Н а б у т т я громадянства України

Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація (фр. – зв’язок, наступництво, розвиток у формі наступництва, повторення), тобто набуття громадянства за народженням.

Другим способом набуття громадянства є так зване укорінення, або набуття громадянства в порядку натуралізації. Натуралізація (лат. – достовірний, законний) розподіляється, в свою чергу, на дві основні області:

1) індивідуальну по заявах;

2) в ситу правонаступництва держав.

Враховуючи специфічні принципи громадянства України, пригадаємо принцип єдиного порядку набуття громадянства, який відображений у Законі „Про громадянство України” і який є стабілізуючою основою нашого інституту громадянства.

Саме поняття „єдиний порядок” передбачає універсалізацію процедур, відмову як від спрощеного, так і ускладненого порядку набуття громадянства Украйни. Такий порядок ґрунтується на демократизмі, відсутності будь-яких обмежень за ознаками статі, віку, національності, роду і характеру занять тощо.

Єдність такого порядку забезпечується підставами і умовами набуття громадянства України. Ст. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами набуття громадянства є:

1) народження;

2) походження;

3) прийняття до громадянства України;

4) поновлення громадянства України;

5) інші підстави, передбачені міжнародними договорами України, які ратифіковані Верховною Радою України.

Даний перелік підстав для набуття громадянства є вичерпним. Це означає, що жодні законодавчі чи підзаконні акти не можуть встановлювати додаткових підстав набуття громадянства, або ж скасувати чи обмежувати їх дію.

Як бачимо, головною постійно діючою підставою поповнення корпусу громадян є філіація або набуття громадянства за народженням.

Згідно із загальноприйнятими принципами міжнародного права, кожна дитина має право на громадянство. Це положення міститься у принципів З Декларації прав дитини 1959 р. і в п.3 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. Отже, згідно з нормами міжнародного права, дитина ні за яких умов не можу бути особою без громадянства.

Громадянство за народженням набувається, у свою чергу, на основі двох принципів: „права крові” або „права грунту”. Нині законодавство України, як і більшості країн світу, передбачає змішану систему, при якій переважне значення „права крові” поєднується з ”правом грунту”.

Вибір або переважання того чи іншого принципу обумовлено, головним чином, політикою держави в демографічній галузі. І якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні свого населення, вона може використовувати ці два права повністю.

„Право крові” в чистому вигляді практично діє лише в скандинавських державах, де „право грунту” застосовується тільки до дітей, батьки яких невідомі. „Право грунту” переважає або має рівне значення з „правом крові” здебільшого в країнах англо-американської системи права, а також в деяких латиноамериканських країнах, таких, як Аргентина, Куба.

В області набуття громадянства за народження не існує однакової практики держав. І тому, в силу колізії законодавства різних держав, саме у цій галузі найчастіше трапляються випадки, що призводять до подвійного громадянства.

„Право крові” – дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження; „право грунту” – дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків.

Ст. 12 Закону про громадянство України вказує, що „дитина, батьки якої на момент народження перебувають в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилась вона на території України, чи за її межами”. Ця норма відтворює правила сімейного законодавства України. Закон України чітко визначає, що коли хоч один з батьків є громадянином України на момент народження дитини, то дитина є громадянином України:

1) якщо вона народилася за межами держави, але батьки або один з них у цей час постійно проживали на території України;

2) якщо вона народилася на території України – враховується принцип „права території”.

При різному громадянстві батьків, один з яких на момент народження дитини перебував у громадянстві України, якщо в цей час обоє батьків постійно проживали за межами України, громадянство дитини, яка народилася за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.

Дитина, один з батьків якої на момент її народження перебував у громадянстві України, а інший був особою без громадянства чи невідомим, є громадянином України незалежно від місця її народження.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є особою без громадянства, а батько – громадянин України, дитина, яка не досягла 16-років, стає громадянином України незалежно від місця її народження (п. 4 ст. 13 Закону).

Ст. 14 і 15 Закону встановлюють громадянство дітей, батьки яких невідомі або батьки яких є особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, - їхні діти є громадянами України.

Вказані положення забезпечують максимальну можливість для вирішення питання щодо визнання дитини громадянином України, а також допомагають зменшенню і усуненню випадків без громадянства дітей. Принагідно зауважимо, що Закон виключає можливість будь-якої переваги громадянства батька, як це в законодавстві Англії, Німеччини та деяких інших країн.

Другим із найбільш поширених способів набуття громадянства є натуралізація, яка може здійснюватись як в силу правонаступництва держав, так і за індивідуальними заявами.

В силу правонаступництва нове громадянство виникає в результаті поділу або об’єднання держав. Громадянство в такому разі виникає в результаті появи нового суб’єкта міжнародного права. Особа в такому разі продовжує залишатися на території нового суб’єкта міжнародного права і не заявляє про свій намір вийти з нового громадянства. Саме така величезна кількість осіб здобула громадянство після розвалу Радянського Союзу, в тому числі громадянство України – нової суверенної незалежної держави. Як бачимо, „питання про вплив при правонаступництві суверенітету на громадянство жителів держави-попередника є одним із найважливіших ”.

