Поняття, структура, принципи і види правового статусу особи в Україні

У звичаємову праві різних країн проблема правового статусу людини й громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири усталених підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід’ємними правами.

Обмеження прав людини й громадянина можливе лише у зв’язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов’язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об’єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права, розрізняються права громадянина (людини) і права трудящих, у конституціях приводиться широкий перелік обов’язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов’язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід’ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов’язки людини повинні відповідати міжнародним документам. У цьому плані перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки – природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід’ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини, або „Білля по права”. Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми та стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб’єкта прав людини вживаються, звичайно, формули: „кожний”, „всі”, „кожна людина”, „ніхто”, „ні одна людина” чи вирази типу: „визнається право”, „гарантується свобода”.

Інколи замість терміна „громадянин” використовується вислів, що вказує на належність до нації, наприклад, „всі німці”, „кожен іспанець”. При цьому варто мати на увазі, що в західних крахнах термін „нація” означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.

Розробники Конституції України і, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи й громадянина спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України із 48 статей ІІ Розділу, що присвячені правам людини й громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов’язки громадян.

При цьому розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людинй не можна позбавити її природних прав – це принижує її природу. Невід’ємні права людини – відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності непорушності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є „найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Правове становище громадянина в повному обсязі – це сукупність прав, свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи включає:

1. Норми Конституції України, пов’язані з визначенням приналежності до громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства;

2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принципи статусу особи (рівність громадян, обов’язок держави щодо особи, пріоритет норм міжнародного права над національними тощо);

3. Юридично закріплені в усіх без винятку галузях права України права, свободи та обов’язки.

У визначенні правового статусу людини й громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність праві свобод особи у систему.

Основними принципами конституційно-правового інститут прав і свобод людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;

Україна, як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні прав людини, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, які вступили в силу у 1996 р. До цих документів треба додати і Європейську Конвенцію про захист прав і свобод людини й громадянина, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права і свободи людини й громадянина, оголошені у згаданих документах і закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом:

2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції України).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження;

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України).

Цей принцип означає, що здійснення прав і свобод людини й громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб.

Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. 3 ст. 5 Конституції України).

Права і свободи людини й громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. 3 ст. 24 Конституції України).

Рівність прав і свобод людини й громадянина проголошується Конституцією України безпосередньо діючою, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції України);

4. Принцип єдності прав та обов’язків людини й громадянина (ст. 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути і обов’язків без прав. Лише в процесі реалізації обов’язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов’язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Ст. 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об’єктами права власності народу, а ст. 66 Основного Закону передбачає, що кожний зобов’язаний не завдавати шкоди природі.

5. Принцип гарантованості прав і свобод людини й громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантується державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав та обов’язків на права та обов’язки людини і права та обов’язки громадянина пов’язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв’язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв’язки суспільства і особи, громадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємозалежними стають їхні інтереси і проблеми, підвищується їхня взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в законодавстві. При цьому особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини й громадянина.

В основі конституційного статусу особи лежать її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи, ідеали – головні фактори, які визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотній вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов’язків, гарантії їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством.

Конституційний статус громадянина – поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і „залишає” за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять лише загальні для всіх суб’єктивні прав і обов’язки, які постійно у суб’єктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина – єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи і обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об’єднує те. Що утворюючі їх норми регулюють зв’язки та відносини між державою в цілому і її громадянами. Однак кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та державі. Головний елементом правового статусу є основні права і обов’язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони утворюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян дають „допоміжний” характер, - „працюють” на цю мету.

Права, свободи і обов’язки людини й громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципового новими для України підходами. В Основному законі прав і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними і непорушними. Правам людини мають відповідати зобов’язання держави. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Їх затвердження і забезпечення є головним обов’язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. 3 Конституції)

Конституційні права і свободи – це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Саме „можливість, яка дозволяє ...”, є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як звичайно визначають, суб’єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у громадянина, розуміють надані йому законом можливості.

Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності і правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами, отже, усі соціальні верстви і групи населення в своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями, що не встановлені законом та суперечить принципам соціальної справедливості, неприпустиме.

Права і свободи людини й громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні прав і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості і риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві і державі. Вони рідрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріплені в конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв’язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують і природно, і в галузі виробництва, розподілу і обміну вироблених благ у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У Конституції України прав і свободи громадян закріплюються в спеціальному розділі, який іменується „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Цей розділ розміщений після розділу „Загальні засади” і перед розділами про органи влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини. Виділення в Конституції певного кола прав громадян в спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції.

Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. Як зазначалося, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, і служать всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму. Характеризуючи соціальне призначення прав і свобод, їх соціальну цінність, зазначимо, що вони сприяють підвищенню рівня загальної і правового культури особи,вдосконаленню демократичного способу життя.

Права і свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальну і культурні права, а також відповідним принципам Заключного акту Наради по безпеці і співробітництву в Європі. Це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосередньо, що вони перестали бути внутрішньою справою держави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов’язання держав по наданню своїм громадянам певних прав і свобод. Вирішення конкретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.

Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України не однаково. В деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.

В інших випадках конституційні прав і свободи розкриваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 45 Конституції визначені гарантії права на відпочинок. Зокрема, сказано, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того або іншого права, а обмежується визначенням об’єктів, цілей та інших додаткових критеріїв, через які й розкривається зміст і межі окремих конституційних прав. Так, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розкриваються в поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов’язків громадян галузевими правами та обов’язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права і обов’язки доповнюють систему конституційних прав та обов’язків. Розвиток тут треба розуміти як закріплення в поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов’язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов’язків усіма суб’єктами права в сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповноваженням громадські організації зобов’язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи та обов’язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права і обов’язки громадян при їх конкретизації та розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов’язані вживати законодавчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов’язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень в установленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов’язків.

Виконання зазначених вимог (обов’язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне прав, свободу або обов’язок діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини й громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи та обов’язки мають певні юридичні особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з конституції. При цьому саме конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв’язки громадянина й держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв’язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов’язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов’язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4. Зміст та обсяг конституційних прав, свобод та обов’язків для всіх громадян однакові, в той час як суб’єктивні права і юридичні обов’язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов’язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов’язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Таким чином, права, свободи і обов’язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи в суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні моживості, закладені в самому суспільному ладі. Вони – показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна „візитна картка”. Увесь арсенал громадянських, кономічних, соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов’язків має служити дальшому розвитку демократії і соціальному прогресові.

2. Поняття, принципи і правове регулювання громадянства України. Закон України „Про громадянство України”

Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв’язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством.

Поняття „громадянин” виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття „городянин” ототожнювалося з поняттям „громадянин”, як синонім вільної людини, яка наділена визначальною повнотою політичних і майнових прав. Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII – початку XIX ст. громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держави, а інколи – при визначенні поняття громадянства – держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство – із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв’язок особи з державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання.

У цих визначеннях відображена концепція примату держави над особою, а це, звичайно, є не досить вдалим. Тому що, по-перше, людина не належить державі: громадянство – стійкий юридичний зв’язок особи і держави. По-друге, це й не членство конкретної людини державі, адже держава – не асоціація людей.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон „Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що „всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України”, а також Закон України „Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 р. Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв’язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до Закону „Про громадянство України” і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України „Про заходи щодо поліпшення організації розгялду питань громадянства”.

Закон „Про громадянство України” визначає громадянство України як „постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних права та обов’язках”. Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

Вчені, які розглядали громадянство як певний зв’язок, - і Закон про громадянство України також підтверджує, що це саме зв’язок, - визначили його постійний характер. Так, не всякий правовий зв’язок особи з державою буде розглядатись як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та Українською державою визначається також як правовий зв’язок. Але він відмінний від того, що існує між громадянином України та Українською державою. Відмінність правового зв’язку Української держави зі своїми громадянами та з іноземцями полягає насамперед у тому, що правовий зв’язок між громадянином України та Українською державою є стійкий, він виникає з моменту набуття особою українського громадянства і продовжується до її смерті (або припинення українського громадянства). А зв’язок іноземця чи особи без громадянства з країною перебування тимчасовий, бо припиняється після його виїзду за межі країни і може бути поновлений тільки при поверненні, а даному разі, в Україну. Зв’язок між громадянином та Українською державою не припиняється навіть у разі виїзду громадянина за межі України.

Законодавство України виходить з того, що це двосторонній зв’язок, який може припинитися тільки у встановленому законом порядку і за наявності відповідних умов не в однієї, а в обох сторін. Стійкість правового зв’язку – одна з характерних рис громадянства України. Тобто цей правовий зв’язок не змінюється й не послаблюється від того, що громадянин виїжджає за межі своєї держави. Громадянство не змінюється під впливом зовнішніх факторів. Для набуття чи зміни громадянства необхідні дії як певної особи, так і держави.

У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону „Про громадянство України”, підкреслюється правовий характер зв’язку особи і Української держави. Громадянство – правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукупність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни – категорію демографічну. Терміном „населення” охоплюються не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків.

