Внутрішньо-шкільна виховна діяльність, що сприяє зміцненню учнівського колективу

1.2. Сутність та основні компоненти системи виховання, їх характеристика.

С.Г. Карпенчук зазначає, що виховання є похідним від французького слова «chovet» - ховати, вирощувати. В українській педагогіці – «оберігати» (виховувати) дитя від небезпеки (хвороби, каліцтва, смерті, шкідливого впливу). Згодом – «вирощувати дітей, навчати правил доброї поведінки». У фольклорі в значенні «виховувати» вживається слово «навчати». Н-д: у Т.Г.Шевченка «А мати хоче научати, та соловейко не дає».

У сучасних умовах «навчання» та «виховання» - два самостійних поняття, які взаємодіють між собою. Зокрема, навчання - це процес, за допомогою якого здійснюється передача суспільно-історичного досвіду: організація формування знань, умінь, навичок. Тобто воно є найважливішою складовою частиною «виховання», а виховання - це процес за допомогою якого іде розвиток особистісних характеристик дитини.

К.Д.Ушинський зазначав на тому, що виховання визначає людину всю, якою вона є, з усіма її вродженими та набутими особливостями (її тіло, душу й розум).

Творцем концепції «виховуючого навчання» є І.Ф.Гербарт, один із найвидатніших представників німецького освітнього руху. Гербарт вважав, що освіта нероздільна з вихованням. Однак він неправомірно підмітив складний процес виховання навчанням, не враховуючи вплив соціального оточення і значення емоцій в моральному вихованні. Поняття «освіченість» і «вихованість» не є тотожними. Виховувати означає готувати людину до повсякденного життя. Освіта, як один із найважливіших компонентів вихованості людини, відіграє провідну роль в її формуванні, проте не визначальну. Часто освічена, з багатим запасом знань людина може бути невихованою і відштовхувати від себе навколишніх. Недооцінка провідної ролі виховання в процесі формування особистості виявляється в тому, що в педагогічній науці і в практичній діяльності нерідко дублюють методику навчання і методику виховання.

С.Г. Карпенчук стверджує, що методика виховної роботи має свою логіку, відносно незалежну від логіки роботи освітньої. Методика виховання і методика освіти становлять два розділи педагогічної науки.

Виховання – діяльність з метою передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний та цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних установок, понять принципів, ціннісних орієнтацій, що забезпечує необхідні умови для її розвитку, підготовки до суспільного життя і трудової діяльності (О.В.Петровський, М.Г.Ярошевський).

Виховання передбачає «формування особистості» у двох аспектах:

1. З погляду психології, формування особистості як процес і результат її розвитку, формування особистості, виявлення того, що є наявне, експериментально виявлене, досліджене і що може бути в особистості, яка розвивається в умовах цілеспрямованого впливу. Як бачимо, психологічний підхід включає діагностичний.

2. Формування особистості як цілеспрямоване виховання особистості, яке виходить із потреб суспільства. З погляду педагогіки – це те, що є і як повинно бути сформовано в особистості, щоб вона відповідала соціально зумовленим вимогам, які висуває до неї суспільство. Отже, педагогічний підхід включає цілеспрямований, систематичний вплив, спеціально організовану діяльність по формуванню особистості дитини.

Психологічні та педагогічні підходи становлять науковий підхід. Людина накопичує протягом життя певну систему знань, ставлень, поглядів, переконань тощо. Тому і формування її як особистості має здійснюватись як цілеспрямований, поетапний процес, що становить цілісну систему, тобто сукупність закономірно побудованих, динамічно пов’язаних компонентів (явищ, процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість.

У виховному процесі відбувається розвиток загальнолюдських цінностей, які виступають результатами життєвої педагогіки, набутими кількома поколіннями народу (В.Н. Сорокін-Росінський, О.В. Духнович, Т.С. Сковорода). У кожній особистості потрібно сформувати потребу в подальшому збагаченні життєвого досвіду старших, щоб вони могли не лише вивчити і засвоїти його, а й зберегти і розвинути далі. Таку динаміку розвитку забезпечує діяльнісний підхід до виховання. В якому людина виражає себе як особистість через ставлення до суспільних явищ, до інших людей, праці, прекрасного, навколишнього світу, науки до всіх надбань,що виробило людство. Діяльнісний підхід до виховання невіддільно поєднаний із певною системою впливу на особистість.

