Україна на міжнародній арені після закінчкення Другої світової війни.

Післявоєнний розвиток України відбувався в умо­вах докорінних зовнішньополітичних змін. Перемога союзницьких збройних сил над німецько-фашистськими загарбниками мала великий вплив на міжнародний авторитет СРСР. Оскільки доля вій­ни залежала передусім від воєнних зусиль народів Радян­ського Союзу, урядові кола США, Англії, Франції, та інших країн змущені були співробітничати з СРСР, знаходити шля­хи розв'язання важливих політичних проблем і вироблення спільних рішень. Одним з таких питань було питання про західні кордони СРСР, тобто питання про визнання США, Великобританією та іншими державами антигітлерівської коаліції усіх територіальних змін, які відбувалися на за­ході СРСР в 1939—1940 рр., в тому числі і возз'єднання За­хідної України, Північної Буковини з Українського РСР і Закарпаття в 1945 р.

Уряди Англії та США трива­лий час підтримували емігрантський уряд Польщі, який пе­ребував у Лондоні і відмовлявся визнати законність возз'єд­нання західноукраїнських земель з УРСР, хоч цей акт, бе­зумовно, відповідав найглибшим національним інтересам українського народу і був виправленням історичної неспра­ведливості щодо нього, вчиненої правлячими колами Польщі.

Упродовж усієї війни керівництво СРСР вело дип­ломатичну боротьбу за міжнародне визнання возз'єднання українських земель. Зокрема, у заяві радянського уряду, опублікованій 2 січня 1944 р. у відповідь на заяву емігрант­ського уряду Польщі від 5 січня 1944 р. про підпорядкуван­ня визволених західноукраїнських земель емігрантському уряду та його органам, підкреслювалась незаконність пре­тензій емігрантського уряду і висловлювалась думка, що радянсько-польский кордон міг би проходити приблизно по відомій лінії Керзона, за якою Західна Україна мала пере­бувати в складі СРСР.

Зрештою, на Ялтинській конференції голів урядів трьох великих держав у лютому 1945 р. уряди США і Англії виз­нали справедливість нового кордону, що базувався на принципі національної належності території. Із встановленням нової влади у Польщі змінились її відносини з СРСР. 16 серпня 1945 р. було укладено договір про радянсько-польский кордон. За винятком двох незначних змін на ко­ристь Польщі, це був радянський кордон, утворений у 1939 р. За Польщею залишалася населена українцями Холмщина.

Урегулювання територіальних змін з Польщею передбачало також обмін населенням. У період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили переселитися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків. Натомість у Радянську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинились на польському боці нового кордону.

Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої різко зменшилася на Укріїні внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. німців, переважно нащадків колоністів 18 ст.Побоюючись того,що вони можуть стати на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців до Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з німецькими окупантами, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половитн татар витримали подорож до Середньої Азії.

Найтрагічніша доля спіткала українських євреєв. Унаслідок нацистської політики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн. євреєв, що мешкали серед українців у 1939 р., залишилось близько 800 тис. Окупації не пержив майже ніхто з них, але у повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався.

Після війни в Україні , й особливо на західних землях, відчувалася гостра нестача промислових робітників, чиновників та партійних функціонерів. Для заповнення цих посад в Україну, особливо в міста, пересилялися заохочувані радянським керівництвои сотні тисяч росіян. Якщо у 1939 р. в Україні проживало 4 млн. росіян, то до 1959 р. – майже 7 млн. На Західній Україні до війни росіян практично не було, а в 1959 р. їх чисельність становила близько 5% відсотків населення.

У цьому процесі українське суспільство з багатонаціонального активно перетворювалося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість тісно співіснувала із постійно зростаючою російською меншістю.

Процеси самоорганізації місцевого населення, виникнення громадських представницьких органів – народних комітетів активізувались в Закарпатті. В основі їх діяльності був народгий рух за возз’єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувувся радянською стороною , що намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, який відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 договір між Чехословаччиною таСРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачево.

Завершальним етапом стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право України на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Перемога у війні, що наближалася, ставила на порядок денний вирішення цілого ряду питань міжнародної політики. Ідея утворення міжнародної організації після завершення війни об­говорювалася на зустрічі голів трьох великих держав ще в 1943 році в Тегерані. У ході підготовки до заснування ООН постало питання про членство в ній радянських республік. Сталінське керівництво робило прорахунок нового розкла­ду сил на міжнародній арені і цілеспрямовано вело бороть­бу за місця в майбутній міжнародній організації.

Напередодні Ялтинської зустрічі в Криму голів урядів СРСР, США і Англії — Й. Сталіна, Ф. Рузвельта і І. Черчілля, присвяченої розв'язанню важливих проблем, пов'яза­них з завершенням війни проти фашистської Німеччини і післявоєнного влаштування світу, відбулася X сесія Вер­ховної Ради СРСР, яка працювала 28 січня — 1 лютого 1944 року у Москві.

На сесії було прийнято закон про розширення прав со­юзних республік у галузі зовнішних відносин. Наркомат за­кордонних справ перетворювався із загальносоюзного на союзно-республіканський.