Законодавство України закріплює положення про те, що цей зв’язок правовий і тим самим визначає громадянство як правовий інститут. Але визначення громадянства, наведене в Законі, не відповідає на питання: хто є громадянином України? Законодавець на перше місце ставить правовий зв’язок. Наведене в преамбулі Закону визначення показує, чим є громадянство, але не визначає, хто є громадянином, і не дає відповіді на питання про зміст прав і обов’язків даних суб’єктів конституційного права України.

Аналізуючи Закон про громадянство України, необхідно звернути увагу на ст. 2 Закону, яка має назву „Належність до громадянства України”. Визначаючи коло осіб, які є громадянами України, законодавець використовує термін – „належність”. Належність, за Законом про громадянство України, є однією з найважливіших характеристик громадянства України.

Проблема громадянства винятково важлива як для науки конституційного права України, так і для практичної державно-правової діяльності. Громадянство є однією з істотних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті Української держави, у свою чергу, міститься джерело існування і розвитку громадянства України.

Інститут громадянства пов’язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов’язком держави забезпечувати права людини в Україні. Зокрема, у преамбулі Закону „Про громадянство України” зазначається, що „право на громадянство є невід’ємним правом людини”. Це положення повністю відповідає Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. Громадянство, як суб’єктивне право людини, визнається в Україні невід’ємним правом людини. І в цьому плані законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав і свобод людини.

На підставі чинного законодавства України і враховуючи наявні в правовій науці погляди, можна визначити громадянство України як невід’ємне право людини, суть якого полягає у постійному правовому зв’язку особи з Українською державою, що породжує у них взаємні права та обов’язки, визначає належність особи до Української держави, і в силу якого держава гарантує і захищає конституційні права і свободи своїх громадян як в країні, так і за її межами.

Термін „громадянство” можна розглядати і як правовий інститут, тобто як сукупність правових норм, що охоплюють специфічну сферу суспільних відносин між особою і державою. За характером та значенням цей інститут має конституційний характер. При вирішенні питання про місце інституту громадянства в системі конституційного права, передусім виходимо із відповідних норм і положень Конституції України та чинного законодавства України.

У першому розділі Конституції України зазначається, що „в Україні існує єдине громадянство” (ст. 4). Також про громадянство йдеться у другому розділі Конституції, який закріплює права, свободи та обов’язки людини й громадянина. Підстави набуття та припинення громадянства України визначаються Законом України „Про громадянство України”.

Держава, реалізуючи свій суверенітет, визначає юридичні підстави, за якими та чи інша особа визнається громадянином України. Ч. 1 ст. 2 Закону про громадянство стосується тих осіб, які набули громадянство України в порядку правонаступництва держави. Це положення повністю відповідає Законові про правонаступництво України і визначає, що громадянами України є усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України. Ч. 2 ст. 2 Закону враховує положення першої редакції Закону про громадянство і визначає належність до громадянства України на момент набрання чинності Законом про громадянство від 8 жовтня 1991 р., тобто 13 листопада 1991 р.

Принципово нове положення, порівняно з попередньою редакцією Закону, міститься у ч. 3 ст. 2 Закону про громадянство. Ця частина стосується етнічних українців та їхніх нащадків, які виявили бажання повернутися на Батьківщину і підтвердили українське громадянство, за умови, що вони не перебувають у громадянстві іншої держави. Зазначена категорія осіб може визначитися з українським громадянством шляхом подання заяви в органи внутрішніх справ за місцем постійного проживання або у відповідне дипломатичне представництво чи консульську установу України за кордоном, якщо особа постійно проживає за кордоном, до 31 грудня 1999 р.

Належність до громадянства України забезпечує широке коло прав і свобод у різноманітних сферах життя. Так, згідно із чинним законодавством України, громадяни України мають право брати участь у керівництві державними справами шляхом участі у виборах та у всеукраїнському і місцевому референдумах. Громадяни України наділені також іншими, не менш важливими правами і свободами і мають право вимагати від держави захисту своїх прав. Так, дипломатичні представництва та консульські установи України зобов’язані вживати заходів для забезпечення громадянам України можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, у встановленому законодавством порядку захищати їхні інтереси, що охороняються законом, а в разі необхідності – вживати заходів для поновлення порушених прав громадян України.

Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов’язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян, які закріплені в Конституції та Законах України не тільки на території держави, а й за її межами. Важливими є положення Конституції України і Закону України про громадянство про те, що „громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі”.

Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років – свідоцтво про народження. Підтвердження громадянства України проводиться в індивідуальному порядку. Перші роки після проголошення незалежності України у паспортах СРСР проставлялася відмітка про те, що особа належить до громадянства України. Тепер громадянство України підтверджується паспортом громадянина України.