Системний підхід охоплює всі основні сторони проективних систем виховання, зокрема постановку цілей; конструювання виховного процесу; перевірку ефективних робочих нових систем, їхньої апробації і поширення. Системність у виховному процесі виявляється у виокремленні явищ, процесів, етапів та впливів.

СХЕМА 1

О сновні компоненти системи виховного процесу (за С.Г. Карпенчуком)

МЕТА Зміст

Суб’єкт

Об’єкт Форми і методи

Умови Організація

Технологія (конструювання)

Результативність

Характеристика основних компонентів виховного процесу (за схемою1).

1.)Мета виховання – основа виховної системи. Вона має суспільний характер (соціальний запит), визначається універсальністю і чіткою конкретизацією.

Мета виховання – формування гармонійно розвиненої та суспільно активної особистості з науковим світоглядом, з високим моральним потенціалом, що бажає і вміє працювати, духовно багатої і фізично досконалої. Мета виховання передбачає формування інтелектуально-емоційно-виховного компоненту.

Мета виховання обов’язково втілюється і реалізується у процесі навчально-виховної та корекційної роботи.

Чітке визначення мети виховання дає педагогу можливість свідомо планувати педагогічний вплив; визначити сприятливі умови і способи розв’язання практичних завдань; побудувати схеми виховання («таксономія» taxis (грец.) –розміщення по порядку, nomos – закон); класифікувати і систематизувати об’єкти за складністю (США Б.Блум, Д.Кратволем).

2) Об’єкт-суб’єкт – це основні реалізуючі сили педагогічної системи виховання, які діють на основі суб’єкт-суб’єктного підходу до здійснення виховного процесу. Суб’єкт – учасник взаємодії, учень теж активний учасник виховного впливу. Об’єкт – те, на що спрямовується вплив, предмет виховання, сам процес. Це здійснюється в індивідуальних, групових та колективних формах діяльності.

Особистість – це універсальне поєднання часткового (темпераменту, характеру, здібностей, таланту, інтелекту, творчості, неповторності). Саме універсальність є соціальним навантаженням прогнозованої моделі сформованої особистості (соціалізацією), яка асоціюється із суспільним ідеалом.

Виховання – це тривалий і безперервний процес, який проходить протягом життя дитини.

Шкільний період – етап становлення особистості. Наступні етапи – процес її самовдосконалення. Молодший шкільний вік – вік допитливих. Методами виховного впливу у цей період виступають: бесіда (в навчальній, корекційній, ігровій, сценічно-корекційній діяльності), навіювання, приклад, заохочення і покарання.

Підлітковий вік – набуття нових якісних властивостей, складний період, який формує у дітей (критичність, вимогливість у ставленні до вчителя). Методами виховного впливу у цей період є дискусійний (профілактична робота – відволікання від поганих звичок) та громадянська думка. Дитина прагне до ідеалу, але не хоче, щоб її виховували інші.

Юнацький вік – це етап формування «внутрішньої позиції особистості», дитина дорослішає. Методи виховного впливу: інформаційний (лекція, бесіда) та дискусійний (диспут, збір, учнівська конференція).

Належну роль у виборі методів виховного впливу відіграє сформованість колективу. Вплив колективу на особистість двоякий, а саме: він приглушує особистість, гальмує її розвиток, а також впливає на реалізацію особистістю своїх можливостей як суб’єкта діяльності.

Існує думка, що особистість взагалі повинна розвиватись окремо від колективу. Але роль колективу ми не забираємо, тому що моральність людини виявляється у ставленні її до навколишнього світу, до людей, серед яких вона живе і до самої себе. Формування таких ставлень можливо в процесі спілкування, яке здійснюється у певному людському середовищі.

Спілкування – спілка (об’єднання, група і т.д.), форма самовираження і взаємної допомоги – перша складова моральності.

Колектив (collectivus (лат.) -збірний) – група людей, об’єднаних спільними цілями, яка досягла в процесі спільної діяльності високого рівня розвитку (Д.П. Гринчишин).

Педагогічні умови виховання - ланка в системі виховання, яка показує наявність відповідних умов для реалізації мети і цілей виховання та акцентує увагу на створення спеціальних умов здійснення процесу виховання.

У літературі виділено наступні фактори впливу на особистість: природні (діяльність), соціальні (спілкування), духовні (міжособистісні стосунки), які впливають на умови виховання.

Виділяють також спеціальні умови педагогічного впливу, а саме: режим дня; індивідуальний підхід; корекційний підхід.

Принципи виховання та зумовлені ними педагогічні умови вирішують проблему ефективного здійснення впливу на особистість.

3) Зміст виховання – комплекс ідей, думок, фактів, основних напрямків виховного впливу.

Протягом століть мислителями педагогічної думки та філософами вирішувалися питання про основні складові виховного процесу. У давнину існували 3 складові виховання: тілесне загартування особистості, формування розумових та моральних чеснот (якостей).

Аристотель зазначав, що воля – характерна новонародженим. На його думку, турбота про тілесне загартування передує турботі про душу.

Український філософ Г.С. Сковорода досліджуючи мисленнєву діяльність людей, наголошує, що думка – рушійна сила людської діяльності, без розуму - людина сліпа. Отже, розвиток знань та формування моральних якостей - це і є виховний вплив. Дослідники звертали більше уваги на різнобічність напрямків виховного впливу, але це не дає необхідного результату. Тому у вихованні слід виділити головні і другорядні напрямки виховного впливу.

Виховання особистості – це передусім формування її свідомості.

Свідомість – найвищий рівень психічного відображення дійсності, властивий лише людині як соціальній істоті.

Свідомість виступає як сукупність чуттєвих і розумових образів (с + «відомість» - тобто відати, знати, «с» - зв’язок, сукупність, тобто багато знань), які безперервно змінюються і опосередковано виникають перед суб’єктом у «його внутрішньому досвіді» і передують його практичній діяльності.

У процесі впливу на особистість у неї формується світогляд (світ + огляд – бачення, бачити світ)- система поглядів на об’єктивний світ і місце у ньому людини, на ставлення її до довкілля, основні життєві позиції людини, переконання, ідеалізація, пізнання тощо (формування світобачення, світосприйняття, світоставлення).

Сформованість особистості – істотний показник зрілості не тільки особистості, а й певної соціальної групи.

Зміст роботи перетворюється на світогляд тоді, коли він набуває характеру переконань. Світогляд впливає на норми поведінки, на ставлення людини до навколишнього світу, на характер життєвих прагнень, смаків, інтересів.

Від того, на якому рівні сформовано світогляд особистості, залежить характер її дій, мотивів діяльності, поведінки. Це і є взаємозв’язок свідомості особистості з її чуттєвою (емоційною) сферою, моральністю людини, що мотивується її свідомістю і підкріплюється вольовими якостями.

На сучасному етапі такий взаємозв’язок передбачає і зміст виховання.

Зміст виховання передбачає процес, який включає: когнітивну (пізнавальну), емотивну (емоційно-ціннісну), психомоторну і психомоторно-регулятивну галузі (С.Г.Карпенчук).

До когнітивної (пізнавальної) галузі належать цілі від запам’ятовування та відтворення до розв’язання проблеми, у процесі яких слід переосмислювати наявні знання, будувати нові поєднання їх з ідеями, методами, процедурами (способами дій), створення нового. Навчання – основний засіб виховання, який спонукає інтелектуальний розвиток особистості. Його цілі – формування свідомості (самосвідомості) особистості, світогляду, знань (морально-етичних, естетичних, наукових, технічних), поглядів, ідеалів, переконань, культури розумової праці.

До емотивної (емоційно-ціннісної) галузі належать цілі формування емоційно-особистісного ставлення до явищ навколишнього світу (сприйняття, інтерес, готовність до засвоєння ціннісних орієнтацій).

До психомоторної (рухова маніпуляція, діяльність) галузі відносяться цілі розвитку навичок і вироблення звичок у дітей, а саме:навички письма, мовленнєвої діяльності, регуляції поведінки; фізичне загартування та рухова діяльність

Психомоторно-регулятивна галузь охоплює процес самовиховання особистості.

Категорії виховних цілей у когнітивній галузі: знання, розуміння, аналіз, синтез, оцінки, застосування.

