Потрібно розрізняти інформаційну безпеку громадян та інформаційну безпеку юрис­тів.

Інформаційна безпека громадян полягає у тому, що дер­жава має подбати про забезпечення нормальної життєдія­ льності членів суспільства. Це стосується запобігання й за­хисту від усіляких домислів, наклепів, ворожої політики щодо суверенітету України, поширення дезінформації та фальши­вих відомостей про історію українського народу тощо. Особ­ливо негативний вплив мають зарубіжні кінофільми, відеоза-писи про аморальний спосіб життя, що негативно впливає на молодь, відволікає її від участі в державотворчому процесі. З позицій національної безпеки громадян завдання юристів по­лягає в тому, щоб застерегти населення від злочинних пося­гань, ознайомити з методами та формами самозахисту.

Стосовно інформаїіійної безпеки юристів, то вона поля­гає в попередженні будь-якої форми фізичної, матеріальної чи моральної шкоди щодо працівників правоохоронних ор­ганів. У цьому приховано зміст соціальної захищеності юристів, яка нині належним чином не налагоджена. Юрис­ти постійно працюють зі злочинцями, застосовують суворі заходи покарання, що спричинює незадоволення проти­лежної сторони. Але у побуті, особистому житті юристи і члени їхніх сімей на кожному кроці змушені вступати з ними у різні суспільні стосунки. 1 що характерно, злочинці можуть легко отримати будь-яку інформацію про життя юриста, яку й використовують проти нього і членів його сім'ї. Така нецивілізована інформаційна безпечність часто закінчується трагічно.

Таким чином, йдеться про права та свободи людини та їхній надійний захист з боку правоохоронних органів.

Доцільно зробити деякі уточнення щодо співвідношення понять «права людини» і «свободи людини». Проблема ця й досі є об'єктом дослідження багатьох вчених, її наврядчиможна вважати до кінця вирішеною.

Права особи пов'язані насамперед з їх конкретною реалі­зацією тими чи іншими особами або державними органами. Йдеться, безумовно, про активні цілеспрямовані дії. Бездія­льність, навпаки, розцінюється як ненадання можливості реалізувати свої права, а це вимагає самозахисту і захисту з боку юриста.

Інша справа, коли йдеться про поняття «свобода люди­ни». Гадаємо, що вона передбачає, так би мовити, протилеж­не - невтручання інших у їх самореалізацію. У цьому випад­ку заборонена сама дія, адже треба дати людині змогу здійс­нити свої законні вольові зусилля, які також підпадають під самозахист. Власне, кожна відповідна ситуація може свід­чити про порушення або прав, або свобод, або одночасно обох (залежновід втручання чи невтручання сторонніх осіб чи держави).

Вираженню самозахисту прав і свобод людини має слу­гувати такий соціальний механізм, який давав би певну га­рантію їх реалізації зі сторони держави. Такою гарантією є внутрішні закони держави й діяльність юридичних органів. Ці функції покладені, передусім, на юриста як на держав­ного службовця з властивими йому високою моральністю (фактичною і практичною), глибоким усвідомленням свого професійного обов'язку.

Права, якими володіє людина, мають здебільшого альтер­нативний характер. У своїх діях людина може схилятися до добра чи зла, а шлях до досягнення мети може супрово­джуватися тими чи іншими перешкодами, які у підсумку негативно впливатимуть на життя, здоров'я тощо. У такому випадку перед людиною постає дилема: чи долати пере­шкоди, чи пустити все на самоплив? Якщо обрано вольо­вий шлях учинення добра, то цьому крім моральних норм сприяє ще й позитивне право держави. Так, Конституція України гарантує кожному право захищати своє життя і здо­ров'я від протиправних посягань (ст. 27), вимагати поваги до своєї гідності (ст. 28). Зауважимо, що це стосується і тієї людини, яка живе за законами зла. Треба звернути увагу на духовно-моральне право цієї людини вимагати непорушення її прав, недопущення впливу зла на зло.

Відповідний самозахист має відображати духовно-моральні аспекти життя. Згідно з християнською мораллю, не тільки на добро, а й на зло потрібно відповідати добром.

Відомо, що чинним законодавством не заборонений фі­зичний спосіб самозахисту чи звертання у судово-правоохо­ронні органи. Тому треба сприяти вихованню такого внут­рішнього стану самозахисника, щоб вибір його вимушених дій був продиктований саме його добрими думками чи звер­ненням до державного правосуддя. Такий самозахист прав і свобод громадян не вимагає духовно-моральних санкцій.

Юридична діяльність у державі має бути спрямована на те, щоб довести громадянам, що найбільшим злом для по­терпілих від порушення їхніх прав і свобод є їхня ж легко­важність щодо власної безпеки, честі, гідності.

Організація самозахисту прав та свобод людиною пов'я­зана з умінням юристів виховувати психологічну готов­ність до надзвичайної ситуації, враховувати психологічні фактори поведінки людини.

Отже, самозахист прав і свобод — це вміння громадянина використовувати нор­ми природного і позитивного права, морально-юридичної практики щодо не­допущення правопорушень іншими особа­ми і повернення (відновлення) законних благ, необхідних для їх життєдіяльності.

Оволодіння нормами природного права громадянином повинно здійснюватися без втручання юриста (виняток ста­новить особиста консультація юриста). Це дає змогу само­стійно обрати (і визначити) власне ставлення до вчинення проти особи правопорушення. В іншому випадку матимемо порушення свобод громадянина. Що стосується використан­ня морально-юридичної практики, то без професійної допо­моги юриста громадянам обійтися важко.

