ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ГЕОЛОГІЇ.

Ще в епоху палеоліту, коли людина почала використовувати камінь як знаряддя праці та полювання та набувати навичок з їх обробки, зароджувалися уявлення щодо властивостей та поширення деяких кам’яних матеріалів – кременю, обсидіану та інш. У подальшому використовуються різні види мінеральних матеріалів для будівництва, виготовлення керамічного посуду, художньої творчості. У кам’яному віці почався видобуток солі шляхом вилучення з соленосних відкладів та випарювання з розсолів.

Наступним кроком стало видобування і використання металів. Раніш за все видобуток і плавлення мідної руди почалося у Вірменії близько 3 тис. років тому. Пізніше на Кавказі почали видобувати свинцеві, цинкові та олов’яні руди, розсипне золото. У Середній Азії видобуток мідних і поліметалевих руд почався у ІІ тисячолітті, а залізних – у І тис. до н.е. Потім осередки розробки рудних покладів і примітивної металургії виникають на Північному Кавказі, Україні, Уралі, Казахстані, Алтаї.

Перші відомості історії геологічних знань у Росії пов’язані з так званою «епохою російських рудознавців». Саме у цей час були відкриті родовища солі на Уралі, мідні руди, залізні руди у районі Тули тощо. Втім, це досить умовно, бо з давніх давен шукалися і видобувалися руди, досліджувалися мінерали, накопичувалися знання стосовно геології регіонів.

У 1584р. Іван Грозний засновує «Приказ Каменных дел» - перше в країні відомство , що займалося питаниями видобутку і використання мінеральної сировини.

З початку XVIII cт., у період реформ Петра І або так званих академічних експедицій, продовжуються інтенсивні дослідження корисних копалин, подорожі у найвіддаленіші куточки Росії (у тому разі і на Україну).

У 1700 створюється «Приказ рудокопних дел», пізніше перетворений у Берг-Колегію (1717). Експедиції, що організовувалися не без участі М. Ломоносова, проводилися видатними вченими енциклопедистами (П.С.Паласом, І.І. Лепіхіним, Гмеліним…) і носили комплексний характер. Питання віку порід, стратиграфії у той же час не розглядалися.

Наприкінці XVIII ст. у Росії створюються перші геологічні мапи, які мали, головним чином, літологічне навантаження. У 1809 р. видатний вчений В.М. Северин створює першу узагальнюючу працю «Досвід мінералогічного описання Російської держави.», яку справедливо вважають першою регіональною геологією.

Справжнім переворотом на початку XIX ст. стали дослідження В.Смітта (Англія) та Ж. Кюв’є і А. Броньяра у Франції, які дали початок стратиграфії.

У 1834 р., під керівництвом «Штабу корпуса гірничих інженерів»почалися геологічні зйомки. Перша геологічна мапа у масштабі 30 верст у 1 дюймі була складена у 1841 р. Г.М.Гельмерсеном. Пізніше з’явилася карта Р.Мурчисона. Величезне значення у здійсненні регіональних геологічних досліджень мав Геолком,створений у 1882 р. Це була перша у Росії організація, на яку було покладено завдання по вивченню геології усієї країни. З діяльністю Геолкому зв’язані імена А.П. Карпінського, Ф.Н.Чернишова, В.О.Домгера, Г Абіха. Успішному розвитку регіональної геології сприяли важливі теоретичні узагальнення, серед яких геосинклінальна теорія Д.Дена (1873) та теорія платформ Карпінського (1878). На момент встановлення радянської влади у Росії дрібномасштабною геологічною зйомкою було покрито третина території, а великомасштабною лише 25%.

Після революції Геолком було реорганізовано у Головне геологорозвідувальне управління (ГГРУ)та підлеглі йому трести. До 1937 р. радянські геологи склали геологічні мапи найважливіших регіонів країни, а також першу мапу всієї країни. З 1946 по 1990, після організації Міністерства геології здійснені великомасштабні роботи з буріння, геофізики, геологічної зйомки, відкрито більшість родовищ корисних копалин, створені узагальнюючи роботи у різних напрямках геологічних знань.