Категорії виховних цілей в емотивній галузі: чуттєве сприйняття, реагування (емоційний відгук), засвоєння ціннісної орієнтації, вироблення ціннісних орієнтацій, поширення ціннісних орієнтацій.

Категорії виховних цілей в психомоторно-регулятивній галузі (маніпуляції, регуляція, саморегуляція, самовиховання).Категорії виховних цілей у кожній галузі див.табл.1.

Таблиця

Категорії виховних цілей у когнітивній галузі діяльності (формування свідомості особистості) (за С.Г. Карпенчук)

Згідно до таблиці цілі виховання будуть класифікуватися на основі трьох галузей:

- когнітивної → інтелектуальне виховання;

- емотивної → моральне виховання

- психомоторно-регулятивної → формування вольових якостей і фізичне загартування.

Разом ці напрямки сприяють підготовці дітей до трудової діяльності. Усі ці галузі закріплюються в різних видах трудової діяльності, саме тому правове, статеве, естетичне, екологічне виховання та інші види формуються на базі поєднання когнітивної та емотивної галузей, а деякі із них – когнітивно-реактивної та психомоторної галузі.

Отже, зміст виховання або його характер відображає економічні, політичні, географічні, етнографічні, психологічні особливості народу, дає характеристику виховного впливу, визначає її структурні етапи.

4) Форми і методи виховання- це способи досягнення прогнозованих завдань і цілей (форма- спосіб виявлення методу). В центрі уваги є дитина з її індивідуальними особливостями (особистісний підхід).

Форми виховного впливу

С.Г. Карпенчук під поняттям "форма" розуміє "спосіб організації і спосіб існування предмета, процесу, явища". Форма − спосіб організації виховного процесу, що відображає внутрішній зв'язок його елементів і характеризує взаємини вихователів і вихованців.

Форма виховання – це спосіб організації його змісту, який забезпечує систему виховного впливу, реалізує суб’єкт-суб’єктний принцип виховання. Ефективність організованих форм залежить від правильного використання методів досягнення відповідних цілей.

К.Д. Ушинський зазначав, що виховання − мистецтво. Форма відображення дійсності − художній образ, теоретичний аспект якого − образ людини мистецтва (композитор, скульптор, архітектор…), а практичний аспект включає педагога, який виступає в ролі архітектора, літератора, живописця якостей дитини…

Форми (способи) організації виховного процесу мають бути оригінальними, творчими, науково обґрунтованими, майстерно сконструйованими, поєднувати довершеність, оригінальність і красу.

Форми мають такі структурні компоненти:

− початок;

−закінчення;

− кульмінаційний момент, що хвилює душу дитини.

Підходи до класифікації форм виховання:

1) фронтальні чи масові;

2) гурткові чи групові;

3) індивідуальні.

Класифікація форм організації виховного процесу залежно від методики виховного впливу:

1) словесні (інформація, збори, зустрічі тощо);

2) практичні (походи, екскурсії, спартакіади, олімпіади, конкурси);

3) наочні (шкільні музеї, кімнати і зали, галереї, виставки дитячої творчості, вітрини нових книжок).

Організаційні форми класифікують відповідно до змісту виховання, враховуючи основні напрямки діяльності школярів, зокрема творчий підхід.

Методи виховання.

Метод (нім. Methode, англ. Method, фр. Methode − прийом, спосіб, метод, яке зводиться до грецького "шлях дослідження, пізнання"), шлях, спосіб пізнавальної і практичної діяльності людей.

Метод − це шлях, спосіб досягнення запланованої, прогнозованої мети. Методи виховання − шляхи і способи спільної, взаємозв’язаної діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Сьогодні методи слід використовувати більш активно, творчо, відповідно до рівня освіти, здібностей і потреб людини.

Метод − найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим виховним цілям (освітнім, корекційним).

Іноді "метод виховання" і "форма виховання" подібні, а саме одне поняття розглядається і як метод (спосіб досягнення цілей), і як форма (організаційний засіб).

Основні групи методів виховання

Класифікація методів (50-ті роки):

1) методи словесні ( розповідь, бесіда, диспут, лекція, приклад);

2) методи привчання ( практичні методи: тренування, доручення, гра);

3) методи заохочення і покарання (додаткові методи, спрямовані на виховання дисциплінованості).

