Бароко в духовному житті України.

Важливою рисою українського культурного процесу ХVII — початку ХVIII ст. було утвердження й розвиток стилю бароко. Його поява в Європі знаменує процес переходу мистецтва від доби Відродження до нового етапу його розвитку, для якого властиві велика динаміка, експресивність, контрастність, внутрішнє напруження, що відбивалося в архітектурі, живописі, гравюрі, музиці, театрі та літературі. Якщо Ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами, далеко не у всіх видах художньої творчості, причому в силу ряду історичних причин часто відступаючи перед наступом консервативних традицій "візантиїзму", то бароко утворило цілу систему художнього мислення, заполонивши на тривалий час всі сфери українського духовного життя.

Характерна особливість розвитку бароко в Україні полягала в тому, що новий стиль тут міг спиратися на прояви Ренесансу і Реформації, величезні культурні цінності Київської Русі, проторенесансні явища духовного життя Галицько-Волинського князівства, які ще залишались живими для тогочасного культурного життя. Це дало можливість утвердити українське бароко як синтез традиційних, власних художніх надбань з всеєвропейоькими естетичними проявами цього стилю.

Бароко з притаманним йому пафосом боротьби й перемоги і водночас глибиною переживань, пластичною виразністю, найбільше відповідав козацтву, яке стрімко вийшло на арену суспільно-політичного життя, найбільш органічно прийняло нові художні явища і само стало носієм нового художнього смаку. Поряд з величезними заслугами у організації збройного опору іноземним поневолювачам козацтво виявило себе як могутня культурна сила, що опинилась в центрі драматичних духовних поривань українського народу, увібравши в себе культурний потенціал усіх його верств. "Мусимо пам’ятати, — зазначав М.Грушевський, — що в тодішній масі козаччини одчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважну більшість складали елементи, настроєні культурно: і городянсько-хліборобська і реміснича сільська і міщанська людність, прив’язана цілим серцем до того, що вважалося підвалинами культурного, національного життя. А на чолі козаччини стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу. Були то люди з шляхетських і міщанських кругів українських, вихованці нових шкіл". Такий "соціальний синкретизм" козацтва робив його здатним активно інтегрувати розмаїті за своїм змістом художні цінності і самому виступити творцем мистецтва, яке залишило глибокий слід в українській культурі.

Козацькі думи, пісні, танці, літописи, собори, ікони органічно поєднувались з науковою і літературно-мистецькою творчістю Києво-Могилянської академії, братств, творячи явища одного стилю — українського бароко, з якими український народ вийшов на рівень світової культури.

Відродження української державності в ході визвольної війни 1648-1657 рр. дало могутній імпульс розмаїтій культурній творчості українського народу. До нас дійшло чимало документальних свідчень загального високого культурно-освітнього рівня всіх станів України того часу. Із захопленням пише про це сірійський подорожник диякон Павло Алепський, який супроводжував антіохійського патріарха у його подорожі до Молдавії, України і Росії. "По всій козацькій землі, — зазначав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужінь і церковний спів". Він відзначає високу освіченість київського духовенства, серед якого "є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями". Під час перебування у Києві Павла Алепського глибоко вразили високий рівень друкарською мистецтва, живопису, будівництва і особливе захоплення викликав Софійський собор, відновлений на той час П.Могилою, з його бароковим іконостасом, який "чудовий і величавий, і глядач з дива не сходить, на нього глядячи". Він свідчить про піднесення будівництва по всій Україні, пов’язане з визвольного війною: "Ми мали нагоду відвідати маєстатичні церкви, зимові та літні палати з пребагатими скляними вікнами, які радували наші серця; всі вони побудовані недавно, як до влади прийшов гетьман Зиновій Хмельницький".

Центром культурного життя продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія. Звичайно період руїни після Хмельниччини тяжко відбився на її діяльності, але вже з 70-х років і особливо наприкінці ХVII-поч. XVIII ст. вона переживає період свого піднесення. З її стін виходять талановиті вчені, митці, проповідники, такі як Антон Радивілівський, Єпифаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Дмитро Тупталенко, Феофан Прокопович. На чолі її стоять відомі своєю відданістю науці і освітній діяльності Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський. Академія мала тісні зв’язки з багатьма західноєвропейськими університетами, де навчалось багато її вихованців. Разом з тим чимало чужинців приїздять до Києва, щоб здобути тут освіту, а то й залишитись в гетьманській Україні, яка на багатьох європейців справляла враження висококультурної країни. Особливо багато було у Києво-Могилянській Академії вихідців з південнослов’янських земель.

