П р и н ц и п и державного ладу

Конституція кожної країни визначає, регулює, закріплює і охороняє насамперед основи державного ладу, його основні засади. Ці основи являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації (будівництва) і діяльності держави та її основних інститутів: органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави.

Основні принципи державного ладу опосередковують суть держави, її тип, місце і роль в суспільстві.

За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної і правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та республіканської форми правління.

Згідно із ст. 1 Конституції, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. В наступних статтях вона проголошується також унітарною державною (Ст. 5) і республікою (Ст. 5). Опосередковано Україна визнається також національною і світською державою. Пріоритетним принципом державного ладу є принцип суверенності і незалежності України. Подвійна назва цього принципу зумовлена неоднаковим змістом, який вкладається в поняття „суверенітет” і „незалежність” в теорії і нормативно-правових актах, в тому числі міжнародно-правових актах, історичними обставинами проголошення суверенітету й незалежності України та іншими факторами об’єктивного і суб’єктивного характеру.

Даний принцип означає внутрішній і зовнішній суверенітет, незалежність нашої держави в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній та культурній (духовній, інформаційній). За своєю суттю суверенітет, незалежність означає верховенство, повноту і самостійність державної влади в середині країни та рівноправність й незалежність держави у відносинах з іншими державами.

Внутрішній суверенітету – це суверенітет у внутріполітичній сфері, який означає незалежність держави від інших суб’єктів політичної системи, насамперед від політичних партій та їх блоків, верховенство, повноту та самостійність державної влади щодо статусу і політики цих суб’єктів. Держава залежить лише від одного суб’єкта політичної системи – народу України. ЗА Конституцією, держава позбавляється колишньої залежності від партії, керівна роль якої щодо держави визнавалась певний час попередньою Конституцією.

У зовнішньому відношенні Україна має у повному обсязі суверенітет насамперед у політичній (зовнішньополітичній) сфері.

Утвердження зовнішньоекономічного суверенітету та суверенітету в інших сферах зовнішньої діяльності нашої держави у повному обсязі є ще значною мірою її наміром, програмою, метою.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава, яка всебічно і повно виражає волю народу, а її організація (будівництво) і діяльність постійно відповідають волі народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи – людини й громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі і відповідно до його волі.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов’язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державною реального демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації та діяльності держави.

Першочергове значення у становленні і функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади (державного апарату), зокрема порядок виборів до органів державної влади та інші засоби їх формування.

Відповідно до Конституції, шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України до парламенту – Верховної Ради, Президент, а також органи місцевого самоврядування України.

Вибори до цих органів відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (Ст. 71 Конституції).

Ряд органів державної влади України формується окремо представницьким органом державної влади – парламентом України (обираються безстроково судді судів загальної юрисдикції тощо) чи Президентом як главою держави (перше призначення на посаду професійного судді на п’ять років суду загальної юрисдикції) або спільно, за взаємною участю: за поданням, згодою одного органу державної влади щодо іншого, на паритетних засадах тощо.

Зокрема, Прем’єр-міністр і Генеральний прокурор призначаються Президентом України за згодою Верховної Ради.

Судді Конституційного Суду України (18 суддів) призначаються Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів України на паритетних засадах (по шість суддів).

Основним показником демократизму держави є наявність виборних представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

Виборними органами державної влади в Україні є Верховна Рада і Президент.

Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України.

Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку їх формування.

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.

Президент України, який також обирається безпосередньо народом, представляє державу у відносинах з іншими державами і міжнародними організаціями, а також у внутрішніх (внутрідержавних) відносинах і виступає від її імені.

Демократизм держави виявляється також у принципах діяльності її органів і в основних засадах здійснення державної влади в цілому. Зокрема, він виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади, періодичності сесій і пленарних засідань парламенту, в системності роботи інших органів державної влади тощо.

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава є і має бути виразником, представником і захисником інтересів як усього суспільства, усього народу, тобто публічних, загальних інтересів, так і інтересів кожної людини й громадянина. Соціальною державою, як правило, вважається та держава, яка бере на себе обов’язок піклуватися про соцальну справедливість, добробут громадян, їх соціальну захищеність.

Соціальна держава дбає і має дбати насамперед про соціально незахищених або найменш соціально захищених осіб і про відповідні верстви населення (безробітних, непрацездатних тощо). Щодо більшості громадян, то соціальна держава має створювати сприятливі умови для їх діяльності, виявлення їх професійних, ділових, творчих можливостей у власних інтересах і в інтересах держави та суспільства.

Визнаючи основні засади соціальної політики, приймаючи закони з соціальних питань, затверджуючи загальнодержавні програми соціального розвитку та Державний бюджет і здійснюючи соціальну політику, держава в особі її відповідних органів враховує і має враховувати як загальні, так і особливі специфічні інтереси всіх громадян, всіх корінних народів і національних меншин.

Найважливішою рисою соціальної держави є принципово нове ставлення до особи, її інтересів, визнання її пріоритетом серед соціальних цінностей.

Відповідно до ст. 3 Конституції, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Найбільш повно соціальний характер держави виявляється в системі соціальних прав і свобод людини й громадянина, передбачених й закріплених Конституцією (ст. 43-49) та в системі їх гарантій. Зокрема, Конституцією передбачаються такі соціальні права, як право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (Ст. 46), на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) тощо. На жаль, ці соціальні права людини й громадянина нині значною мірою не реалізуються, не забезпечуються або залишаються символічними.

Ідеї демократичної держави були сформульовані в тому чи іншому вигляді практично з моменту виникнення держави і існують вже тисячі років. А от теорія і практика соціальної держави є порівняно новим явищем. Поняття „соціальна держава” з’явилось у конституціях ряду країн (ФРН, Франція, Італія та ін.) переважно після другої світової війни. Воно означало не лише збільшення кола соціально-економічних прав громадян, а й створення системи або систем їх гарантій.

Соціальна держава має створювати умови для забезпечення громадян роботою, перерозподіляти доходи через держави бюджет, забезпечувати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшенню числа дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, піклуватися про освіту, культуру, сім’ю, охорону здоров’я, поліпшувати соціальне забезпечення тощо. Це своєрідні висновки з наслідків другої світової війни, з поразок і перемог у ній. Держава має боротися не з багатством, а з бідністю та заохочувати соціальну функцію приватної власності. Необхідно надати соціальну орієнтацію (спрямування) всій економічній політиці держави, не перекреслюючи при цьому конкуренцію і економічну свободу, заохочуючи індивідуальну ініціативу.

Ці риси соціальної держави поступово утвердилися в більшості країн Заходу. Як наслідок такої соціалізації держав дещо зменшилась напруженість між працею і капіталом. Профспілки стали діяти переважно методами партнерства, поліпшився добробут чималих верств населення.

В Україні Конституція 1996 р., вперше закріпивши соціальну державу, передбачила ряд заходів по її утвердженню. Це розширення кола соціально-економічних прав та гарантій їх реалізації. Маються на увазі, зокрема, передбачені Конституцією забезпечення захисту усіх суб’єктів власності і господарювання, соціальна спрямованість економіки, проголошення рівності усіх суб’єктів власності перед законом (ст. 13); державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт (ст. 42); гарантування працівників від незаконного звільнення та гарантування права на вчасне одержання працівниками винагороди за працю (ст. 43); гарантування того, що пенції, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); охорона державою сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51) тощо.

Правовий характер нашої держави виявляється насамперед у передбаченому Конституцією верховенстві права (ст. 8), у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6) у взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), гарантуванні прав і свобод людини й громадянина тощо.

Верховенство права означає пріоритет права щодо держави, політики, економіки, культури та інших інститутів (основ) держави, а також щодо інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).

Політика держави має визначатися і здійснюватися у правових формах: у вигляді законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів тощо. У правовій державі політика, яка не має правових форм, не є обов’язковою для виконання. Правова держава спілкується і має спілкуватися з особою та суспільством мовою правових актів і насамперед законів, які повинні відповідати Конституції. Часто верховенство права як принцип правової держави називають верховенством закону. Це виправдано лише в тому разі, коли слово „закон” вживається в широкому (загальному) розумінні цього слова, як будь-який нормативно-правовий акт. Якщо ж термін „закон” вживається у вузькому розумінні слова, то акт, що приймається Верховною Радою, то таке тлумачення принципу верховенства права є спрощеним.

Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

Тривалий час у ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок об’єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль. До того ж федералізація держави вважається доцільною лише тоді, коли вичерпані можливості місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів. В Україні нині відбувається лише становлення системи місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів (державних адміністрацій, спеціальних, вільних економічних зон, прийняття статутів міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, утворення різних асоціацій та державних і самоврядних органів адміністративно-територіальних одиниць).

Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації державної влади (форми правління), за якої глава держави (Президент) обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів на певний строк (4, 5, 6, 7 років). Україна відповідно до ст. 5 Конституції є республікою, оскільки глава держави – Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Відповідно до змісту Конституції наша держава за воїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів. ЗА відповідних умов Президент має право розпуску парламенту.

Названа форма нашої держави не є випадковою.

Сучасні держави в переважній більшості є республіками: президентськими, парламентськими або змішаними – президентсько-парламентськими чи парламентсько-президентськими (статус інституту президентства в них неоднаковий).

Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом – безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави і главою виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду. Президент не має права розпуску парламенту.

Парламентською є така республіка, в якій президент обирається парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило, лідер партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над урядом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду, він має піти у відставку. Міністри призначаються із членів парламенту і зберігають в ньому свій статус.

Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних республіках, як правило, безпосередньо громадянами держави і сам формує уряд, який йому підзвітний. Парламент має право висловити недовіру уряду. Президент має право розпуску парламенту. Міністри не є членами парламенту.

Вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій, суспільства і держави, економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також від зовнішніх факторів.

Так, президентська республіка утвердилася у США і країнах Латинської Америки в результаті прагнення їх народів до сильної, міцної, але демократичної влади і держави як противаги монархії, монархічній форми правління.

У Європі ж президентська республіка, за окремими винятками, практично не утвердилася. Адже європейські демократії (політичні системи) і відповідні держави сформувалися у жорстокій і часто безкомпромісній боротьбі з абсолютизмом, а потім з диктатурою і тоталітаризмом. Тому народи Європи обирають, як правило, такі форми держав (республік), які не носять загрози повернення до диктатури, тоталітаризму, а саме – парламентські республіки або змішані види республік.

Серед держав Європи парламентські республіки утвердилися переважно у тих країнах, які нещодавно пережили диктатуру (фашистську диктатуру, диктатуру „чорних полковників” тощо), зокрема у Німеччині, Італії, Австрії, Греції та ін. Ці факти варті на увагу. Парадоксальними в цьому відношенні є прагнення окремих держав колишнього Союзу РСР та держав колишньої соціалістичної співдружності будувати президентські республіки.

Для України на даному етапі її розвитку об’єктивно є найбільш прийнятною, президентсько-парламентська республіка, що закріплена в Конституції України.

Названі принципи нашої держави і державного ладу є пріоритетними, основними, але не єдиними. Прямо чи опосередковано Конституція закріплює й ряд інших принципів держави, зокрема принципи національної і світської держави та інші.

Про національний характер нашої держави свідчать, зокрема, основні напрями її національної політики, передбачені і закріплені Конституцією України.

Зокрема, в ст. 111 Конституції зазначається, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Національний характер української держави відбито в Конституції 1996 р. і тим, що в ній втілено багатовікову українську ідею й ідеологію, у тому числі ідеологію українського державотворення. Мріючи і борючись за створення (відновлення) своєї держави, український народ прагнув мати дійсно суверенну, самостійну, демократичну, справедливу і єдину, соборну (унітарну) державу. Таку державу нині й має український народ юридично і фактично.

Світський характер нашої держави закріплено в Конституції опосередковано. Зокрема, в ст. 35 Конституції, поряд з проголошенням права на свободу світогляду і віросповідання, зазначається, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви і жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, тобто як державна.