ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ XXI СТОЛІТТЯ

Філософія як світоглядне знання.

Характеристика основних філософських концепцій освіти.

Філософські засади моделювання системи освіти в XXI столітті.

Філософія як світоглядне знання

Світ, у якому живуть люди, — надзвичайно містке, суперечли­ве, багатогранне утворення яку природному, так і культурно-соці­альному вимірі. Воно позбавлене статичності й вирізняється не­перервною, досить складною діалектикою, динамізмом. Перед людською спільнотою, як і перед окремим індивідуумом, постає низка непростих питань. Як вижити в цьому складному природ­ному й соціальному середовищі? Яким чином людина має готува­тися до життєдіяльності в нових умовах? Як можна (і треба) впо­рядкувати зв'язки між людиною і природою, між людиною і на­дбаннями сучасної науки, між людьми різних національностей, рас, віросповідань, політичних переконань? І чи можна взагалі якось упорядкувати світ, забезпечити гармонію людського буття?

Ці та інші запитання вимагають гігантської праці людського розуму й душі з опорою передусім на наукові засади. В основі діяльності кожної людини лежать світоглядні знання. їх дає ба­зова наука суспільного розвитку — філософія.

Філософія — це наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення, про сенс людського життя.

Філософія в буквальному перекладі з грецької (phileo — люблю і sophia — мудрість) означає любов до мудрості. Іншими словами, філософія — це "форма культури, яка передбачає рефлективне осмислення людини і її місця у світі"1, яка прагне теоретично розв'язувати питання світогляду з погляду відносин людини і світу, мислення і буття, духовного і матеріального. У такий спосіб філософія виробляє загальний цілісний погляд на світ, досліджує практичне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Філософія як базова, методологічна наука, що теоретично виражає світогляд, покликана в кінцевому підсумку дати науко­во обґрунтовані відповіді на питання про мету і сенс життя, про щастя і шляхи його досягнення, створити теоретичну основу для вироблення системи життєвих цінностей та ідеалів. Отже, в центрі філософських завдань лежить проблема формування світогляду. Це вихідна точка доцільної та ефективної діяльності людини. Що таке світогляд? У найбільш широкому розумінні — це найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення до цього світу й до самого себе, своїх намірів стосовно світу. Це, по суті, знання людини про світ, оцінка його й самої себе. Світогляд — досить складне інте­гративне явище, що включає знання, цінності, розум, чуття, інте­лектуальну діяльність. Звідси можна говорити про світогляд як більш-менш систематизований комплекс уявлень, установок, оцінок, що забезпечують цілісне бачення й усвідомлення світу, місця й ролі в ньому людини. Таким чином світогляд поєднує пізнавальну, аксіологічну й спонукально-діяльнісну функції людської життєдіяльності.

Розумна й ефективна діяльність людини залежить передовсім від рівня сформованості її свідомості, від знання основних зако­номірностей розвитку природи й суспільства. Аналізуючи резуль­тати тієї чи тієї діяльності людських спільнот, можна зробити висновок, що глобальні (і навіть незначні) помилки є результа­том дій усупереч вимогам об'єктивних законів і принципів чи то в природі, чи в суспільстві. І, навпаки, успіхи, ефективність діяльності досягаються тоді, коли вони ґрунтуються на істинній свідомості, на знанні законів. Звернемося до прикладів. Педаго­гічна теорія, яку свого часу виклав видатний чеський педагог

Я.А. Коменський, залишається історично цінною більше 300 років, тому що ґрунтується на глибоких знаннях про природу людини, на усвідомленні необхідності виховання її в гармонії з довкіллям (природним і соціальним). Педагогічний доробок К.Д. Ушинського є актуальним і тепер, оскільки кожну педаго­гічну дію вчений моделює на знаннях закономірностей анатомо­фізіологічного і психічного розвитку людини. Це яскраво просте­жується в його праці "Людина як предмет виховання. Спроба пе­дагогічної антропології".

Нині не вщухають дискусії навколо педагогічної системи відо­мого педагога А.С. Макаренка. Центральне питання: чому педа­гогічна діяльність Макаренка була досить ефективною з позиції творення людини? Чому його система увійшла до скарбниці світо­вої педагогічної культури? Адже у 20-х роках минулого століття, коли було створено велику кількість виправних виховних за­кладів для дітей, скалічених соціальними катаклізмами, в колонії імені М. Горького, а потім у Комуні імені Дзержинського під ке­рівництвом А.С. Макаренка вдалося педагогічно занедбаних дітей сформувати повноцінних громадян. Думається, успіх криється в тому, що талановитий педагог проникливо збагнув дві важливі закономірності соціального становлення людини — визначаль­ної ролі продуктивної праці та організуючої ролі колективу.

