Виховна функція сім'ї

В усі часи і серед різних народів родинне виховання бу­ло і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який най­тісніше об'єднує людей, неперевершеним чинником само­виявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), ді­дусь, бабуся, онук та ін.

Сім'я — мала соціально-психологічна група, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаєм­ною моральною відповідальністю.

Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумов­лює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань. Як і кожне соці­альне явище, вона також розвивається.

Сім'я виконує різноманітні зовнішні і внутрішні функ­ції. З огляду на особливості соціального буття сім'ї, виок­ремлюють такі провідні її функції:

— виховна функція. Полягає вона у задоволенні інди­відуальних потреб у батьківстві та материнстві, самореалізації особистості в дітях. Стосовно суспільства виховна функція сім'ї забезпечує соціалізацію підростаючого поко­ління;

— господарсько-побутова функція. Спрямована вона на задоволення матеріальних потреб членів сім'ї, забезпе­чення умов для збереження і зміцнення їхнього здоров'я, організацію відпочинку;

— емоційна функція. Реалізація її задовольняє потре­бу людини у визнанні, любові, турботі, психологічному за­хисті;

— функція духовного спілкування. Забезпечує взаєм­не розуміння і духовне збагачення особистості;

— функція формування досвіду соціального життя. У сім'ї особистість здобуває первинні знання і навички взає­модії з людьми, поведінки в суспільстві, набуває досвіду соціального контролю за виконанням його норм і правил;

— сексуально-еротична функція. Забезпечує продов­ження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті.

Порушення функцій сім'ї може бути пов'язане з полі­тичними, соціально-економічними умовами її життя, особистісними якостями її членів, особливостями їхніх взаємин. Неблагополуччя у сім'ї породжує проблеми у розвитку дітей.

У сучасній сім'ї особлива роль належить функціям ду­ховного спілкування, емоційної підтримки, виховній фун­кції, оскільки суспільство, навчально-виховні заклади не можуть забезпечити таких унікальних умов для емоційно-духовного життя особистості, якими володіє сім'я. Саме завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки пе­ред іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, ут­верджує в собі все людське. Для цього вона повинна вирос­тати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Адже уроки доброти, любові, здатність до співпереживання неможливо почерпнути з книжок. Ці якості виробляються в дитині передусім під час

її взаємодії з найближчими їй людьми. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі сво­їми батьками.

Особливості виховної функції сім'ї полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізуєть­ся у таких трьох головних аспектах:

1. Становлення, розвиток, виховання дитини як осо­бистості, сприяння розвитку її здібностей. Сім'я репрезен­тує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціаль­ного досвіду, охороняє її права.

2. Здійснення виховного впливу сім'ї на кожного індиві­да впродовж усього його життя. Кожна сім'я має свою сис­тему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаці­ях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує. Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім'ї, а дорослішаючи, вона починає ус­відомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім'ї, порівнювати їх з ідеальною, на її погляд, системою.

3. Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів. Дитина є невичерпним дже­релом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорос­лих. Ледь з'явившись на світ, вона значно розширює його го­ризонти для своїх батьків, вносить у їхнє життя багато ново­го. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок дорослих, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред'являють. Очевидно, на цьому ґрунтуються твердження, що не сім'я соціалізує дитину, а дитина соціалізує дорослих.

У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ май­же цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо.