кінець 80-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.).

1. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності.

2. Суспільно-політичне і національне пробудження українського народу.

3. Україна в умовах державної незалежності.

1. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності

На середину 80-х рр. ХХ ст. всеохопна системна криза вразила всі сфери життя СРСР. Короткочасне зростання темпів промислового виробництва у 50-х – на початку 60-х років змінилось нестримним їх падінням. Розладнана українська економіка як складова, так званого, єдиного народногосподарського комплексу спричинила різке зниження життєвого рівня населення.

Збільшення капіталовкладень у виробництво сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив тощо не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи зрештою. СРСР виявився нездатним забезпечити населення продовольством. Щорічно з-за кордону ввозились мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу, безоглядної експлуатації природних ресурсів, що стрімко наближало екологічну кризу.

Тривала виснажлива гонка озброєнь. Разючого удару по міжнародному авторитету СРСР завдала радянська агресія в Афганістані.

Яскраво проявились суспільно-політичні негаразди. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п’янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Темпи зростання населення в Україні були чи не найнижчими серед республік колишнього СРСР. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію.

Ставало зрозумілим, що адміністративно-командна система неспроможна вивести державу з глухого кута. Назріла болюча потреба реорганізації економіки, соціального життя, зміни політичного ладу, оновлення державної сфери.

З приходом на керівні та державні посади політиків, яким вистачило мужності приступити до перегляду застарілих стереотипів, виробити нові підходи в аналізі розвитку радянського суспільства в СРСР виникає надія на можливість довгоочікуваних демократичних перетворень.

Партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, обраним на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС у березні 1985 р., наважилось на часткову перебудову радянської системи. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС проголосив зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взяв курс на перебудову, демократизацію і гласність.

Поняття “перебудова” було пов’язане з утопічними надіями на швидке поліпшення життя звичними командними методами. По суті перебудова виявилася типовою революцією згори з усіма притаманними їй вадами. Вона планувалась як відносно обмежена в часі, упорядкована, суворо контрольована партійним керівництвом операція.

Навесні 1985 р. політичне керівництво країни бачило вирішення більшості проблем у переборенні процесу зниження темпів економічного зростання, подоланні відставання вітчизняного машинобудування. Спочатку переважала думка, що можна у відносно короткий строк вивести радянську економіку на нові рубежі, а потім активізувати соціальні фактори, підвищити добробут радянських людей. Одночасно передбачалось удосконалення структури управління народним господарством, стимулювання нових форм праці. Проте розвиток подій досить швидко зламав надуману схему.

Перебудова розлютила людей. Найбільшу небезпеку становили консерватори, в чиїх руках залишалась влада на місцях. Фактично до кінця 80-х рр. перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики, за відсутності концепції розвитку республіки як в економічній, так і в політичній сферах.

Фактором гальмування перебудовних процесів був острах московського керівництва, що демократизація викличе до життя піднесення національної свідомості, якого завжди зі жахом очікувала імперія.

Об’єктивний аналіз вимагає врахувати той факт, що програма перебудови так і не була розроблена і прийнята центром. Замість неї існувала лише загальна концепція перебудови без чіткого визначення етапів, окреслених завдань тощо. Ця обставина значною мірою гальмувала здійснення реформ і в Україні.

Перебудова в ідеологічній сфері покликала до життя такий термін як “гласність”. Він означав проміжний етап на шляху від тотальної цензури до свободи слова. В Україні вільна думка була винищена значно ретельніше, ніж у всьому СРСР, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ вкупі з іншими службами працювали більш спрямовано.

У той час як на союзному рівні відбувалися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осені залишався В. Щербицький, який, підтримуючи перебудовчі гасла, насправді чинив опір радикальним змінам у республіці. М. Горбачов не поспішав швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому.

Оновлення всіх сфер життєдіяльності країни вимагало глибших зрушень у вирішальній сфері – економіці.

