Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої половини 40—90-х років XX ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної
цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням тери-
торії та населення так званої світової соціалістичної сис-
теми, розпадом колоніальної системи та утворенням неза-
лежних держав:

Світове господарство охоплювало три підсистеми: гос-
подарства економічно розвинених, соціалістичних держав
та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в еконо-
мічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Еконо-
мічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного
розвитку. Змінювалася структура національних госпо-
дарств. Важливими чинниками розвитку світового госпо-
дарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиб-
лення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація вироб-
ництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс
галузей, що обслуговували світові економічні відносини
(транспортна система, мережа інформаційних комунікацій
тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми
міжнародних економічних відносин. Для господарського
розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між
усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждер-
жавні інтеграційні процеси. Економічне зростання націо-
нальних господарств залежало від ступеня входження їх
до всесвітнього господарства. Посилилося державне регу-
лювання господарських процесів.

У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та роз-
витку національних господарств були різними. Занепад

економіки європейських країн, Японії сприяв встановлен-
ню економічного панування США. Виробничі потужності
країни перевищували потужності всіх індустріальних дер-
жав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна
експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій сис-
темі встановлювалася першість її національної валюти. У
європейських країнах скоротилося промислове виробницт-
во. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937 p. у
Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН
(у 1948 p.) — 56 %. Панувала внутрішня інфляція. Євро-
пейські валюти не конвертувалися, їхній курс був заниже-
ним щодо долара, який став єдиною твердою валютою, і всі
країни прагнули отримати його в обмін на свої товари.
Скоротився міжєвропейський обмін товарами і послугами.
Бартер став переважаючою формою торгівлі. Європейські
уряди здійснювали непопулярні заходи для приватного
капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл на-
ціонального доходу, збільшення грошей в обігу. Через це
приватні інвестори переводили свої активи з Європи у США.
Для відбудови господарства Європи, стимулювання еконо-
мічного зростання потрібні були значні фінансові ресурси.

Стан господарства Європи негативно впливав на світову
економіку. Реконверсія господарства в США відповідно до
потреб мирного часу зумовила появу таких проблем, як
скорочення виробництва та зайнятості, необхідність онов-
лення цивільних галузей. Сполучені Штати повинні були
у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та
політичного становища допомогти європейським країнам
у відбудові господарства. У липні 1947 p. в Парижі було
створено Організацію європейського економічного співро-
бітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення спільної
програми відбудови Європи.

У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла
(за ім'ям державного секретаря Дж. Маршалла) — план
економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди,

Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія,
Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p.
— ФРН. Мета плану — розвиток економіки на "принципах
індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої
незалежності". Європа розглядалася як єдиний економіч-
ний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір
між країнами. Вони були не пасивним об'єктом амери-
канської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалі-
зації плану. До його завдань входило відродження вироб-
ництва на новій технологічній основі, розширення зовніш-
ньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілі-
зації, встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план
Маршалла з квітня 1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг до-
помоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 p.
102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнувалося протягом
перших 15 міс. Американський уряд гарантував капітало-
вкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального при-
бутку в доларах. Передбачалися скасування мита, обме-
ження імпорту американських товарів, постачання сировини
в США.

У США для організації допомоги була створена Адміні-
страція економічного співробітництва, місія якої діяла в
кожній країні. Допомога надавалася: 1) безпроцентними
товарними позиками та "дарами", склад яких визначали
США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у
вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на націо-
нальну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджали-
ся інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської
торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською
платіжною спілкою.

Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між
країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до
стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари
надавалися в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх
продажу, надходили в національний банк на спеціальний
рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів

повинні були належати країнам-учасницям, але витрача-
лися під контролем Адміністрації економічного співробіт-
ництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку

вивозили США.

Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного
промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років.
Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів
європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної
оплати. Європейські країни використовували свій потенці-
ал зростання без обмежень. Посилився державний конт-
роль за економікою. Створення ОЄЕС стало імпульсом до
європейської інтеграції. Однак значення допомоги за пла-
ном Маршалла для різних країн не було однаковим. Най-
краще реалізувала його можливості ФРН.

