Гуманізм — визначальний принцип життєдіяльності осо­бистості й людської спільноти.

Шляхи і засоби гуманізації особистості.

Особливості реалізації вимог принципу гуманізму в процесі навчально-виховної діяльності вищих навчальних закладів.

Гуманізм — визначальний принцип життєдіяльності особистості й людської спільноти

У процесі світосприймання і всієї життєдіяльності перед нами об'єктивно постає низка неоднозначних запитань типу: "Хто або що є головним у цьому світі?" Намагаємося відшукати відповідь: матеріальні цінності; природні ресурси; нові технічні системи; рослинний чи тваринний світ, що оточує нас; можливо, досягнен­ня науки й освіти. Поміркуємо над цим. А, можливо, не те й не інше? Значна частина людей, відповідаючи на це запитання, стверджує: головне — це Людина.

Якщо це так, то може виникнути й інше запитання: "У чому сенс життя людини?" У цьому плані також є різні думки: бути здоровою, здобути гарну освіту, мати престижну роботу, пристой­ний заробіток, належне помешкання та ще багато іншого. Усі названі аспекти стосуються сенсу життєдіяльності особистості. Але ми акцентуємо увагу на провідному сенсі життя людини з позицій філософії її буття. Це — продовження роду людського. І не лише в біологічному (репродуктивному), а й соціальному плані. Г.С. Сковорода наголошував, що є "дві суть главныя родительськие сій: благо родить й благо научить"1. У завданні "на­учить" Сковорода розглядав це поняття в рамках не стільки "на­вчити грамоті", скільки "навчити праведному життю", тобто дати достойне виховання.

Ми розуміємо, що виховання людини — багатогранний і досить складний процес. Чи можна виділити якісь головні, визначальні аспекти виховання? Давайте подумаємо, які: фізичне здоров'я, готовність до праці, естетична культура, розумовий розвиток?

Російський філософ І.О. Ільїн (1882 —1954), розмірковуючи над питаннями духовного оновлення людини, писав: "Хто праг­не виховати дитину, той мусить пробудити й зміцнити в ній ду­ховність її інстинкту. Якщо дух у глибині несвідомого буде про­буджений і якщо інстинкт буде вдоволений цим пробудженням, то в житті дитини відбувається надзвичайна подія і дитя впораєть­ся з усіма труднощами і принадами майбутнього життя: і ангел не спатиме в його душі й людина ніколи не обернеться на вовка. Але якщо в дитинстві це не станеться, то опісля будь-які вмоеляння, докази і переконання можуть виявитися безсилими, тому що інстинкт з усією його величчю, пристрастями й заповзяттям не прийме духу і не зрідниться з ним: він бачитиме в ньому воро га і насильника, почує лише заборони його і завжди буде готовим постати супроти нього і втілити свої бажання"2. Наведене мірку­вання І.О. Ільїна до певної міри дає відповідь на питання, що в системі формування особистості є головним, визначальним. Це — морально-духовні цінності.

В.О. Сухомлинський наголошував: "Жива людська плоть і кров всебічно розвиненої людини втілює в собі повноту й гармо­нію сил, здібностей, пристрастей, потреб, в якій вихователь ба­чить ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетич­ну, емоційну, фізичну досконалість. Провідним, визначальним компонентом у цій гармонії є моральність. <...> Тут кожній лю­дині (у сфері морального розвитку. — А.К.) не закрита дорога до

вершин, тут справжня і безмежна рівність, тут кожний може бути великим і неповторним"3.

Стимулювальним чинником, серцевиною досягнення цього головного є гуманістичне начало. Тому будь-яка діяльність як окремої особистості, так і певних соціальних інституцій має здійснюватися в рамках її спрямованості на людину, на створен­ня оптимальних умов для її життєдіяльності та розвитку, удос­коналення духовних якостей. Знову звернемося до думки І.О. Іль-їна, який стверджував, що "виховати" означає сформувати з ди­тини не успішну людину-підлабузника, а духовно зрячу, сердеч­ну і цільну особистість з міцним характером.

Гуманізм як система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність — це переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, це вимога свободи і захисту гідності особистості, це ідея про право людини на щастя і про те, що задоволення її потреб та інтересів має бути метою суспільства.

