Характеристика основних філософських концепцій освіти
Упродовж усієї історії людства сенсом життя людини, з філософського погляду, є продовження роду людського. Усе, чим займалися і займаються люди (полювання, хліборобство, скотарство, спорудження житла, турбота про побут, здобуття освіти, розвиток науки та ін.), спрямовувалося на реалізацію цієї надмети, хоча зовні вона дещо й прихована. У центрі уваги життєдіяльності залишалась людина, її фізичний, психічний і соціальний розвиток.
Різні людські спільноти залежно від рівня розвитку, природних умов, національної належності, релігійних уподобань вибудовували відповідні концепції виховання підростаючих поколінь. Ці концепції виступали методологічними засадами освітньо-виховної діяльності.
Найбільш поширеною у всіх країнах була й залишається концепція народності у вихованні, яка базується, по-перше, на тисячолітньому досвіді виховної роботи конкретної етнічної групи, певної національності, і, по-друге, вбирає в себе загальнолюдські цінності в царині виховної діяльності. Ідею народності у вихованні наполегливо обстоювали Г.С. Сковорода й К.Д. Ушинський. Принцип народності є стрижнем виховного ідеалу у філософії Г.С. Сковороди. У притчі "Благодарний Еродій" автор яскраво показав багатство народного виховання, насамперед наголосивши на необхідності батьків бути хранителями національних морально-духовних устоїв.
К.Д. Ушинський після ознайомлення із системами освіти й виховання в країнах Західної Європи опублікував 1857 р. ґрунтовну працю "Про народність у суспільному вихованні". Спираючись на аналіз обширного філософського, історичного й педагогічного матеріалу, учений висунув і обґрунтував центральну ідею своєї педагогічної теорії — ідею народності виховання. Автор розкрив корінну закономірність, якій підлягає розвиток системи виховання. Ця закономірність названа ним принципом народності й полягає в тому, що система освіти в кожній окремій країні будується насамперед відповідно до потреб і специфічних особливостей народу цієї країни. Саме ці потреби й особливості насамперед визначають форми і зміст розвитку освіти, процесу виховання. Тому механічне запозичення, штучне перенесення якихось виховних матриць, освітніх систем з одного національного ґрунту на інший в основі своїй приречене на невдачу. Підсумовуючи аналіз історичного, педагогічного досвіду виховання багатьох народів, К.Д. Ушинський писав: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка не більше як теорія німецького виховання. У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим. Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але якраз у тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили"5.
Концепція народності має залишатися основоположною для побудови в Україні системи національного виховання. Не варто копіювати і бездумно пересаджувати на наш специфічний національний ґрунт освітньо-виховні системи інших народів, хоча вони й можуть видаватися привабливими. Ті країни, які зуміли відстояти свою національну ідентичність у справі виховання (Японія, Велика Британія, Швеція, Фінляндія та ін.), вистояли проти експансії так званої масової культури, розсадником якої є головно США, мають успіхи не лише в освіті, а й у царині соціально-еко-
номічного розвитку взагалі. Треба залишатися самими собою, користуватися власними надбаннями, не займаючи при цьому ізоляціоністську позицію. Не забуваймо застережень нашого національного пророка, рівноапостольного Тараса Григоровича Шевченка, який у своєму безсмертному творі "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" радив:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого
……………………………..
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває.
Того Бог карає, Того діти цураються,
В хату не пускають.
Так чи інакше, система виховання в кожній країні — це своєрідне соціальне замовлення суспільства. Вона цілеспрямовано проектується на очікувані результати. Американський педагог-дослідник Джон Бередей зробив спробу зіставити й порівняти мету суспільства й мету виховання в окремих країнах (табл. 3).
Таблиця 3. Мета суспільства і мета виховання в різних країнах (за Дж. Бередеєм)
Показник | США | Англія | СРСР | Японія |
Мета су- | Прогрес через | Порядок | Прогрес че- | Беззапереч- |
спільства | індивідуалізм | і закон | рез колек- | не виконан- |
тивізм | ня обов'язку | |||
Мета вихо- | Індивідуаль- | Формування | Ефективні | Розмисли, |
вання | ний розвиток | характеру | знання | аналіз |
Соціальне | Практично- | Академічно- | Формально- | Традиційно |
впрова- | прогресивне | аналітичне | енциклопе- | естетичне |
дження | дичне | |||
Індивідуаль- | Уседозволе- | Самодисци- | Дисципліна | Дисципліна |
не впрова- | ність | пліна | для соціаль- | заради п |
дження як | ної мети | самої | ||
результат |
Усе це потребує аналізу з погляду інтересів суспільства, його поступу та людиноцентристської позиції.
Упродовж XX ст. на базі вчень минулого склалися і продовжують функціонувати різні філософські напрями, концепції (лат. соnсерtіо — сукупність, система — система поглядів на ті чи ті явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії), які є методологічною базою різних людинознавчих наук, у тому числі педагогіки. Це екзистенціалізм, неопрагматизм, неотомізм, неопозитивізм, біхевіоризм та ін. Розглянемо сутність окремих концепцій і теорій з погляду побудови на їх ідеях педагогічних систем.
Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — філософська основа індивідуалізації навчання. Як філософія існування, переживання людиною свого буття у світі пропонує крайній індивідуалізм, протиставлення особистості суспільству і колективу. Останній проголошується ворогом індивіда, оскільки прагне нібито перетворити його в "стадну тварину". Представники цієї філософи проповідують заглиблення у власне "Я", заперечують об'єктивні знання й істини. Зовнішній світ постає таким, яким його сприймає внутрішнє "Я" кожної особистості. Моральні норми екзистенціалісти розглядають як продукт "саморефлексії", як вираження абсолютної "свободи волі", поза будь-якими вимогами суспільної діяльності. Ці ідеї породжують пасивність, елементи анархістського бунтарства. Центр виховного впливу — несвідоме (інтуїція, настрій, почуття, імпульсивність). Свідомість, інтелект, логіка, на думку екзистенціалістів, мають другорядне значення. Головне у життєдіяльності індивіда — не розум, а почуття, віра, надія. Кожен залишає за собою право йти в житті своїм неповторним шляхом, незважаючи на загальнолюдські норми моралі. У галузі освіти заперечуються конкретні програми й підручники, проголошується ідея індивідуалізації.
До основних представників цієї філософської течії належать М.О. Бердяєв, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж. Сартр, А. Камю, Е. Брейзах, Дж. Кнеллер, Г. Гоулд, У. Баррей, М. Марсель, О.Ф. Больнов, Т. Морітатаін.
Неопрагматизм (грец. nео — новий і prahma — дія, діяння) — філософська основа педагогіки самоствердження особистості. Базується на суб'єктивному ідеалізмі. Звідси заперечення об'єктивної істини, абсолютизація суб'єктивного досвіду, ідея самоутвердження особистості. Головними поняттями неопрагматизму є "досвід", "справа". Неопрагматики переконані, що об'єктивного наукового знання немає. Істинне лише те знання, яке здобуте в процесі практичної діяльності, тобто корисне.
Людина не повинна керуватися завчасно сформульованими принципами й правилами. Треба поводитись так, як диктують ситуація і мета. Моральне все, що допомагає досягненню особистого успіху. Відповідно основою навчального процесу стає індивідуальний досвід дитини, а метою освіти — процес "самовиявлення" притаманних їй від народження інстинктів і схильностей. Домінантною є опора на особистісну спрямованість виховання. Люди, які оточують особистість, не можуть бути засадними для вибору, бо їхня функція полягає в контролі, критиці поведінки людини. Вони можуть лише заважати її зростанню і самовираженню. Сутність методології виховання на базі неопрагматизму добре ілюструють слова А. Маслоу, згідно з яким джерела росту і гуманності особистості знаходяться тільки у самій особистості, вони аж ніяк не створені суспільством. Останнє може лише допомогти або перешкодити росту гуманності людини подібно до того, як садівник може допомогти або перешкодити росту куща троянд, але він не може спрогнозувати, щоб замість куща троянд виріс дуб. Наслідками педагогіки, яка базується на ідеях неопрагматизму, є функціональна неграмотність значної частини випускників навчальних закладів.
Основні представники: Ч. Пірс, У. Джеме, Дж. Дьюї, А. Мас-лоу, А. Комбс, Е. Келлі, К. Роджерс.
Неотомізм (лат. nео — новий і Thomas — Фома) — філософська основа релігійного виховання. Свою назву дістав від імені основоположника — релігійного діяча Фоми Аквінського. Як офіційне філософське вчення католицизму (у 1879 р. енциклікою папи Лева ХШ проголошено офіційною доктриною церкви) неотомізм відтворює основні положення схоластичної теорії. В енцикліці папи Пія XI "Християнське виховання молоді" (1929 р.) неотомізм визнано основою педагогічної діяльності католицьких шкіл.