Радянський Союз відмовився від допомоги за планом
Маршалла, оскільки США відкинули його вимоги. По-пер-
ше, кожна країна мала самостійно визначати свої потреби
в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежува-
ти країни-союзники, нейтральні та колишніх противників.
Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з проб-
лемою репарацій. Історики та економісти не однозначно
оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла. Без-
умовно, що його реалізація була б конструктивним підхо-
дом до розв'язання повоєнних господарських труднощів.
Однак поширеним є твердження, що американська допомога
в умовах боротьби з комунізмом, що вже розпочалася, плану-
валася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змуше-
ний буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.

Етапом інтенсивного індустріального піднесення еконо-
мічно розвинених країн світу стали 50—60-ті роки. При-
скорилися порівняна з міжвоєнним періодом темпи еко-
номічного зростання. Середньорічні темпи зростання вало-
вого внутрішнього продукту (ВВП) і промислового вироб-
ництва становили відповідно, %:

220

Загальний розвиток національних господарств характе-
ризує динаміка основних показників за 1953—1968 pp.:

Змінилася структура світового капіталістичного госпо-
дарства. Найбільш динамічно розвивалася промисловість,
в основному за рахунок обробної промисловості. Частка
інших галузей матеріального виробництва, особливо сіль-
ського господарства та будівництва, поступово зменшила-
ся. В цілому сукупна частка галузей матеріального вироб-
ництва в загальному обсязі валового внутрішнього продук-
ту залишалася стабільною — близько 52 %. Сфера послуг і
торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Це й призвело
до незначного зменшення її частки у виробництві ВВП.
Однак у 1950—1960 pp. середньорічні темпи зростання ви-
робництва в цій сфері збільшилися на 4,5 %, а в сфері мате-
ріального виробництва — на 4,3% .

222

Структурні зміни в національних господарствах бул
пов'язані з особливостями їхнього розвитку. В цілому гі
лузеві структури господарств провідних економічно розві
нених держав зближувалися. Загальні тенденції їхньої
розвитку характеризують такі статистичні дані, %:

Промисловість була провідною галуззю господарства.
При всій різноманітності її розвитку в різних країнах струк-
турні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Ви-
черпування національних родовищ руд і вугілля, конку-
ренція імпортної нафти, підвищення ефективності викори-
стання палива зумовили повільні темпи розвитку, скоро-
чення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими
темпами розвивалося виробництво електроенергії та газо-
постачання. Значення обробної промисловості зростало.
Зменшилася частка "старих" традиційних галузей — тек-
стильної, харчової, взуттєвої. Середньорічні темпи приросту
їхньої продукції становили відповідно 2,9%; 2,6%; 3,5%.
Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний про-
грес, насамперед хімічна промисловість, її виробництво в
1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже в 9 разів. Розпо-
чався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило
розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за тем-
пами розвитку займала електротехнічна галузь. Провідна
роль, як і раніше, належала машинобудуванню, однак його
традиційні галузі перебудовувалися. Зростало виробницт-
во продукції верстатобудування, технологічного і транс-
портного обладнання. Виникли нові галузі: аерокосмічна,
радіоелектронна (виробництво ЕОМ, систем автоматизації).
Якщо в 1938 p. металообробні галузі давали 1/5 всього
виробництва обробної промисловості, то на початку 70-х
років — 2/5.

Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції лег-
кої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у
загальній вартості продукції обробних галузей переважали
товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією
цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років
важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. об-
сяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої —
в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі вироб-
ництва обробної промисловості в середині 60-х років стано-
вило, %: в середньому в економічно розвинених країнах —

224

65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.

Японія досягла середнього рівня західноєвропейських
країн у середині 70-х років.

Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирів-
нювання індустріального розвитку країн. Перебудова гос-
подарських структур відбилась у зміні структури населен-
ня. Зросла частка найманих робітників у загальній чисель-
ності промислових працівників, %:

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень націо-
нального господарства економічно розвинених держав ви-
значалася досягненнями науково-технічного прогресу, який
активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася
на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни
у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності люди-
ни: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-
управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні
системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна си-
ровина замінювалася штучною. На грунті фундаменталь-
них відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмо-
ва тощо. Зароджувалась інформаційна революція.

