А) Діяльність та функції прокуратури радянських часів.

Етика прокурорського працівника.

Сказати, що про етику прокурорської діяльності написано дуже небагато, означало б не сказати нічого. Усі автори, які беруться за висвітлення діяльності прокуратури (а це, в основному, нинішні чи в минулому, працівники прокуратури), обмежуються, як правило, ретельним перебазуванням законів про прокуратуру, а більшість із них тужать за прокуратурою радянських часів. І справді, є - за чим. Радянський "прокурорський монстр" мав лише одного хазяїна -КПРС - і більше ні перед ким у державі "капелюха не знімав".

Але найбільш запеклі баталії точаться навколо двох кардинальних функцій радянської прокуратури - права загального прокурорського нагляду та збереження за прокуратурою власних слідчих органів.

Екс-прокурор і в, а тим більше українських, зовсім не бентежить, що перед українською прокуратурою стоять дещо інші цілі та завдан­ня ніж ті, що визначали діяльність - радянської. При збереженні радянського status quo української прокуратури ми незворотньо повер­таємось у протилежний бік - від істинної демократії до тоталітарного режиму.

Всупереч прорадянськи налаштованим депутатам при прийнятті нині чинної Конституції України, за статтею 124, функції загального прокурорського нагляду і досудового слідства перестали бути преро­гативою прокуратури. Але між новоявленими демократами і прорадянськими консерваторами була досягнута компромісна лукава лазів­ка, яка звела нанівець суть конституційного положення ст. 124.

У п. 9 перехідних положень було записано, що "прокуратура продовжує виконувати згідно з діючими законами функцію нагляду за дотриманням і застосуванням законів і функцію попереднього слід­ства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів з контролю за дотриманням законів, і до сформування систе­ми досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування". Отже, слідчі органи залишаються в органах проку­ратури до вирішення цього питання в законодавчому порядку. Воісти­ну, немає нічого більш постійного, ніж усе тимчасове. Ті, хто насправ­ді щиро вважав, що таке вирішення питання про статус прокуратури буде на користь держави і суспільства, страшенно помилялися. Спра­ва у тому, що раніше у прокуратури був дуже сильний "хазяїн" - кому­ністична партія. Остання дозволяла прокуратурі використовувати свої неосяжні повноваження та необмежені можливості тільки в межах окреслених партією завдань.

Як правило, у прокуратурі відповідальні посади діставалися лише висуванцям партійних органів, і вони сумлінно проводили там лінію своєї партії. Залишати прокуратуру при старих повноваженнях без такого суворого ока і міцної руки було величезною помилкою чи добре зваженим кроком. Між тим, важко повірити, що ніхто не передбачав цілком природного і логічного розвитку подальших подій, а саме: що прокуратура, будучи позбавлена від прискіпливого і могутньо­го наглядача на кшталт КПРС, при своїх необмежених можливостях беззаперечно і абсолютно логічно вийде з підпорядкування держав­ної влади і почне працювати на себе. Що й трапилося в Україні після прийняття Конституції 1996 року.

б) Морально-етичні питання та сучасні проблеми діяльності прокуратури.

Сьогодні українська прокуратура перетворилася на самостійну, політично та кланово заангажовану, напівкомерційну силу, що грає за власними правилами. МВС та суди України називають її "похорон­ним бюро для кримінальних справ", що потрапляють до неї зі слідчих апаратів інших відомств. Будь-яка справа може бути зведена нанівець, коли в цьому зацікавлена прокуратура, яка сама контролює свій слід­чий апарат за умов збереження за нею права нагляду за усіма слідчи­ми апаратами будь-яких відомств.

Врешті-решт, сталося так, що саме етичні критерії - некоректність і недосказаність у питаннях про суть та властивості таких радикаль­них функцій прокуратури, як загальний нагляд І право на власні слідчі органи, не знайшли свого чіткого вирішення в Конституції України, залишивши його відкритим на невизначений термін.