Під час Ялтинської зустрічі 1944 року московська деле­гація висунула перед союзниками пропозицію про включен­ня до майбутньої міжнародної організації всіх радянських республік на правах її рівноправних членів. Але оскільки проти цієї пропозиції різко заперечували західні держави, на Кримській конференції радянська делегація внесла нову пропозицію про включення до міжнародної організації УРСР і БРСР поряд з членством Союзу РСР у цілому. Конферен­ція голів урядів вирішила, що установча конференція по створенню Організації Об'єднаних Націй, запросить УРСР і БРСР взяти участь у її роботі.

4 березня 1944 року VI сесія Верховної Ради УРСР прий­няла закон про утворення Народного Комісаріату закордон­них справ Української РСР на чолі з Д. Мануїльським, який довгий час працював у виконкомі Комінтерну І був членом Президії.

Конференція Об'єднаних Націй почала свою роботу 25 квітня 1945 р. у Сан-Франціско. Того ж дня делегація Ра­дянського Союзу поставила питання про запрошення пред­ставників України і Білорусії для участі в роботі конферен­ції, а наступного дня були одержані звернення урядів цих республік. У звернені від України говорилося, що респуб­ліка, яка відіграла значну роль у розгромі фашизму, зможе зробити великий внесок у справу зміцнення миру і загаль­ної безпеки.

ЗО квітня пленум конференції запросив уряди УРСР і БРСР направити свої повноважні делегації в Сан-Фран­ціско. Україна і Білорусія в числі 51 країни світу стали членами-засновниками Організації Об'єднаних Націй. Делегація України прибула в Сан-Франціско 6 травня. Головою делегації був заступник голови РНК УРСР, народний комісар закордонних справ УРСР Д. Мануїльский, членами — заступник голови РНК УРСР І. Сенін, віце-президент АН УРСР академік О. Палладін, голов­ний учений секретар Президії АН УРСР професор П.Погребняк, ректор Київського університету професор В. Бондарчук і директор інституту історії України АН УРСР про­фесор М. Петровський.

Українська делегація працювала над розробкою Стату­ту ООН. 26 червня 1945 року на конференції у Сан-Франціско відбулася урочиста церемонія його підписання. Як і інші делегації, Статут підписала і делегація України як країни-засновниці нової міжнародної організації, що мала метою забезпечити мир і безпеку народів у всьому світі.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 році Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 року Україна — член Економічної комісії ООН для Європи. У 1948 — 1949 рр. УРСР була постійним членом го­ловного органу ООН — Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН та інших міжнародних організаціях, як, наприклад, ЮНРРА (Адміністрації допомоги і відбудо­ви при ООН (1945), Женевській конференції (1949), яка прийняла конвенцію про захист жертв війни, Дунайській конференції (1948), що виробила конвенцію про режим суднопоплавства по Дунаю, Україна послідовно підтримувала ідеї надання допомоги країнам, що потерпіли під час дру­гої світової війни.

У 1946 році Україна брала участь у роботі Паризь­кої мирної конференції та підписала мирні договри з Іта­лією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією.

Водночас слід зазначити, що Україна була введена до складу ООН певною мірою штучно, за тактичних мірку­вань і під тиском Сталіна — для пом'якшення негативного резонансу, що викликала у міжнародної громадськості вій­на в Західній Україні.

На початку 50-х років міжнародна обстановка загостри­лася, збільшлася загроза ядерної війни. У цей період пред­ставники України увійшли до Всесвітньої Ради Миру. Серед 500 мільйонів підписів, зібраних у світі у 1950 році під відоз­вою про заборону ядерної зброї, прийнятої Стокгольмською сесією Постійного комітету Всесвітного конгресу прихиль­ників миру, поставили свої підписи близько 20 мільйонів громадян України.

Активна позиція України на міжнарод­ній арені посилювала інтерес світової громадськості до істо­рії, культури та побуту народу республіки. Значна роль у розвитку зарубіжних зв'язків належала Українському това­риству культурного зв'язку з закордоном, Українській ко­місії Всесловянського комітету СРСР, Українському радіо­комітетові. Розширювалися зв'язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн. Будучи до 1950 року членом 20 міжнародних органі­зацій та їх органів, а з 1951 по 1958 рр. Україна стала чле­ном ще 16 міжнародних організацій, вона підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів, угод та конвен­цій, спрямованих на розвиток дружніх відносин між наро­дами.

У 1954 році Україна стала членом постійної комісії ООН у питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

Розширювалися і міцніли дружні зв'язки республіки з багатьма зарубіжними країнами, розширювався обмін делегаціями. Якщо в 1952 році на Україні побувало 108 різних делегацій, то в 1958 році — 1112. В 1953 році Україну відвідало 805 чоло­вік, а в 1958 році — вже більше 23 тисяч чоловік з усіх п'яти континентів світу.

Проте, зовнішньополітична самостійність України залишалася неповноцінною, її міжнародна діяльність мала обмежений характер. Проте сам факт появи України на міжнародній арені відігравав позитивну роль. Вперше після революційних подій періоду 1917—1921 років світова громадськість отримала можливість хоча б трішки дізнатися про життя народу України. Залізна завіса тільки привідкривалася. За цих обставин сам вихід України на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державностї.