За таких умов виробництво не могло існувати без постій-
ного використання наукових досліджень і конструкторських
винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-
дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР).
З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були те-

риторіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними
лабораторіями, створені та фінансовані державним і при-
ватним капіталом для випуску нової продукції. Майже в
усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала половину
витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах моно-
полій становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН —
18,2 %, Франції — 32,8 %, Великобританії — 31,8 %. Значні
кошти вкладалися в аерокосмічну, електротехнічну, прила-
добудівну, хімічну промисловість, транспортне маши-
нобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80%
вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фунда-
ментальним дослідженням. Головне місце в НДДКР нале-
жало виготовленню нових видів продукції, поліпшенню
їхньої якості. У зв'язку з "холодною війною" значна частина
коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на
НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:

Розвиток національних господарств визначався значним
зростанням капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП
економічно розвинених держав світу у передвоєнні роки
становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона досягла в
Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції —

226

26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіта-
ловкладень у господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії,
Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж
у США, а в 1972 p. перевищував їх на 48%.

Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У
60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку еко-
номіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширен-
ня виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію ви-
робничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини,
обладнання становили 74% валових капіталовкладень у
господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це
співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих
коштів йшла на впровадження засобів контролю за вироб-
ничими процесами, інформації, управління.

Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: осві-
ту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у
структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %,
ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %.

Важливим структуротворним чинником було зростан-
ня рівня концентрації, централізації виробництва і капіта-
лу, монополізації.

У господарстві економічно розвинених країн світу
існують державний і приватний сектори. Головними фор-
мами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпо-
рація. За кількісними характеристиками перші дві форми
в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але
їх частка в промисловому виробництві не перевищувала
10—20%.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополіс-
тичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм
різних галузей господарства. Цей процес охопив великі
корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили самостійність
12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначаль-
ним чинником концентрації виробництва і капіталу був
технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення
сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів.

227

У США процес злиття був пов'язаний насамперед з
диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи,
Японії значна роль належала конкуренції, особливо з аме-
риканськими монополіями.

У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення
транснаціональних корпорацій — монополій, що створюва-
ли за кордоном власні або спільні виробничі філії. До сере-
дини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпо-
рацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній
промисловості:

Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких
об'єднувалися капітали різних економічно розвинених дер-
жав: "Ройал датч-Шелл", "Юнілевер", "Агфа-Геверт", "Дан-
лоп-Піреллі". Укладалися угоди про співробітництво між
монополіями різних країн.

У багатьох економічно розвинених країнах великим
власником була держава, їй належало 15—25% національ-
ного багатства країн. Держава стала значним виробни-
ком і споживачем промислової продукції та послуг. Так,
у 1970 p. частка держави у виробництві ВНП становила у
ФРН 35 %, Італії — 37, Японії — 21, США — 10,2 %. Однак
у США державі належить провідне місце серед економіч-
но розвинених країн щодо закупівлі в національному про-
дукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і по-
слуг. Так, у 1968 p. держава придбала 87% продукції авіа-
ракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури,

228

35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.

Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно
в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і роз-
поділ електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, не-
виробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, пози-
ки для розвитку конкурентоспроможних галузей, модерні-
зації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачали-
ся на воєнні замовлення. У 1970 p. в США частка воєнних
витрат у федеральному бюджеті становила 40 %, у Японії
— 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції— 6,7.

Велике значення у державному регулюванні мали по-
даткові стимули: прискорена амортизація, зменшення по-
даткових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Ва-
лютні кризи зумовили втручання урядів економічно роз-
винених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки
ефективних форм і методів державного регулювання еко-
номіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років
до "структурної стратегії". Вона грунтувалася на заохоченні
певних галузей до вдосконалення і регулювання структури
господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку
всесвітнього господарства. Фактично це був початок відхо-
ду від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроеконо-
мічних методів.

Зростало значення міжнародних економічних відносин,
що забезпечували єдність виробництва і обміну в міжна-
родному масштабі. Новою важливою його формою стали
міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони
можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення набула інтеграція економічно розвинених країн світу. У 1957 p. утвори-
лося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовува-
лася на інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяль-
ності та внутрішньоекономічних структур країн — членів

229

ЄС. Тодішні соціалістичні країни у 1949 p. інтегрувалися у
Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

У повоєнний період роль лідера у всесвітньому госпо-
дарстві належала США. Перехід до мирного виробництва
зумовив у 1944—1946 pp. промисловий спад. Скорочував-
ся випуск продукції в галузях, пов'язаних з воєнним по-
стачанням, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній,
хімічній. Підвищений попит населення на товари широко-
го вжитку стимулював розвиток текстильної, харчової,
шкіряної, нафтової галузі, розширення житлового будівниц-
тва. Восени 1948 p. розпочалася перша в повоєнний період
циклічна криза перевиробництва. Кризи потрясали амери-
канську економіку в 1953—1954, 1957—1958, 1960—1961,
1969—1970 pp. У ці періоди знижувалося виробництво ВНП
— на 1,6—3,9%, промислове виробництво — на 8—12%.
Рівень безробіття зростав до 7 % .

Найбільш високі середньорічні темпи промислового ви-
робництва характерні для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962—
1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося структурними зміна-
ми в господарстві, прискоренням технічного переоснащен-
ня промисловості, посиленням механізації, автоматизації
виробничих процесів.

Американська економіка відзначалася високорозвине-
ною промисловістю, в якій створювалося понад 50 % націо-
нального доходу країни.

У галузевій структурі індустрії скоротилася частка до-
бувної промисловості. Зберегла своє значення металургія,
однак темпи її розвитку були нижчі, ніж середні. Майже
1/3 промислового виробництва давало машинобудування.
Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов'язані з науко-
во-технічним прогресом: електронна, електротехнічна, аеро-
космічна. Перестала бути стрижнем економіки автомобільна
промисловість. Зменшилося значення верстатобудування,
текстильної та харчової галузей.

Важливим чинником, що сприяв зростанню економіч-
ного потенціалу США у повоєнний період, було викорис-

230

тання досягнень науково-технічного прогресу. За розміра-
ми витрат на НДДКР США в 1970 p. випереджали ФРН у
7 разів, Англію — у 11, Японію — у 7,2 раза. Джерелами
фінансування НДДКР були асигнування з державного бю-
джету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних органі-
зацій. У 1970 p. на американські корпорації працювало 15
тис. наукових лабораторій. Вони витрачали 75% всіх коштів
на НДДКР, державні лабораторії — 14—15 %, університети
та коледжі — 9—10%. Нараховувалося 120 науково-про-
мислових комплексів. Найбільшими з них були Кембрід-
жський. Каліфорнійський, Мічиганський. У 50-х роках ад-
міністрація США створила механізм програмно-цільового
фінансування і управління НДДКР.

Прискореними темпами переоснащувалася американська
промисловість. Після війни середній вік обладнання стано-
вив 21 рік, у 1957 p. — 17 років. Внаслідок модернізації
виробництва в 1966 p. 36 % обладнання мало вік до 5 років,
а в окремих галузях (аерокосмічній, автомобільній) воно
становило 48—52 %. Завершилася механізація виробниц-
тва. Запроваджувалася автоматична електронна техніка. В
1970 p. використовувалося 28 тис. верстатів з програмним
керуванням, майже 70 тис. електронних обчислювальних
машин різного типу.

Відносно високий рівень промислового виробництва
забезпечувався ефективністю хімічної промисловості, яка
почала працювати на нафті, нафтопродуктах, природному
газі. Зросло їхнє значення у виробництві паливно-енерге-
тичних ресурсів (до 70%). Атомна енергетика забезпечува-
ла до 5 % електроенергетичних потужностей країни.

У повоєнний період США, як і раніше, займали перше
місце серед економічно розвинених країн у виробництві
важливих видів продукції. Наприклад, їхня частка у видо-
бутку кам'яного вугілля в 1970 p. становила 47,7%, вироб-
ництві електроенергії — 42,2 %, сталі — 28,3 %, автомобілів - 30,3 %, синтетичних волокон —36,5 % .

Посилилася спеціалізація в промисловості. Вона охопи-

ла невеликі підприємства, що спеціалізувалися на випуску
деталей для корпорацій і були мобільнішими щодо вироб-
ництва. Виникли фірми, що спеціалізувалися на ремонт-
них роботах, консультаціях різних галузей і напрямів діяль-
ності. Інженерні фірми займалися проектуванням, облад-
нанням виробничого процесу.

У повоєнний період капітальні вкладення в американську
економіку зростали більш високими темпами — у середньому
на 3,35% за рік порівняно з 2,95% у міжвоєнний період.
З їхньої загальної суми 40 % припадало на обробну промис-
ловість, 16,5 — на енергетичну, 8,5 — на транспорт, 8—12 —
на зв'язок, 21—24% — на сферу послуг і торгівлю. Майже
70% інвестицій, що направлялися в обробну промисловість,
вкладалися в машини, обладнання, більш як ЗО % — на авто-
матизацію виробничих процесів. Це сприяло зростанню ефек-
тивності американської промисловості, переходу її до пере-
важно інтенсивного характеру відтворення.

Характерною ознакою промисловості США в цей період
стала диверсифікація. Так, компанія "Литтон індастрид"
протягом 1954—1970 pp. об'єднала 100 фірм. Її 225 під-
приємств випускали товари 10 тис. найменувань — від зброї
до ділових бланків.

У США процес концентрації та монополізації відбував-
ся найшвидше. На підприємствах з чисельністю зайнятих
понад 1 тис. (1 % загальної кількості) у 1970 p. працювало
32,8 % зайнятих в обробній промисловості^ Частка 500 ве-
ликих корпорацій у загальній сумі продажу промислових
товарів зросла у 1955—1970 pp. з 48,6 до 66,6 %. Перші
100 компаній контролювали 41,5% всього продажу. В бан-
ківському бізнесі частка 10 банків у загальній сумі активів
комерційних банків у 1950 p. становила 15,6 %, в 1970 p.
— 26,5%. Десять з 1790 страхових компаній США в 1970 p.
володіли 57,7% загальної суми активів, 50 з них — 82,9%.

Швидко зростали абсолютні розміри монополій. Мільяр-
дерами стали 79 корпорацій за активами і 115 за сумами
річного обороту.

232

Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпо-
рацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 кор-
порацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій),
кольорова металургія (2 корпорації), авіаційна (5 корпорацій)
галузі промисловості.

Панівне становище в американській промисловості в
50—60-х роках належало 20 фінансовим групам. Вони кон-
тролювали 750 корпорацій і банків (0,04% усіх фірм), 70%
активів, 85% прибутку. Наймогутнішими були групи Мор-
гана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівленд-
ська. Каліфорнійська.

Зросла кількість американських транснаціональних
компаній. Так, "Дженерал Моторе" мала філії у 18 країнах,
"Форд Моторе" — у 27, "Дженерал Електрик" — у 32, "Мобіл
Ойл" — у 38. У 1951—1970 pp. вони отримали від філій у
країнах, що розвиваються, у вигляді дивідендів і процентів
без прибутків, реінвестованих на місці, 37,2 млрд дол.

Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках,
мала для США надзвичайно велике значення. Йшов безпе-
рервний процес технічного переобладнання промисловості,
відбувалися істотні зрушення в її структурі. Застаріле устат-
кування замінялося принципово новим, яке відповідало
тодішньому рівню науки і техніки. Розвивалася стандар-
тизація виробництва, автоматизація, вдосконалювалась елек-
тронно-обчислювальна техніка. Оновлюючи основний капі-
тал у важкій промисловості, США досягли позитивних ре-
зультатів у сфері екології. Науково-технічний прогрес по-
силив концентрацію і централізацію виробництва й капі-
талу, що зумовило появу економічних конгломератів (об'єд-
нань підприємств найрізноманітніших галузей).

Швидкими темпами розвивалися галузі промисловості, безпосередньо пов'язані з науково-технічним прогресом,— електронна, хімічна, точного приладобудування, атомної енергетики. Виробництво електроенергії зросло на 50%, що за-
безпечило збільшення енергозабезпеченості виробничих
І'Йроцесів, підвищення продуктивності праці. Автомобілебу-

233

дування досягло пікового рівня в 1977 p., коли з конвеєрів
зійшло понад 16 млн машин. Однак уже в 1983 p. їхній
випуск скоротився до 9,5 млн. Науково-технічний прогрес
створив сприятливі умови для випуску найрізноманітні-
ших товарів хімічної промисловості, пластмас, синтетичних
волокон. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, по-
бутової техніки. Повільніше проходила реконструкція в
машинобудуванні, текстильній, взуттєвій, суднобудівній,
транспортній галузях. Істотні зміни відбулися в структурі
транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко
скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й
авіаційного транспорту, нафто- і газопроводів.