Неотомізм вимагає будувати виховання на пріоритеті "духовного начала", обґрунтовує ідею "гармонійного поєднання" наукових знань і релігійної віри. Основні постулати цієї концепції: світ двоїстий — матеріальний, "мертвий", "нижчого рангу" і духовний, багатий, благородний. Так само і Людина має "подвійну природу": становлять єдність матерії і духу. Людина — індивід: як матеріальна, тілесна істота вона підкоряється законам природи і суспільства. Людина — особистість, що володіє безсмертною душею і підкоряється лише Богу. Наука безсила визначити цілі виховання, це може зробити лише релігія, яка відіграє стрижневу роль у вихованні. Головне — душа, тому виховання має будуватися на пріоритеті духовного начала. Неотомісти піддають різкій критиці падіння моральних устоїв, деструкцію, злочинність, жорстокість. Вважають, що людина слабка, гріховна і їй треба допомогти стати морально кращою, що треба виховувати загальнолюдські доброчинності: гуманізм, доброту, чесність, любов, непротивлення Богу і його випробуванням, покору, терпіння, сумління. Система навчання і виховання має позбутися зайвої раціональності. Освіта має бути спрямована на розвиток "досвідомого" намагання наблизитися до Бога.
Основні представники: Ж. Марітен, У. Канінгхем, У. Макга-кен, М. Казотті, М. Стефаніні.
Неопозитивізм — філософська основа педагогіки раціоналізму. Представники цього напряму у філософії ігнорують світоглядні аспекти наукових знань, принижують роль теорії, заперечують об'єктивні закони моралі і їх зумовленість соціальними відносинами, проповідують вічність моралі та біологічне успадкування. Своє формалістичне вчення про мораль називають метаетикою (від гр. meta — поза, після і eticos — той, що стосується моралі, етики), протиставляючи її нормативній етиці. Неопозитивісти вважають, що теорія моралі, щоб бути науковою, має утримуватися від розв'язання будь-яких моральних проблем, оскільки моральні судження не можна обґрунтувати за допомогою фактичних знань.
Основні постулати філософії неопозитивізму можна коротко позначити такими засадними тезами. Педагогіка слабка, оскільки в ній домінують безкорисні ідеї і абстракції, а не реальні факти. Виховання має бути звільнене від світоглядних ідей, від ідеології. Сучасне життя потребує "раціонального мислення". Повна гуманізація системи виховання. Створення умов для вільного самовираження особистості. Розвиток інтелекту. Формування людини, що мислить раціонально. Заперечення формування уніфікованих норм поведінки.
Основні представники: П. Херс, Дж. Вільсон, Р.С. Пітере, Л. Кольберг, Дж. Конант.
Біхевіоризм (англ. behauiour — поведінка) — філософська основа виховання "індустріальної людини", напрям у психології, започаткований американським зоопсихологом Дж. Ватсоном на початку XX ст. Біхевіоризм вважає предметом психології не свідомість, а поведінку людей, яку розглядає як механічні реакції у відповідь на зовнішні подразники. Біхевіоризм не визнає активної ролі психіки, свідомості.
Філософська концепція біхевіоризму характеризується такими постулатами: в основі — формула "стимул — реакція — підкріплення". Головна ідея — людська поведінка є керованим процесом. Вона зумовлена стимулами й потребує позитивного підкріплення. Для того щоб викликати певну поведінку, потрібно застосувати дієві стимули. Бажання, мотиви, характер, здібності людини ролі не відіграють. Значення мають лише дії — відповідні реакції на стимули. Моральні якості теж визначаються обставинами, стимулами. Головне — якнайкраще пристосуватися до середовища.
У навчальному закладі мають панувати: атмосфера напруженої розумової праці; широке застосування техніки; всіляке стимулювання індивідуальної діяльності; жорстке суперництво у
боротьбі за результат; виховання діловитості, організованості, дисциплінованості, заповзятливості.
Чільні представники: Дж. Уотсон, Б.Ф. Скіннер, К. Халл, Е. Толмен, С. Прессі.
Останнім часом теоретики педагогіки все частіше звертаються до гуманістичних теорій. Гуманізм є філософським підґрунтям нової (неокласичної) методології педагогіки. Гуманізм — (лат. humanus — людський, людяний) — система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. В історичному аспекті гуманізм — прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Видатними представниками гуманізму були Леонардо да Вінчі, Т. Кампанелла, Дж. Бру-но, Ф. Петрарка, Т. Мор, Ф. Рабле, Я.А. Коменський, М. Копер-ник. В Україні гуманістичними ідеями були пройняті суспільно-політичні погляди І. Вишенського, Г. Сковороди, Т. Шевченка.