Висунута програма перетворень передбачала “прискорення соціально-економічного прогресу” країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму активізації людського фактора. Невдовзі стало зрозумілим, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформи ж прагнули поєднати ринок з централізованим плануванням. Тому їх спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств на основі формули “самостійності”, “самофінансування”, “самоокупності” не увінчалися успіхом. Наслідком стало подальше зниження , продуктивності праці, падіння виробництва зубожіння найширших верств населення. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

Величезною проблемою для української економіки, загальнонаціональною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильськії АЕС. Республіканське керівництво під тиском Москви, зокрема М. Горбачова, певний час боягузливо замовчувало самий факт катастрофи, а, згодом – і її справжні наслідки. Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. З господарського обігу вилучено близько 190 тис. га землі, жертвою радіоактивного забруднення стали понад 1000 українських міст і сіл.

Аварія на ЧАЕС стала поштовхом до пробудження українського суспільства, оскільки вона яскраво висвітила колоніальне становище України: рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві.

Відтак, у перші роки перебудови “гласність”, проголошена в Москві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажучи про якісь істотні зрушення. Україна все ще залишилася “заповідником застою”.

2. Суспільно-політичне і національне пробудження українського народу

Проте досить обмежена інформаційна свобода відкрила шлюзи стримуваній доти суспільно-політичній енергії мас, сприяючи виникненню нової морально-політичної атмосфери, а також відродженню національної свідомості українського народу. Поступово, незважаючи на опір партійно-державної номенклатури, почали повертатися із забуття твори М.Грушевського, В. Винниченка, П. Куліша, М. Костомарова. Ламалися, здавалося б, нездоланні стереотипи й догми старого мислення, ширше бачилося минуле, сучасне й майбутнє українського народу. У цей процес включилася українська преса – газета “Літературна Україна”, журнали “Жовтень”, “Україна” та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського. С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювались контури замочуваних сторінок з історії, виринали із забуття величні історичні постаті. Одночасно суспільство почало пізнавати правду про добу визвольних змагань 1917 – 1920 рр., трагічні картини колективізації, голодомору 1932 – 1933 рр., суперечливий характер суспільного розвитку в 20 – 30 рр. ХХ ст., сталінські репресії та ін.

У цей період у суспільно-політичному житті України особливої гостроти набуває проблема статусу української мови . Такі представники демократичної інтелігенції, як О.Гончар, П.Загребельний, Д.Павличко, І.Драч та багато інших відкрито протестували проти русифікаторської політики В.Щербицького. Під час прийняття Закону про мови (жовтень 1988 р.) відверто обговорювались проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформації у національних відносинах. Поступово визначилося коло домінуючих ідей, насамперед збереження і розвиток української мови і культури, досягнення економічної самостійності та реального державного суверенітету.

Водночас пожвавилась діяльність неформальних організацій, які виникли в різних містах республіки. В червні 1989 р. в Україні діяло понад 47 тис. неформальних об’єднань, найпомітнішими з яких були Товариство української мови імені Т. Шевченка, історико-просвітнє товариство “Меморіал”, екологічне громадське об’єднання “Зелений світ” та ін. Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці, яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції.

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов’язаний з початком багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об’єднанням став Народний рух України. Його поява відображала об’єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України.

У вересні 1989 р., незважаючи на шалений опір властей, відбувся Установчий з’їзд Народного руху України, головою якого було обрано поета І.Драча. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про “керівну і спрямовуючу” роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінкської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), яку очолив відомий правозахисник Л. Лук’яненко. У наступні місяці відбулися установчі з’їзди Української християнсько-демократичної партії, Соціал-демократичної партії та ін. У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю. Щербаком, яка виступила за збереження природи, культурної та історичної спадщини українського народу. Всього на 1991р. в Україні налічувалося понад 20 політичних партій та об’єднань, переважна частин яких або обстоювала державницькі позиції, або еволюціонувала до них.

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР “Декларації про державний суверенітет України”. Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням напередодні у Москві державного суверенітету Російської Федерації. У названому документі вперше проголошувалося верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до складу якого вона тоді входила. Положення Декларації було внесено до чинної тоді Конституції УРСР окремою статтею. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Україна проголошувалась нейтральною позаблоковою державою, яка дотримуватиметься без’ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

Процес законотворчої діяльності нового парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.

У союзних структурах консерватори активно протидіяли становленню суверенності самостійності національних республік, у тому числі й України.

З метою будь-якою ціною загальмувати процес розпаду Радянського Союзу в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, результатом якого мало стати з’ясування ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. в Україні на пропозицію Голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука на референдум було висунуто додаткове запитання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”. За СРСР як оновлену федерацію висловились 70,2 %, а за державний суверенітет України в складі ССД 83,55 % громадян України, які одержали бюлетені Цей факт засвідчив зростання національної самосвідомості громадян України.

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неспроможність президента СРСР М. Горбачовим за станом здоров’я виконувати свої обов’язки, а також про надзвичайні заходи щодо подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці радянських громадян громадян. Перед керівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче виступив президент Росії Б. Єльцин, кваліфікувавши їх дії як антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. верхівка Компартії України, очолювана С. Гурбенком, більшість місцевих органів влади та партійних комітетів підтримали дії московських заколотників.

Серпневі події в Москві посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. Зокрема, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Цей документ величезної історичної ваги був підтверджений результатами всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., в якому взяли участь 84,2 % українців, з яких 90,3 % проголосували за незалежність України. третя спроба домогтися незалежності України (перша відбулася у 1648 – 1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, друга у 1917 – 1920 рр. під керівництвом М. Грушевського і В. Винниченка) виявилася переможною. На тому ж референдумі першим Президентом України було всенародно (61,6 %) обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели без залучення М. Горбачова переговори і наступного дня підписали угоду про створення замість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження. Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав – колишніх республік колишнього СРСР (за винятком лідерів Грузії та країн Балтії), які у прийнятій декларації заявили, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

3. Україна в умовах державної незалежності

Проголошення державного суверенітету 16 липня 1990 р., а 24 серпня 1991 р. – незалежності поставило проблему державотворення в Україні практичну площину. Одним з найперших кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1) фіксація кордонів – 4 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу;

2) визначення громадянства – 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про громадянство України”;

3) визнання національної символіки як державної – у січні-лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада України затвердила у музичній редакції державним національний гімн “Ще не вмерла Україна” (музика М. Вербицького), синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України;

4) запровадження власної грошової одиниці – з метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. на зміну купонам прийшла справжня національна валюта – гривня.

На початку грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про Збройні сили України”. Було створено Міністерство оборони України на чолі з генералом К. Морозовим.

Важливе значення для розбудови Збройних сил України мало прийняття Верховною Радою України в жовтні 1993 р. Воєнної доктрини, що визначила захист державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів України як її стратегічне завдання в галузі оборони.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень у суспільстві.

Судову владу в Україні покликані здійснювати судові органи, якими були Верховний Суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за їх діяльністю мала здійснювати Генеральна прокуратура.

До чинної на той час Конституції УРСР 1978 р. було внесено понад 200 поправок, які іноді суперечили одна одній або первинному тексту. В результаті Конституція не виконувала свого головного призначення – забезпечувати стабільність політичного життя.

Більшість депутатів прагнули зберегти за парламентом основні владні повноваження, залишаючи за президентською владою суто представницькі функції. Президент України Л. Кравчук, навпаки, наполягав на внесенні до проекту Конституції норм, які б забезпечували максимум повноважень за Президентом. Жорстке протистояння у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади було очевидним. В регіонах протистояння набуло форми конфлікту між місцевими радами й органами місцевої державної адміністрації Президента. Конституційний процес було остаточно загальмовано.

Спробою вийти з кризи стало рішення про проведення дострокових ( у першій половині 1994 р.) виборів до Верховної Ради і Президента України.

У березні-квітні 1994 р. за мажоритарною системою відбулися вибори до Верховної Ради України. Головою якої було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза.

У другому турі президентських виборів перемогу здобув Л. Кучма, за кандидатуру якого проголосувало понад 52 % виборців.

Після відновлення, за згодою протидіючих сторін, конституційного процесу протистояння гілок влади неодноразово, знову і знову загострювалось. Тільки створення узгоджувальної комісії на чолі з народним депутатом М. Сиротою дозволило у постатейному голосуванні досягти позитивного результату.

28 червня 1996 р. Конституцію України було прийнято. Процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів та принципів взаємодії завершився.

З прийняттям Конституції в системі державних органів було створено якісно новий інститут – конституційний суд України.

Отже, було здійснено важливий крок у формуванні політичної нації, для становлення якої найважливішою проблемою є організація розподілу влади та владних повноважень.

Конституція України стала результатом п’ятирічної боротьби різнополярних сил. Саме тому вона містить чимало компромісних формулювань, нечіткі положення тощо, які допускають їх різночитання, неоднозначні тлумачення.

Березневі вибори 1998 р. до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування України були першими, що пройшли в умовах дії нової Конституції.

Світова фінансова криза 1997 – 1998 рр. стала серйозним випробуванням для України.

Після спаду кризи намітилося поступове зростання базових економічних показників в Україні. Протягом 2000 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 6 % ,обсяги промислового виробництва – на 12,9, виробництво валової сільськогосподарської продукції – на 7,6 %. Експорт товарів і послуг у зовнішній торгівлі теж мав позитивну динаміку. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 648 млн доларів.

Однак тенденції не набули сталого характеру. Ситуація залишалася складною. Показовою в цьому контексті залишається соціальна сфера. Сформувалося помітне майнове розшарування. В умовах України, суспільство якої (за невеликим винятком) не припускає самої наявності у своєму складі багатих людей і в цілому має низький рівень добробуту, не вірить у можливість некримінального походження “багатства” , з одного боку, і водночас спостерігає абсолютно беззастережну похвальбу багатством, з іншого. Поширились масштаби бідності, яка охопила практично всі верстви населення, незалежно від професійних, освітніх та демографічних ознак.

Протягом 1993 – 2004 рр. За рішенням уряду неодноразово підвищували розміри пенсій та посадових окладів. Проте зростання цін не енергоносії, допущені помилки в економічній політиці призвели до нового витка цін. До того ж люди втратили всі свої заощадження.

Рівень життя населення України на рубежі ХХ – ХХІ ст. значно нижчий від світових стандартів. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68-75 % доходів, малозабезпечені родини – до 90 %. А в США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родини становить 18 – 20, Італії – 18 – 19, Японії – 25 %. За індексом людського розвитку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров’я, серед 175 країн світу Україна посіла 95 місце. За життєвим рівнем наша країна в 90-ті роки опинилась на майже 200 місці у світі.

Зовнішня політика, як відомо, значною мірою є продовженням і розвитком політики внутрішньої. Що стосується основних підвалин, на яких має ґрунтуватись зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав, засудження війни як знаряддя національної політики, додержання принципів рівноправності, взаємоповаги, не втручання у внутрішні справи інших держав, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей.

Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розвиток відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організаціях.

Виходячи з міркувань національної безпеки Україна поглиблює співробітництво з НАТО. У 1997 р. було підписано Хартію про особливе партнерство України і НАТО.

Проголошення незалежності започаткувало новий етап у стосунках України з світовою українською діаспорою. За межами етнічної Батьківщини нині мешкає від 10 до 13 млн українців, 7,5 млн з яких у республіках колишнього СРСР. Особливістю сучасної української еміграції є те, що вона відбувається в умовах розбудови незалежності України.

Утвердженню національного солідаризму сприятиме розроблена у 2001 р. Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 р.

У процесі історичних випробувань у колективній свідомості визріває відчуття ідентичності, яке об’єднує спільноти людей в нації. А для української нації вона завжди була пов’язана з вирішенням питання про державність.

Сьогодні ситуація ускладнюється тим, що вибори Президента України у жовтні-грудні 2004 р., визнана вищими судовими органами їх фальсифікація сколихнули суспільство і покликали на майдани та вулиці міст України сотні тисяч людей. Лідери парламентської опозиції на чолі з В. Ющенком за підтримки лідера Соціалістичної партії України О.Мороза зробили все можливе для того щоб протистояння політичних сил перейшло в конструктивне русло переговорного процесу. 8 грудня 2004 р на засіданні Верховної Ради України під головуванням В. Литвина було прийнято без сумніву історичне рішення, яке розблокувало кризову ситуацію в державі.

утвердження національної ідеї як домінуючої на основі об’єднання широкого спектра суспільних настроїв та орієнтацій нині має стати одним з найпріоритетніших завдань у процесі державотворення. Саме вона покликана об’єднати український, визначити характер і напрями історичного розвитку в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах.

З обранням Президентом України Віктора Ющенка почалася нова сторінка української історії.