У другій половині XX ст. в системі освіти СРСР набули вели­кого поширення школи-інтернати різного типу. Для вихованців намагалися створювати тепличні умови життя, але труднощів з погляду виховання залишалося (і нині залишається) надзвичай­но багато. Чому? Очевидно, це наслідок порушення закономірно­стей — вихованці вилучаються із природного соціального сере­довища, із системи продуктивної праці. Та, власне кажучи, цілий "пласт" підростаючого покоління до 16—18 років не включається у сферу праці. Як бачимо, це — глобальна проблема, яка виникла через нерозуміння філософських засад, закономірностей розвит­ку людини. Ясна річ, треба уникати проявів експлуатації дитячої праці, але не можна вилучати дитину із системи праці взагалі.

Розглянемо ще одну важливу проблему, яка виникла в резуль­таті порушення закономірностей природно-соціального розвит­ку людини. Важливим чинником історичного поступу є навчан­ня, освіта, знання, але їх характер, зміст, спрямованість і резуль­тати цілком визначаються вихованням. Головний недолік в едукації людини тривалий період (впродовж 3—4 останніх століть) полягає у стрімкому випередженні освітою, знаннями, наукою виховання, насамперед виховання морально-духовних якостей особистості.

Порятунок світу філософи, педагоги вбачають в усуненні цієї вади, у зміні пріоритетів: на шляху дальшого історичного розвит­ку виховання, педагогіка мають стати домінантними чинниками, а освіта, знання, наука, політика й усі галузі людської діяльності враховувати їх дію. Пріоритет виховання або загибель — саме так можна сформулювати безальтернативний вибір людства, яке стоїть над прірвою. Пригадаймо відому біблійну притчу. Бог створив Адама і Єву; під страхом смерті заборонив їм їсти плоди з дерева пізнання з огляду на те, що за рівнем розвитку свідомості вони не могли відповідально скористатися цими знаннями2.

Практика випередження освіти, знань, науки і відставання виховання була започаткована ще в часи Я. А. Коменського. Тоді ж розпочалася освітньо-дидактична революція, що триває донині. Вона викликала суперечність між високим рівнем освіченості й неадекватним рівнем вихованості. Грандіозні злети в науці дали в руки недостатньо вихованої людини небезпечну зброю, яка може призвести до планетарної катастрофи, до самознищення людської спільноти і всього живого на Землі.

У більшості країн світу і дотепер акцент незмінно робиться на освіті, зокрема на інноваційних технологіях, формах, мето­дах, засобах навчання. У нормативних документах, прийнятих в Україні останніми роками, увага педагогів, організаторів освіт­ньої справи концентрується передусім на освітніх проблемах (за­кони України "Про освіту", "Про загальноосвітню школу", "Про вищу освіту", Державна національна програма "Освіта" (Украї­на XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти та ін.). На сучасному переломному етапі розвитку цивілізації пробле­ма виховання людини висувається на перший план серед багатьох інших соціальних проблем. Виховання та освіта стають стратегіч­ними чинниками виживання людства, його подальшого стійкого й безпечного розвитку. Нині потрібні така орієнтація вектора су­спільної свідомості, формування такого світогляду і світорозумін­ня, культивування такого світоладу, за якими головною цінністю було б досягнення гармонійного співіснування природи та су­спільства.

На XXI Всесвітньому конгресі "Філософія обличчям до світо­вих проблем", який відбувся у 2003 р. в Стамбулі, відчутно луна­ли ідеї обмеження прав розуму. Антропогенна, техногенна
діяльність руйнує біосферу. Необмежена технологічна діяльність
людини створює небезпеку знищення самої людини. А тому одним із принципово важливих і конструктивних завдань сучасно­го виховання є формування нового, глобального типу свідомості — ноосферного.

Філософська наука якраз і досліджує подібні суперечності, які виникли у суспільстві (не лише в Україні, айв усьому світі), вказує на необхідність пошуків шляхів їх усунення. Академік В.І. Вернадський, розробляючи концепцію ноосфери, наголошу­вав, що члени суспільства мають поступово готувати себе до жит­тєдіяльності в умовах ноосфери. Він окреслив найістотніші ха­рактеристики процесів, що відбуваються в ноосферній цивілі­зації. Це, по-перше, формування особливої ноосферної свідомості, яка має ґрунтуватися на тому, що на планеті Земля існують єдність і незаперечна цінність усього живого, що необхідно по­стійно підтримувати гуманістичний морально-психологічний клімат у суспільстві, який би стримував людей від різноманіт­них соціально-економічних конфліктів. По-друге, твердження про єдність людей на Землі, їх рівність незалежно від расової, національної, релігійної, соціальної належності. По-третє, усі жителі Землі мають встановлювати тісні взаємозв'язки у різних сферах діяльності: економічній, політичній, інформаційній, за­безпечувати рівноправний обмін матеріальними й духовними цінностями. По-четверте, дбати про здорове довкілля, створення оптимальних умов для матеріального й духовного добробуту. По-п'яте, необхідно впроваджувати демократичні засади в соціаль­ному розвитку спільнот, які проживають на планеті.

Такий філософський, глибинний підхід до розуміння означе­них глобальних завдань життєдільності в умовах ноосфери, ви­ховання підростаючого покоління як учасника ноосферних про­цесів майбутнього має становити провідне завдання освітньо-ви­ховної діяльності педагогів усіх рівнів без винятку, а також усіх соціальних інституцій, щоб не постати перед явищем природно­го апокаліпсису.

Не можна не погодитися з думкою авторитетного дослідника у цій сфері І.М. Карпенка: "Реалізація ідеалу ноосфери потребує нового підходу до сутності сучасного виховання, загальна мета якого — формування в людини потреби та здатності до постійно­го катарсису в усіх проявах життєдіяльності. Катарсис є синте­тичним, багатостороннім явищем, що включає фізіологічні, психічні, моральні, інтелектуальні чинники, а тому здійснює цілісний вплив на світ людини... Занепад духовної культури су­спільства або особи — це результат розбалансування катарсисного механізму"3.

Наближення до життя за законами ноосфери — процес трива­лий і досить складний, потребує значних зусиль і наполегливої праці багатьох поколінь. Однак альтернативи тут немає і не може бути. Маємо зрозуміти, що людина — невід'ємна частина ноо­сфери і її діяльність мусить бути узгодженою із законами й гло­бальними процесами, що відбуваються в ноосфері.

Сучасні "привласнювальні", споживацькі цивілізаційні тен­денції в основному вичерпали свої можливості. Адже вони базу­валися і базуються на розробці нових технологій, які поглина­ють велику кількість природних ресурсів, залишаючи після себе величезні масиви шкідливих відходів і створюючи нестерпні, про­типриродні умови для подальшого проживання людини на землі. Спроби окремих країн побудувати комунізм закінчилися кра­хом. Штучно створена в кабінетах на утопічних принципах з нех­туванням законів природного й соціального розвитку концепція комуністичного суспільства виявилася привабливою в теорії, але нежиттєздатною на практиці. По-перше, це суспільство (навіть на етапі соціалізму) будувалося на засадах бездумного "привласнен­ня" природних цінностей і недосконалих, часто руйнівних (особ­ливо у військово-промисловій сфері) технологій. По-друге, у роз­в'язанні головного питання "людина і праця" виходили з помил­кового постулату, що джерелом додаткової вартості є праця лю­дини. По-третє, методи і засоби, якими "керманичі" зводили пре­красне майбутнє, вели до руйнації найдорожчого скарбу будь-якого суспільства — Людини. А ще давні філософи говорили: "Усі режими реакційні, коли руйнується людина". Це ж стосується і так званого капіталістичного суспільства. Повернення назад, повторення експериментів над великими масами людей з метою створення утопічного "раю" історично не має шансів на успіх.

Філософи, соціологи, економісти невтомно працюють над по­шуками альтернативних систем розвитку суспільства. Найбільш життєвою і перспективною видається думка, що ґрунтується на усвідомленні людством фатальності "привласнювальної" цивілі­зації, на вірі у колективний розум, здатний віднайти шляхи ство­рення суспільства за законами біосфери й ноосфери. Життєді­яльність людей у системі ноосфери вимагає високого рівня інте­лектуального розвитку членів суспільства, морально-духовної досконалості й відповідальності за довкілля, природні чинники, які забезпечують оптимальні умови еволюції. Цей процес досить складний. Він вимагає посилення виховного впливу освітніх інституцій.

Виховання — це організований, цілеспрямований процес фор­мування особистості. У широкому розумінні виховання охоплює всю сукупність впливів на фізичну, психічну й соціальну сфери людини, спрямованих на підготовку її до активного діяння в су­спільному житті. Мету виховання найчастіше вбачають у забезпеченні всебічного гармонійного розвитку особистості. Всебічний розвиток передбачає формування в особистості якостей відповід­но до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й ес­тетичного виховання. Гармонійний розвиток означає, що п'ять складників, які становлять систему, мають перебувати у комп­лексі, бути взаємодоповнюваними.

Коли ми говоримо про освітню діяльність, то маємо на увазі в основному розв'язання завдань розумового виховання. Виходячи ж з філософських поглядів, з потреб підготовки членів суспільства до гармонійного життя в умовах ноосфери, необхідно розробляти комплексні державні програми не лише освіти, а й виховання в цілісному й широкому розумінні цього соціального явища.

Трактуючи філософію як науку про світоглядні знання, тре­ба пам'ятати, що, з одного боку, педагогіка як наука про вихо­вання, вийшла з лона філософії, а з іншого — філософські знан­ня лежать в основі розуміння й розв'язання проблем освіти, на­вчання й виховання.

Сутність поділу сфер дослідження і впливу між філософією та педагогікою полягає в тому, що головним завданням філософії є розробка нових ідей, концепцій, систем, що стають загальноте­оретичною основою розвитку світогляду, причому такого, котрий сприяв би прогресу, поліпшенню життя людей. Завдання педа­гогіки — впровадження певного світогляду в життя людства, визначення закономірностей, принципів навчання и виховання, роз­робка доцільних напрямів, форм, методів, засобів освітньо-вихов­ної роботи. Зважаючи на динамічну взаємопов'язаність філософії й педагогіки, французький педагог А. Фуйє слушно зауважив: "На будівлі педагогіки треба написати: сюди заборонений вхід нефілософу". А.С. Макаренко теж помітив у педагогіці філософсь­ку природу: "Взагалі педагогіка є найбільш діалектична, рухли­ва, дуже складна й різноманітна наука'"1.

Довгий час філософія і педагогіка функціонували як цілісна наука про суспільство й людину. Лише пізніше педагогіка виок­ремилась як галузь знання, а на певному етапі розвитку науки об'єктивно виникла потреба в організаційному оформленні філо­софії освіти й виховання як цілком самостійного наукового на­пряму. Це відбулося в 40—60-х роках XX ст. у СІЛА й Великій Британії. А в 1990 р. на міжнародній конференції в Лондоні була створена "Міжнародна мережа філософів освіти".

Таким чином, між філософією та педагогікою спостерігаєть­ся тісний взаємозв'язок, оскільки вони мають спільне коріння. Це дає окремим вченим підстави і нині дотримуватися погляду, що це єдина наука. Та все ж більшість дослідників вважають, що між філософією і педагогікою має бути логічно-сполучна ланка — філософія освіти, яка на сучасному етапі досліджує низку акту­альних питань: у чому сутність глобального виклику цивілізації в XXI ст.; якою мірою педагогіка має нести свою частку відпові­дальності у пошуках розв'язання гострих соціальних проблем: екології, бідності, відповідальності особистості за збереження світу і підготовки до життєдіяльності в умовах ноосфери, спів­відношення знань і морально-духовних цінностей та ін.; яким шляхом мають розвиватись освіта і цілісна система виховання у майбутньому. її цікавлять проблеми місця і ролі родини у фор­муванні духовних цінностей особистості; взаємозв'язку загаль­нолюдських і національних морально-духовних цінностей тощо. Спроба відповісти на ці та багато інших питань, розв'язати нагальні проблеми суспільного розвитку становить сутність філо­софії освіти й виховання в широкому розумінні цих понять.

Якщо розглядати функції філософії освіти, то вони поляга­ють передусім у виборі оптимальної для розв'язання педагогіч­них проблем філософської системи; конкретизації філософських

ідей у вирішенні проблем педагогіки; дослідженні й розробці за­гальних закономірностей розуміння та дії педагогічних систем, їх впливу на суспільний розвиток.

Особливо зростає роль філософії освіти й виховання у зв'язку із загостренням полеміки між прибічниками сцієнтистського і людиноцентристського підходів. Який із цих підходів є дієвим, перспективним у прогностичному плані? Хто має рацію? Прогре­систи — просвітники з формулою "знання — сила" чи гуманісти, які стоять на позиції "людина — міра усіх речей?" А може, Г. Ващенко і О. Вишневський, для яких пріоритетом є Абсолют доб­ра — Бог, а потім — людина?