У розпорядженні юриста є необхідна інформація про порушення прав і свобод громадян. Він знає шляхи розв'я­зання багатьох проблем, володіє певними формами та ме­тодами профілактики. Порушені права і свободи громадян завдяки професійним діям юриста можуть бути відновлені, оскільки одна з форм самозахисту полягає у звертанні до юридичних установ.

Зазначимо, що самозахист прав і свобод є по суті інтелек­туальною боротьбою за існування людини, що вимагає ду­ховних, моральних та правових знань. Своєрідним гаран­том боротьби за життя особи є професійна юридична діяль­ність, яка ґрунтується на гуманістичних принципах.

Незаперечним є той факт, що особи, які посягають на права і свободи інших людей, вчинюють правопорушення. Тому важливо встановити суспільні та біологічні джерела такої агресивної поведінки людей, визначити філософську та соціологічну концепцію природи покарання за злочин.

Філософія покарання - це одна із важливих проблем люд­ства. Адже карає людину теж людина, виявляючи суб'єкти­візм, дію свідомості та почуття. Тому про справедливість в абсолютному розумінні не може вестися мова. А відносна справедливість межує з порушенням норм позитивного або духовного й морального права. Все це стосується безпеки життєдіяльності та вимагає певної пропедевтики.

Якщо розглядати у цьому контексті життєдіяльність ук­раїнського суспільства загалом, то зрозуміло, українська державність не до вподоби багатьом, хто звик, що Україна перебуває у складі іншої держави. Але існує й інша причина такої недоброзичливості — потенційні можливості України. Фактично українців «поважають від душі» за миролюбну хліборобську вдачу, за наявні природні багатства, за працьо­витість і терплячість. Відомо, що при успішному розвиткові Україна з такими людськими і природними ресурсами стане могутньою державою не тільки в Європі. Тому не дуже пра­гне якась держава активного суспільного розвитку України. Звідси й випливають усі можливі види безпеки, що загалом становлять національну безпеку України.

З цього приводу на запитання, як жити, щоб вижити, М. Амосов дає таку відповідь: бути розумними, використо­вувати знання про Всесвіту, жити за наукою, тоді не загине біосфера [41, с. б]. Тобто філософське розуміння світу дає великі гарантії безпеки. Людина повинна повсякчас замис­люватися про своє призначення на Землі. Тим більше тоді, коли йдеться про юриста, про реалізацію ним норм позитив­ного права. Тут вислів М. Амосова «жити за наукою» набу­ває вагомого змісту, оскільки одне позитивне право ще не є правом у цілому. Це думки лише юридичних позитивістів, які ніби зосереджені на одних законах. Адже ще є моральне і природне право, які в регулюванні суспільних відносин у більшості випадків виявляються ефективнішими.

Соціологія права для безпеки життєдіяльності «пропо­нує» активніше використовувати здобутки культури. Лю­дина за своєю природою працьовита, творча. Вона постійно вдається до інтелектуальних дій. Хоча такі дії повинні бути під контролем свідомості, все ж потрібно здобутки кожної людини використовувати у житті. Таким чином використо­вуватимуться набутки культури у життєдіяльності людини.

Рано чи пізно кожен неминуче дійде висновку, що без культури неможливо вилікувати недуги країни. Справа в тому, що здебільшого тоді, коли суспільство незадовільно розвивається, звинувачують слабку економіку, право, дер­жаву, політику тощо. А наука доводить - причина в духов­ності, в культурі. Тому філософсько-соціологічне обґрунту­вання безпеки правової життєдіяльності людини полягає передусім у духовності, розумінні законів Всесвіту, житті за законами природи та умілому використанні інтелекту­альних здібностей самої ж людини.

Звичайно, духовне право допускає елементи суб'єкти­візму, зокрема, юристами, але за умови усвідомлення цього ними самими, прощення і готовності до прощення. Це ж стосується і тих людей, які вчинюють злочин. Тут повинно діяти право покарання, ефективність права має зумовлюва­тися характером покарання.

При правильному розумінні цих понять не виникає су­перечності у релігійному і правовому розумінні природи і призначення покарання.

Філософський підхід до природи покарання злочинця Грунтується на свободі волевиявлення людини, на багато­варіантному виборі можливостей зрозуміти провину. Осно­вою філософії покарання є: для правопорушників - усвідо­млення неправильних дій і щире каяття; для юристів - пра­вильні думки (без жорстокості й агресії), щире бажання допомогти правопорушникові стати на істинний шлях.

Отже, філософія покарання виходить із духовних концеп­цій екзистенціального зв'язку покарання, прощення, каяття тощо. Проте, як зазначає 1. Бентам, покарання необхідне як умова існування правової системи, однак не треба забувати про суб'єктивний чинник у виборі виду покарання. Загалом у філософії покарання вбачається певний гарант безпеки життєдіяльності людини, оскільки вона (філософія) відіграє роль стримуючого фактора, націлює на поміркованість.

Основні принципи організації юристом самозахисту громадян від посягання на їхні права і свободи — це законність дій юриста і громадянина, самостійність дій громадянина, професійна обов'язковість юриста, юридична активність, системати­чність, щирість у порадах, духовна (на­віть не тільки моральна чи правова) від­повідальність та ін.

У процесі організації самозахисту людиною своїх прав і свобод юрист здійснює певні функції, серед яких: теоретич­не ознайомлення громадян з поняттям «злочинність», на­дання рекомендацій щодо захисту від окремих видів злочи­нів, роз'яснення чинного законодавства тощо.

Отже, організація юристом самозахисту населення від злочинних посягань відіграє важливу роль у формуванні його як творчого фахівця. Професійна культура юриста тоді має найвищу цінність, коли вона стає у пригоді громадя­нам, коли кваліфіковані поради допомагають забезпечити права та свободи співвітчизників.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І

АСПЕКТИ ДУХОВНО-НАЦІОНАЛЬНОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА