Отже, деонтологічна правосвідомість юриста — це результат його правосвідо­мості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов'язку.

Деонтологічна правосвідомість юриста Грунтуєтьсяна його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.

Що стосується правової інформаційної культури, то до­цільно звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпо­середньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. Письмово він не зафік­сований, а через правове почуття у юриста формується влас­на деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і дух права.

Відповідно обітниця є виявом громадського, суспільного, національного та інших обов'язків юриста. Тому деонтоло­гічна правосвідомість формується на основі цих обов'язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься з вимогами суспільства, інтересами нації. А це призведе до невиконан­ня внутрішнього імперативу службового обов'язку юрис­том, що не відповідає вимогам деонтологічної правосвідо­мості.

Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у процесі практичної дія­льності виникає практична правосвідомість. Поєднання те­оретичної та практичної правосвідомості дають змогу досяг­ти вершин юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано рап­тову, очікувано раптову і постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає спо­дівання на такий вияв, і юрист заздалегідь готується до та­кої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відобра­жає ситуацію, при якій юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має енцикло­педичний характер.

Вияв деонтологічної правосвідомості - це своєрідний «вибух» діяльності юриста, дія мозку з використанням ве­ликої енергії. Така діяльність не може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву деон­тологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість. Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність фахово розв'язувати правові проб­леми на користь громадян, з метою встановлення правової істини.

У професійній діяльності деонтологічна свідомість по-різ­ному впливає на виконання службового обов'язку. Наприк­лад, вияв милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо. Такі ім­пульси допомагають або шкодять юридичній діяльності.

Відомо, що деонтологічна правосвідомість виявляється в усіх видах юридичної діяльності. Наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної справи, у момент оголошення звинувачувального вироку, з'ясування змісту закону, який вклав у нього законодавець тощо. За написаним текстом документа можна встановити також рівень загальної й део­нтологічної правосвідомості юриста.

Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує за­гальну правосвідомість, актуалізує її.

Науковці здебільшого пов'язують правосвідомістьізправовою культурою, зокрема вказуючи, що правова куль­тура особи - це перш за все певний рівень (стан), сукуп­ність характеристик її правосвідомості. Цей стан правосві­домості характеризується такими властивостями, як знання права, повага до нього, позитивна настанова щодо повсяк­денної правомірної поведінки. Крім того, правова культура включає в себе саму поведінку - безумовно правомірну (відповідно до вимог юридичних норм).

Аналізуючи поняття «правосвідомість», треба врахову­вати мораль як основу права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування правосвідомості юриста. Цей , вплив самостійний, незалежний від права.

Отже, право і мораль - важливі елементи людської куль­тури. Вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взає­модія зумовлена об'єктивно, оскільки походження і реаль­не буття права та моралі визначаються суспільними відно­синами, їх складністю та суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними катего­ріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й честі, добра й людської гідності.

Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Дія права забезпе­чується відповідними інститутами, покликаними реалізува­ти його норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це стосується і ліквідації відповідних інститутів. Адже дія права забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше прийняті закони ліквідовані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми керує як почуття страху (сталінські закони), так і глибока повага до права (австрійські закони в Західній Україні). Все залежить від того, схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси більшості чи меншості. У будь-якому випад­ку раніше прийняті закони впливають на національний дух права.

Мораль і моральна основа права безпосередньо познача­ється на правосвідомості юриста.

Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи: повновладдя народу; розподіл влади на законо­давчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки - людини перед держа­вою; верховенство права Конституції над усіма законами і підзаконними нормативними актами; законність, демокра­тизм, справедливість, гуманізм, «дозволеність лише того, що визначене законом» (для юриста і держави). Правосві­домість юриста повинна відповідати цим принципам.

^Втілення їх у юридичну практику вимагає врахування також відповідних професійно-етичних принципів: вірнос­ті народові й 'закону, самодисципліни, об'єктивності, спра­ведливості, ввічливості, терпимості, поваги, товарисько­сті, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції, милосердя та ненасильства. Поєднання принципів права і принципів професійної діяльності сприяє тому, що право­ свідомість і моральність юриста наближаються до вимог суспільства. Системне розуміння права засвідчує, що пра­восвідомість юриста ґрунтується на глибоких правових знаннях.

Так, принцип цілеспрямованості вказує, що правосвідо­мість має певну мету, на яку спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, котрий у будь-який час може проаналізувати конкретну справу з позиції права.

Юрист повинен керуватися і такими принципами, як ем­піричність, інтуїтивність, ймовірність, евристичність, но­визна. Його діяльність пов'язана, зокрема, з певними науково-практичними відкриттями, аналізом одержаних раніше ре­зультатів. При цьому виявляються впевненість і воля юриста, які ведуть до успіху.

Важливу функцію виконує такий принцип правосвідо­мості, як самодисципліна. Вона забезпечує контроль його дій та вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, конс­титуції, дає змогу всебічно оцінити власну діяльність у контексті цих вимог.

Щоб глибше зрозуміти сутність правової свідомості юри­ста, треба розглянути функції, які вона виконує у процесі застосування правових норм. Функції правосвідомості конк­ретизують її суть, завдання й призначення. Поняття «функції правосвідомості правника» можна визначити через його со-' ціально-правову діяльність. Функція правосвідомості вира­жає взаємозв'язок і взаємовплив правових явищ та особисто­сті. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція здійс­нюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо встановити особливості і напрями діяльності. Функ­цію можна визначити як основний напрям психічної, інтелек­туальної діяльності, впливу взаємозв'язків правосвідомості та особистості з навколишнім правовим середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності [81, с. 84].

У наукових юридичних джерелах висвітлюються різні функції правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяльнісним підходом розрізняють функції відображення, пізнання, правового мислення, оцінкові, орієнтовні, регу­люючі, праксеологічні, прогнозуючі, моделюючі, конструк­тивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотива­ційні, комунікативні, трансформаційні; за структурою пра­восвідомості особи - емоційні, інтелектуальні, вольові та інші функції [81, с. 84].

Функціями правосвідомості юриста є:

• формування індивідуальної правовоїконцепції юриста;

• формування почуття правової справедливості;

• забезпечення свободи прийняття рішень;

•реалізація внутрішнього імперативу службового обо­в'язку юриста;

• формування професійно-юридичної думки;

" застереження від правового нігілізму;

" активізація інтелектуальної діяльності;

" виявлення особистих професійно-моральних якостей правника.

Ці функції правосвідомості цілком відповідають функці­ям деонтологічної правосвідомості юриста. Наголосимо на можливості існування інших функцій та принципів, особли­во тоді, коли йдеться про забезпечення верховенства права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію тео­ретичних знань, динамічність юридичної діяльності, форму­вання мотивів поведінки, комунікативність тощо.

Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідомість прямо^впливає на розвиток і формування професійної куль­тури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм по­зитивного права (солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватися за­кону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.