Основні закономірності психофізіології мозку

Що за внутрішній світ Людини? Як співвідноситься він із зовнішнім світом? Як виникають у нашій свідомості образи зовнішнього світу? Що таке взагалі свідомість? Як виникають наші бажання? У чому сутність волі, що направляє наші дії? Як формується неповторний психічний склад особистості кожної людини? Ці питання здавна хвилювали людей і вирішувалися вони по - різному в залежності від успіхів природничо-наукового знання і пануючого світогляду.

Р. Декарт(1596 -1650) вперше установив поняття про рефлекс. Б. Спіноза (1632 - 1677) обґрунтовував, що свідомість не існує окремо від тіла й обґрунтована впливами зовнішнього світу. Ф. Енгельс обґрунтував, що три великих відкриття в 19 столітті: закон збереження енергії, клітинна теорія, теорія Дарвіна - довели єдність матеріальність світу. Гекслі (1825 - 1895) писав, що після цих відкриттів, уже не можна сумніватися в тому, що основи психології треба шукати у фізіології нервової системи. Фізіолог И.М. Сєченов(1829 - 1905) обґрунтував, що акти свідомого і несвідомого життя за походженням є рефлекторними.

По В. М. Бєхтєрєву (1857 - 1927) концепція свідомості людини ґрунтується на фундаментальному загальному природному принципі відображення, тобто психічного відтворення об'єкта в мозку людини у вигляді відчуттів, сприйнять, почуттів, емоцій, представлень, образів, а також слів, понять, суджень і умовиводів. Він вважав, що зміст свідомості визначається, зрештою, навколишнім середовищем. Матеріальним субстратом і носієм свідомості є головний мозок, причому в мозку свідомість виникає тільки тоді, коли людина включена в специфічно людський, соціальний спосіб життя, що підтверджено загальновідомими фактами, коли кинутих дітей знаходили серед тварин (мавп, вовків, ведмедів), що виростили їх у лісі, то знайдені діти були тваринами, і відновити їхній людський статус було неможливо, незважаючи на іноді багаторічну спробу їх олюднити.

Виникнення психічної форми відображення в живій природі нерозривно пов'язано з розвитком діяльності нервової системи.

Ф.Енгельс обґрунтовував, що «діалектичне мислення» - саме тому, що воно має своєю передумовою дослідження природи самих понять, - можливо тільки для людини, та й для останньої лише на порівняно високому ступені розвитку». І.П. Павлов установив, що при дії на організм важливого подразника після декількох повторень у тварини утвориться рефлекс, якого раніш не було. Надалі при дії цього подразника у відповідній ділянці кори головного мозку в групі нервових кліток виникає «центр збудження». Процес збудження нібито прокладає між двома одночасно виникаючими вогнищами «місток». Була розкрита здатність мозку утворювати нові, умовно-рефлекторні зв'язки. Надалі вивчення умовно-рефлексивної діяльності привело до встановлення різних видів гальмування. Механізм умовного гальма діє і при сприйнятті людини. Приміром, якщо дитині кілька разів сказали не можна, те це стає для неї умовним гальмом. Процеси збудження і гальмування складно взаємодіють між собою, впливають один на одного. І.П. Павлов установив три закони взаємодії збудження і гальмування. Перший – закон іррадіації (розповсюдження). Виникаючи в якому-небудь центрі, порушення поширюється на сусідні центри. Другий – закон концентрації. Розповсюджені на сусідні центри збудження і гальмування через якийсь час знову концентруються у вихідних центрах. Звичайно, концентрація не відбувається «сама по собі». Їй сприяють процеси диференційовки й індукції.

Третій — закон взаємної індукції процесів збудження і гальмування — полягає в тому, що навколо вогнища сильного збудження виникають вогнища гальмування, а навколо вогнищ гальмування — вогнища збудження.

Перенапруга процесів збудження і гальмування, їхнього зіткнення приводять до «зривів» вищої нервової діяльності, що лежить в основі неврозів і інших захворювань людини. Збудження і гальмування по своїй внутрішній природі єдині. Гальмування теж завжди викликається зовнішнім роздратуванням. Імпульси, що приходять у нервову клітину, викликають у ній гальмування або збудження в залежності від частоти і сили імпульсів і в залежності від функціонального стану тканини. Цей стан визначається лабільністю (швидкість елементарних фізико-хімічних процесів, що протікають у клітинах). Якщо лабільність нормальна, а частота і сила дратівних імпульсів не занадто великі, то в клітині виникає збудження. Може виникати «позамежне» гальмування. Але гальмування може виникнути і при порівняно слабкому роздратуванні, якщо виявиться зниженою лабільність клітини, тобто в результаті яких-небудь впливів у ній зменшиться швидкість обмінних процесів.

Стійке зниження лабільності виникає при отруєнні, сильному охолодженні й інших ушкодженнях тканин.

Велике значення для фізіології, психології і медицини має принцип домінанти, досліджений академіком А. А. Ухтомським (1875-1942). Він показав, що з безлічі рефлексів, що могли б виникнути в кожен даний момент унаслідок безлічі роздратувань, що падають на організм, фактично виконуюються лише деякі. Пояснюється це тим, що в нервових центрах тієї діяльності, що у даний момент стає ведучою, «домінуючою», виникає вогнище підвищеної збудливості. Це вогнище «залучає» до себе роздратування, адресовані в інші, у даний момент не домінуючі центри. У результаті домінуючий центр підсилює свою роботу, а не домінуючі центри загальмовуються.

Явище домінанти виявляється й у процесах вищої нервової діяльності, і в психіці людини. Принцип домінанти дуже важливий для розуміння процесу уваги і для пояснення фізіологічної основи свідомості людини. Під домінантою А. А. Ухтомський розумів тимчасово пануючий набір рефлексів і стійке вогнище збудження в корі головного мозку, що направляє в даний момент часу всю поведінку людини на рішення однієї, найбільш важливої для нього задачі. У той же час, один раз почавши і потребуючи часу для свого виконання, цей пануючий рефлекс, або домінанта, змінює і гальмує всі інші рефлекси, що могли б перешкодити його здійсненню.

Вчення про домінанту важливо, тому що показує психофізіологічний механізм впливу слова на психофізіологію людини. Слова утворюють у корі головного мозку стійке вогнище збудження (домінанту), що придушує всі сусідні ділянки кори, автоматично підкоряє собі всю психіку і фізіологію людини, і викликає в її організмі потрібні фізіологічні зрушення.

У свій час було висунуте положення про те, що концепції фізіології і психології, якщо вони описують функціонально зв'язані між собою фізіологічні і психологічні процеси, повинні мати певну подібність, ізоморфізм. Виходячи з цього, можна говорити, що адекватність відображення людиною сприйманого світу забезпечується тим, що між законами того, що уявляється, і дійсного існує строга відповідність.

Вивчення фізіологічних процесів побудови суб'єктивного образу показує, що в психічному феномені сприйняття знаходять досить повне вираження дві ознаки психіки: відображення зовнішнього середовища і відношення суб'єкта до цього середовища.

Отже, психічне відображення виникає на основі певної організації інформаційних процесів мозку, високого ступеня узгодженості всіх ланок, що входять у систему забезпечення даної психічної функції. Можливість складної мозкової інтеграції забезпечується певними структурними особливостями мозку, розділеними на три основних функціональних блоки (А.Р. Лурія), наявністю досить диференційованих нервових ансамблів, коркових полів з ієрархічною будовою і міжцентральних зв'язків. Однак ця структурна основа створює лише можливість виникнення психіки. Для того щоб ця можливість була реалізована, необхідна ще одна умова: набуття індивідуального досвіду.

Досвід відіграє ключову роль і в генезі кардинальної властивості свідомості — відчуття своєї особистості як чогось окремого від зовнішнього середовища. Ця властивість свідомості виникає в онтогенезі в процесі спілкування з іншими людьми, тобто в основі соціального досвіду.

Спілкуючись з іншими людьми, людина краще розуміє і саму себе. Виробляється свідомість як власне знання і совість, як вищий моральний звіт перед самим собою. Моє відношення до мого життя і є свідомість. Діалектика розвитку виявляється в тому, що, виникаючи в процесі спілкування з людьми, свідомість у той же час є необхідною умовою для їхнього об'єднання в колектив. Суспільство складається з окремих особистостей. Із суспільним досвідом зв'язані і вищі досягнення людської культури і науки як найбільш складні прояви психічної діяльності людини.

«Зіставлення результатів, отриманих об'єктивним аналізом складних-нервових явищ, з результатами суб'єктивних досліджень наштовхується на надзвичайні ускладнення. Ускладнення ці головним чином, двох типів. Вони відносяться до фактів, отриманих строго об'єктивним шляхом, носять особливий характер. Наші факти мисляться у формі простору і часу, це природно-наукові факти. Психологічні ж факти мисляться тільки у формі часу, і зрозуміло, що така різниця в мисленні не може не створити відомої несумірності цих двох видів мислення» (І. П. Павлов).

Однак сучасна наука доводить, що всі явища повинні описуватися з опорою на такі категорії, як енергія, інформація, простір і час.

Причину несумісності фактів, досліджуваних психологами, з фактами, отриманими в експериментах на тваринах за допомогою умовно-рефлекторного методу, І.П.Павлов бачив у ступені складності тих і інших явищ.

Діяльність нервової системи людини набагато складніше діяльності нервової системи собаки. Тому важко сказати, що підтверджують факти, отримані за допомогою умовно-рефлекторного методу, в експериментальній психології і взагалі в психологічному дослідженні.

Аналіз подібності і розходження цих понять суттєві для практики і розуміння механізмів їхньої дії.

Таким чином, умовні рефлекси, психічна діяльність, поведінка, суб'єктивний світ людини, особистість як властивість біологічного об'єкта, свідомість як механізм (стан), за допомогою якого виявляється особистість і розглядається як діяльність всього організму в цілому.