Конституційні гарантії прав і свобод людини й громадянина в Україні

З прийняттям Конституції України питання про місце основних прав, свобод і обов’язків людини й громадянина у Конституції та про основи взаємовідносин держави й її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.

Усі колишні радянські конституції законодавчо закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав і обов’язків людини. Особливо це виявилось у першій Конституції Української РСР 1919 р. Положення не змінилося і після 1948 р., коли ООН була прийнята Загальна декларація прав людини, хоча вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення загальної Декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав та свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після першого розділу Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини й громадянина, практично включила в Основний Закон усі права і свободи, закладені у Декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав та свобод людини над державою.

Структурно розділ про права, свободи та обов’язки людини й громадянина розміщено одразу після розділу „ Конституції „Загальні засади”.

Безумовно, розділ містить багато статей, яких не було у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято З’їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

Це стосується й тієї норми, яка закріплює положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації (далі – Декларації), ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної Декларації, ст. 21 Конституції України). А також принципів примату природних і невід’ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції України), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації і ст. 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації і ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації і ст. 62 Конституції), свободи вираження думки і слова.

Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини у повній відповідності міжнародним стандартам, найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.

Наука конституційного права, на жаль, не має теоретичного обґрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав.

Звичайно, поняття „механізм” розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об’єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення права охоронного суб’єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і яке реалізується в рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, які перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин.

Право на захист – це матеріальне суб’єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб’єктивного права на стороні потерпілого.

Треба виділити дві риси правоохоронних відносин.

По-перше, право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб’єктом правоохоронного відношення, як правило, мусить бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин будуть, з однієї сторони, носій права на захист, а з іншого – орган державної влади.

По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.

Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це динамічний взаємозв’язок носія права на захист та органу державної влади, що здійснюється в процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з метою захисту суб’єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав – це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи.

Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав та свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів та інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів у системі функціонування державної влади. До цих останніх, зокрема, треба зарахувати: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, а також жорсткої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами (знаменно, що у ст. 16 французької Декларації прав людини зазначалося: „Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл влад, не має конституції”); визнання владою конституції як джерела цієї влади і умови її легітимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.

Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій – це умови, засоби та методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійнення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії – правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні і організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально-орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об’єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

До політичних гарантій належать: держава – головний організатор здійснення та захисту прав людини; влада народу, яку він здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України.

Організаційні гарантії – це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій по створенню сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Юридичні гарантії – це надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. Їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони і захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основним Законом передбачається низка конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:

- право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);

- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;

- право знати свої права і обов’язки, закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законами, є недійсними (ст. 57); гарантується недопустимість зворотної дії закону (ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення) (ст. 58);

- право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборів захисника своїх прав, і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно (ст. 59);

- принцип необов’язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

- принцип презумпції невинуватості людини, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);

- гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).

Призначення цих та інших нормативно-правових гарантій, які містять Конституція і закони України, полягає в тому, щоб забезпечити найсприятливіші обставини, в яких закріплений в Конституції України статус людини й громадянина став би юридичним і фактичним соціальним становищем кожної особи. Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка дає змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої в Конституції і в законах Украйни можливості до реальної дійсності.

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайно, щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури. Тому важливою є роль держави у формуванні належної правової свідомості у кожного громадянина. На це, зокрема, звертається вся увага у проекті Концепції державно-правової реформи у сфері захисту прав людини в Україні.

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини й громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми і принципи матеріального та процесуального права, які закріплені у Конституції і які повинні бути реалізовані у поточному законодавстві і судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать: принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України); принцип передбачуваності та дійсності законів, які приймаються, тощо.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Судова влада здійснюється, звичайно, завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії, або бездіяльність, завдяки яким порушені права і свободи громадян чи створені перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до якої-небудь відповідальності.

В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.).

В Україні немає систем адміністративної юрисдикції, яка відіграє значну роль в механізмі захисту прав людини у багатьох країнах, наприклад, у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими і судовими органами положень Конституції про права і свободи людини й громадянина. Такий контроль у світовій конституційні практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів і у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: „конституційна скарга” (ФРН, Австрія), наказ „хабеас корпус” (як в країнах загального права, так і в державах з іншими правовими системами), процедура „ампаро” (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному виді. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного звернення чи письмового клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону „Про Конституційний Суд України”).

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачені.

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини, включає не лише правові інститути. В багатьох державах є спеціальні служби омбудсмена (веде своє походження від королівського уповноваженого в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне і адекватне реагування влади на звернення та скаргм громадян. В одних країнах ця служба представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія, Іспанія, Франція, австрія та ін.), в деяких – колегіальними органами (Угорщина та ін.).

Хоча омбудсмен, як правило, призначається і звільняється з посади органом законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від інших публічних влад у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належить: розгляд скарг громадянина на порушення його конституційних прав; проведення розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії адміністрації порушують закон або протирічать справедливості і доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсмен зобов’язаний викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних можливостей доступу до державної служби. Він вправі викликати необхідних осіб, вимагати пред’явлення документів, вести допит будь-якої особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх знання при розслідуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсмен, не мають юридичної сили. Але омбудсмен щорічно представляє доповіді парламенту, і останній приймає відповідні заходи до порушників закону.

Сфера діяльності омбудсмена – це відносини, між громадянином і представниками держави (органами, службовими особами). До його компетенції не входять справи, у яких громадяни взаємодіють між собою.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини і відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається об’ємом правового захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Об’єм правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції. Мова йде про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська конвенція по захисту прав людини).

Проте інститут судового захисту прав людини має і суттєвий недолік. Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового розгляду лише після того, як вичерпані інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмена. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.

Детально питання організації та діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 13 листопада 1997 р.

Згідно з Законом, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією України, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини й громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форми власності, та їх посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є:

- захист прав і свобод людини й громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

- додержання та повага до прав людини й громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб;

- запобігання порушенням прав і свобод людини й громадянина або сприяння поновленню порушених прав;

- сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини й громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

- поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини й громадянина;

- запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

- сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини й громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України „Про громадянство”.

Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини й громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини й громадянина; роз’яснює заходи, які їх має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення; або відмовляє в подальшому розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала, при цьому відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Відповідно до Закону, Уповноважений повинен реагувати на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав та свобод людини й громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з приводу вирішення питання про відповідність Конституції України закону України, чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового актів Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого – це акт, який вноситься ним до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини й громадянина.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права і свободи людини й громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини й громадянина (ст. 102 Конституції України), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22 Конституції), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199 Конституції), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції), Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України і ст. 42 Закону „Про Конституційний Суд України”); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції України), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.