Післявоєнна відбудова республіки.

Перемога у війні коштувала нашому наро­дові надто дорого. Внаслідок воєнної катастрофи населен­ня України різко зменшилося. Щонайменше 5,3 млн.чоловік, або один із кожних шести мешканців України загинув у цій бойні. Близько 2,3 млн. українців було вивезено на приму­сову працю до Німеччини. У 1944— 1945 рр. в сучасних кордонах України проживало близько ЗО міль­йонів населення.

Процес повернення до мирного життя, подолання труднощів проходив у важ­ких і суперечливих умовах. Господарство тимчасово окупо­ваних фашистами районів України було зруйновано вщент. В руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, більше 28 тисяч сіл, близько 16 тисяч промислових підпрнємств, 18 тисяч лікувальних закладів та науково-дослідних інститутів. Призупинили своє існування майже ЗО тисяч колгоспів, радгоспів та МТС. Тільки в цьому прямі збитки, нанесені господарству України, складали 285 мільярдів крб. А загальна сума втрат, що понесло населення і господар­ство України за роки війни, становила понад 1 трильйон крб. Труднощі післявоєнного розвитку збільшувались ще й тому, що протистояння на світовій арені привело до шаленої гон­ки озброєнь, а це вимагало надзвичайно великих коштів.

На шляху подолання труднощів відбудови були не тільки об'єктивні перепони, а й суб'єктивні, пов'язані з функ­ціонуванням і зміцненням адміністративно-командної сис­теми в умовах культу особи Сталіна.

Відбудова економіки України почалась зразу ж після визволення те­риторії республіки від німецько-фашистських загарбників.

Програму розгортання відбудови народного господарст­ва накреслила постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 21 січня 1943 р. «Про невідкладні заходи по відбудові гос­подарства в районах, звільнених від німецьких окупантів». Для відбудови заводів, фабрик, колективних господарств держава виділила техніку, будівельні матеріали, необхід­ні кредити. В результаті самовідданої праці населення міст і сіл України, величезної допомоги всіх союзних республік вже до кінця війни УРСР досягла вагомих результатів в ліквідації наслідків гітлерівської окупації, відродженні народного господарства та закладів культури. Перш за все відбудовували провідні галузі промисловості: вугільну, металургійну, залізорудну, машинобудівну, енергетичну, хі­мічну.

До кінця війни в Донбасі було введено в дію 123 круп­ні і 500 середніх та дрібних шахт. За 1943—1945 рр. краї­на отримала 500 мли. т. донецького вугілля. В загальному паливному балансі питома вага Донбасу виросла з 4,8% в 1943 р. до 26,7% в 1945 р.

Металурги України ввели в дію 14 доменних та 35 мар­тенівських печей, 38 прокатних і трубних станів.

Після звільнення і до кінця війни в Україні було вве­дено в дію близько 30% довоєнних виробничих потужностей і побудовано та відновлено близько 3 тис. крупних промис­лових підприємств.

Наступним кроком було складання і затвердження чет­вертого п'ятирічного плану (1946—1950 рр.), який передба­чав на потреби відбудови 20,7% загальносоюзних капітало­вкладень. Цей план базувався на характерній особливості адміністративно-командної системи — розпоряджатися ре­сурсами без огляду на бажання і потреби людей. Звідси і його перекоси: головна увага була зосереджена на відбудові воєнно-промислового комплексу, що грубо порушувало про­порції розвитку і прирікало населення на подальше злиден­не животіння. Звичайні продукти споживання залишалися для простих людей розкішшю, а грошова «реформа» 1947 р. до того ще й девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження громадян.

В ході відбудови економіки завдяки самовідданості пра­ці людей в найкоротші історичні строки стали до ладу 2000 промислових підприємств, було відбудовано Дніпрогес, за­вершено будівництво газопроводу Дашава-Київ. Таких швидких темпів відбудови і розвит­ку не знала жодна країна світу. У Франції, наприклад, після першої світової війни для відбудови вугільних шахт, обсяг руйнувань яких був у 5—6 разів менше, ніж у Дон­басі, знадобилось майже 10 років. В Україні на кінець чет­вертої п'ятирічки не всі шахти були відбудовані повністю, але у Донбасі завдання були перевиконані. Як і до війни, він знову зайняв провідне місце в вугільній промисловості СРСР. В Україну надходила допомога з інших республік Радянського Союзу. Нап­риклад, металургійний комбінат «Запоріжсталь» допомагали відбудовувати 57 підприємств всього Союзу РСР. Прибули сюди на роботу близько ЗО тисяч чоловік з різ­них куточків країни.