4. ТИПИ ТЕКТОНІЧНИХ ОБЛАСТЕЙ КОНТИНЕНТІВ

(From repetition: протиріччя між фіксизмом і неомобілізмом, нова парадигма, історія питання). Подальше викладення матеріалу ґрунтується на тому, що: великі природні геологічні регіони виділяються за віком головної або завершальної складчастості, після якої тобто, після якої даний регіон вже не зазнає складчастості, тобто переходить в стадію, тобто переходить в стадію платформенного розвитку. Виділяють різні епохи та фази складчастості, з яких найголовніші наступні: доріфейська (завершилася у різних регіонах у від ріфея до венду), байкальська (венд – кембрій), каледонська (силур – ранній девон), герцинська (пізня перм – ранній середній девон), мезозойська (юра – крейда), альпійська (палеоген, неоген, незавершена). У якості головних категорій історико-тектонічних областей виділяються кратони(давні платформи з доріфейським фундаментом) тарухливі пояси, якіскладаються з складчастих областей різного віку. Області, що займають проміжне положення між платформами і рухливими поясами називаються метаплатформенними областями. Кратони являють собою величезні ділянки давньої континентальної кори, сформовані на кінець раннього протерозою, відокремлені внаслідок закладення складчастих поясів в кінці палеозою. Впродовж неогею характеризуються відносно спокійним, стабільним тектонічним режимом, з характерним набором формацій. У розвитку платформ виділяються характерні етапи: авлакогенний та плитний. Тектонічними елементами платформ є щити та плити. До елементів другого порядку відносяться антеклізи, синеклізи, сідловини, перикратонні западини, флексури, діапіри, вали та деякі інші.

Рухливих поясів у неогеї виділяється 4: Північно-Атлантичний, Середземноморський, Урало-Монгольський та Тихоокеанічний. Вони закладені головним чином у протерозої, але їх конфігурація дещо змінювалася впродовж фанерозою. У їх розвитку виділяється два головних мегаетапа: геосинклінальний та постгеосинклінальний. Головними елементами рухливих поясів є геоантикліналі, серединні масиви, молоді плити, дейтерогени, крайові вулканічні пояси, Серединно-Океанічні хребти та деякі інші. Для рухливих областей характерні велика швидкість вертикальних рухів і наявність та важливість горизонтальних рухів, значна їх диференційованість та контрастність, лінійність і субпаралельність структурно-фаціальних і геоморфологічних зон. За роллю вулканічних утворень Г.Штіллє виділив серед геосинкліналей міогеосинкліналіта евгеосинкліналі.

У епігеосинклінальних областях виділяють наступні структури: 1. Молоді плити 2. Параплакоси 3. Дейтерогени 4. Метаплатформенні області.

У перехідних, епіплатформенних областях виділяють: авлакогеосинклінальні прогини, складчасті зони, виступи фундаменту, молоді плити, параплакоси, грабен-антикліналі.

5. ТЕКТОНІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ ТЕРИОРІЇ КОЛИШНЬОГО СРСР

(explain принципи районування etc.)

5.1 Східно-Європейська платформа. Разом із метаплатформенними областями займає третину колишнього союзу. Рельєф СЄП майже повністю представлений однойменною рівниною, крім невеликих ділянок гірського рельєфу на Скандинавському та Кольському на півостровах та Прикаспійської акумулятивної рівнини. Виділяються також окремі височини: Білоруська, Придніпровська, Приазовська etc.

СЄП є своєрідним еталоном Лавразійської групи платформ. (згадати поняття щит, синекліза, антекліза, авлакоген etc., описати границі, проблему метаплатформенних областей).

5.1.1. Тектонічна структура платформи. Фундамент платформи доріфейський, місцями ріфейський. У межах Українського і Балтійського щитів (УЩ, БЩ), а також місцями Воронезької антеклізи і Ростовсько-Сальського виступу фундамент виходить на поверхню, але більшістю він перекритий потужним чохлом осадових порід різного віку.

1. Балтійський щит. Займає більшу частину Скандинав-ського півострова, Фінляндію, Карелію та Кольський півострів.

На північному заході БЩ межує з каледонідами, насунутими з Норвегії, на північному сході - з байкалідами Тимано-Варангерської складчастої зони, а на півдні і південному сході - занурюється під чохол Російської плити. Фундамент щита піднятий над рівнем моря на перші сотні метрів, місцями до 0,5 – 1 км, місцями схований під верхньопротерозойськими і палеозойськими утвореннями, якими заповнені окремі грабени (Осло, Кандалакський). Щит проривають великі інтрузії центрального типу – Хібінський, Ловозерський лужні масиви.

