Упродовж 1928-1939 років працював доцентом Краківського університету. З 1940 р. – професором Українського Вільного Університету в Празі. З 1952 р. – голова Наукового Товариства ім. Шевченка в Європі. Дослідження В.М. Кубійовича присвячені життю населення і особливостям розвитку господарства Карпат (1926-1935 рр.), території та населенню українських земель та ін. Робив ґрунтові статистичні огляди в „Українському статистичному Річнику” (1934-1937 рр.). Разом з колективом авторів видав такі широко відомі узагальнюючі народознавчі праці, як „Атлас України і сумежних країн” (Львів, 1937 р.), „Географія України і сумежних земель” (Львів, 1938 р.). Остання праця була доповнена, поновлена і перевидана в 1943 р. В.М. Кубийович є автором цілого ряду статей з проблем географії України в енциклопедіях багатьох держав. Останні десятиліття жив у Сарселі поблизу Парижа.

Юрій Іванович Липа (1890-1944 рр.) відомий геополітик, лікар, письменник. Народився в Одесі (син Івана Липи – визначного громадсько-політичного діяча, письменника (псевдонім Петро Шелест та ін.), лікаря, українського комісара Одеси (1917 р.), міністра віровизнань Української Народної Республіки).

Автор оригінальної трилогії з геополітики України: „Призначення України”, „Чорноморська доктрина”, „Розподіл Росії”. Він дає таку оцінку названих праць:

Перша – це „Призначення України”, що розглядає геополітичні основи сучасної України і висуває значення України як вузла важливих торговельних доріг, а також подає генеральні ідеї, сили й можливості українців.

Друга праця – „Чорноморська доктрина” призначена головним чином до розгляду тіснішої закордонної політики України над Чорним морем. Можливості цієї політики випливають із споріднення України з іншими країнами Чорноморського простору.

Третя праця – це „Розподіл Росії”. Оскільки перші торкалися головним чином нарисів внутрішньої і зовнішньої політики України, то ця праця бере більший засяг. Обговорює вона комплекс тих країн під назвою „Росія”, що до них належала Україна протягом останніх 230 літ, почавши від нещасливої Полтавської битви”. (Ю. Липа. Розподіл Росії. Львів, 1995. С. 7, 8).

Відомі також його інші геополітичні праці українського національно-політичного спрямування „Українська раса”, „Українська доба”, публікації „Фітотерапія”, „Ліки під ногами”. Автор поетичних збірок, оповідань і праць інших літературних жанрів, працював лікарем Української Повстанської Армії. Відмовився виїхати за кордон. Був замордований на Яворівщині (Львівська область).

Слід окремо сказати про географічні, зокрема геополітичні, праці українського національно-патріотичного спрямування, видані під час Першої світової війни на німецькій мові, з розрахунку на західного, насамперед німецького читача. Йдеться про публікації з географії України і близької до неї проблематики – історичної географії, геополітики та ін. Основна мета цих праць – ознайомити західноєвропейських читачів з малознаною їм Україною, українською національною ідеєю, історичним прагненням українського народу до незалежності, до створення соборної держави.

Відомо, що під час Першої світової війни, коли неминучість розпаду великих імперій вже не викликала сумніву, на порядок денний з усією гостротою постало питання про створення і розбудову нових національних держав. Вимальовувалася реальна можливість розбудови і незалежної України, народ і землі якої були окуповані Росією та Австро-Угорщиною. Важливість тогочасного політичного моменту добре розуміла українська інтелігенція патріотичного спрямування. Саме її представники внесли значний вклад у популяризацію української ідеї за кордоном. Уже на початку Першої світової війни фізик і перекладач І. Пулюй, історик М. Грушевський, географ С. Рудницький та інші надрукували в Австрії на німецькій мові у видавництві „Спілка Визволення України” серію наукових і науково-популярних праць з названої проблематики*. Працю з такої ж проблематики видав у той час в Німеччині Д. Донцов**.