Критично аналізуючи період відбудови економіки України потрібно підкреслити, що до 1950 року промислове вироб­ництво в республіці перевищило рівень 1940 року на 15%, однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рів­ня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехту­вав цією проблемою. Незважаючи на тяжкі жертви й випро­бування робітники мусили будь-що підвищувати продуктивність праці. Галузі промисловості, що мали працювати на потреби людини, фінансувалися за залишковим принципом.

Найбільш виразно економічна політика, яку проводило ке­рівництво республіки, проявилася у сільскому господарстві, де проблеми відбудови заявили про себе надзви­чайно гостро. Не дивлячись на відверто хронічні проблеми колгоспів, керівництво беззастережно відновило політику колективізації. У 1946 році селяни були змушені повернути колгоспам і радгоспам землю і реманент, ще опинилися в їх руках під час війни. Оплата праці на селі була майже символіч­ною. Колгоспи як і в роки індустріалізації, віддавали все, що вирощувалося, державі за вкрай низькими заготівельними цінами. По суті не маючи прибутку з колгоспної праці, се­лянин жив переважно зі свого присадибного господарства, що давало йому 70% усього грошового доходу, більше як 80% м'яса, близько 90% картоплі. Робота ж у колгоспі да­вала 5% грошових доходів, 30% зернових, 1% м'яса і сала, 0,5% молочної продукції.

На розвитку сільского господарства негативно відбива­лась надзвичайно роздута структура органів керівництва сільскогосподарського виробництва. Так, у Міністерстві сіль­ського господарства і заготівель УРСР було 275 управлінь та відділів, які фактично дублювали роботу одне одного. Цей факт е характерною прикметою надмірної централізації, що притаманна адміністративно-командній системі.

Відірваною від потреб сільського господарства була й наука, де панував «народний академік» Лисенко, який вини­щував все, що не відповідало його розумінню класового підходу в науці.

Політика беззастережної колективізації надзвичайно гостро проявилась в Західній Україні. Радикальні аграрні реформи тут проводились без врахування місцевої специфіки політич­ної ситуації в областях. В таких умовах державні органи широко використовували звичні та перевірені раніше заходи — виселення у східні райони заможніх селян з сім'ями та тих, хто їх підтримував. Факти свідчать, що за політичними ознаками було репресовано, головним чином депортовано без суду і слідства, і, навіть, без письмового звинувачення кілька сотен тисяч сімей. Таким чином, нова влада своїми діями створювала реальне підґрунтя для невдоволення місцевого населення. Беззаконня часто чинили тут ті, хто, здавалося б покликаний був стояти на стороні закону — працівники МДБ, що відчували безкарність і підтримку вищого керівництва.

Варто підкреслити, що протягом 1946—1953 років ЦК КП(б)У неодноразово розглядав питання про порушення за­конності у західних областях. Однак досвід так званого розкуркулення, набутий у 20-ті роки, на практиці був сильнішим за постанови, що не могло не породжувати протидії, яка зро­стала у повоєнні роки.

Згубна сільскогосподарська політика чиновників відчутно перешкоджала виправленню становища на селі. До руйнів­них наслідків війни у цей період додалися наслідки посухи 1946 року. Виснажене війною, зубожіле від сталінської си­стеми керівництва, українське село надзвичайно важко пере­носило наслідки посухи.

Викликана посухою загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору.

За підсумками сільскогосподарського 1945 року колгосп­ники Київської області на вироблені трудодні отримали 352 г. зернових, а в 1946 — не більше, як 150. В інших областях цей показник дорівнював 50—100 г. Голод у селах набував жахливих форм. Суттево погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення ( у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як “ вороги народу”.

Нині, коли з'явилися вітчизняні публікації про голод 1946—1947 років, можно було б наводити немало трагічних фактів тих років.

Тверезий аналіз ситуації, розуміння неминучих наслідків підштовхнуло М. Хрущова до ризикованого кроку — зверну­тися з проханням до Й. Сталіна надати допомогу, щоб наго­дувати власне населення.

Врешті-решт Сталін таки дав вказівку виділити Україні мінімальну продовольчу і насіннєву позику. Було дано також безвідплат­но 140 млн. крб. для організації безплатного харчування на­селення, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис., а в 1947 р. – понад 528 тис. осіб. Сьогодні за­гальних даних про кількість жертв голодомору немає. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, вимагали поповнення капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Таким чином, роки післявоєнної відбудови економіки Ук­раїни були дуже важкими, виснажливими, система вибиван­ня коштів для відбудови промисловості, військово-промисло­вого комплексу не дозволяла піднести рівень життя народу. Проте героїчні зусилля народу республіки не були марними. З руїн піднімались села і міста, будувались нові підприємст­ва. На початку 50-х рр. Україна в основному залікувала рани війни. Було закладено основу для можливого виходу країни, на нові рубежі суспільного прогресу.