Натуралізація за індивідуальними заявами регламентується внутрішніми нормами права. Безумовне право повнолітнього іноземця на натуралізацію ні в міжнародному, ні в національному праві не закріплене. Проте, як уже згадувалось, ч. 1 ст. 15 Загальної декларації прав людини зазначає, що „кожна людина має право на громадянство”. Та це тільки, так би мовити, рекомендація. Тобто людина не наділена від народження правом на громадянство як-небудь конкретної держави, і порядок натуралізації іноземців у формі дозволу держави регламентується нормами права цієї держави.

У деяких країнах законодавство, крім звичайної натуралізації передбачає набуття громадянства шляхом реєстрації. У Великобританії цей вид набуття громадянства передбачається для жителів англійських заморських територій та для дітей англійських громадян, які народились за кордоном; за народженням.

Російський Закон про громадянство (ст. 12 та ст. 18) передбачає п’ять категорій осіб, які набувають громадянство Росії в порядку реєстрації. Серед них, наприклад, „особи, у яких чоловік або дружин, чи родич по прямій лінії є громадянином Російської Федерації”, також це особи – громадяни колишнього СРСР, які проживають на території держав, які входять до складу СРСР, а також прибулі для проживання на територію Російської Федерації після 6 лютого 1992 р., якщо вони протягом 3-х років з моменту набрання чинності цього Закону виявлять бажання набуття громадянства Російської Федерації”.

Набуття громадянства шляхом реєстрації міжнародним правом не регламентується.

Натуралізацією в силу закону є такий вид натуралізації, який не заснований на власному виборі особи. Натуралізація в силу закону може бути правовим наслідком усиновлення, встановлення опіки тощо. Так, ст. 25 Закону „Про громадянство України” передбачає, що „дитина, яка є іноземним громадянином або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України, стає громадянином України.

Дитина, яка є іноземним громадянином і яку всиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства, стає громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства і яку всиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, стає громадянином України.

Критерієм правомірності натуралізації є добровільність з боку натуралізовуваної особи, яка виражається або в подачі заяви про натуралізацію, або в згоді на натуралізацію при територіальних змінах.

Характерними рисами натуралізації є: по-перше, те, що це – акт суверенної держави; по-друге, натуралізація – це надання громадянства тієї чи іншої держави фізичній особі, яка не має цього громадянства на момент натуралізації; по-третє, натуралізація реалізується в порядку, встановленому даною державою; по-четверте, натуралізація здійснюється за проханням і за згодою зацікавленої особи. Згода на натуралізацію повинна бути чітко обумовлена.

Таким чином, набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про громадянство України умови:

1) відмовитись від іноземного громадянства;

2) постійно проживати на території України протягом останніх п’яти років перед подачею клопотання. Це правило не поширюється на осіб, які прибули в Україну на постійне проживання і виявили бажання стати громадянами України за умов, якщо вони народились чи довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;

3) володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

4) мати законні джерела існування;

5) визнавати і виконувати Конституцію України та Закони України.

Вказані вимоги можуть не враховуватись тільки у виняткових випадках, а саме щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Українською державою. Рішення щодо цих осіб приймає Президент України.

Умова постійного проживання на території України перед прийняттям громадянства має велике значення як для особи, що подає клопотання про прийняття до громадянства, так і для держави. Якщо особа вирішує стати громадянином України, то вона, звичайно, повинна поважати закони і Конституцію, знати суспільно-політичну ситуацію в країні, відмовитись від іноземного громадянства. Також цілком слушне й те, що для повноцінного життя особа повинна знати мову і мати законні джерела існування. Ці умови відповідають „критеріям демократичності і справедливості, а значить інтересам громадян і держави. Вилучення хоча б однієї із зазначених умов – і особа просто не зможе повноцінно користуватися правами громадянина України і виконувати його обов’язки, тобто фактично не зможе бути громадянином України. Саме тому така особа і юридично не може бути громадянином України.

Застосований у законі принцип, відповідно до якого здійснюється прийняття до громадянства Української держави, можна сформулювати так: прийнятими до нього можуть бути з усіх бажаючих лише ті особи, які мають реальні умови користуватися правами і виконувати обов’язки громадянина України.

Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами. Зокрема, в громадянство України не приймають особи, які:

„1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, чинили насильницькі дії проти національної державності України;

2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;

3) перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави;

4) перебувають на військовій службі, у службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави”.

Подібні умови прийому до громадянства встановлює кожна демократична держава. Наприклад, в Конституції Франції вказано, що в громадянство не приймаються особи, „якщо характер і спосіб життя їх не визнані гідними”.

Як бачимо, такі обмеження цілком доцільні, оскільки прийом до громадянства – це двостороння акція, за якої однією з сторін є особа, яка клопочеться про надання громадянства, а іншою – держава. Безперечно, держава не може байдуже ставитись до надання громадянства, особливо зараз, в умовах зростання злочинності, тероризму.