В економіці США неабияке значення мало воєнне ви-
робництво. У період "холодної війни" зміцнів воєнно-про-
мисловий комплекс (ВПК). Ця галузь повною мірою забез-
печувала технікою не тільки власні національні збройні
сили, партнерів по НАТО, а й зарубіжних споживачів. Во-
лодіючи надлишковим капіталом, США вивозили його за
кордон. З цих інвестицій виникали сотні, тисячі трансна-
ціональних корпорацій, переважною частиною яких волод-
іли бізнесмени США.

У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка
якої у ВНП країни становила близько 20 %. До них нале-
жали нові підприємства, збудовані за рахунок державного
бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду країни
в 1955 p.), воєнне майно, пошта, мережа електростанцій,
шляхи сполучення, канали, система водопостачання, пози-
кові установи, фонди соціального страхування. Об'єктами
державної власності були федеральний уряд, уряди штатів,
муніципалітети.

Зросла частка державних інвестицій, що становила в
середньому 20% усіх капітальних вкладень в економіку.
Вони спрямовувалися на нове будівництво, інфраструктуру,
електроенергетику. США займали перше місце в світі за
масштабами державного фінансування розвитку науково-
технічного проґресу — 50—60% загальних витрат. Через

234

систему державних контрактів реалізувалося 3/4 коштів,
що давало можливість уряду контролювати тематику, стро-
ки, якість НДДКР. У 60-х роках на цій основі було отрима-
но ЗО тис. патентів. Кошти спрямовувались у державні на-
уково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на фінансу-
вання науково-дослідних центрів приватних компаній, що
працювали за замовленням уряду (понад 50%). З держав-
ного бюджету на 55% фінансувалися вузи, на 70% неко-
мерційні дослідні установи. Пріоритет у фінансуванні дер-
жавою НДДКР належав воєнним витратам (76% у 1960 p.
і 53% у 1970 p.). Держава взяла на себе відповідальність за
розвиток національної інформаційної системи, виділивши
на це лише в 1960 p. 76 млрд дол. За планом Маршалла,
приватним фірмам було передано інформацію про науко-
во-технічні досягнення німецької промисловості, що у вар-
тісному вираженні становило 10 млрд дол.

Важливим засобом регулювання економіки були дер-
жавні закупівлі товарів і послуг. Вони здійснювалися або
через торгові угоди, або у формі замовлень приватним
фірмам. У 1955—1970 pp. обсяг державних закупівель зріс
з 75 до 218,9 млрд дол. Окремі фірми постачали державі
50—70% річних продажів.

Уряд США провадив політику стимулювання економіч-
ного зростання. В 1946 p. Конгрес прийняв "Акт про зай-
нятість", що зобов'язував уряд сприяти досягненню повної
зайнятості, збільшенню масштабів виробництва та купівель-
ної спроможності населення. Широко використовувалося
кон'юнктурне (короткострокове) програмування. Воно грун-
тувалося на індикативних методах, які визначали напрями
рзвитку, орієнтири, але не були імперативними (обов'язко-
вими) для приватних корпорацій. Директивний характер
мали програми для державних підприємств. Уряд Дж. Кен-
неді в межах програми "Нові рубежі" зробив спробу перей-
ти до програмування економіки, однак корпорації чинили
цьому опір. У 60-х роках важливе значення в економічній
політиці держави, як і раніше, мало довгострокове прогно-

235

зування. У 1947 p. економічним прогнозуванням займа-
лося 20 % промислових корпорацій, у 1966 p. — 90 %. У
1961 p. міністерство оборони США прийняло систему ППБ
— "планування — програмування — розроблення бюдже-
ту", її метою було об'єднати елементи розподілу ресурсів
бюджету і планування. В 1965 p. цю систему було перене-
сено на державні установи.

Ефективним методом державного регулювання еконо-
міки стало використання фінансово-кредитної системи.
Головна роль відводилася державному бюджету: регулю-
валися ставки податку, виплати на безробіття, соціальне
страхування. Протягом 50—60-х років було проведено амор-
тизаційні реформи, які скоротили строки амортизації. При-
буток, що перераховувався в амортизаційний фонд, не підля-
гав оподаткуванню, використовувався на потреби фірми.
Було введено додаткові пільги для корпорацій (у 1962 p.
7 %-не податкове зниження на капіталовкладення на об-
ладнання). Виходячи зі ставки індивідуального податку
(14—70 %), уряд контролював співвідношення динаміки роз-
міру доходу і податків з населення.