Після укладення Переяславської угоди значна кількість учених, письменників, діячів культури, художників, архітекторів, граверів виїздить до Росії, сприяє там піднесенню науки, культури й освіти, несе нові ідеї в галузі церковно-релігійного, педагогічного, літературного життя. В часи гетьманування Самойловича політична роль українського духовенства суттєво знижується. Гетьман поступово усунув від будь-яких впливів на політичне життя політиків з середовища кліру. Натомість зростав культурний вплив українського духовенства в Москві, де було чимало таких цінителів західноєвропейської духовності як Єпифаній Славинецький, Дмитро Туптало. "Латинська" наука переносилась на російський грунт київськими вченими і поступово витісняла московський консерватизм із сфери науки, освіти, культури. Ця культурно-творча праця українських вчених стала особливо інтенсивного підчас реформаторської діяльності Петра І, в ході якої вихідці з України обійняли майже всі єпископські кафедри Росії, стали засновниками духовних училищ в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі, ставали дорадниками царя у його багатогранній перебудовчій роботі.

Входження України до складу Російської держави породжувало суперечливі тенденції її духовного розвитку. З одного боку завдяки існуванню політичної автономії відбувалось віднесення освіти, науки і культури в Україні, з другого — царизм прагнув будь-що ліквідувати культурно-національну самобутність українського народу, ліквідувати його як окремий національний організм. Як зазначав В.Вернадський, у ХVII і ХVIII ст. російсько-українські відносини "зводились до поступового поглинання і перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності".

Українським діячам культури з перших кроків своєї діяльності в Росії довелось зіткнутись з уніфікаційними устремліннями російського централізму і навіть проявами обскурантизму з боку московського патріархату, який повів боротьбу з київською книжковою "єрессю". На соборі 1690 р. було засуджено твори Петра Могили, Симеона Полоцького, Іоанікія Галятовського, ще раніше з наказу царя і патріарха в Москві було спалено всі книги Кирила Транквіліона Ставровецького. Протягом кількох десятків років російський синод вів боротьбу з Києво-Печерською лаврою, намагаючись виправити мову унікальної чотиритомної праці Дмитра Тупталенка "Життя Святих". Цей твір визначний російський вчений Пипін назвав "єдиною у своєму роді працею, яку без сумніву не міг би написати ніхто з московських книжників". Зрештою синод добився свого і у 1759 р. "Життя Святих" були видані церковнослов’янською мовою за російським зразком без живих зрозумілих широкій людності в Україні українських слів, якими так рясно була пересипана книга українського вченого і богослова.

У ХVII ст. високого рівня досягла проповідницька література, представлена постатями визначних громадських і релігійних діячів Лазаря Барановича, Іоанікія Галятовського, Антона Радивилівського. Лазар Баранович, який народився у 1593 р., був свідком діяльності багатьох українських гетьманів, починаючи від Сагайдачного і до Мазепи включно. Він сповідав перед смертю Б.Хмельницького й виголосив промову на його похоронах. Бурхливі воєнні й суспільно-політичні події відбилися у назвах його проповідей — "Меч духовний" (1666) і "Труби словес проповідних" (1674). У першій книзі проповідей Л.Баранович в образі церкви-матері роздумує над долею України, яку постійно шарпають війни. Письменник виступає за мирне розв’язання всіх суперечок. Він доносить до читача свої патріотичні роздуми про Київ, "преславний", "благоспасаємий", возвеличує київські гори, освячені апостолом Андрієм. У збірці "Труби словес", написаній під час активізації турецько-татарських наскоків на Правобережну Україну, Л.Баранович засуджує ці набіги "диявольських полків". Людина широкого політичного мислення він активно виступає за єднання слов’янських народів у боротьбі з загрозою Османської імперії.

Головним твором Галятовського є "Ключ розуміння" (1659) — збірник, який включав 32 проповіді. До них було додано також перший український підручник гомілетики — "Наука албо способ зложення казаня". Автор виявив велику начитаність, залишивши на полях листків книжки назви прочитаних творів античних класиків, духовних письменників III-ХІ ст., західноєвропейських схоластичних письменників XII-ХV ст., показав прекрасне знайомство з польською літературою, а також українським письменством. Він широко подає оповідання з всесвітньої історії, менше з української, факти природознавства, тощо. Чимало в його проповідях апокрифічних елементів. В результаті "Ключ" Галятовського став своєрідною енциклопедією як раціонально-наукових знань так і напівфантастичних, що була дуже популярною в Україні, Росії, Молдавії й Валахії.