Принцип гуманізації виховання передбачає створення умов для формування кращих якостей та розвитку здібностей люди­ни, розкриття джерел її життєвих сил; гуманізацію взаємин між вихователями і вихованцями, постановку виховання в центр на­вчально-виховного процесу, повагу до особистості, її гідності, розуміння її запитів, інтересів, довір'я до неї; формування щирої, доброзичливої, милосердної людини.

Академік В.Г. Кремень, визначаючи завдання і перспективи розвитку освіти, наголошує, що на нинішньому етапі розвитку суспільства українська освітня система має ґрунтуватися на прин­ципах гуманізму і демократизму1. Такий підхід відповідає й Кон­ституції України: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю"11. На реалізацію положень цієї статті в Консти­туції спрямований окремий розділ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина".

Засади гуманізму знаходимо й у Святому Письмі. Першою заповіддю християнської моралі є любов до Бога і до людини: возлюби Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всіма

думками твоїми. Друга заповідь подібна до першої: возлюби ближнього свого, як самого себе.

Принцип гуманізму є іманентною рисою менталітету україн­ського народу з давніх-давен. Ще князь Володимир Мономах у "Повчанні дітям" наголошував: "Майте страх перед Богом у серці своєму і милостиню творіть неоскудну, бо це є початок всякого добра... Більше ж за все убогих незабувайте, але, скільки зможе­те, по силі своїй, годуйте їх, подавайте милостиню сироті, і вдо­вицю виправдовуйте самі, і не дозволяйте сильним погубити лю­дину. <...>Якщо ви йдете куди-небудь у путь по своїх землях, то не дозволяйте отрокам шкоди чинити ні своїм, ні чужим, ні в се­лах, ні в хлібах, щоб люди не стали вас проклинати. Куди не піде­те, де не спинитесь, напійте, нагодуйте хоч одного кого-небудь; найбільше ж шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи він простий, чи поважний, чи посол; якщо не зможете (вшанува­ти) подарунком, то хоч їжею і напоями, бо вони (гості), проходячи, прославлять людину по всіх землях, чи добрим, чи злим (сло­вом). Хворого навістіть; вслід за померлим ідіть, бо всі ми є смертні; і людини не проминіть, не привітавши, добре слово скажіть їй. Жону свою любіть.. ."6. Майже тисячоліття відмежо­вує нас від повчань Володимира Мономаха, але вони наповнені духом гуманізму і залишаються на часі для молоді XXI ст.

Переважна більшість педагогів зі світовими іменами у вихо­ванні підростаючого покоління обстоювали ідею гуманістичної педагогіки. Чеський педагог Я. А. Коменський (1592—1670) ство­рив "Правила поведінки" і сформулював їх з погляду, що дитина живе серед людей і має виявляти гуманізм у ставленні до них. Назвемо лише деякі з цих правил: "Підґрунтям моральності є такий настрій людського духу, в силу якого людині приємно по­водитися так, щоб подобатися Богу і добрим людям; юначе, де б ти не був, пам'ятай про те, що ти перебуваєш у присутності Бога, а може бути — і людей. Тому остерігайся робити що-небудь таке, що непристойно перед величчю божою і ангелів та в людських очах. Хай буде чистим дух твій заради Господа і твоєї совісті; об­личчя ж твоє і поведінка, мова і весь зовнішній вигляд будуть чистими і чесними заради ангелів і людей"7.

Талановитий польський педагог Януш Корчак (1878—1942) свій основний педагогічний доробок назвав "Як любити дітей".

Український Прометеи педагогічної думки другої половини XX ст. В.О. Сухомлинський (1918 — 1970) наповнив свої педа­гогічні праці духом гуманістичної педагогіки. Вдумаємося лише в назви окремих його творів: "Проблема виховання всебічно роз­виненої особистості", "Духовний світ школяра", "Як виховати справжню людину", "Серце віддаю дітям", "Народження грома­дянина". Усі його монографії, численні статті сповнені гуманіз­мом — любов'ю до дітей. "Виховання душевної здатності до співпереживання, — писав В.О. Сухомлинський, — це одне з най-тонших і найважчих завдань сім'ї. Вміння мислено перевтілити­ся в іншу людину, поставити себе на місце іншого — ось чого вчать мудрі батьки. <...> Від того, як ставиться дитина до квітки й ме­телика, до бездомного цуценяти й горобеняти, що випало з гнізда, до "приблудного" собачки, що прижився в школі, й кошеняти, яке хтось викинув на вулицю, — від усього цього залежить людсь­ка краса майбутнього громадянина й трудівника, культурної осо­бистості й сім'янина"8.