У 60-х р.р Т.Е. Коннікова запропонувала класифікацію методів формування особистості згідно з ідеалом суспільства:

1) методи формування морального досвіду в поведінці і діяльності (метод привчання, метод організації суспільно корисної діяльності, метод використання творчої гри, змагання);

2) метод формування моральної свідомості (етична бесіда, диспут, розповідь, лекція);

3) додаткові методи (заохочення і покарання).

Класифікація методів виховання (70-ті роки), за Ю.К. Бабанським (системне засвоєння знань):

1)методи виховання, що використовуються в системі навчання (доповідь, лекція, розповідь, семінари, бесіда, дискусія, диспут);

2)методи виховання, що використовуються в процесі суспільно-практичної діяльності (виробнича праця, самообслуговування, політична, культурно-етична, спортивна, ігрова діяльність).

Класифікація методів (80-ті роки) (поєднання формування свідомості, поведінки і діяльності):

1) методи прогнозування виховних цілей, завдань і шляхів їх досягнення;

2) методи інформаційно-пропагандистського характеру;

3) орієнтаційно-діяльнісні методи;

4) методи спілкування;

5) методи оцінки.

За В.А.Сластьоніним (90-ті роки) класифікація методів:

1) методи формування свідомості особистості (бесіда, лекція недискусійного характеру, переконання, навіювання, приклад, метод переконання, слово педагога);

2) методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки (привчання, тренування, педагогічна вимога, громадянська думка, створення виховуючих ситуацій, метод прогнозування), від слова до конкретної дії/справи (різнопланова діяльність школярів → закріплення знань, формування вмінь, навичок, звичайних норм поведінки);

3) метод стимулювання діяльності і поведінки (допоміжна група), враховує емоційний аспект засобів стимулювання:

a) засоби емоційного стимулювання, що застосовуються в процесі формування свідомості особистості:

ü влучний добір питань;

ü аналіз проблемних питань;

ü аналіз моральних проблемних ситуацій;

ü створення уявних ситуацій, ситуацій вибору, які близькі до життєвого досвіду школярів;

ü аналіз міркувань ровесників;

ü аналіз протилежних висловлювань;

ü розбір етичного змісту прислів’їв, казок, афоризмів, девізів, − ігрових ситуацій проблемно-пошукового характеру;

ü гра;

б) засоби стимулювання різнопланової діяльності школярів і досвіду позитивної суспільної поведінки (гра, змагання, романтика, заохочення, покарання);

4) методи самовиховання (самопізнання, самоставлення, саморегуляції).

Методика педагогічного впливу є системою засобів, які використовуються з метою організації різнопланової діяльності дітей, що забезпечує її різноплановий розвиток.

Класифікація за В.О. Липою:

1) метод вправ (вправи в діяльності, режим, доручення);

2) метод переконання (пояснення, розповідь, бесіда, позакласне читання, переконання прикладом);

3) метод стимулювання (вимога вихователя, встановлення перспективи (заохочення), змагання, зацікавлення, покарання);

4) метод самовиховання (критика і самокритика, вправи, приклади для повторення).

Основні групи методів виховання

Методи виховання − це засоби педагогічного впливу на учнів, спрямовані на досягнення потрібного рівня їх вихованості.

У допоміжній школі використовують ті самі методи виховання, що і в загальноосвітній школі. При цьому ми враховуємо особливості дітей з розладами мовлення. Існують різні класифікації методів виховання, проте нас цікавить така класифікація:

1. Вправи.

2. Переконання.

3. Стимулювання.

4. Приклад (самовиховання).

Вправи.

До вправ відноситься група методів, спрямованих на формування в учнів навичок і звичок моральної поведінки шляхом багаторазового повторення вчинків, дій і регулювання поведінки.

У молодших класах спеціальної школи у дітей спостерігається низький рівень розвитку вмінь самостійно організовувати свою поведінку, тому вправа займає провідне місце в системі виховних методів.

Діти не вміють виконувати свої дії за інструкцією, тому вправи включають в спеціально організовану практичну діяльність (повчальну, ігрову, трудову, суспільно корисну і пізнавальну, яка стимулює їх діяти за словесною інструкцією).

Форми вправ:

1) безпосереднє поточне виправлення побачених відхилень від правил поведінки;

2) доручення і завдання;

3) включення дітей в колективні форми життя і трудовий процес.