Антон Радивилівський — учень Лазаря Барановича у своїх проповідях (збірники "Огородок Марії Богородиці" (1676) і "Вінець Христов" (1688)) прагнув бути зрозумілим "простим людям". З цією метою він вплітав у проповіді народні казки та приповідки, а також цікаві оповідання і анекдоти із західноєвропейських популярних збірників. Цікаві його проповіді про українських святих — князя Володимира, Антонія й Феодосія Печерських, на перенесення мощів Бориса й Гліба, де він глибоко співчуває недолі свого краю. В одній з них він зазначає, що на "воєнні небезпеки, на гострі списи, мечі, шаблі та стріли поганські", може вести вояків тільки "божа честь і любов до отчизни". Отже, говорить проповідник, "відважте здоровля на всі воєнні припадки за милу отчизну вашу; заслоняйте її від куль, від стріл, від спис шабель поганських, як муром яким, грудьми вашими лицарськими".

Київський колегіум традиційно відігравав важливу роль у постачанні в Росію численних кадрів педагогів, літераторів, перекладачів з грецької й латинської мов. Приплив українських культурно-творчих сил в Російську державу особливо посилився від початку визвольної війни 1648-1657 рр. У 1649 р. на запрошення царя Олексія Михайловича прибули Єпифаній Славинецький та Арсеній Сатановський з групою вчених, які виконали ряд важливих культурно-освітніх завдань. Славинецький і його колеги переклали та замовлення патріарха і царя підручники з географії, космографії, укладали енциклопедичні збірники, лексикони.

За словами російського історика В.О.Ключевського "Західноруський монах, виучений у латинській або руській (українській — авт.) школі, влаштованій за її зразком, і був першим проповідником західної науки, закликаної в Москву".

У Москві активну діяльність з 1664 р. розпочав вихованець Києво-Могилянського колегіуму білорус Симеон Полоцький, який став вихователем царських дітей. У 1687 р. він заснував у Москві слов’яно-греко-латинську академію. Українські культурно-освітні діячі були організаторами майже всіх тогочасних російських духовних училищ. Вони стали активною творчою силою, з допомогою якої патріарх Никон провів свою реформу російської церкви, здійснили виправлення церковних книг й своєю багатогранною працею сприяли піднесенню релігійного життя в Росії.

Важливим і постійним фактором релігійно-культурних впливів стала українська книга, яка проникала у найдальші закутки російських земель. У ХVІ-ХVIII ст. за підрахунками вчених українська книга становила близько двох третин всіх слов’янських книжок тодішньої Росії. Вона несла з собою блиск українських проповідників, вчених дидаскалів, славу Могилянської академії з її синтезом західноєвропейської освіченості й слов’янських культурних традицій.

Українські діячі активно включалися у реформаторську діяльність Петра І, який призначив їх на важливі церковні посади, використовуючи їх високий творчий потенціал для європеїзації російської культури. Син київського сотника Дмитро Тупталенко, визначний проповідник і письменник, автор багатьох релігійних та історичних творів, став ростовським митрополитом (1702 р.), а після смерті був канонізований російською церквою. Активно допомагали Петру І Степан Яворський, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу та Феофан Прокопович, який став ідейним натхненником секуляризації науки й громадської думки в Росії.

Зосередження в руках старшини значних матеріальних цінностей наприкінці XVII — поч. XVIII ст. дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку усіх галузей мистецтва в Україні. Для архітектури цього періоду характерне поєднання традицій давньоруського будівництва і дерев’яної народної архітектури з переосмисленням загальноєвропейських зразків. Чи не першим зразком храмового будівництва, що мало відповідати художнім смакам нової української аристократії в Гетьманщині, яка активно формувалась за часів Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи, був Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові. Його почав будувати у 1679 р. Лазар Баранович, палкий прихильник західноєвропейської архітектури. Автором проекту став Адам Зернікау, "богослов из иноверцев", що студіював архітектуру в Іенському університеті.

У 1682 р. гетьманом І.Самойловичем було розпочато будівництво головного храму Мгарського Лубенського монастиря. До його створення було запрошено німецького архітектора Івана Баптисту з Вільно, який вже брав участь у спорудженні храмів у Чернігові за дорученням полковника В.Дуніна-Борковського. Після арешту Самойловича (1687) будівництво продовжив новий ктитор монастиря гетьман Іван Мазепа, який пожертвував з цією метою значні кошти. Головний храм монастиря на честь Всемилостивого Спаса був завершений на початку 90-х років XVII ст. й став одним з чудових зразків українського бароко. За своїм планом і конструкцією церква Спаса нагадує західні церкви базилікального типу, стіни її мали багато ліпних прикрас особливо коло вікон. Вони надзвичайно оригінальні — короновані голови коней, баранів, орлів, левів, що тримають у роті стилізовані квіти і різні рослини.