Цінною у плані виховання духовності, гуманізму у творчому доробку В.О. Сухомлинського є праця "Як виховати справжню людину". Вона наповнена повчаннями, своєрідними заповідями, зверненими до юнаків і дівчат, та рекомендаціями мудрої люди­ни, якими засобами можна досягти бажаних результатів мораль­но-духовного становлення. Ось лише деякі з них: "1. Ти народив­ся людиною. Але людиною треба стати. Справжня людина вира­жає себе в переконаннях і почуттях, волі і прагненнях, у став­ленні до людей і до самої себе <...>. 4. Люби людей. Любов до людей — це твоя моральна серцевина. Живи так, щоб твоя серце­вина була здоровою, чистою і сильною. Бути справжньою люди­ною це значить віддавати сили своєї душі в ім'я того, щоб люди навколо тебе були красивішими, духовно багатшими, щоб у кожній людині, з якою ти зустрічаєшся в житті, залишилося щось хороше від тебе, від твоєї душі.

Але в любові до людей — у цьому нашому невичерпному ба­гатстві — є й інші духовні начала. Ми любимо людей тому, що знаходимо в цьому своє громадянське щастя. В любові до людей кожний з нас утверджує себе як сина свого народу.

І ще є одне духовне начало в нашій людські й любові. Це наша по­треба в людині <...>. Любов — це відданість людини людині. В людській любові вічно горить вогник, який я назвав би духовною го­товністю людини належати іншій людині, бути її любимою істотою.

Це не поневолення, а справжнє піднесення особистості. В цьо­му духовному началі криються корені людської гідності, гордості, самобутності особи"9.

Як бачимо, проблема гуманізму, виховання цих якостей у лю­дей залишається актуальною впродовж тисячоліть. В останні сто років у суспільному житті жителів Землі багато що змінилося. Змінилося, сказати б, у кращий бік у соціальному й економічному бутті землян: вони стали розумнішими, більш освіченими, по­ліпшилися умови економічного забезпечення; здійснені грандіозні, епохальні відкриття в науці і техніці: знайдена можливість вико­ристання енергії атома, розшифрування геному багатьох живих істот, клонування біологічних видів, розроблені нові технології у промисловому і сільськогосподарському виробництві, широко ви­користовуються інформаційні технології, людина проникла в Кос­мос, зокрема на Місяць і Марс, та багато інших.

Техніка, технології, нові наукові відкриття. А як людина? Який статус і стан людини у цьому багатоаспектному і багатови­мірному світі? Чи зробило це людину духовно багатшою? Чи вда­лося піднести її гуманістичну спрямованість? Чи стала вона щас­ливішою?

Український мислитель Г.С. Сковорода (1722—1794) із зане­покоєнням писав: "Що може бути гірше за людину, яка володіє знаннями найскладніших наук, але не має доброго серця? Вона усі свої знання застосовує для зла". Продовжуючи роздуми Г.С. Ско­вороди, на початку третього тисячоліття варто подумати: чи має сучасна людина добре серце? Іншими словами: можемо ми ствер­джувати, що зі зростанням досягнень науки, техніки пропорцій­но зростає, утверджується гуманізм людських істот? Думаємо, що ні. Навпаки, спостерігаємо парадоксальне явище: людина стає розумнішою, технічно і технологічно більш грамотною, а її ду­ховність, гуманізм руйнуються. Економічне і науково-техноло­гічне багатство руйнує в людині найдорожче — духовність, ду­шевність, людяність.