Розумово відсталі діти не завжди можуть постійно слідкувати за собою, гальмувати свої бажання, не завжди вибирають необхідну форму поведінки тощо. Для цього їм потрібна постійна допомога вчителя.

Методика вправ базується на принципі постійного ускладнення завдань.

Переконання.

Ушинський підкреслював, що переконання − головна умова вихователя. За допомогою переконання ми впливаємо на свідомість учня, а через неї - на його поведінку, характер, почуття, волю.

Головний засіб впливу на дитину є слово. У дітей з розладами мовлення слабко розвинута функція внутрішнього мовлення, вони базують свою поведінку на наслідуванні під впливом зовнішнього мовлення.

Переконання включає два ступеня:

1) Пояснення(пояснення).

2) Навіювання (внушіння).

Пояснення в допоміжній школі спрямоване на формування в учнів знання того, яка поведінка від них потребується, як і чому вони повинні поводити себе так, а не інакше. Для цього проводять пояснювальну роботу, читають оповідання тощо.

Г.М. Дульнєв підкреслив, що самим шкідливим чинником в процесі постановки виховної роботи в школі є різнобій у вимогах вчителів до учнів.

Навіювання – віл лат. «сугестія», що означає вимагаю, виховую. Навіювання – це емоційна переробка педагогічних ідей, задумів в особистісний план учня, особистісне «прийняття» учнем не стільки того, що сказано, або зроблено, а як сказано чи зроблено (погляд, емоція, жест, схвальні не схвальні рухи, міміка вчителя). Включення емоції – це психічна якість і внутрішній механізм навіювання.

Навіювання – це:

1) особлива піддатливість особистості впливу інших людей і обставин.

2) сприйняття словесного впливу, швидке підкорювання вказівкам.

Навіювання забезпечується шляхом таких словесних впливів, як:

а) зауваження – це коротка форма відображення незадоволеності вчинком і вказівка на необхідність його виправлення.

б) порада (совет) – це те саме, але вона дає можливість учню самостійно обрати форму поведінки, що рекомендується вихователем.

в) прохання (просьба) – тут дитина має свободу вибору.

г) етична бесіда (індивідуальна і групова).

Стимулювання.

а) заохочення – це такий вплив на учнів, котрий дає позитивну оцінку її вчинків, що спонукає до діяльності, морального самовдосконалення;

б) покарання – це навички заохочення є негативною характеристикою вчинків.

Заохочення застосовується у вигляді похвали; нагороди; схвалення.

Покарання застосовується у вигляді догани, докору; осуду; попередження; обговорення вчинків під час класної виховної години; зниження оцінки за поведінку.

Приклад- спосіб для наслідування, який включає наступні етапи:

1) сприйняття конкретної дії (виникнення бажання писати так само);

2) ланка між прикладом для наслідування і наслідувальними діями;

3) синтез наслідування і самостійних дій (виховна функція).

Орієнтування на приклад інших – одна із цінних і необхідних якостей людської особистості. Людина дивиться спочатку, як в дзеркало, на дії іншої людини. Наслідувальна діяльність для дітей з розладами мовлення є своєрідною формою компенсації недоступності багатьох понять і несформованості вмінь самостійно і розумно будувати свою поведінку. Наслідування становить своєрідну наочність для відсталих дітей.

У допоміжній школі практикують:

1) Поєднання рекомендацій брати приклад з тих чи інших вчинків з глибоким поясненням їх суспільної цінності і прихильності.

2) Постійна фіксація уваги учнів на поведінці інших школярів, їх сестер і братів, батьків, близьких, які є прикладом для наслідування.

3) Широке використання прикладів героїчних вчинків дітей і дорослих, героїв літературних творів і кіно, життя яких є справжнім прикладом для наслідування.

5) Результативність – завершений етап системи виховання (це рівень досягнення мети виховання, прогнозування цілей, завдань, ефект якого визначається на основі вивченого результату). Ефективність реалізації будь-якої системи виховання, забезпечують технологічні підходи (технологія – конструювання процесу виховання). Це проект способу організації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі, моделювання процесу та результату, способів його досягнень, який включає діагностику ціле утворення і об’єктивний контроль за результатами.