Тобто, професійна правосвідомість має на юридичну діяльність пріоритетний вплив, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння їхньої сутності.

Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою. Професійна правосвідомість є структур­ним елементом суспільної правосвідомості. Суспільну пра­восвідомість можна поділити на професійну й непрофесій­ну, а спеціалізовану - за професійною ознакою: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із пра­вової тематики та ін. Відтак, якщо йдеться про правосвідо­мість юриста, то необхідно враховувати його професійну спе­ціалізацію. Тобто, для різних юридичних спеціальностей пра­восвідомість є різною, вона відзначається індивідуальністю й неповторністю.

Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов'язків. Правосвідомість проявляє­ться квантова: або збільшується, або зменшується.

Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому йо­го дії та вчинки зумовлюються власними правовими погля­дами, які залежать від обставин, психічного стану» певних знань тощо. Звідси й твердження, що одині той самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової квантової правосвідомості при виконанні службового обов'язку юристом. Тому з'ясуємо, що спону­кає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.

Вважаємо, що свідоме «керує» юристом у спокійній, твор­чій ситуації, а в критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення його опано­вує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонто-логічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості,якоїюрист досяг раніше. Фактично деонтологічна правосвідо­мість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.

Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціаль­ної й моральної відповідальності.

Отже, деонтологічна правосвідомість - це інтелекту­альна власність юриста, оскільки вона пов 'язана з інтелек­том та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на «вершині» правосві­домості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.

Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що деонтологічна правосвідомість характе­ризується також юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у процесі розгля­ду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний інди­відуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонтологічною.

Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов'язку, оскільки останній є сво­бодою розумної волі, передбачає юридичні наслідки про­фесійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни, об'єктивності, правової справед­ливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, актив­ної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збі­гається з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.