Гуманізм — це сповідування загальнолюдських цінностей: любові до людини, свободи, справедливості, гідності людської особистості, працелюбності, досконалості, милосердя, доброти, благородства. Гуманістичні ідеї застосовні до всіх людей і всіх соціальних систем. Визнається взаємодія гуманістичних і національних цінностей. Стрижнева ідея: при формуванні особистості не можна застосовувати насилля, якими б благими цілями воно не обґрунтовувалося. Благо людини — вище за все. Норма людських відносин: принцип рівності, людяності, справедливості.
Гуманістичні цінності є фундаментальними. На засадах гуманізму будується демократична, гуманна педагогіка, педагогіка рівноправства, співпраці, співробітництва, партнерства, суб'єктно-суб'єктна педагогіка.
У процесі розгляду проблем освіти й виховання необхідно зважати також на два напрями філософської науки, які в останні десятиріччя активно розвиваються, — герменевтику і синергетику.
Герменевтика (гр. hermeneutike — пояснюю, мистецтво тлумачення). У класичній філології означає вчення про тлумачення рукописних і друкованих текстів. У сучасній філософії — метод інтерпретації культурно-історичних явищ, процесів. Прибічники герменевтики вважають її адекватним способом осягнення історії, оскільки герменевтика базується на "внутрішньому досвіді" людини, яка нібито є сферою безпосереднього сприйняття нею "життєвої цілісності" суспільства, на противагу "зовнішньому досвіду", здатному фіксувати лише ізольовані факти природи й суспільства.
У педагогіці герменевтика використовується як інструмент наукового дослідження, що потребує більш глибокого й осмисленого розуміння сутності процесів освіти і виховання, взаємодії внутрішніх механізмів цих процесів з метою моделювання науково доцільних технологій навчально-виховної роботи. Упродовж століть людство прагнуло наблизитися до істини явищ і процесів. Тому основним способом збагачення істини є навчання технології (мистецтву) розуміння. Це твердження має стати вихідним в організації процесу навчання.
Синергетикаяк самостійна наука виникла у середині 70-х років XX ст. Вона досліджує процеси переходу складних систем із невпорядкованого стану в упорядкований і розкриває такі зв'язки між елементами цієї системи, за якими їх сумарна дія в рамках системи перевищує за своїм ефектом просту суму функцій дії елементів, взятих окремо. Нині синергетика все більше поширюється на соціальні науки, зокрема на педагогіку. Синергетика пропонує дивитися на світ дещо по-іншому. Цінність синергетичного мислення в тому, що воно забезпечує цілісність світобачення, всеохопність сприйняття світу.
У педагогіці синергетика виступає одним із методологічних принципів, тому що в межах цілеспрямованої взаємодії в цілісному педагогічному процесі якраз і спостерігаються ефекти синергетики.
В останні десятиліття з'явилася концепція антипедагогіки, ідейним джерелом якої є постмодернізм. Це радикальний дискурс, спрямований на повне заперечення всієї історичної педагогічної теорії і практики, на нищівну критику класичних систем, цілей та ідеалів виховання й освіти. Прихильники цієї течії категорично заперечують необхідність виховання й освіти, вважають, що дитина інтуїтивно сама здатна визначати, що для неї є прийнятним, що педагогіка це терор, а виховання — суворе дресирування. Один із авторів цієї теорії Е. Браунмюль виховний акт характеризує як смерть — промивання розуму і душі людини.
Антипедагоги пропагують ліквідацію школи в сучасному її вигляді. Вони вважають, що школа має бути закладом пропозиції, а вирішувати відвідувати її чи ні, якими мають бути зміст, цілі, методи і форми навчання повинен сам школяр. Аптипедагоги прагнуть переглянутії роль розуму, критикують гуманізм, заперечують будь-які фундаментальні цінності — принципи, ідеали, норми, правила. Вони є прихильниками відмови від практики соціального життя, кордонів, сексуальних табу, заборони продажу наркотикіп і взагалі будь-яких обмежень. Людина сама має вирішувати, що для неї корисно, а що шкідливо.
Ставлення до антипедагогічної теорії неоднозначне. Є апологети, які вбачають у ній новий етап у розвитку педагогіки, можливість створити принципово інший тип педагогічного знання. Частина педагогів-практиків і теоретиків нпажає, що з цієї концепції можна дещо запозичити, зокрема деякі дефініції, які розширять концептуальний апарат педагогіки. Спостерігаєтся й абсолютно негативне, категорично критичне ставлення. На нашу думку, постмодернізм і його дитя — антипедагогіка — цс но просто екзотична, епатажна "філософія освіти", а шкідливий небезпечний дискурс, дуже схожий на антилюдяні, протиприродні ідеї комунізму і фашизму.
Дата добавления: 2016-01-29; просмотров: 1027;