Характеристика вищої освіти України початку третього тисячоліття

Завдання освіти в кожній країні визначаються особливостя­ми й перспективами її соціально-економічного розвитку та за­гальносвітовими процесами й тенденціями. Народ України будує суверенну, демократичну, правову державу. Система освіти є в ній провідним соціальним інститутом, від діяльності якого бага­то в чому залежать успіхи цього будівництва. "Освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, еконо­мічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспіль­ства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, ви­ховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій ос­нові інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народно­го господарства кваліфікованими фахівцями"1.

Вища професійна школа займає особливе місце в системі осві­ти України. Вона є акумулятором інтелектуального багатства суспільства й рушієм соціально-економічного прогресу.

Передумовою утвердження розвинутого громадянського су­спільства, наголошується в Національній доктрині розвитку осві­ти, є підготовка освічених, моральних, мобільних, конструктив­них і практичних людей, які мають глибоке почуття відповідаль­ності за долю країни, її соціально-економічне процвітання.

Протягом XX ст. в Україні сформувалася певна структура вищої професійної школи. Вона задовольняла вимоги свого часу. Зокрема, вища школа набула значного досвіду підготовки фа­хівців для різних галузей народного господарства. Тогочасні об'єктивні соціально-економічні чинники, ідеологія впливали на визначення структури, змісту, форм, методів навчально-вихов­ної роботи у професійній школі. Ідеологічний диктат, тоталітар­ний тиск придушували, гальмували розвиток творчості й ініціа­тиви. В умовах становлення демократичного суспільства, нових соціально-економічних реалій і перспектив розвитку необхідний інший підхід до організації діяльності вищої школи. Але до ре­формування цієї освітньої галузі треба ставитися виважено, не­обхідно зберегти позитивні надбання в організації діяльності вищої школи. І ні в якому разі не ставати на шлях заперечення, нехтування продуктивним досвідом минулого. Треба дотримува­тись істини: майбутні покоління досягатимуть успіхів лише тоді, коли впевнено стоятимуть на плечах своїх попередників. Не слід займатися "копіюванням", сліпим запозиченням освітніх систем, форм, методів навчально-виховної роботи інших країн. А такі тенденції спостерігалися в минулому, коли відкидаючи, ігнору­ючи своє, механічно копіювалися освітні технології німецької, американської, японської освітніх систем.

Нашій постколоніальній науці про виховання й навчання слід уважніше осягати власну спадщину, а не відшукувати десь там — у далеких світах — те, що давно вже відоме і чомусь забуте тут. Урешті-решт, без критичного переосмислення власних інтелекту­альних ресурсів ніяке поквапливе намагання наздогнати сучасну педагогічну науку країн Європи й Америки не може сприяти роз­витку своєї — і духом, і буквою — новітньої системи освіти.

Як уже зазначалося, вищі навчальні заклади є головними ви­робниками" інтелектуального багатства суспільства, творцями новітніх технологій як основних складників інтелектуальної власності. І тут наш народ має покладатися лише на себе. Жодна країна добровільно не стане ділитися своїм інтелектуальним спад­ком. Кожна держава ревно оберігає цей воістину безцінний на­ціональний скарб. Інтелектуальні вартості можна розвинути, новітні технології розробити, відтворити, але лише власними силами. Годі сподіватися на прибульців з інших країн, на пода­рунки від них. Перекупити, заманити до себе носіїв інтелектуаль­ного багатства, розробників передових технологій — теж безна­дійна справа. І коштів немає, і сусіди не дозволять цього робити.

Інтелектуальний потенціал українського народу справді ве­личезний. Але не варто тішити себе тим, що здібності, талант, геніальність — це вроджені якості. Людина народжується з пев­ними потенціями для їх розвитку, і лише в результаті цілеспря­мованого виховного впливу, наполегливої самостійної діяльності на базі добрих генетичних задатків розвиваються й формуються такі якості, як здібності, талант, геніальність. Німецький уче­ний Альберт Ейнштейн (1879 —1955), аналізуючи свою діяль­ність, писав: "У мене немає ніякого таланту — є лише впертість мула і страшенна допитливість".

Звідси завдання вищих професійних шкіл, науково-дослідних установ — розробляти такі освітні технології, які б давали мож­ливість сформувати особистість активно-діяльною. Педагог має бути не стільки транслятором знань, скільки організатором са­мостійної пізнавальної діяльності тих, хто навчається. Виходя­чи з цього, для особистості мають бути створені оптимальні умо­ви інтелектуального розвитку, оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності й формування пізнавальних мотивів на­вчання.