[1] Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – с.20

2 Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989. – с.11

[3] Полонська – Василенко Н. Історія України: У2т. – Т1. –К., 1992. – с.53

4Геродот. Історія. Книга четверта//Хрестоматія з історії України. – К.,1993. – с.5 – 8.

[5] Дорошенко Д. Нарис історії України: І 2т. – Т.1. – К.,1992. – с.31

* Йордан. Про походження і діяння готів // Хрестоматія з історії України. – К., 1993. – с.8-9.

[6] Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т.1. Львів, 1990. – с.123.

[7] На відміну від радикальної програми П.Пестеля у більш поміркованій “Конституції” керівника “Північного товариства” М.Муравйова передбачалося: після воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на 13 федеративних штатів, два з яких – Чорноморський із столицею в Києві та Український зі столицею у Харкові – територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.

[8] У програмних документах “Товариства” висувалися головні завдання: повалення самодержавства шляхом повстання народних мас, скасування кріпацтва, подолання деспотизму пануючого режиму. Проте члени цього товариства не поділяли центристських упереджень П.Пестеля, вони схилялися до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах (Росія, Польща, Сербія, Далмація та ін.), однак Україна не фігурувала в числі членів майбутньої федерації. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. “Товариство об’єднаних слов’ян” увійшло до Васильківської управи “Південного товариства”, перетворившись на його філію.

[9] Ідеологія товариства ґрунтувалася на обстоюванні загальнолюдських цінностей – справедливості, свободи, рівності й братерства. Основні програмні вимоги братчиків, охарактеризовані О.Бойко “синтезною моделлю перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники”, передбачали: а) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; б) знищення царизму та скасування кріпацтва і станів; в) утвердження демократичних прав і свобод в суспільстві; г) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; д) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Погляди братчиків щодо загальних засад – принципів національного відродження, панславізму, вирішення болючих соціальних питань – збігалися, проте, у питанні що вважати за першочерговим і найголовнішим, вони розходилися: пріоритетну роль християнських та загальнолюдських ідей обстоював М.Костомаров, соціальних – Т.Шевченко, національних – П.Куліш. До того ж й у методах досягнення мети не було єдності: більшість (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) схилялася до ліберально-поміркованого реформізму, меншість (Т.Шевченко, М.Гулак, О.Маркевич) – до революційних методів боротьби. Однак ці розходження не варто перебільшувати – братчиків об’єднували спільні цінності та ідеали, бажання поліпшити соціально-економічне та політичне становище, культурне життя українського народу.

[10] Наказом П.Скоропадського були призначені перші 12 академіків. Серед них: Д. Ба­галій, А. Кримський – по історико-філологічному відділу; В. Вернадський, М. Кащенко – по фізико-математичному; М. Туган-Барановський, О. Левицький та інші - по відділу соціальних наук.

[11] Головний отаман С. Петлюра у 1924 р. залишив Варшаву і 1925 р. переїхав до Парижа, де 25 травня 1926 р. був убитий на вулиці більшовицьким агентом С. Шварцбартом. На підставі закону від 12 листопада 1920 р. наступником Петлюри як голо­ви Директорії став тодішній голова уряду А. Лівицький. Він створив кабінет під проводом В. Прокоповича, що з невеликими змінами проіснував до 1939 року.

* ХІІ з’їзд РКП(б) поклав початок т.зв. політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках місцевих кадрів, запровадженню національних мов тощо.

* 20 січня 1929 р. газета “Правда” опублікувала статтю Леніна “як організувати змагання?”, написану ще в грудні 1917 р. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним – на партію. Партійні ж організації дістали завдання – “підняти маси”.

* Виконання плану третьої п’ятирічки було перервано війною.

* Термін “тоталітаризм” з італійської перекладається “охоплюючий все в цілому”. Його вперше було вжито італійськими опонентами Мусоліні при характеристиці політичних процесів на початку 20-х років.

* За визнанням А.Мельника, чимало терористичних актів у Західній Україні здійснювалися без згоди і відому керівництва ОУН.

* Терористичний акт здійснив таємний агент НКВС П.Валюх (Судоплатов), про що він і розповів в своїх мемуарах. Див. – П.Судоплатов. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы. М., Олма-Пресс. – 1999. – 687 стр.