Особливості особистості спортсмена

Мабуть, не можна говорити про монополію спорту на формування якихось унікальних властивостей особистості та стверджувати, що тільки у спорті можна стати сильним, сміливим, спритним, впевненим у своїх силах. Проте це не означає, що спортсмени не відрізняються властивостями особистості від тих, що не займаються спортом. У спортивній діяльності досить чітко вираженим є прагнення до спрямованого формування особистості, до виховання такого сплаву психічних властивостей, який би забезпечив спортсменові велику ймовірність успіху в змаганнях з певного виду спорту. Психологи постійно стикаються з фактами значних міжгрупових відмінностей за властивостями та якостями особистості в різних видах спорту, а також внутрігрупових відмінностей представників одного і того ж виду спорту, але різних спортивних амплуа в командних видах. Повною мірою це стосується також особливостей особистості спортсмена: темпераменту, характеру та здібностей. Ці особливості досить суттєво залежать від природних, вроджених передумов розвитку психіки, вони досить тісно пов'язані між собою саме на основі природних даних.
Темперамент - це стійке поєднання динамічних особливостей психіки (активності, емоційності тощо), яке базується на стійких вроджених властивостях нервової системи.
Характер - це сукупність типових способів поведінки особистості в типових обставинах, яка породжена стійким ставленням до цих обставин.
У спортивній діяльності особливості особистості поєднуються з вибором стратегії їх реалізації: стратегією індивідуалізації та стратегією звільнення від недоліків. Стратегія індивідуалізації передбачає всестороннє врахування індивідуальних особливостей особистості, формування індивідуального стилю діяльності, в якому не просто враховується весь комплекс властивостей психіки спортсмена, але і напрацьовуються прийоми діяльності, в яких найбільш вигідним способом реалізовано конкретні особливості, при цьому ті особливості цінуються самим спортсменом.
Наприклад, припустимо що спортсмен-тенісист має високо рухливу нервову систему. У такому випадку для нього переважливим стилем гри має бути часта зміна тактики, виходи до сітки, високий темп гри. Якщо у спортсмена інертна нервова система, тоді для нього більш бажаною буде гра в спокійному темпі, з тривалим розігруванням кожного м'яча. Результат зустрічі цих гравців між собою буде залежати від того, наскільки кожен з них зможе "нав'язати" свою гру суперникові, наскільки інертному буде дозволено бути інертним, а рухливому - рухливим.
Стратегія звільнення від недоліків та опирання на сильні сторони психіки не менш відома та прийнятна для спорту. Вона базується на пластичності властивостей нервової системи які, як відомо, пластичні до певної міри. Проте діапазон пластичності існує і цілком можливим є те, що спортсмен із слабкою нервовою системою, або несміливий, через деякий час стане більш сміливим та навчиться діяти в стандартних спортивних ситуаціях, як і людина з сильною нервовою системою.
Те ж можна сказати і про характер, і про здібності. Можливо більш вдалим було б знайти для спортсмена вид спорту, амплуа, виробити індивідуальний стиль діяльності, або піти шляхом викорінення недоліків, виховання бажаних для спорту особливостей особистості, долаючи природний "опір" його природної психічної організації. Відповідно до ідей самореалізації особистості завданнями тренера і самого спортсмена стають: забезпечення максимальної реалізації задатків та обдарованості у відповідному виді діяльності, знаходження себе у світі спорту, знаходження шляху до застосування своїх сил, особливостей та можливостей. Якщо цього не відбувається, тоді у спортсмена з часом утворюється особистісний синдром, який не сприяє успішному вирішенню змагальних завдань, призводить до невиправданої тривожності, високої ймовірності зриву, скутості в поведінці, незадоволення собою.
Особистісний синдром - це певне поєднання декількох особливостей особистості, в яких може бути єдиний механізм виникнення.