Базуючись на пояснювально-репродуктивному типові навчан­ня (а він залишається провідним у вищій школі), людина, що сту­діює впродовж п'яти років у ВНЗ, у кінцевому підсумку оволоді­ває порівняно незначною сумою знань (до 5 % від суми інфор­мації, визначеної навчальними планами), у неї не сформовані методи самостійної навчальної діяльності. Лише організація фун­кціонування вищої школи на нових засадах зможе забезпечити виконання завдань, які зумовлені соціально-економічними по­требами суспільства.

Державна політика в галузі вищої освіти, крім опори на за­гальноосвітні принципи, ґрунтується на власних специфічних положеннях:

• доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним
громадянином України;

• незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних
партій, громадських і релігійних організацій;

• інтеграції системи вищої освіти України у світову освітню
систему при збереженні та розвитку досягнень і традицій україн­ської вищої школи;

• наступності процесу здобуття вищої освіти;

• державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних
напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

• гласності при формуванні структури та обсягів освітньої і
професійної підготовки фахівців.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеці­аліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

1.Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень
вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої осві­ти здобула неповну вищу освіту, спеціальні вміння та знання,
достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у пев­ному виді економічної діяльності.

2.Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої осві­ти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобу­
ла базову вищу освіту, фундаментальні й спеціальні знання та
вміння, щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня про­фесійної діяльності, що передбачені для первинних посад у пев­ному виді економічної діяльності.

3.Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої осві­ти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра
здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні
для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня профе­сійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певно­
му виді економічної діяльності.

4. Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) іннова­ційного характеру певного рівня професійної діяльності, що перед­бачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Вищі навчальні заклади України здійснюють свою діяльність відповідно до державних стандартів, які є основою оцінювання якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Складовими державних стандартів вищої освіти є:

· перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфіка­
ційними рівнями;

· перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюєть­
ся підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповід­ними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

· вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

· вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.
Галузеві стандарти вищої освіти містять такі складові:

· освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників ви­щих навчальних закладів;

· освітньо-професійні програми підготовки;

· засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять такі складові:

—перелік спеціалізацій за спеціальностями;

—варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів;

—варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;

—варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;

— навчальні плани;

—програми навчальних дисциплін.

Головними завданнями вищого навчального закладу є:

· здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забез­печує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних
рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;

· здійснення наукової і науково-технічної (для вищих на­вчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), твор­чої, мистецької, культурновиховної, спортивної та оздоровчої діяльності;

· забезпечення виконання державного замовлення та угод на
підготовку фахівців з вищою освітою;

· здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних
кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закла­дах третього та четвертого рівнів акредитації; вивчення попиту на

· окремі спеціальності на ринку праці та
сприяння працевлаштуванню випускників;

· забезпечення культурного й духовного розвитку особистості,
виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, у
дусі українського патріотизму й поваги до Конституції України;

· підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

· Традиційно вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації мають свої підрозділи — інститути, факуль­тети, кафедри, бібліотеки, наукові лабораторії, філії тощо.

Факультет — основний організаційний і навчально-науко­вий структурний підрозділ вищого навчального закладу третьо­го та четвертого рівнів акредитації, що об'єднує відповідні кафед­ри й лабораторії. Факультет створюється рішенням вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу вхо­дять не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менш ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання. Керівництво факультетом здійснює декан, якого обирає вчена рада факульте­ту і рекомендує керівникові вищого навчального закладу з числа науково-педагогічних працівників факультету, які мають вчене звання доцента, професора і науковий ступінь. Керівник вищого навчального закладу призначає керівника факультету строком на п'ять років (для національного вищого навчального закладу — строком на сім років). Декан факультету залежно від кількості студентів може мати заступників.

Кафедра — це базовий структурний підрозділ вищого на­вчального закладу, що проводить навчально-виховну й методич­ну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, нау­ково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напря­мом. Кафедра створюється рішенням вченої ради вищого навчаль­ного закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж п'ять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є ос­новним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науко­вий ступінь або вчене звання. Керівництво кафедрою здійснює завідувач, який обирається на цю посаду за конкурсом вченою радою вищого навчального закладу строком на п'ять років (для національного вищого навчального закладу — строком на сім років). Із завідувачем кафедри укладається контракт.

У вищих навчальних закладах І та II рівнів акредитації струк­турними підрозділами є відділення й предметні (циклові) комісії.

Важливим підрозділом вищого навчального закладу є бібліо­тека, яку очолює директор (завідувач). Директор бібліотеки оби­рається вченою радою строком на п'ять років (для національного вищого навчального закладу — на сім років).

Структурними підрозділами вищого навчального закладу мо­жуть бути наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та нау­ково-виробничі інститути, навчально-наукові центри, наукові лабораторії, підготовчі відділення, спортивно-оздоровчі комплек­си і т. ін.

Керівництво вищим навчальним закладом здійснюється від­повідно до Закону України "Про вищу освіту". Безпосереднє управ­ління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його ке­рівник — ректор (президент), директор, начальник та ін. Функції, обов'язки і права ректора визначені Законом України "Про вищу освіту". Помічниками ректора є проректори з певних напрямів діяльності (навчальної, наукової, виховної, соціально-економіч­ної тощо).

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за та­кими формами: денною (очною), вечірньою, заочною, дистанцій­ною, екстернатною. Навчальний процес відбувається в таких фор­мах: аудиторні навчальні заняття; самостійна робота; практич­на підготовка; контрольні заходи. Основними видами навчаль­них занять є: лекція, лабораторне, практичне, семінарське, інди­відуальне заняття;консультація.

Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчаль­них закладах є:

• педагогічні й науково-педагогічні працівники;

• особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;

• працівники вищих навчальних закладів (категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальних лабораторій,методисти та ін.). їхні права і обов'язки визначені в Законі Украї­ни "Про вищу освіту".

До основних посад науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації належать: асистент, викладач, старший викладач, директор бі­бліотеки, науковий працівник бібліотеки, доцент, професор, заві­дувач кафедри,декан,проректор, ректор.

Система освіти України, зокрема вища школа, є невід'ємною складовою і важливим чинником соціально-економічного й куль турного розвою української держави. Вона зорієнтована на задо­волення інтересів і потреб людини й покликана плекати найцін­ніший скарб нації — інтелект, культуру, моральність і духов­ність.

Завдання для самостійної роботи

1. Опрацюйте текст Закону України "Про освіту", зверніть
увагу на сутність принципів освіти, завдання навчальних за­кладів.

2. Ознайомтесь із Законом України "Про вищу освіту", зосе­редивши увагу на таких аспектах: розуміння основних педаго­гічних термінів, що стосуються вищої освіти (розділ І), права уповноваженого органу в галузі освіти (стаття 18); повноважен­ня Вищої атестаційної комісії (статті 22, 23); особливості ліцен­зування й акредитації ВНЗ (стаття 28); функції керівника ВНЗ(статті 32, 33); права й обов'язки учасників навчально-виховно­го процесу (статті 46—56).

3. Прочитайте статут вищого навчального закладу, в якому навчаєтесь, і з'ясуйте, як у ньому відображені положення Зако­ну України "Про вищу освіту".

Завдання й запитання для роздумів і самоконтролю

5)Розкрийте зміст поняття "система освіти", перелічіть типи
освітніх закладів, які функціонують в Україні.

6)Проаналізуйте завдання освітньо-виховних закладів, ви­
значені Законом України "Про освіту", простежте ідею наступ­
ності в їх функціонуванні.

7)Визначте провідні завдання вищих навчальних закладів
України.

8)Назвіть освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні в структу­
рі вищої освіти.

9)Що ви розумієте під стандартами вищої освіти?

10)У чому сутність акредитації і ліцензування ВНЗ?

11)Дайте характеристику структурних підрозділів ВНЗ.

12)Окресліть основні повноваження ректора ВНЗ.

13)Що являють собою органи громадського самоврядування ви­
щого навчального закладу, факультету? Які їхні повноваження?

10.З'ясуйте основні права й обов'язки учасників навчально-виховного процесу (викладачів, студентів).

Література

АлексюкАМ. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Тео­рія. — К.: Либідь, 1998.

Закон України "Про вищу освіту" // Голос України — 2002.—5 березня.

Закон України "Про освіту" // Голос України. — 1996. — 25 квітня.

МайбородаВ.К. Вища педагогічна освіта в Україні: Історія, досвід, уроки. — К.: Либідь, 1992.

Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002. — 23 квітня.

Філософія освіти в сучасній Україні: Мат. Всеукр. наук.-практ. конф. "Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні". —К., 1997.

Тема 4