Розуміючи важливість історичного моменту і реальної можливості здобуття та розбудови незалежної української держави, за цю справу взялися не лише українознавці, а й деякі представники далеких від українознавства галузей знань. Відклавши в бік свої фахові дослідження, вони приступили, здебільшого вже в зрілому віці, до непрофільної їм праці, яку справедливо вважали першочерговою для тогочасного історичного моменту. І слід зазначити, що світова громадськість почула від них свіже вагоме слово, їх часто оригінальне бачення української національної ідеї, геополітичних та історичних передумов неминучості створення і розбудови української незалежної держави.

Серед визначних патріотів, які пропагували українську справу за кордоном під час Першої світової війни, і тим самим внесли вагомий вклад у створення Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, гідне місце займає ім’я професора Івана Пулюя. Тут же доцільно зазначити, що І. Пулюй багато зробив для допомоги біженцям, які втікали з районів дій та окупованих російськими військами території Галичини. Він разом зі своїм земляком – відомим ученим (хіміком), гуманістом І. Горбачевським (згодом він став першим міністром здоров’я Австрії) очолили комітет допомоги українським утікачам у Празі та подавали їм посильну матеріальну допомогу і моральну підтримку. За його ініціативою був створений фонд допомоги бідним студентам, що навчалися за кордоном (згодом названий „Фондом Пулюя”).

Названа невелика (41 с.) праця І. Пулюя знаходиться в числі однієї з перших публікацій з геополітичних проблем України.

Іван Пулюй (2.02.1845 – 31.01.1918) відомий насамперед, як визначний фізик, філолог-перекладач і прогресивний український громадський діяч. Народився в Гримайлові на Тернопільщині. Закінчив теологічний і філософський факультети Віденського університету. Працював фізиком у багатьох європейських вузах (у 1888-1889 рр. – ректором Празького (німецького) політехнічного інституту). Відомий винахідник ряду принципово нових фізичних явищ, зокрема „Х”-променів, згодом названих рентгенівськими (піднімається питання, що саме Пулюй, а не Рентген, був першим винахідником названих променів).

Як філолог-перекладач разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким у 70-80 рр. ХІХ ст. перекладав Псалтир (з давньоєврейської мови), Євангеліє (з грецької мови). Вперше надрукував народною мовою молитовник. Прогнозував, що Україна стане великою вільною і соборною державою та відіграватиме належне їй місце в європейському геополітичному просторі. Щодо Росії, то І. Пулюй зробив висновок, що вона матиме перспективи розвитку як вільна держава лише за умови позбавлення своєї важкої та непотрібної її народу шовіністично-імперської ноші.

Необхідність написання і видання своєї праці І. Пулюй мотивував тим, що „оскільки Україна виходить на міжнародну політичну арену, ми хочемо ознайомити німецькомовних читачів з українською історією настільки, наскільки це потрібно для розуміння особливостей функціонування владних структур Московського царства після об’єднання з ним України. Насамперед хочемо сказати, ким була Москва 260 років тому. Коли ми ближче ознайомимося з розвитком Росії, то побачимо, яке міжнародне (геополітичне) значення може мати це в світлі сучасних європейських подій. В іншому місці І. Пулюй пише: „Особливості історичного розвитку Росії зводилися дотепер до „збирання” земель за рахунок загарбання сусідніх держав, у тому числі за рахунок території України… Для кращої солідності перед світом москвин (москаль) привласнив назву „Русь”, якою в попередніх століттях називали князівства Київське і Галицьке разом з Волинським. У названих князівствах і в частині російського Поділля українці ще й сьогодні називають себе „русинами”, їх мова називається руською; деякі міста в Галичині також відповідно мають назви Рава-Руська, Усте-Руське. І далі москвин популяризував слово „Росія”. Українців почали називати „малоросами”, а москвинів „великоросами”, Їхнім „старшим братом”. Теорія про національний союз була таким чином готова, хоч обидва народи володіють різними мовами, мають різну культуру і різний менталітет, тобто вони не мають спільних історико-політичних традицій і прагнень. На підставі такої фальсифікації історії „збиралися” „російські” землі; тепер (під час Першої світової війни) москвин простягає свою руку на рештку українських земель у Галичині, Буковині та Північній Угорщині (Закарпатської України): даже там потрібно „визволяти російський народ”. Сам так говорив цар Микола ІІ в своєму виступі з балкону намісництва у Львові (тепер будинок обласної адміністрації) під час окупації міста російськими військами на початку Першої світової війни”.

„Тепер продовження московських зусиль винищування українства,- писав далі І. Пулюй,- оформлено грізним царським актом (Емським), згідно з яким під загрозою великого штрафу було заборонено друкувати українські книги і газети, а також і видання навіть народних пісень. У Росії можна було опублікувати святе письмо 42 різними шрифтами і на різних мовах, але друкування української біблії було заборонено, незважаючи на мої повторні старання і на заклик мого друга письменниці пані Куліш (Ганни Барвінок) до самої цариці. Деспотичне Царство хоче обездушити український народ, воно краде від нього останнє і найдорожче майно – його рідну мову!”.

Значний вклад у розвиток геополітичних аспектів розвитку незалежної України внесли представники українського національного визвольного підпілля воєнних і повоєнних років П. Полтава (П. Федун), О. Дяків (О. Горновий, Артем, А. Осипенко, О. Гончарук, Юріїв), У. Кужель та ін.

Наведеними іменами не обмежуються дослідники, які вивчали природу, населення, господарство, геополітику України та прилеглих до неї історичних земель. Сюди не увійшли також імена багатьох українців, які вивчали зарубіжний світ. Чимало зробили для вивчення географії України Г.І. Танфільєв, В.П. Попов, В.Г. Бондарчук, П.К. Заморій, В.П. Огоновський, О.І. Бучинський, Н.Б. Вернандер, П.М. Цись, О.М. Степанів, І.Л. Соколовський, Т. Олексюк та ін.

Значний обсяг наукових і науково-методичних досліджень з національної географії виконується на кафедрах університетів, педагогічних інститутів і деяких економічних вузів України. Понад 100 науковців і науково-допоміжних працівників, що вивчають географію рідного краю, зайнято в інститутах Національної Академії наук України. На загальнодержавному фоні виділяються праці з фізичної та економічної географії, окремих галузей фізичної та економічної географії наукових працівників і творчих колективів Київського, Львівського, Одеського, Чернівецького, Тернопільського і Харківського університетів, Луганського і Київського педагогічних інститутів, Ради щодо вивчення продуктивних сил України та ін. Останнім часом посилилися регіональні дослідження України, особливо після створення кафедр географії України у Львівському, Чернівецькому, Волинському і Київському університетах, Тернопільському педагогічному університеті. Значну роботу щодо природи, населення і господарства України провело Українське географічне товариство . В останній час випущено ряд підручників і навчальних посібників з географії України (М.М. Паламарчук; А.Й. Сиротнік, Б.О. Чернов, В.Я. Плахута; П.Г. Шищенко, П.О. Масляк, О.І. Шаблій та ін.), цікавих, дуже потрібних нарисів з природи за ред. проф. К.І. Геренчука, а також нарисів з природи і господарства окремих областей (наприклад, Б.І. Заставецького). Все це розширило можливості вивчення географії України та її окремих областей. Тим часом потреби в літературі з географії країни задовольняються не повністю. Особливо гостро відчувається це відносно забезпеченості навчальною літературою з фізичної географії України.

Певний вклад у вивчення географії, зокрема географії України, вносять також українські географи із західної діаспори (Р. Дражновський, І. Стебельський, Р. Цибрівський та ін.).