Дієздатність громадян

Дієздатність громадянина. Щоб правоздатний громадянин міг своїми власними діями використати, реалізувати свої права та обов'язки, він повинен розуміти значення своїх дій. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненням певного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадянина. Ця властивість називається дієздатністю. Це є здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. 11 ЦК України). Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоров'я), за невиконання договірних та інших обов'язків. У визначенні дієздатності громадянина, наведеного в ч.І ст. 11 ЦК України, не йдеться про здатність громадянина самостійно здійснювати належні йому права та обов'язки. Однак, це положення випливає з закону. Якщо громадянин може самостійно набувати право, то за ним необхідно визнати і здатність здійснювати його.

Виходячи з усього сказаного, змістом дієздатності треба визнати здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов'язки (правонабувальна здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки (правоздійснювальна або правови-конавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (праворозпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність). Можна сказати, що дієздатність є надана громадянину можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Категорії праводієздатності, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Якщо одна з них окреслює коло того, що можна мати, то інша — перш за все що може створити для себе своїми діями суб'єкт права.

Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний зі змістом їхньої правоздатності. Якщо зміст правоздатності становлять права та обов'язки, які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризується здатністю особи набувати цих прав та обов'язків і здійснювати їх власними діями. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність — це можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Дієздатність, як і правоздатність — юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність і неможливість обмеження за волею громадянина.

Що стосується примусового обмеження дієздатності, то згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Прикладом може слугувати норма ст. 15 ЦК України, що передбачає обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.

Різновиди дієздатності. На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов'язки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, стану психічного здоров'я.

Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) мінімальна;

4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність — це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі.

Така дієздатність виникає з віком, причому межу цього віку визначає закон. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільна дієздатність виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. Законодавство знає один виняток з цього правила: у випадках коли законом дозволяється одружуватися до досягнення 18-річного віку, громадянин, який не досяг 18-річного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження (ч. 2 ст. 11 ЦК України). Ця норма спрямована на забезпечення рівноправності подружжя і сприяє охороні батьківських прав та інших прав осіб, що вступають у шлюб до досягнення 18 років.

Часткова дієздатність неповнолітніх. Такою дієздатністю наділені неповнолітні у віці від 15 до 18 років. Часткова дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

Стаття 13 ЦК України регламентує обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 15 до 18 років. Враховуючи стан їх розумового і психічного розвитку та деякий життєвий досвід, законодавець надає їм можливість вчиняти певні дії, які породжують правові наслідки. Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:

— право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди. Закон, на жаль, не визначає ознак такої угоди. Практика ж застосування ст. 13 ЦК України виходить з того, що для дрібної побутової угоди характерною є незначна вартість набутих речей. Наприклад, ст. 33 проекту ЦК України у редакції від 25 серпня 1996 p. встановлює, що правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному та соціальному розвиткові;

— право розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією. Заробітна плата — це винагорода за працю, яка виплачується у процесі виконання трудової функції на підставі трудового договору. Заробіток — винагорода за результати праці, встановлюється, як правило, за згодою сторін у цивільно-правовому договорі. Винагорода за відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції не є заробітною платою і її розмір визначається залежно від економічного ефекту та інших обставин. Право розпоряджатися заробітною платою (заробітком) або стипендією підлягає обмежувальному тлумаченню. Підліток може лише один раз розпорядитися заробітком або стипендією. Речами, набутими внаслідок укладення угод за рахунок заробітку або стипендії, підліток має право розпорядитися (наприклад, укласти договір купівлі-продажу) тільки за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. У ЦК України передбачено, що органи опіки і піклування за наявності достатніх підстав (використанні грошей на шкоду собі та іншим особам, наприклад, придбання спиртних напоїв, наркотичних речовин тощо) можуть обмежити підлітків у праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією (ч. 2 ст. 13 ЦК України). Йдеться про обмеження зазначеного права на певний строк;

— самостійне здійснення всього комплексу авторських або винахідницьких прав, прав на відкриття, починаючи від оформлення винаходу, раціоналізаторської пропозиції, відкриття, укладення авторських договорів і закінчуючи одержанням авторської винагороди і розпорядженням нею;

— право самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. У цьому випадку не має значення, з якого джерела одержано кошти, що їх вкладає неповнолітня особа до кредитної установи. Розпорядження коштами, що внесені іншими особами на їхнє ім'я, здійснюється неповнолітнім за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників;

— обов'язок нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну ними іншим особам (ст. 447 ЦК України), тобто неповнолітні віком від 15 до 18 років є деліктоздатними. Поведінка дитини, яка досягла 15-річного віку, може бути визнана протиправною, а вона сама притягнута до цивільної відповідальності. У разі відсутності у неповнолітнього майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, на батьків (усиновлювачів) або піклувальників покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини;

— права з володіння, користування і розпорядження майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств (статті 17 і 18 Закону України "Про власність");

— право бути засновниками і членами громадських об'єднань — молодіжних організацій (ст. 12 Закону України "Про об'єднання громадян").