До чого це призвело, наочно демонструє практика мовчазного затягування Генеральною прокуратурою України десятків архірезонансних справ. Розслідування убивства журналіста Георгія Гонгадзе незабаром "відзначить" десятирічний "ювілей". Справа знаменитих магнітофонних плівок майора Мельниченка успішно конкурує з попе­редньою. Розслідування загадкового самогубства міністра внутріш­ніх справ України Ю. Кравченка, як відголосок попередніх справ, відверто затягувалося і, а Генеральна прокуратура аж ніяк не праг­нула до об'єктивності. Такий же фінал очікує на справу про розслі­дування злочинів народного депутата Лозинського і багато інших. Усі ці справи розслідувалися слідчими органами Генеральної проку­ратури - і жодних результатів. Очікуваних суспільством результатів немає, винних -також.

Чому так відбувається? Нагляд за дотриманням законів слідчими органами прокуратури здійснює сама ж прокуратура. До того ж, Гене­ральний прокурор, за Конституцією України, виявився слугою двох могутніх владних відомств - з одного боку, Президента і його коман­ди, а з іншого - Верховної Ради. Кожен впливовий чиновник числен­ного президентського апарату і кожен з 450 українських нардепів має певні важелі, як конституційні, так і - не дуже, впливу на Генерально­го прокурора. За таких умов було б романтичною наївністю очікувати від останнього якоїсь об'єктивності.

Але добре відомо, що там, де багато няньок, дитя, як правило, залишається без догляду. Крутячись у штучно створеному конститу­ційному безладі, працівники прокуратури, як цього і слід було очіку­вати, розділили з власним народом усі його хвороби - правовий нігі­лізм, зневагу до присяги і піддатливість до корупції.

Не краще виглядають в етичному плані і справи з прокурорського нагляду за дотриманням законності органами, що здійснюють слід­чу й оперативну діяльність. На очах деградують слідчі й оперативні служби МВС. Тортури і незаконні способи витягування з невинних людей "зізнавальних" свідчень у скоєнні злочинів, фабрикація справ стали повсякденною і звичайною справою працівників міліції.

Засоби масової інформації систематично публікують журналіст­ські розслідування про безчинства працівників органів МВС. Спра­ви на кшталт запорізького маніяка Ткача, засудженого Дніпропетров­ським апеляційним судом, перестали бути вражаючою і ганебною рідкістю. Справа нардепа Лозинського, за якою притягнуто до відпо­відальності двох правоохоронців - прокурора району і начальни­ка районної міліції - за обвинуваченням в убивстві людини, яскраве тому свідчення.

Якою ж має бути прокуратура в Україні, щоб позбавитися ганеб­ної репутації служанки обраних і стати захисником скривджених та слугою справедливості? Цікавою в цьому сенсі буде позиція самої прокуратури, яка втілена у проекті закону "Про прокуратуру", автора­ми якого стали працівники Генеральної прокуратури, і, зокрема, Гене­ральний прокурор Олександр Медведько. Коментуючи цей проект у газеті "Урядовий кур'єр" № 71 за 14 квітня 2006 р., він висловив, з одного боку, серйозну стурбованість затягуванням законодавчого вирішення статусу прокуратури, як це зазначено у п. 9 перехідних положень Конституції України, а з - іншого, реальним відходом від задекларованого раніше курсу на співпрацю з європейським співтова­риством у питаннях судово-правової реформи.

Із прийняттям Закону від 8 грудня 2004 р. про внесення змін до Конституції України за прокуратурою закріплено функцію нагляду за дотриманням прав,, і свобод людини і громадянина, дотриманням законів з цих питань органами місцевого самоврядування, їх посадо­вими і службовими особами, що набув чинності 1 січня 2006 р. Цим Законом, на думку Генерального прокурора, Україна "... не вирішив­ши питання відповідності українського законодавства нормам міжна­родного права, ще більш ускладнила процес євро адаптації". Цей Закон був підписаний вищими представниками усіх гілок влади і Президен­том України, що свідчить про одностайність останніх в ігноруванні власних домовленостей України з Європою. Адже підпункт 11. vі. Висновку Асамблеї № 190 та пункт 9 Перехідних положень Консти­туції України 1996 року вимагають змінити роль та функції прокура­тури в сучасному суспільстві.

Основною новелою даного проекту і наведених тут коментарях Генерального прокурора проходить думка про віднесення цієї інсти­туції до гілки судової влади. Таку революційну новелу Генерально­го прокурора можна було б тільки вітати, за однієї лише умови, що прокуратура в системі судової влади не буде займати вирішальної позиції. Судова влада повинна залишатися - панівною інституці­єю усієї правоохоронної системні. І це фундаментальне положення мусить бути закріплене на рівні змін до Конституції.