Значну увагу держава приділяла сфері кредиту. Дер-
жавні кредити на тривалий строк з виплатою пільгових
відсотків надавалися на розвиток сільського господарства,
будівництво житла, суднобудування, транспорт.

Приватний кредит держава регулювала через Федераль-
ну резервну систему (ФРС). Усі приватні банки, що нале-
жали до цієї системи, були зобов'язані зберігати 10—22 %
своїх депозитів у федеральних резервних банках. Регулю-
ючи цей обов'язковий резерв, уряд стимулював обсяг при-
ватного кредитування. Регулювалися умови споживчих
кредитів. Держава виступала гарантом депозитів приват-
них банків, створивши соціальну установу — Федеральну
корпорацію страхування депозитів.

На початку кожного року президент США виступає пе-
ред Конгресом зі звітом про економічне становище країни
і заходи уряду щодо господарської діяльності на майбутній

236

період. Особливе місце серед цих документів належить дер-
жавному бюджету. Він визначає перспективи як розвитку
господарства своєї країни, так і удосконалення міжнарод-
них економічних відносин. У США є три рівні бюджетів —
федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади.
Основні капіталовкладення спрямовуються на воєнні захо-
ди, в економіку, на оплату державного апарату, поліції, судо-
вих органів тощо. За традицією бюджети штатів і місцеві
бюджети використовуються на утримання освітніх закладів,
лікарень, будівництво доріг, комунальних господарств тощо.

У бюджетному процесі простежуються три стадії: підго-
товка проекту, розгляд і затвердження його Конгресом і
виконання бюджету. За допомогою державного бюджету
уряд прагне вирішувати важливі господарсько-політичні
проблеми — пом'якшувати наслідки кризових явищ в еко-
номіці, стимулювати економічне піднесення в провідних
галузях, запобігати соціальним негараздам.

Гроші в США випускають державна скарбниця, феде-
ральні державні та комерційні банки. Перша — випускає в
обіг дрібні купюри номіналом 1—20 дол., а також срібні
долари і розмінні монети. Державна емісія становить у ціло-
му не більш як 11 % грошової маси. Основну масу грошей
в країні випускають федеральні резервні банки. Третій вид
& емісії — гроші безготівкового обороту. У грошовій масі вони
Ц представлені сумами на рахунках до запитання. Чек вико-
нує функцію передавання депозиту одним власником іншо-
му. У повоєнний період ціни на товари і послуги зросли в
США у 2,7 раза за індексом роздрібних цін і в 2,9 раза за
індексом оптових цін. Найвідчутніше зросли ціни на про-
довольчі товари (3,18 раза), тарифи на газ і електроенергію
(2,83), оплату транспорту (2,85) і медичне обслуговування
(3,57 раза).

Сучасна кредитна система США акумулює тимчасово
вільні грошові капітали підприємств, доходи і збереження
різних груп населення і надає їх в позику монополіям, при-
ватним особам і державі. Вона складається з банківських

237

і небанківських установ, інститутів університетського типу,
які виконують різноманітні кредитно-розрахункові операції.
Американські кредитні установи бувають трьох типів: цен-
тральний емісійний банк, комерційні банки, спеціалізовані
кредитні інститути. За сумою активів комерційні банки
займають перше місце серед кредитно-фінансових установ
США. Банки акумулюють грошові ресурси різними кана-
лами: продажем акцій, прийманням коштів на поточні
рахунки, у формі строкових і ощадних вкладів. Банківські
позики надаються на строк від кількох днів до 10—12 років.

Крім комерційних банків в США існують такі кредитні
установи: банківські траст-відділи і траст-компанії; пози-
ково-ощадні асоціації; взаємно-ощадні банки; компанії зі
страхування майна; пенсійні банки; брокерські фірми; фінансові компанії; кредитні союзи; державні кредитні установи.

Для розвитку структури національного господарства
Великобританії у повоєнний період характерним було змен-
шення у ВНП частки промисловості, сільського господар-
ства, збільшення сфери послуг. За темпами зростання ВНП,
національного доходу, промисловості ця країна відставала
від інших економічно розвинених країн. У промисловості
зростало значення машинобудування, хімічної, електроенер-
гетичної галузей, що забезпечували технічний прогрес. Важ-
ливе значення мали нові галузі — нафтоочисна, атомна, елек-
тронна, авіабудівна. Значно розширився випуск автомобілів.
Скоротилося виробництво у "старих" галузях: суднобуду-
ванні, текстильній, шкіряній, деревообробній. Це пояснюва-
лося зміною структури експорту, втратою традиційних
ринків збуту, розвитком нових джерел енергії.