Заходами І.Мазепи було також завершено будівництво справжніх архітектурних шедеврів у Києві: Богоявленська церква на Подолі, Миколаївський собор на Печерську, церква всіх святих Печерської Лаври. Одночасно здійснювалось оновлення старих споруд — Софійського собору, Успенської церкви Лаври, Кирилівської церкви, Михайлівської церкви Видубицького монастиря, які одержували яскраве барокове оформлення.

Від меценатської діяльності гетьмана прагнула не відставати козацька старшина, яка споруджувала величні кам’яні храми, палаци, брами, адміністративні і учбові будівлі. Поряд з Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.

Отже наявність політичної автономії в Лівобережній Україні (Гетьманщині) забезпечила дальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму самодержавства, яке виснажувало економічні і духовні сили українського народу. Після ліквідації козацтва на Правобережжі і перетворенні його у напівзруйновану провінцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині і на Волині Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла витворити культурні цінності, які на довгі десятиріччя забезпечили самобутність духовного розвитку українського народу.

Найважливішим культурним центром у XVIII ст. залишався Київ, де продовжувала діяти Києво-Могилянська Академія, її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії. Серед професорів Академії було чимало визначних громадсько-політичних і церковних діячів — згадані вище Феофан Прокопович, Стефан Яворський, а також Йоасаф Кроковський, Юрій Кониський, а її випускниками були визначні діячі культури — композитори А.Ведель, М.Березовський, письменники Г.Сковорода, В.Капніст, Г.Полетика, П.Гулак-Артемовський, історики П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, філолог-орієнталіст С.Тодорський та багато ін.

З діяльністю Києво-Могилянської Академії тісно пов’язаній розвиток науки в Україні. У XVIII ст. під впливом т.зв. фізіократів в Академії починається розвиток природничих наук. Український вчений Н.М.Амбодик-Максимович став автором першого класичного спеціалізованого медичного посібника та ряду видатних наукових праць в галузі медицини. В Європі був широко знаний І.Полетика, який займав посаду професора у Кільському університеті й створив рад важливих праць по інфекційним хворобам. Багато українських вчених-медиків працювало в медичних закладах Росії.

Значних успіхів було досягнуто в галузі математики. Широким вжитком користувалися підручники з арифметики і геометрії Ф.Прокоповича, "Арифметика" Магницького, книга І.А.Фальковського "Скорочення змішаної математики" та ін.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах та наукових установах, була філософія, яка мала свою традицію розвитку з часу заснування Братської школи (1615 р.). Курс філософії, який викладався в Києво-Могилянської Академії, — одна з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античної філософії, Декарта, Спінози, Бекона.

Після філософських творів С.Яворського, Ф.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Савовича Сковороди (1722-1794), великого гуманіста-просвітителя. Енциклопедично освічений і всебічно обдарований він відіграв в українському культурному процесі ту роль, яку у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців — Бекон і Юм, у німців — Лейбніц і Кант. В той час як у 2-й половині XVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювались конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами, Сковорода проголошував палке слово проти "плоті", в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів, що ведуть до нього. З філософського вчення Сковороди випливали його етичні і суспільно-політичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

Тривав розвиток літератури, яка спиралась на традиції XVII ст. і разом з тим звільнялась від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української літератури в цей період була драма. Теорія української драми була вироблена у стінах Києво-Могилянської Академії. Зокрема вона знайшла відбиття у "Поетиці" Ф.Прокоповича і базувалась на творчості Есхіла, Арістофана, Плавта, Теренція та ін. Апогей розквіту драми припадає на першу половину XVIII ст. Свої початки релігійна драма брала у діалогах великодніх та різдвяних і розвинулась у містерію, темою якої були епізоди з життя Ісуса Христа, святих. Серед них — твори ДмитраТупталенка, Митрофана, Довгалевського, Варлаама Лащевського, Юрія Кониського та ін. Найвищим досягненням були історичні драми, серед яких виділялась драма Ф.Прокоповича "Володимир", присвячена І.Мазепі. В ній, зокрема, прославлялась культурницька діяльність гетьмана у Києві — фундатора багатьох величавих храмів: "Над всьма же сими храминами зиждитель Іоань славимій начертанъ зрится". Іншою визначною драмою була патріотична п’єса "Милость Божія", присвячена визвольній війні 1648-1654 рр., в центрі якої — Богдан Хмельницький, що прагне об’єднати все козацтво з метою захисту України.

Поруч з драмою значний розвиток одержав комедійний жанр. Найпопулярнішими були т.зв. інтермедії (комічні вставки у поважні творі) Довгалевського, Кониського, в яких героями виступали козаки-запорожці, солдати, селяни, жорстокі шляхтичі-самодури, — тобто репрезентанти всіх соціальних верств Гетьманщини XVIII ст.

Широко популярним був вертеп, або ляльковий театр, який сполучав в собі західноєвропейську драму чи комедію і духовну драму про народження Христа, а також інтермедійні картини побутових, суспільно-політичних відносин в Україні.

Важливе місце в літературному житті займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів — вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все більш активно утверджується світська лірика, представниками якої виступають поети Семен Климовський (автор широко відомої пісні "їхав козак за Дунай"), Р.Корецький, В.Пашковський, І.Бачинський, О.Падальський, Танський та ін.

Визвольна війна 1648-1654 рр. дала поштовх до бурхливого розвитку історично-мемуарної прози. Традиції української історичної літератури ХVII ст. продовжили Літописи Григорія Граб’янки і Самійла Величка. Опрацьовуючи численні джерела, козацько-старшинські літописці прагнули зробити історичну розповідь загальнодоступною, наближаючи її до літературного жанру. Ці твори дали поштовх до спроб більш систематичного викладу історії України у працях П.Симоновського, В.Рубана, О.Рігельмана. Перехідним твором від літописного жанру до наукового викладу була широко популярна "Історія Русів", написана яскравою мовою, пронизана патріотизмом і гарячою любов’ю до України. Своєю ненавистю до деспотизму і тиранії твір захоплював Шевченка і Куліша, Пушкіна і Рилєєва. Ця книга сприяла піднесенню національної свідомості не одного покоління української інтелігенції.

Серед багатожанрової української прози ХVIII ст. слід назвати щоденники М.Ханенка (1691-1760) і Я.Марковича (1696-1770), в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного і економічного життя Гетьманщини. Найвидатнішим твором численної паломницької літератури XVIII ст. було "Странствованіє" Василя Григоровича-Барського (1701-1747), в якому він зафіксував свої враження від подорожі до Угорщини, Австрії, Італії, Греції, Єгипту, Палестини, Сирії. Барського справедливо вважають ініціатором українських наукових студій в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви, тощо. Його "Странствованіє" витримало сім видань, а також розійшлося в численних списках.

Постійна боротьба з різними проявами деспотизму, яка точилася в Україні, формувала в свідомості передової частини українського суспільства ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацькій устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці прогресивні концепції знайшли яскраве втілення у написаному в еміграції гетьманом Пилипом Орликом "Дедукції прав України", яскравим документом української політичної думки поч. ХVIII ст.

Цей документ переконливо свідчить про те, що акція Мазепи не була якоюсь особистою його авантюрою, а спиралась на договір 1706 р. між шведською і українською сторонами, який мав під собою певну правову підставу. Українська сторона в ньому була представлена, за словами Орлика, "князем Мазепою і станами України", шведська — королем Карлом ХІІ. Згідно з договором, шведський король зобов’язувався "обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська..." Далі підкреслювалось, що стани України збережуть усі свої права і вольності, якими вони користувалися і все те, що "належало колись народові українському передасться й задержиться при українськім князівстві". При цьому шведський король не міг претендувати на герб і титул князя України, який був узурпований російськими царями після Переяславської угоди.

Ідея суверенної вільної України, забезпечення правового становища її станів проходить через весь зміст Орликової "Дедукції". При цьому виразно зазначено, що саме Хмельницький визволивши "з під польської кормиги вельми пригнічену козацьку націю", "утворив з України незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська Запорізького і син його перейняв це по нім у спадку й стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому". Орлик підкреслює, що Україна неодноразово виступала у міжнародних договорах як суверенна сторона і що "найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України" був трактат 1654 р. між Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і станами України з другого. Однак, за висловом Орлика, "скориставшись з довір’я названої нації", царські воєводи "почали командувати, мов би господарі, у всій країні" і "козакам залишили тінь суверенності".

