Підходи та принципи виховання громадянина

Підходи громадянського виховання:

1) науковий підхід (національність, об’єктивність, наукова картина світу);

2) конкретно-історичний підхід (враховує історичні умови членів суспільства, що формує завдання громадянського виховання);

3) діяльністний підхід (особистість громадянина формується в діяльності, в якій практично перевіряються громадянські цінності);

4) особистісно-орієнтовний підхід (особистість → народ (культура, історія, освіта) → держава);

5) гуманізація (доброта, щирість) та демократизація виховного процесу (рівноправність, хоч і різновідповідальність громадян);

6) самоактивність і саморегуляція (критичність, самокритичність, прийняття власних рішень, виробка громадянської позиції);

7) системність (формування громадянства у певній системі);

8) комплексність й міждисциплінарна інтегрованість (громадянське виховання проходить в навчальному і виховному процесі, в школі, сім'ї, дошкільних закладах тощо);

9) наступності та безперервності (від народження (в дошкільному віці протягом усього життя виховання громадянськості);

10) культуровідповідності (єдність громадянського виховання з історією і культурою народу, мовою, народними звичаями і традиціями);

11) інтеркультурності (інтегрованість української національної культури в контекст загальнодержавних, європейських і світових цінностей, у загальнолюдську культуру).

Мета громадянського виховання − сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними їй особистими якостями, рисами характеру, світоглядом, способом мислення, почуттями, вчинками, поведінкою, розвитком заради демократичного громадянського суспільства в Україні.

Завдання громадянського виховання:

1) визнання й забезпечення прав людини;

2) усвідомлення взаємозв’язку між правами, свободою та відповідальністю;

3) формування національної свідомості;

4) утвердження гуманістичної моралі, формування поваги до цінностей (свобода, рівність, справедливість)

5) формування соціальної активності і професійної компетентності;

6) формування політичної і правової культури;

7) розвиток критичного мислення;

8) визначення себе у суспільному житті;

9) формування толерантного ставлення до інших культур і традицій;виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильства тощо.

Зміст громадянського виховання:

1) розвиток патріотизму, національної самосвідомості громадян;

2) формування культурних міжетнічних відносин (врахування інтересів етносів, народів у політичному, економічному і духовному житті);

3) розвиток планетарної свідомості (ми єдині на землі, разом усі народи світу, мирне співіснування тощо);

4) розвиток правосвідомості (усвідомлення прав, свобод, обов’язків, ставлення до закону, до державної влади тощо);

5) розвиток політичної культури (політична компетентність, знання про типи держав, політичних організацій та інститути, принципи, процедури й регламенти суспільної взаємодії, виборчу систему);

6) формування дбайливого ставлення до природи;

7) основою складових громадянського виховання є:

− моральність особистості (формування моралі як доброти, чесності, уваги, чуйності, милосердя тощо);

− формування культури поведінки особистості (соціально-значущі якості);

− розвиток мотивації до праці (усвідомлення життєвої потреби трудитись тощо).

Форми громадянського виховання − це навчальні дисципліни та їх змістові аспекти: предмети соціально-гуманітарного циклу (історія, географія, природознавство, суспільнознавство, література); предмети художньо-естетичного циклу.

Форми і методи громадянського виховання: ситуаційно-рольові ігри; соціодрама; метод відкритої трибуни; соціально-психологічні тренінги; інтелектуальні аукціони; "мозкові атаки"; аналіз моральної ситуації; ігри-драматизації; бесіди, дискусії, лекції, семінари; форми роботи з книжкою тощо.

Інститути, що забезпечують громадянське виховання:виховання громадянина України покладається на дошкільні навчальні заклади, школи, ПТУ, ВНЗ, позашкільні заклади освіти, клуби, центри, бібліотеки тощо. Також можливий вплив релігійних об’єднань, благодійних та філантропічних організацій.

Основні шляхи реалізації концепції:

1) введення проблеми громадянського виховання до досліджуваних програм та планів навчання і наукових закладів; проведення науково-практичних конференцій, семінарів, практично-методичних порад;

2) підвищення професійної кваліфікації педагогів і вихователів;

3) створення на базі кращих освітянських закладів експертних центрів для опрацювання виховних інновацій;

4) коригування та узгодження змісту освіти навчальних планів, програм;

5) науково-методичне забезпечення підготовки педагогів і вихованців;

6) розробки типових програм, методичних посібників, підручників, методичних питальників;

7) розробка і запровадження нових методик навчання і виховання;

8) організація і забезпечення психолого-педагогічного всеобучу батьків;

9) використання засобів масової інформації;

10) встановлення контактів з міжнародними організаціями.

Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка та її джерела: фольклор педагогічного змісту, етнографічні матеріали, народні ігри і іграшки, традиції, молодіжні свята, досвід сімейного виховання. З кожним етапом свого розвитку особистість збагачує свій життєвий досвід, який набуває поступово соціального характеру.

Компоненти, що синтезують соціальний досвід народу:

- історія поколінь;

- релігія;

- народна творчість;

- мистецтво;

- культурні досягнення;

- загальноприйняті норми поведінки тощо.

Народність – сила, яка рухає стрижневу основу виховання, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне.

Процес передачі досвіду одних поколінь іншим забезпечує народознавчий підхід до здійснення виховного процесу, що ґрунтується на всебічному і ґрунтовному вивченні всього культурно-історичного розвитку рідного та інших народів.

У процесі виховання формується характер людини, «… характер і є саме той ґрунт, в якому виростає народність» (К.Д. Ушинський). Народність як і наука, є спільною основою, що єднає усі цивілізовані народи. Але, будучи спільною, ця риса вносить в кожну систему виховання чітко виражену відмінність, яка зумовлюється національними особливостями характеру кожного народу: мовою, побутом, етносом, звичаями й обрядами, національним моральним етикетом, народним гумором тощо.

Саме вони зумовлюють специфічні особливості системи виховання кожного народу.

К.Д. Ушинський визначає два елементи характеру: природний, що коріниться в цілісному організмі – перша природа особистості і духовний, який виробляється в житті під впливом виховання – друга природа особистості (звички, що їх набувають протягом життя).

І перша і друга природа особистості уособлює національні якості, а разом вони становлять національний характер.

Стереотипні характеристики підкреслюють найбільш сильні і самобутні риси народів, як наприклад, «музикальні українці», «гарячі і темпераментні молдовани», «скромні і добрі якути», «кмітливі і горді черкеси».

Формування другої природи особистості розпочинається в сім’ї, на фоні рідної природи, коли дитина перебуває під впливом рідних, близьких для неї людей, і, звичайно, її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, перші елементи праці, звичаї, традиції тощо).

Починає здійснюватися процес передачі життєвого досвіду старших поколінь молодшим, у чому і полягає основна суть виховання.

Національне виховання- це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях та обрядах, багатовіковій виховній мудрості.

Засоби втілення в життя ідей народності:

1) Рідна мова (К.Д. Ушинський). Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне і вічно знову розпускається, цвіт усього духовного життя, яке починається далеко за межами історії. Під дією мови формується свідомість, характер, світогляд, самосвідомість дитини національна психологія.

2) Родовід (логічна послідовність основних етапів формування людини). Впливає на формування національної свідомості, повноцінності, громадянської зрілості.

3) Рідна історія (система виховання ґрунтується на фактах історії).

4) Краєзнавство (історичне, етнографічне, географічне, фольклорне, літературне). Привчається до героїки минулого.

5) Природа рідного краю (виховання через природне середовище, формує уміння бачити, відчувати, творити прекрасне…)

6) Народна міфологія (казки, легенди, притчі) – пізнання особливостей характеру, способу мислення, світогляду.

7) Фольклор. Думи, пісні, прислів’я, приказки, лічилки (Фольклор – «народний дух»В.О.Духнович).

8) Національне мистецтво (народне і професійне мистецтво).

9) Народний календар (система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв, обрядів, які народ відзначає протягом року в певній послідовності).

10) Національна символіка (виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільність, єдину суверенну державу (герб, прапор, гімн, берегиня, калина, верба).

11) Народні прикмети, вірування (результати спостережень пращурів над явищами природи тощо). Вчать оберігати і примножувати природу.

12) Релігія і виховні традиції (дають моральні якості: чесність, справедливість, милосердя).

13) Родинно-побутова культура (сімейна культура: любов до батьків, шанобливе ставлення, прихильність до батьків, дому……).

14) Національні традиції. Звичаї, обряди (трудові, моральні, естетичні, родинні, релігійні, загальнонаціональні).