Мінімальна дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст.14 ЦК України наділені неповнолітні, які не досягли 15 років, вони мають дуже невеликий обсяг дієздатності.

Мінімальна дієздатність складається з таких елементів:

~ права вчиняти дрібні побутові угоди. Інші угоди укладають батьки (усиновителі) або опікуни від імені неповнолітніх. Останні є цілком неделіктоздатними, і, отже, не несуть цивільно-правової відповідальності за свої неправомірні дії. За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікуни, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини (ч. 1 ст. 446 ЦК України). Якщо неповнолітній, який не досяг 15 років, заподіє шкоду в той час, коли він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що ця шкода виникла не з їх вини (ч. 2 ст. 446 ЦК України);— права самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Неповнолітній (до 15 років), який сам вніс на своє ім'я вклад до банку, розпоряджається ним самостійно. Вкладами, внесеними на його ім'я, розпоряджаються до досягнення ним 15-річного віку батьки та інші законні представники.

Обмежена дієздатність. Обмеження дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом (ч. 1 ст. 12 ЦК України). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати. Таким чином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала особа.

Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має часткову дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність.

Стаття 15 ЦК України визначає умови обмеження дієздатності громадян:

1) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

2) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї.

Під зловживанням слід розуміти як систематичне пияцтво (вживання наркотиків), так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків). Щодо другої умови, то дослівно обмеження дієздатності можливе за наявності в алкоголіка чи наркомана сім'ї, тобто тоді, коли він своїми зловживаннями ставить у тяжке матеріальне становище водночас сім'ю і себе. По суті справи зазначена норма виключає обмеження дієздатності громадянина, якщо він ставить у тяжке матеріальне становище тільки себе.

За своєю метою, як наголошується у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" від 28 березня 1972 p. № 3 (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 p. №13, від 24 квітня 1981 p. № 4, від ЗО березня 1984 p. № 3, від 25 грудня 1992 p. № 13 та від 25 травня 1998 p. № 15), обмеження у дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття.

Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним може бути порушена лише за заявою: членів сім'ї громадянина, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки та піклування, психіатричного лікувального закладу (ст. 256 ЦПК України). При підготовці справи до судового розгляду від заявника необхідно витребувати такі дані: акти міліції, громадських організацій та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадянин ставить себе і свою сім'ю у тяжке матеріальне становище. Справа розглядається з обов'язковою участю представників органів опіки та піклування (ст. 259 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення слід зазначити лише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Як роз'яснює Пленум Верховного Суду України, до компетенції суду не належить вирішення інших питань, у тому числі щодо призначення піклувальника (п. б вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 p. №3).

Суд має надіслати копію рішення, яке набрало законної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. У разі потреби копія рішення відсилається за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.

Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може:

~ укладати угоди з розпорядження майном (купівлі-продажу, позики, дарування, комісії тощо);

— одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод. Обмеження дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства на це є пряма вказівка. Так, обмежено дієздатний має право самостійно укладати трудовий договір, брати шлюб тощо. Але особи, обмежені судом у дієздатності, не мають права усиновлювати дітей і не можуть бути призначені опікунами або піклувальниками над іншими особами. Батьки, обмежені у дієздатності, не можуть укладати угоди з розпорядження майном від імені своїх дітей чи давати згоду на укладення ними угод.

Обмеження дієздатності за ст. 15 ЦК України не викликає обмеження деліктоздатності, тобто обмежено дієздатний громадянин несе цивільну відповідальність за загальними правилами (статті 440 і 450 ЦК України).

Обмеження у дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями аби наркотичними засобами. Такі справи розглядаються у судовому порядку з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.

Визнання громадянина недієздатним. Цивільне законодавство України передбачає можливість визнання громадянина недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними (ст. 16 ЦК України). Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпоглухонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого наслідку.