Позбавлення України її прав і вольностей не давало, на думку автора, жодних прав самодержавницькій Москві до України. Задовго до Французької революції в дедукції проголошується пріоритет народних інтересів, ідеї демократизму і свободи, боротьби з насильством. "Козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час", — зазначалось в документі. Ці ідеї знайшли своє продовження у творчості Василя Капніста, вимогах українських делегатів до "Комиссии по составлению уложения" Катерини ІІ, патріотичному настрої "Історії Русів", дали підставу великому Вольтеру зазначити — "Україна завжди бажала бути вільною".

Слід, проте, зазначити, що більшість гетьманів ХVIII ст. не зуміла налагодити тісної співпраці з українською духовною елітою і скріпити з її допомогою козацьку державність відповідною ідеологією. Величезний потенціал української інтелігенції, покликаної в різні періоди царським урядом до культурно-просвітницької діяльності в Росії, значною мірою виявився втраченим для України.

З початком реформ Петра І вихідці з України обійняли більшість єпископських кафедр в імперії, відзначились як проповідники, вчені, громадські діячі. Відток української студентської молоді до культурних центрів імперії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською Академією світського характеру і перетворенням її у звичайний церковний учбовий заклад. Давалися взнаки відсутність світської вищої школи в Україні, хоча і гетьман Розумовський з старшиною і навіть російські адміністратори П.Румянцев і Г.Потьомкін неодноразово виступали з ідеєю заснування університету. Царський уряд вперто відкидав усі проекти в цьому напрямі, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні, тоді як в Росії вже утвердилась світська школа.

Важливе значення у розвитку освіти в Україні мали також колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1726) і Переяславі (1730). Чернігівський колегіум, який наближався до київського зразка, користувався великою популярністю у сучасників, які називали його українським Олімпом, чернігівськими Афінами. Навчання в колегіумах значною мірою мало теологічно-схоластичний характер, проте, йдучи назустріч вимогам життя, робились спроби поширення загальноосвітніх дисциплін. Так, 1768 р. у Харківському колегіумі введено класи французької і німецької мови, математики, геометрії та малювання, класи інженерства, артилерії та геодезії. 1773 р. відкрито клас вокальної та інструментальної музики.

І все ж українська молодь не задовольнялась станом освіти в Україні і, наслідуючи давню традицію, все частіше прагнула продовжити освіту за кордоном. Чимало студентів-українців з різних станів, в тому числі й діти простих козаків і міщан навчалися в університетах Німеччини, Франції, Англії, Польщі та інших європейських країн. Особливо багато їх було у Кенігсберзі, Лейпцігу, Страсбурзі.

Крім згаданих колегіумів наприкінці XVIII ст. в Гетьманщині було ще дві семінарії в Полтаві і Новгороді-Сіверському. Причому вони не були вузькопрофесійними закладами, а були всестановими й загальноосвітніми школами. З другої половини XVIII ст. українська шляхта засновує для своїх дітей пансіони, в яких викладали переважно іноземці. Серед засновників цих шкіл були відомі представники козацької старшини — Микола Ханенко, автор широко відомого "Діаріуша", Григорій Полетика.

Показником високого культурного рівня Гетьманщині у ХVIII ст. був стан народного шкільництва. За свідченням українського історика Ол.Лазаревського у 1748 р. на території семи полків Гетьманщини — Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського було 866 шкіл, що забезпечувало школою кожну тисячу населення. Ці учбові заклади, що існували при церковних парафіях, засновувались самими сільськими громадами, які поряд з школами утримували також своїм коштом шпиталі для старих і немічних людей. Високий культурний рівень українського населення відзначався багатьма подорожніми іноземцями XVIII ст. Характерне в зв’язку з цим свідчення Г.Теплова — секретаря гетьмана К.Розумовського: "В схильності українського народу до навчання й науки нема найменшого сумніву тому, що в Україні від давнього часу заведено школи, й, хоч вони не мають жодних коштів на себе (з державного скарбу), а учні відповідне до успіхів в науці жодного признання (привілеїв, чинів і т. ін.), не тільки не слабнуть до цього часу, але й ще час від часу число учнів зростає".

Слід відзначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався нівеляційною імперською політикою в культурному житті України. 1720 р. Петро І наказав друкарням Печерської лаври у Києві та Троїцького монастиря у Чернігові "вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и онне церковные старые книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковними книгами справлять прежде печати с теми великороссийскими печатми, дабы никакой розни и особого наречия в оных не было, а других никаких книг, ни прежних, ни новых изданий, не объявя об оных в Духовной Комиссии, и не взяв от оной позволения, в тех монастырях не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Всточной противости и с великороссийскою печатью несогласия произойти".

З цього часу Синод та інші установи вели послідовну політику переслідування українського слова й української книги, щоб "особого наречия в оных не было". Політику Петра І продовжувала Катерина ІІ. У другій половині XVIII ст. дві українські друкарні київська та чернігівська змогли випустити усього близько 300 видань, тоді як московські і петербурзькі друкарні видали тисячі багатотиражних світських видань з різних ділянок науки і літератури. У 1769 р. Синод не дозволив друкувати нові українські букварі й наказав вилучити ті, які вже були у користуванні. 1765 р. у Києво-Могилянській Академії було введено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін.

Ревний виконавець волі Катерини ІІ київський митрополит Самуїл Миславський вимагав від викладачів Академії, щоб вони навчали "на российском языке, с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии". Поступово славнозвісна Академія була перетворена на звичайний церковний навчальний заклад.

Київська митрополія, яка відіграла визначну роль у національно-культурному русі ХVІ-XVII ст., в кінці ХVIII ст. стала знаряддям русифікації. Було витіснено традиційну українську вимову церковнослов’янських текстів — російською, введено проповіді в церкві російського мовою замість української. Протягом усього наступного століття на київського митрополита не було висвячено жодного українця.

Після деякого послаблення будівництва внаслідок політичних обставин у 30-70-х рр. ХVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів рококо і класицизму. До кращих споруд 30-х років належить Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1724) з пишним декоративним оздобленням фасадів. У 30-50-х рр. у Києві працював Й.Шедель, який побудував велику лаврську дзвіницю, митрополичі палати і браму Софійського монастиря, реконструював старий корпус Київської академії. Мистецька завершеність притаманна численним спорудам визначних українських архітекторів С.Ковніра та І.Григоровича-Барського, творіння яких прикрашають і досі Київ, Козелець, Вороніж, Васильків, Золотоношу та ін. Справжньою перлиною архітектури є Андріївська церква у Києві, споруджена в стилі рококо за проектом геніального Растреллі. На Волині визначним архітектурним ансамблем, який поєднав риси українського бароко і рококо є комплекс будівель Почаївської лаври.

У другій половині і наприкінці XVIII ст. вихідці з козацької старшини, які зуміли зайняти високе становище в імперії, російські вельможі, що дістали землі в Україні, вдаються до будівництва урочистих резиденцій і блискучих палацово-церковних ансамблів. У Києві такими будівлями стали царський і Кловський палаци, споруджені В.Растрелі і П.Неєловим. На Лівобережжі в колишній гетьманській столиці Батурині — палац К.Розумовського (архітектор Ч.Камерон), у Ляличах — палац П.Завадовського (архітектор Д.Кваренгі). На Правобережжі зводяться ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині, Умані. На зміну бароковим і рококовим архітектурним формам приходить класицизм, для якого є характерним суворість і чіткість підкреслено статичних силуетів, постійне звернення до античності.

Значні досягнення монументальної архітектури тісно пов’язані з традицією українського дерев’яного будівництва, яке мало свої неповторні мистецькі риси. Найбільш поширеними в Гетьманщині і на Запоріжжі були хрещаті п’ятизрубні багатоверхі храми. Найвищою дерев’яною будівлею такого типу в Україні є дев’ятиверхий Троїцький собор у Новомосковську Якима Погребняка (65 м висоти). Однак указ Павла І заборонив будувати в Україні церкви традиційного стилю, що на довгі роки перервало розвиток національних форм в архітектурі.

Інтенсивне архітектурне будівництво в Україні супроводжувалось всебічним розвитком усіх жанрів образотворчого мистецтва. Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини, заможного міщанства став монументально-декоративний живопис. Серед визначних пам’ятників монументального живопису XVIII ст. слід назвати розписи Успенського собору та Троїцької церкви Печерської лаври у Києві, живопис Андріївської церкви, виконаний Г.Левицьким та О.Антроповим, розписи палаців Розумовського у Почепі і Батурині та ін. Дедалі глибше світська тематика проникала в релігійний живопис, в результаті чого відбувався процес творення самостійних світських жанрів у живописі. Блискучого розвитку у XVIII ст. в Україні набуло портретне мистецтво. В першій половині століття домінував парадний репрезентативний портрет із інтенсивним декоративним компонентом, який продовжував мистецькі тенденції української "парсуни", що склалась у попередній період. Спираючись на цю традицію, український портрет у творіннях блискучих майстрів Д.Левицького і В.Боровиковського досяг рівня найкращих зразків західноєвропейського портрету. Фактичним творцем історичного малярства став уродженець Чернігівщини А.Лосенко, який навчався в Німеччині, Голландії і Франції і став ректором петербурзької Академії мистецтв. Його сучасник французький гравер Віль зазначав, що "той козак став першим великим митцем України". Причому слід зауважити, що він був свідомим українцем, постійно підкреслював у чужому середовищі своє українське походження. На виставці в Парижі як один із стипендіатів Петербурзької академії художеств він на відміну від своїх товаришів "з Петербурга" завжди писався "з України". Повернувшись з Парижу, Лосенко був змушений осісти у Петербурзі й відіграв величезну роль у дальшій європеїзації російського мистецтва.

