НОРМИ ПРАВА ТА СТРУКТУРА НОРМИ ПРАВА

Норма права — офіційне формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, яке санкціонується державою, охороняється нею від порушень, спрямоване на регулювання найважливіших суспільних відносин і охорону соціальних цінностей шляхом встановлення юри­дичних прав і обов'язків суб'єктів права.

Норма права є складовою частиною права в цілому, а тому на неї поширюються загальні ознаки і властивості права.

У кожній державі функціонує досить значна кількість пра­вових норм. Для ефективнішого їх застосування та дослідження норми права на основі різних критеріїв диференціюють на видові групи.

Так, за функціональною спрямованістю норми права поді­ляють на:

а) регулятивні (правоустановчі) — встановлюють права й обов'язки учасників суспільних відносин;

б) охоронні — регламентують питання, пов'язані з юридич­ною відповідальністю за порушення прав і обов'язків, встановле­них регулятивними нормами.

За предметом і методом правового регулювання (за галузя­ми права) — на норми конституційного, цивільного, сімейного, кримінального права та інших галузей.

За своїм змістом норми права поділяють на:

а) матеріальні — встановлюють бажане правило поведінки у формі конкретних прав і обов'язків суб'єктів;

б) процесуальні — встановлюють порядок, форми і методи реалізації прав і обов'язків суб'єктів, встановлених у матеріаль­них нормах права.

За характером приписів, які містяться у нормах права, вони поділяють на:

а) зобов'язальні — встановлюють у своїх приписах обов'язки суб'єктів, напри-клад, обов'язок додержуватись Конституції та законів;

б) заборонні — містять заборону здійснення тих чи інших діянь, наприклад, за-борона пропаганди війни;

в) уповноважувальні — надають суб'єктам певних повнова­жень, наприклад, право на освіту.

За формою закріплення бажаної поведінки відповідних суб'єктів норми права поділяють на:

а) імперативні (категоричні) — закріплюють однозначно ви­значені правила поведінки і які забороняють жодні відхилення від цих приписів;

б) диспозитивні — встановлюють права й обов'язки учасни­ків суспільних відносин, але, за погодженням між ними, допус­каються певні доповнення до цих прав і обов'язків;

в) рекомендаційні — встановлюють бажану, але не обов'язкову поведінку суб'єктів;

г) заохочувальні — встановлюють певні пільги або відзнаки за здійснення бажаних для держави діянь.

Структура норми права. Для того щоб норма права реально й ефективно врегульовувала конкретні суспільні відносини, вона повинна: перше, закріплювати певні правила поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків їх суб'єктів; друге, визначати умо­ви, за якими суб'єкти можуть реалізовувати ці права і свободи; третє, забезпечувати виконання вказаних прав та обов'язків і до­держання умов їх реалізації. Згідно з цим, кожна норма права складається з трьох частин: диспозиції, гіпотези і санкції.

Диспозиція — це частина норми права, в якій визначається пев­не правило поведінки, тобто те, що суб'єкт повинен (або може) роби­ти чи не робити. Ця частина норми права відповідає на запитання: що робити? що не робити? що відбувається? Саме в диспозиції міс­титься державно-владне розпорядження про необхідну або можливу поведінку її адресатів (за наявності умов, зазначених у гіпотезі цієї норми). Диспозиція визначає модель поведінки, яку правотворчий орган бажає впровадити в суспільну практику, що досягається шля­хом формулювання конкретних прав і обов'язків, якими повинні або можуть володіти ті чи інші суб'єкти за певних обставин.

За складом диспозиції бувають: прості, які вказують на необ­хідність чи можливість скоєння однієї дії; складні, що вказують на необхідність чи можливість скоєння певної сукупності дій; альтернативні, які закріплюють декілька варіантів поведінки, кожний з яких може бути використаний самостійно. На основі ін­ших критеріїв виокремлюються інші види диспозицій.

Гіпотеза — частина норми права, в якій встановлюються умови, за наявності яких діє правило, що встановлене в її дис­позиції. Гіпотеза відповідає на запитання: коли? в яких ви­падках? за яких умов? Визначаючи умови дії певного правила поведінки, гіпотеза вказує на межі дії диспозиції, тобто вста­новлює обставини, за яких правотворчий орган бажає впро­вадити у суспільну практику певну модель поведінки. За їх складом гіпотези бувають: прості, які визначають одну обста­вину, що є умовою дії правила поведінки; складні, що перед­бачають декілька обставин, які у своїй сукупності стають умо­вою дії норми права; альтернативні, які визначають декілька обставин, і будь-яка з них може бути достатньою умовою дії правової норми. На основі інших критеріїв розрізняють й інші види гіпотез.

Санкція — це частина правової норми, яка містить вказівки на ті негативні наслідки, що настають для суб'єкта у разі невико­нання ним правил, визначених у диспозиції, або умов, встановле­них у гіпотезі норми права. Санкція відповідає на запитання: що буде? що станеться? які будуть наслідки?

Слід мати на увазі те, що будь-яка конкретна правова норма не може існувати без диспозиції, адже саме в ній формулюється правило, заради якого і створюється ця норма. Щодо гіпотези і санкції, то вони фіксуються не у кожній нормі права. В одних випадках норми містять вказівку на те, що порушення правил диспозиції тягне за собою санкцію, яку слід самому розшукати в законодавстві, в інших — такі посилання відсутні і лише розу­міються. У багатьох нормах права не формулюється і гіпотеза, що означає дію такої норми за будь-яких умов.