ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Правопорушення — це поведінка суб'єкта, яка порушує правові норми. Правопорушення — це суспільна небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), тобто діяння, яке призводить або може призвести до шкідливих наслідків.

Ознаками правопорушення як особливого різновиду поведін­ки людей є:

а) протиправність діянь;

б) його скоює винний і деліктоспроможний суб'єкт. (Здатність громадянина нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його протиправними діями.)

Для того щоб те чи інше конкретне діяння було визнано право­порушенням необхідно, щоб воно відповідало певним, вказаним у законі, ознакам, сукупність яких називається складом правопо­рушення.

Склад правопорушення містить об'єкт, суб'єкт, об'єктивну та суб'єктивну сторони правопорушення (схема 1.8).

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охороня­ються правом і на які це правопорушення посягає. Суб'єкт правопорушення — це суб'єкт, який скоїв правопорушення.

Необхідною умовою визнання особи суб'єктом правопорушен­ня є наявність у неї деліктоспроможності, тобто закріпленої у законі здатності нести юридичну відповідальність за скоєне. Так повністю неделіктоспроможними є душевнохворі, неповнолітні та ін.

Слід зазначити, що суб'єктами деяких правопорушень можуть бути не тільки фізичні особи (люди), а й державні й громадські ор­гани та організації, але вони не можуть бути суб'єктами злочинів.

Об'єктивна сторона правопорушення — зовнішнє виражен­ня протиправного діяння. Вона може знаходити свій вираз як в активній (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній (невиконання правових обов'язків) поведінці суб'єктів правопо­рушення.

Важливим елементом об'єктивної сторони правопорушення є причинний зв'язок між скоєним діянням і шкідливими його на­слідками.

Суб'єктивна сторона правопорушення — внутрішнє психоло­гічне ставлення суб'єкта до скоєного протиправного діяння та його наслідків. Це ставлення знаходить свій прояв у понятті вини, яка може виявлятись у формах прямого чи непрямого умислу, проти­правної самовпевненості і протиправної недбалості.

Правопорушення поділяють на злочини і проступки.

Злочини — це суспільно небезпечні, протиправні, винні і кар­ні діяння, які скоюють чи можуть скоїти суттєву шкоду певним суспільним відносинам, які охороняються кримінальним зако­ном. Таким чином, злочини — лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримінальним кодексом. Відокремлюють такі види злочинів:

1) невеликої тяжкості;

2) середньої тяжкості;

3) тяжкі;

4) особливо тяжкі.

Проступки — правопорушення, які порушують приписи норм права, але не досягають рівня суспільної небезпеки, притаманної злочинам.

Існують такі види:

1) адміністративні проступки — правопорушення, які пося­гають на суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням державно­го управління;

2) дисциплінарні проступки — правопорушення, які здійсню­ються у сфері тру-дових, службових відносин. Вони шкодять по­рядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дис­ципліну, а тому утруднюють виконання їх виробничих функцій;

3) цивільно-правові проступки — правопорушення, які здій­снюються у сфері майнових і певних немайнових відносин. Отри­мана шкода знаходить своє вираження у майнових збитках потер­пілої сторони.

Причини правопорушень — це фактори, які спричинюють скоєння злочинів. У науковій літературі розрізняють:

а) об'єктивні причини правопорушень, під якими розуміють конкретні проти-річчя у суспільному і державному житті. Напри­клад, економічні та політичні кризи, недоліки в оплаті праці, збе­ріганні і розподілі матеріальних благ, прорахунки в організації та здійсненні охорони громадського порядку тощо;

б) суб'єктивні причини правопорушень. До них належать, на­приклад, низький рівень правової свідомості і правової культури населення, соціальне-психологічні особливості людей, їх фізичні та психічні вади тощо.

Слід зазначити, що українськими кримінологами розробле­на гіпотеза, згідно з якою основною причиною правопорушень є формування у людини за певних обставин надзвичайно розви­нутої сваволі, що розглядається як особливий стан волі. Всі інші об'єктивні та суб'єктивні чинники мають значення причини пра­вопорушень лише за наявності вказаного стану волі (сваволі). Виходячи з цього, головним у боротьбі з правопорушеннями стає необхідність формування такого способу життя, який протидіяв би формуванню сваволі у людей.