Якщо погодитися з моделлю, запропонованою прокуратури Укра­їни і остання переходить під егіду судової влади, яка здійснюватиме контроль над слідчими органами прокуратури, можна було б погоди­тися на закріплення за прокуратурою функції порушення та розсліду­вання певних кримінальних справ власними силами, тобто зі збере­женням корпусу слідчих апаратів.

Всі ці питання пов'язані між собою і пронизані глибоко етични­ми аспектами з огляду на необхідність докорінного визначення ролі і місця прокуратури в Україні. Між тим, поєднання в системі судо­вої влади таких широко повноважних і могутніх інституцій викликає певну тривогу щодо можливості відродження всемогутнього монстра, перед яким виявляться безсилими усі інші гілки влади, не кажучи вже про звичайну людину.

Навіть зверхнє знайомство з прокуратурою Англії, однією з найстаріших моделей цього інституту в Європі, свідчить про відсут­ність якогось єдиного державного органу, який би володів монополі­єю на нагляд за дотриманням та застосуванням законів на всій тери­торії країни.

Адаптована до ряду правоохоронних систем Західної Євро­пи французька модель прокуратури, яка мала найбільший вплив на розвиток інституту в Бельгії, Голландії, Італії, Німеччини, діє як ієрархія судової структури. В той же час, прокурори при судах нерід­ко відіграють досить вагому роль, аж до контролю за судами і підбо­ром судових кадрів. Україні, де судова влада стала реальністю, слід замислитись, чи не настав час відмовитися від прокуратури як моно­поліста на нагляд за дотриманням законів і надати більшої компетен­ції особам, потерпілим від злочинів, особисто чи через адвокатів, як це практикується у Великій Британії.

Хіба можна миритися з ситуацією, коли постраждала від злочин­ця людина змушена вимолювати у працівника міліції чи прокурату­ри порушення справи. А останній, керуючись власними інтересами, може відмовити потерпілому, навіть не сповістивши останнього про причини відмови в порушенні справи.

Інше морально-етичне питання, що переносить нас у площину практичної діяльності працівників прокурорських органів, а точніше слідчих цієї інституції, так чи інакше тісно пов'язане з темою нагля­ду за дотриманням останніми законів і точним виконанням своїх обов'язків при розслідуванні кримінальних справ з боку прокурорів, у підпорядкуванні яких діють слідчі структури.

Якщо про серйозні недоліки в діяльності органів міліції засоби масової інформації розповідають майже повсякденно, то на честь прокурорського мундиру ЗМІ посягають не так часто і з певною обережністю. А між тим, за умов точного виконання функції проку­ратури з нагляду за дотриманням законності органами, що здійсню­ють слідчу і оперативну діяльність, прокуратура не може залишатися осторонь.

Це не пусті слова. У своєму листі до Генерального прокурора О. Медведька щодо незадоволення роботою прокурорських праців­ників у сфері боротьби з корупцією Президент України В. Ющенко наголошував, що "останнім часом укоренилась стійка тенденція, коли абсолютна кількість осіб, що притягнуті до відповідальності за корупційні дії, всупереч вимогам закону, продовжують займати посади і виконувати функції держави. Це створює передумови для здійснення ними повторних (протягом року) корупційних дій. До цього призво­дить бездіяльність органів прокуратури". Ці слова були наведені в тижневику "Дзеркало тижня" № 14 (643) від 14 квітня 2007 р.

У тому ж листі Президент резюмував: "Бездіяльність правоохо­ронних органів в, протидії корупції і відсутність належного проку­рорського нагляду за дотриманням антикорупційного законодавства в державі призводить до нестримного росту її обсягів, загроз наці­ональній безпеці і стабільності демократичних інститутів". Очевид­но, у Президента накопилося чимало інформації на цю тему. З того часу минуло два з половиною роки. Що змінилося? Нічого. 1 нічого не зміниться, допоки в законному порядку не будуть вирішені питан­ня про чітке визначення статусу прокуратури, її місця і підпорядкова­ності, завдань, що відповідали б курсу України на реальне зближен­ня з європейським співтовариством. Що ж до питань про залишення за прокуратурою слідчої функції та права нагляду за дотриманням закону органами, які здійснюють слідчу і оперативну діяльність, то їхнє вирішення лежить зовсім в іншій площині.