Які ж причини і які чинники спонукають людину до такої трансформації? Замість доброго серця, моральних цінностей, пе­редусім гуманізму, доводиться пожинати прояви жорстокості, байдужості, духовного розтління, зневажливого ставлення до старших, приниження найсвятішого на Землі — Жінки-матері, національного нігілізму, небачених руйнувань довкілля тощо.

Особливо жорстокий слід, спрямований на нищення духовних цінностей людини, залишає господарська діяльність жителів планети. Передусім тих, хто проживав на теренах колишнього Радянського Союзу. Пригадаємо хроніку історичних подій, які важким котком пройшлися по людських долях. Перша світова війна, жовтневий переворот 1917 р., громадянська війна (1918— 1922 рр.), голодомори (1922, 1933,1947 рр.), страшний червоний терор, який тривав з 1917 до 1953 р., колективізація в сільсько­му господарстві, Друга світова війна, постійний духовний гено­цид та ін. Всі ці катаклізми пов'язані з величезними людськими жертвами. Відбулося страшне руйнування святості людини, при­ниження її людської гідності. Більшість проблем соціально-еко­номічного характеру розв'язувалися через руйнування людських доль. Діяли за сталінською формулою: "Немає людини — немає і проблеми". Знищенню підлягали провідні соціальні інституції, які були носіями і хранителями людської духовності, — сім'я й церква. Насамперед більшовики нищили духовну еліту суспіль­ства — вчених, письменників, поетів, театральних діячів, дбай­ливих господарів. Терор був частиною комуністичної ідеології.

У радянській державі основи терору започаткував В. Ленін. Ось лише деякі документальні штрихи про його діяльність у цьо­му напрямі. У 1918 р. прибічники партії соціал-революціонерів убили голову петроградської НК (надзвичайної комісії) М.С. Ури-цького. За наказом Леніна негайно, без слідства і суду, було роз­стріляно 400 заручників. Розглянемо низку документів з архіву Леніна мовою оригіналу.

"1. Записка Леніна Г.Л. Зінов'єву (соратнику Леніна): "Тов. Зиновьев! Только сегодня мы узнали в ЦК, что в Питере рабочие хотят ответить на убийство Володарского массовым террором и что Вы их удержали. Протестую решительно! Мы компрометируем себя: грозим даже в резолюциях Совдепа массовым терро­ром, а когда до дела, тормозим революционную инициативу масс, вполне правильную. Зто не-воз-мож-но! Надо поощрять знергию имассовидностьтеррора!(26 ноября 1918 г.).

У відповідь на скаргу М.Ф. Андреєвої (комісара театрів і
видовищ Петрограда) стосовно арештів інтелігенції: "Нельзя не
арестовывать для предупреждения заговоров всей зтой околока-
детской публики. Престижно не арестовывать ее. Лучше, чтобы
десятки и сотни интеллигентов посидели деньки и недельки. Ей-
ей, лучше (18 сентября 1919 г.)".

Максиму Горькому стосовно того ж питання: "Короленко
(російський письменник і публіцист (1853—1921). —А.К.) ведь
почти меньшевик. Жалкий мещанин, плененньїй буржуазними
предрассудками. Нет, таким "талантам" не грех посидеть недель­
ки в тюрьме. Интеллектуальньїе сильї рабочих и крестьян растут
и крепнут в борьбе за свержение буржуазии и ее пособников, ин-
теллигентиков, лакеев капитала, мнящих себя мозгом нации. На
деле зто не мозг, а ..." (15 сентября 1919 г.).

Ф.Е. Дзержинському (соратнику Леніна, голові ВНК —
Всеросійської надзвичайної комісії. —АЖ.): "К вопросу о высыл-
ке за границу писателей и профессоров. Надо зто подготовить
тщательно. Обязать членов политбюро уделять 2—3 часа в неделю на просмотр ряда изданий и книг. Собрать систематическин
сведения о политическом стаже, работе и литературной деятелі,-
ности профессоров и писателей. Поручите все зто толковому, об-
разованному и аккуратному человеку в ГПУ (Головне політичне
управління, до 1922 р. — ВНК. —А.К.). Надо поставить дело так,
чтобьі зтих вредителей изловить и излавливать постоянно и сис-
тематически высылать за границу. Прошу показать зто секрет­
но, не разглашая, членам Политбюро с возвратом Вам и мне (19
мая 1922 г.)".