Визнання громадянина недієздатним можливе в судовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоч і очевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише наявність судового рішення дає підставу вважати громадянина недієздатним. Повнолітній громадянин визнається недієздатним, якщо він не має повноцінної психіки, а тому не здатний розсудливо вести свої справи.

Справи про визнання громадянина недієздатним можуть бути порушені лише за заявою осіб, передбачених у ст. 256 ЦПК України. Оскільки визнання громадянина недієздатним у першу чергу має на меті захистити його інтереси, то уявляється, що немає підстав обмежено тлумачити коло членів сім'ї, уповноважених на звернення із заявою про визнання громадянина недієздатним, тобто заявником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, пов'язана з ним родинними або прирівняними до них відносинами, хоч і така, що проживає окремо від хворого.

Підготовка справи до судового розгляду здійснюється відповідно до ст. 143 ЦПК України. Пленум Верховного Суду України щодо цього питання вказує, що від заявника мають бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство громадянина. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписка з історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами (п. З вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3).

Суддя за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство громадянина призначає для визначення його психічного стану судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 258 ЦПК України). В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними.

За відсутності доказів повної нездатності громадянина розуміти значення своїх дій чи керувати ними суд зобов'язаний відмовити у визнанні громадянина недієздатним. Це він повинен зробити незалежно від того, що особа є душевнохворою або недоумкуватою. Якщо громадянин, здійснюючи ті чи інші юридичні дії (угоди), внаслідок тимчасового психічного розладу не розумів їх значення, суд визнає недійсними лише ці угоди (ст. 55 ЦК України), не визнаючи цю особу недієздатною. Застосування ст. 16 ЦК України можливе лише тоді, коли громадянин страждає не тимчасовим розладом психічної діяльності, а хворіє на душевну хворобу.

На практиці суди в цілому правильно вирішують справи цієї категорії. Так, Печорський районний суд м. Києва цілком правильно задовольнив заяву О. А. Дубинського про визнання його бабусі Л. М. Дубинської недієздатною за станом її здоров'я (суду були надані медична картка, витяг із історії хвороби, довідка ЛТЕК). Відповідно до акта судово-психіат-ричноЇ експертизи експертна комісія визнала, що Л. М. Дубинська виявляє ознаки церебрального атеросклерозу з недоумством і внаслідок цього діагнозу за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій та керувати ними. Таким чином, заява О. А. Дубинського згідно зі ст. 16 ЦК України підлягає задоволенню1.

За загальним правилом, громадянин вважається недієздатним з часу набрання сили рішенням суду про визнання його недієздатним. Разом з тим Пленум Верховного Суду України передбачив виняток з цього положення, згідно з яким у разі коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи та інші дані щодо психічного стану громадянина, може зазначити в рішенні, з якого часу громадянин є недієздатним (п. 9 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3).

Слід мати на увазі, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у розв'язанні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями 256—260 ЦПК України. Водночас зі спором про цивільне право питання про недієздатність громадянина суд може вирішувати лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

Суд має надіслати копію рішення про визнання громадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над ним опікуна. Крім того, виникають інші правові наслідки визнання громадянина недієздатним:

— від імені останнього укладає угоди опікун (ч. 2 ст. 16 ЦК України). Укладені раніше односторонні угоди (видача довіреності, заповіт), договори, пов'язані з особою громадянина, визнаного недієздатним (договір доручення), припиняють свою дію;

— за шкоду, заподіяну цим громадянином, відповідають його опікун або організація, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст. 448 ЦК України). Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, не мають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків.

Разом з тим після визнання громадянина в судовому порядку недієздатним він не виключається із числа суб'єктів права, тому що є правоздатним. Це пояснюється наявністю у нього певних матеріальних та інших потреб, які вимагають задоволення, а також взаємозв'язком інтересів душевнохворих і недоумкуватих з інтересами інших осіб та держави.

За певних умов таких, як одужання, значне поліпшення здоров'я, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду. Питання про поновлення у дієздатності розглядає суд в окремій справі за місцем проживання громадянина, який був визнаний недієздатним, за заявою установ, організацій та осіб, вказаних у ст. 256 ЦПК України, опікуна, а також з власної ініціативи суду (ч. З ст. 260 ЦПК України). Пленум Верховного Суду України з цього приводу роз'яснює, що в справах про поновлення дієздатності є обов'язковим проведення судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою суду. Громадянина може бути поновлено в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатрич-ної експертизи про значне поліпшення стану його здоров'я або видужання (п.7 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України). Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. На підставі рішення суду встановлена над громадянином опіка скасовується.