По-перше, про ширші повноваження і можливості надійного та прозорого контролю за діяльністю т. зв. "правоохоронних органів", зокрема і за слідчою діяльністю прокуратури, ніж ті, якими сьогод­ні володіють суди, годі й мріяти. Інше питання, чому суди так упер­то не використовують своїх величезних можливостей і не виконують своїх обов'язків у цьому напрямку. Тут є ряд чинників, і всі вони добре відомі, бо давні, як радянська влада. Варіанти:

1. Справа сфальсифікована настільки професійно, що суддя не помітив огріхів та натяжок слідчого. Варіант можливий, але за умови, що суддя закриє вуха й очі на скарги підсудного, його рідних і адвоката і т. ін.

2. Суддя бачить, що справа шита білими нитками, але: а) не бажає псувати відносин з прокуратурою чи дружніх стосунків зі слідчим, що розслідував справу; б) суддя сам нечистий на руку і, на всяк випа­док, не бажає мати прокуратуру серед своїх ворогів; в) слідчий зробив усе можливе і навіть "трохи більше", аби суддя "не помітив" фальси­фікації.

3. На суддю нещадно "тиснули" зі всіх вищих інстанцій, щоб він не завалив справу, бо громадська думка навколо справи настільки гаряча, що, коли з'явиться виправдовувальний вирок, це може мати тривожні наслідки. Таке вже бувало.

Ми не знаємо сьогодні, чим керувалися судді, засуджуючи неви­нних до десятків років позбавлення волі за злочини, скоєні пологівським маніяком і, мабуть, ніколи не дізнаємось. Але чи замало нам того, що неправосудні вироки виносилися суддями, які й досі сидять у своїх суддівських кріслах, не кажучи вже про те, що нікого не пока­рано. У всякому разі, народ про це не знає. В усіх перерахованих ситу­аціях суддя, виносячи неправосудний вирок, з власних міркувань чи під якимось тиском, свідомо приймав на себе моральну і правову відповідальність перед суспільством, державою і законом.

23 грудня 2008 року колегія суддів Дніпропетровського апеляцій­ного суду під головуванням судді С. Волошина винесла вирок серій­ному ґвалтівнику та вбивці С. Ткачу.

Проаналізуємо цю кримінальну справу, що стала майже хрестома­тійним матеріалом для дослідження морального колапсу всієї право­охоронної системи в Україні. Серійний убивця (в минулому працівник міліції) орудував одразу в декількох областях - Запорізькій, Дніпро­петровській і Харківській - понад 20 років (за попередніми даними, з 1984 року, коли Ткач почав свою злочинну діяльність, до 2005-го він убив і зґвалтував понад сорок дівчат). Є у цій історії ще одна сторона, про яку правоохоронці вважають за краще не згадувати. Всі ті двадцять років, протягом яких Сергій Ткач убивав людей, за його злочини розплачувалися безневинні люди. Є інформація, що, незадов­го до закінчення слідства і передачі справи "пологівського маніяка" до Верховного Суду Генеральна прокуратура направила клопотання в той же ВС про перегляд вироків людям, яких вже засудили за вбив­ства, здійснені Сергієм Ткачем.

За деякими даними, кількість невинних, які відбувають строк в українських колоніях за злочини пологівського маніяка, сягає одинад­цяти осіб. До того ж, більшість Із них сидять у колоніях вже не перший рік. У ЗМІ потрапила історія 14-річного жителя Пологів -Якова Попо­вича, якого у 2002 році звинуватили в убивстві і зґвалтуванні 10-річної сестри Яни. Після тривалого і "плідного" спілкування з оперативниками, підліток написав явку з повинною, де зізнався у злочині, щоправ­да, розповісти подробиць убивства, не зважаючи на старання міліці­онерів, так і не зміг: Поповичу призначили максимальне передбачене законом для неповнолітнього покарання - 15 років позбавлення волі. Підліток відбуває строк у колонії вже понад чотири роки.

Після взяття під варту Поповича в Пологах відбулося ще декіль­ка звірячих убивств - через рік виявили труп 13-річної дівчинки. Потім протягом року від рук убивці загинуло ще четверо дівчат. А тим часом міліція безкарно вибивала свідчення з невинних та разом із прокурорами відправляла їх на лаву підсудних, твердо знаючи, що суди не підведуть. Так і сталося. За зґвалтування і вбивство 13-річної Яниної землячки на п'ятнадцять років у місця позбавлення волі потра­пив Віталій Каїра. За вбивство ще однієї дівчини там же опинився і Максим Дмитренко.

Лише після арешту 52-річного Сергія Ткача з'ясувалося, що за його вбивства вже давно "сидять" інші люди. Сьогодні замість Ткача за ґратами сидить п'ятеро осіб - це вже визнано майже офіцій­но. Вироки давно набули законної сили. Це означає, що вони пройшли всі судові інстанції, і ніхто зі служителів Фсміди не насторожив­ся, не зауважив у кримінальних справах нічого дивного. До речі, не виключено, що таких "непрямих" жертв пологівського манія­ка значно більше - може, навіть хтось із них вже вийшов на волю, відбувши строк, а хтось пішов з життя.

За повідомленням УНІАН, 17 листопада 2008 року Генеральною прокуратурою України порушено кримінальну справу щодо колиш­ніх першого заступника начальника Пологівського РВ УМВС Укра­їни в Запорізькій області, оперуповноваженого карного розшуку та оперативного працівника.

У ході дослідчої перевірки встановлено, що вказаними особа­ми шляхом застосування фізичного та психічного насильства під час допитів та проведення слідчих дій було примушено до зізнання громадянина Д. у зґвалтуванні малолітньої.

Зважаючи на зізнання підсудного С. Ткача, який обвинувачуєть­ся у скоєнні ряду вбивств та зґвалтувань, Генеральною прокуратурою України внесено подання до Апеляційного суду Запорізької області про скасування у порядку виняткового провадження вироку Поло­гівського районного суду щодо громадянина Д., яке було задоволене, а незаконно засудженого звільнено з-під варти.

Вказаним працівникам Пологівського райвідділу міліції пред'явлено обвинувачення у вчинені злочину, передбаченого ч. З ст. 365 Кримінального кодексу України (перевищення влади або службо­вих повноважень, які спричинили тяжкі наслідки).

Між іншим, Сергій Ткач - колишній співробітник МВС, працював експертом-криміналістом у Росії. У 1981 році його звільнили з орга­нів, і він повернувся в Україну, до батьків. З тих пір і починається його кривава "епопея".

Незважаючи на те, що прокуратура направила до суду подання, про скасування незаконних вироків судів і про звільнення жертв слід­чих органів і суддів у справі Ткача, ймовірно останнім ще й досі дово­диться чекати за ґратами, поки набуде чинності вирок щодо самого Ткача.

Втішає лише одне: завдяки скасуванню страти в Україні, засудже­них не позбавили життя, але це вже не заслуга правоохоронців. Адже, як відомо, свого часу по "справі Чикатила" за аналогічним звинува­ченнями у нездійснених злочинах було розстріляно трьох осіб. Це було за радянських часів. Канув у вічність СРСР, замовкли радян­ські закони, але жива інквізиційна мораль, і тому збереглась система правосуддя, а справа Сергія Ткача виявилась лише наглядним демон­странтом її недосконалості.

Розмірковуючи про етику прокурорської діяльності, не можна обійти мовчанням і таку тему як виконання функції, зазначеної першою в переліку за ст. 121 Конституції України - підтримання державного обвинувачення в суді. Наслідки судового розгляду справи пологівського маніяка С. Ткача наводять на роздуми, чи виправдано цю функцію прокуратури залишати в тому ж форматі, як тепер. Значна кількість вироків, скасованих врешті-решт як необґрунтовані і неправосудні, приймалася судами і здійснювалися за підтримки прокурорів від імені держави. Як наслідок, їхні помилки чи безвідпо­відальність стали помилками і безвідповідальністю держави.

Але якщо в інших справах помилка чи злий намір чиновника не посягають на свободу і життя людини, то в цьому випадку названі хиби тягнуть за собою найтяжчі наслідки для засудженого.

Мабуть, у цій площині мусить розглядатися відповідальність за грубі помилки і злонавмисні дії, незалежно від вироку суду. Цього вимагають інтереси держави, авторитет такої інституції як прокурату­ра, якщо надалі не відбудеться змін щодо її статусу і функцій.