Підставою для набуття громадянства є також інша форма, що наближається до натуралізації – репатріація (повернення на батьківщину та поновлення в громадянстві). Поновлення у громадянстві України можливе для особи, яка раніше перебувала у громадянстві України, але потім з якоїсь причини втратила це громадянство. Від натуралізації поновлення в громадянстві відрізняється спрощеним порядком вирішення питання. В такому випадку не враховуються положення абзацу першого, пункту третього, частини другої ст. 16 Закону про громадянство України.

Набуття громадянства може бути передбачене і міжнародними угодами, що стосуються територіальних змін. При територіальних змінах, „коли якась територія переходить від однієї держави до іншої, жителям такої території надається право обирати громадянство тієї чи іншої держави. В такому випадку має місце така форма, як оптація (лат. вибір, бажання) або вибір громадянства за бажанням. Прикладом може бути протокол по радянсько-чехословацькому договору 1945 р. про Закарпатську Україну. Указом Президії Верховної Ради від 31 жовтня 1946 р. на підставі Угоди між Урядами СРСР і Чехословацької Республіки від 10 липня 1946 р. про оптацію і переселення було встановлено, що: 1) особи чеської і словацької національності і члени їхніх родин, які переселяються з СРСР до Чехословаччини, визнаються такими, що вибули з радянського громадянства з моменту їх виїзду, і 2) особи російської, української та білоруської національностей, а також члени їхніх родин, які переселяються з Чехословаччини до СРСР на підставі тієї ж Угоди, набувають радянського громадянства з моменту їх прибуття на територію СРСР. Це приклад колективної оптації, але оптація може бути і індивідуальною. При цьому мається на увазі, що оптант бедн жити на території держави, громадянство якої він обирає. Оптація повинна проводитися в суворій відповідності до принципів самовизначення націй та інших загальновизнаних принципів міжнародного права.

Переселення, на відміну від оптації, включає елемент примусу і тому застосовується як винятковий спосіб, а також з метою уникнення конфліктів у майбутньому. Так, після Першої світової війни було переселено німців з Польщі, Чехословаччини й Угорщини у Німеччину, а чехів і поляків, угорців та українців – у межі національних кордонів. У зв’язку з чим між зацікавленими державами були підписані угоди про порядок переселення.

У деяких договорах та угодах з питань громадянства застосовується термін „обмін населенням”. Обмін населенням здійснюється, звичайно, за національною ознакою і з дотриманням принципу добровільності.

Свобода і добровільність вибору громадянства України випливає із самої суті взаємовідносин особи і держави. Будь-яка людина при бажанні може набути, вийти або змінити громадянство, якщо вона не порушувала норм законодавства.

Закон про громадянство України встановлює громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні.

„При зміні громадянства батьків, внаслідок якої обоє стають громадянами України або обоє виходять з громадянства України, змінюється відповідно громадянство їхніх дітей, які не досягли 14 років.

Якщо відомий один із батьків дитини, то при зміні громадянства цього батька відповідно змінюється громадянство дитини, яка не досягла 16 років”, – так проголошує ст. 21 Закону про громадянство України. Тобто зміна громадянства України відбувається автоматично, і на це потрібна згода дітей.

Якщо обоє з батьків або один з батьків дитини, яка проживає на території України, виходить з громадянства України і при цьому не беруть участі у вихованні дитини, над якою встановлено опіку чи піклування громадян України, дитина за клопотанням батьків, опікуна або піклувальника зберігає громадянство України.

Законодавством України регулюються питання набуття дитиною громадянства України в разі набуття громадянства України одним з батьків. Передбачається при цьому три варіанти набуття громадянства. Перший – якщо громадянином України стає один з батьків, а другий залишається іноземним громадянином, дитина може набути громадянство України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянства України, та при згоді другого з батьків. Другий варіант – якщо громадянином України стає один з батьків, а другий залишається особою без громадянства, дитина, яка проживає на території України, стає громадянином України.

І третій варіант – якщо громадянином України стає один з батьків, а другий залишається особою без громадянства, дитина, яка проживає поза територією України, може набути громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянства України (Ст. 24). Як бачимо, законодавство спрямоване на забезпечення прав дитини, на недопустимість ситуації її безгромадянства або подвійного громадянства.

Українське законодавство про громадянство детально регламентує питання набуття дітьми громадянства України у випадку їх усиновлення, а також збереження дітьми громадянства України у разі їх усиновлення.

Так, ст. 26 Закону встановлює, що дитина, яка є громадянином України і усиновлена іноземними громадянами або подружжям, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства, зберігає громадянство України, але з клопотанням усиновителів такій дитині може бути дозволено змінити громадянство. Автоматичне збереження за дитиною громадянства України особливо важливе в тому випадку, коли іноземна держава не надає усиновленій дитині свого громадянства.

Дитина, яка є громадянином України і усиновлена особами без громадянства або подружжям, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства, зберігає громадянство України. Ця норма Закону про громадянство захищає права і законні інтереси дитини, чітко забезпечує її правовий статус.

Принагідно зауважимо, що зміна громадянства дітей віком від 16 до 18-ти років у разі зміни громадянства їх батьків, а також у разі усиновлення може відбуватися тільки за їх згодою.