2. Український щит. Найбільш підняті північно-західна частина (Подольський виступ) і південно-східна (Приазовський блок) частини УЩ. Структура УЩ ускладнена великими западинами MZ віку (Бовтиська, Конксько-Ялинська), які розглядаються, як давні метеоритні кратери або астроблеми. (supplement про чохол, палеодепресії, рухи блоків тощо).

3. Російська плита. Характеризується складною геологічною будовою та нерівним рельєфом фундаменту, зануреним іноді до глибини 24 км. Нижній, авлакогенний структурний комплекс складають породи ріфею та венду (tell about авлакогени Авлакогени мають протяжність до 1000 км, ширину від 10 до сотен км, глибину – 1 – 5км, рідко 15 км. Більшість припинили свій розвиток у PR_3, але деякі і значно пізніше ). Авлакогени дуже характерні для СЄП. Найбільші серед них Пачелмський, Доно-Медведицький, Крестцовський, Кіровський та інші).

Головні структурні елементи Російської плити:

1. Прибалтійсько-Середньоросійська зона опускань.

Південно-східний схил БЩ

Прибалтійська синекліза (досить глибока асиметрична западина, фундамент якої занурений на південний захід від 1 до 6км.

Латвійська сідловина – фундамент піднятий до 0,5 – 1км.

Московська синекліза – одна з найбільш великих западин, ускладнена численними авлакогенами і валами.

Великоустюзька сідловина (покрівля фундаменту на 2,5км)

Мезенська синекліза.

2. Сарматська зона піднять

Воронезька антекліза – пологе склепіння з глибиною фундаменту більше 0.5км (місцями виходить на поверхню), У рельєфі відбивається Середньоросійською височиною

Білоруська антекліза. Відділена від Воронезької Оршанським авлакогеном та Жлобинсько-Бобруйською сідловиною. Покрівля фундаменту на глибині 0,5км, місцями вище нуля.

Поліська сідловина. Покрівля піднята до – 0,3км. Чохол представлений відкладами ріфею і венду, осадами крейди і палеогену незначної потужності.

Волинська монокліналь (західний схил УЩ).

Львівська і

Брестська западини. Являють собою структурні «затоки» Польсько-Литовської перикратонної западини. Фундамент Львівської западини занурений на глибину 4 – 7км.

1.13.Причорноморська перикратонна западина (tell about depression…). Фундамент від 0 на півночі до 6 км на півдні. Виповнений породами крейди, палеогену і неогену. Виділяються Переддобруджинський і Каркинітський прогини.

1.14. Ростовсько-Сальський виступ фундаменту (продовження УЩ на південний схід).

1.15. Дніпровсько-Донецький авлакоген (розташований…).

Складається з 3 сегментів: Прип’ятська западина, Брагинсько-Лоївський горст і Дніпровська западина. Остання має глибину від 5 на заході до 17км на сході. Складається породами девону, карбону та пермі – 5 – 10км. Широко розповсюджена верхньопермська соленосна товща, що утворює потужні діапіри Роменський, Лубенський, Вісачківський).

1.16. Пачелмський авлакоген. Має схожу будову з ДДА, але значно менший.

1.17. Волго-Уральська антекліза – найбільша за розміром, складно побудована. Покрівля фундаменту знаходиться на глибині від -0,8 до -3км. Складається з дрібних склепінь, розділених авлакогенами (Кіровським, Абдулінським та інш.) та сідловинами.

1.18. Прикаспійська синекліза – велика за площею, найглибша западина у межах СЄП. Фундамент її на глибині 15 – 20км, а в центрі до -25км. В найбільш глибоких частинах за даними сейсмічних досліджень спостерігається виклинювання граніто-гнейсового шару. Соленосна товща кунгурського ярусу пермської системи має колосальну потужність – до 4 – 5км. Діапіри, кількість яких близько 1000, а висота до 10км. проривають утворення всіх стратиграфічних підрозділів.

Більш дрібними структурними елементами у межах СЄП є валоподібні підняття, флексури, скиди, підкиди, насуви. Характерний розвиток на місці авлакогенів інверсійних форм (Сухонський вал, Жигулівський etc.)