Блискуча плеяда талановитих митців європейського рівня репрезентувала українську гравюру ще з часів гетьманування Мазепи (Щирський, Тарасевичі, Мигура, Зубрицький та ін.). У другій половині XVIII ст. українська гравюра досягла свого найвищого рівня у творчості визначних майстрів Г.Левицького та О.Козачковського.

Видатними досягненнями відзначався розвиток української музики. Продовжуються традиції попередніх епох, розвиток мистецтва кобзарів, бандуристів, народних співаків, які часто поповнювали капели при імператорському дворі, окремих російських вельмож. Театри та хорові капели існували також при колегіях і ліцеях. Високого рівня хор і оркестр мала Київська академія, де музичне виховання було в центрі уваги. Яскравим музичним життям жила гетьманська столиця Глухів (до 1757 р.), де було організовано спеціальну музичну школу, яка плекала зв’язки із західноєвропейською музикою. У Глухові гетьман Розумовський утримував при своєму дворі оркестр, співаків-солістів, театр, де ставились італійські опери, виступали приїжджі актори. З Глухівської школи вийшли три визначних композитори: М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель. Здобувши музичну освіту спочатку в Україні, а потім в Італії, вони творили ряд музичних творів, в тому числі кілька опер європейського рівня, які й досі користуються широкою популярністю.

Таким чином попри всі несприятливі політичні обставини, існування, хай і обмеженої, української державності, дало можливість створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес.

Запитання і завдання:

1.Чим визначилась доба Відродження в розвитку Європейської культури.

2.Зазначте шляхи рецепції Україною гуманістичної, ренесансної культури.

3.Назвіть найбільш визначних українських діячів, які сприяли утвердженню гуманістичної культури в Україні.

4.Охарактеризуйте діяльність основних осередків ренесансної культури в Україні.

5.В чому полягала суть “європеїзаторської” діяльності П.Могили.

6.Як поширювались реформаційні течії в Україні. Назвіть видатних українських діячів – прихильників Реформації.

7.Розкрийте роль Острозької академії у розвитку української культури та її зближенні із західним світом.

8.В чому полягала близькість Києво-Могилянської академії до вищих навчальних закладів Західної Європи.

9.Розкрийте прояви готичних ознак в українському мистецтві XIV-XVI ст.

10.Проаналізуйте ренесансні тенденції в українському живописі і архітектурі.

11.В чому суть еволюції українського релігійного мистецтва в контексті еволюції стилів у Західній Європі у XV-XVIII ст.

12.Як ви розумієте відмінність у рецепції ренесансу і бароко в Україні.

13.Розкрийте меценатську діяльність гетьмана І.Мазепи, її зв’язок з добою Просвітництва в Європі.

14.Яку роль відіграла Україна в процесах “європеїзації” Росії у XVIII ст.

Рекомендована література:

1.Європейське відродження та українська література. – К., 1993.

2.Нічик В., Литвинова В., Я.Стратій. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. – К., 1991.

3.Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2 ч. – К., 1993.

4.Є.Маланюк. З історії нашої культури. – К., 1993.

5.М.Семчишин. Тисяча років української культури. – К.,1993.

6.Д.Чижевський. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994.

7.Г.Нудьга. На літературних шляхах. – К., 1990.

8.Історія української культури. Заг. редакція І.Крип’якевича. – К., 1994.

9.О.Оглоблин. Люди старої України. – К., 2000.

10.А.Макаров. Світло українського бароко. – К., 1994.

11.Українська культура. – К., 1993.

12.М.Попович. Нарис історії культури України. – К., 1998.

13.В.Литвинов. Ренесансний гуманізм в Україні. – К., 2000.

14.Г.Нудьга. Українська дума і пісня в світі. – Кн..2. – Львів, 1998.