Телеграма в Пензенський губвиконком: "Необходимо про-
извести беспощадный массовьій террор против кулаков, попов и
белогвардейцев. Сомнительных запереть в концентрационньш
лагерь вне города. Телеграфируйте об исполнении" (9 августа
1918 г.)".

Таких документальних свідчень про терор проти своїх грома­дян безліч. Сталін був лише слухняним "учнем" свого політич­ного учителя, продовжувачем справи знищення людей ще з більшим розмахом.

Про духовний геноцид народу згадує відомий український співак Д.М. Гнатюк. Родом він з Буковини. До приєднання захід­них областей до України буковинці жили під румунами. "Ми з радістю, — говорить Д.М. Гнатюк, — зустріли радянські війська.

Мама піднесла їм на рушнику хліб-сіль, квіти, сусід наш — він потім став головою сільської ради — тримав прапор. Потім маму заарештували. Щоб її визволити, батько продав корову. Не про­йшло і півроку — заарештували брата. Йому було 18 років, він вчився в Констанці, приїхав на канікули. Перш ніж повернути­ся назад, йому потрібно було якісь документи виправити. Брат пішов за ними в комендатуру і звідти його уже не випустили, Помер він у страшних муках — його мучили до безпам'ятства.

За що? — запитує кореспондент газети.

За те, що був освіченою людиною, володів іноземними мо­вами... Він чудово знав німецьку, а це про щось говорило, анг­лійську, іспанську, французьку. Природно румунську і україн­ську. Єдине — він ще не знав російської мови. В архівних докумен­тах я прочитав: "Дайте мені перекладача".

Ви розшукали архіви? — уточнює кореспондент.

Так. Його сержант допитував. Мені здається, брату злама­ли хребет, тому що на фотографіях анфас він був зігнутий — оче­видно, уже не міг випрямитися. Певне, його розстріляли...

Для нас це була страшна трагедія, матері вона неабияк укороти­ла життя. Коли б брат брав участь в якихось політичних акціях, коли б завинив перед режимом... Але ж фактично нічого не було.

Вбили людину ні за що, ні про що...

До речі, трагедію з молоддю тоді пережила вся Буковина...
Після возз'єднання з Україною скрізь були розклеєні плакати:
"Хто хоче вчитися в Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Хар­кові, Чернігові — записуйтесь!" А у нас було дуже багато моло­дих людей, які хотіли вчитися, — Буковина взагалі цим виріз­нялася <...>. Багато молоді тоді записалося — до п'яти тисяч осіб.
їх усіх заштовхали в ешелони й ... відправили до Сибіру. Там вони
майже всі і загинули"10.

Такі сумні факти, документи історії нашого народу. Усе це нівечило не лише тіло, а й дух людини. Коли вона бачить заги­бель мільйонів людей від голоду, у страшних війнах, концентра­ційних таборах, відчуває систематичне духовне приниження, ге­ноцид духовного скарбу цілих поколінь — відбувається абсолют­на девальвація морально-духовних цінностей. Весь цей жах — страшне тавро на поколіннях наших людей.

Усе це призвело до того, що в людині штучно витравили серце­вину її соціального буття — гуманізм, замістивши його антипода-

ми. У наші дні значна частина засобів масової інформації (особли­во телебачення, друковані джерела) підносять культ антигуманіз­му — жорстокість, насильство, байдужість, вседозволеність, ду­ховний нігілізм, моральну розпусту, сексуальні збочення, байди­кування, лихослів'я та багато іншого, що руйнує духовні начала людини. Українська поетеса Ліна Костенко з жалем писала:

Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське. Але душа ще з дерева не злізла.

Чи можемо ми змиритися з тим станом духовного зубожіння, антигуманістичного нігілізму, в якому опинилися? Безперечно, ні. Український народ, здобувши свободу, можливості вільного розвитку, має докласти зусилля, аби відновити замулені джере­ла гуманізму. Цілеспрямована робота в цьому напрямі має здійснюватися на всьому соціальному просторі нашого суспіль­ства. І передусім потрібна копітка робота з молодим поколінням, яке особливо чутливе до бацил духовного геноциду.