Капіталовкладення в промисловість Великобританії до-
сягли довоєнного рівня в 1949 p. і зросли в 1948—1961 pp.
на 128,4 %. Протягом 1953—1969 pp. частка інвестицій у
ВНП збільшилася з 14,3 до 18,3 %. Високі темпи інвес-
тицій диктувалися потребами відбудови, реконструкції та
модернізації основних галузей. З 50-х років значно розши-

238

рилися капіталовкладення в реконструкцію вугільної, стале-
плавильної промисловості, у нові галузі — нафтохімічну,
електротехнічну, автомобільну, виробництво пластмас, ма-
шинобудування. У 60-х роках першість в інвестуванні мали
авіаракетна, приладобудівна, хімічна, нафтопереробна, гумо-
вотехнічна галузі. Зменшилися інвестиції в добувну про-
мисловість.

Основні зрушення в структурі капітальних вкладень
відбулися між сферами національного господарства. Загаль-
на частка матеріального виробництва в 1965 p. зменшила-
ся з 58,9 до 50,2 % в основному за рахунок сільського гос-
подарства, транспорту. Інвестиції в нематеріальну сферу
збільшилися на торгівлю, соціальні послуги. Вирішальне
значення мало житлове будівництво, хоча його частка ско-
ротилася (24—21 %).

Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp.
провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, елек-
троенергетичної галузей промисловості. Державними ста-
ли транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці,
річковий транспорт, радіозв'язок). Англійський банк. Отже,
були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною
мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Дер-
жавний сектор охопив близько 20 % промислового вироб-
ництва. Приватні власники отримали компенсацію.

Державні інвестиції обслуговували, як правило, загально-
національні потреби економіки, їхня частка у валових
капіталовкладеннях в 1970 p. становила 45,8 %. Понад
1/3 їх вкладалася у модернізацію обладнання.

Держава була великим споживачем суспільного про-
дукту. Більше ніж 1/2 бюджетних коштів йшло на поточні
витрати на товари і послуги (майже 20 % у ВНП країни).
Значною була частка воєнних витрат (в 1950 p. — 17,3, в
1970р. — 13,8 %).

Визначальною ознакою господарського розвитку повоєн-
ної Великобританії було прискорення монополізації. За
промисловим переписом 1958 p., на 52 % усіх підприємств

239

(з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2 %
зайнятих у промисловості, їхня частка у випуску продукції
становила 68,5 % . Концентрація охопила усі галузі госпо-
дарства. В автомобільній промисловості 3 корпорації володі-
ли понад 40 % всіх активів галузі, в машинобудуванні 20
корпорацій — 75 % активів. При цьому функціонувала знач-
на кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в
60-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств з
кількістю зайнятих 1—10 робітників.

Фактичними господарями економіки країни була 31
фінансова міжнародна група. Група "Морган-Гренфілл"
знаходилася під контролем американської "Дж. П. Мор-
ган". Вона включала сім торгово-промислових компаній,
вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашино-
будування. Група "Джардайн Мейтсон енд компані" — "Гон-
конг енд Шанхай бенкінг корпорейшн" з банком Я. Н. Рот-
шільда діяла за участю американського капіталу. Вона
поширила свій вплив на суднобудування, страхування, бан-
ківську справу.

У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших еконо-
мічно розвинених державах, простежувалися закономірні
кризові явища, концентрація виробництва в промисловості
та сільському господарстві, банківсько-кредитній системі,
впровадження в усіх галузях досягнень науково-технічно-
го прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в
господарському житті країни.

100 найбільших монополій випускали 40 % промислової
продукції. У п'яти авіаційних компаніях зосереджувалося
71 % зайнятих робітників і службовців. Наприкінці 70-х років
вони забезпечили 76 % випуску галузевої продукції. Ще
більшою була концентрація робочої сили і випуску продукції
в галузі електронно-обчислювальної техніки — відповідно
80 і 84 %, штучних волокон — 90 і 96 %. Промислові ком-
панії були тісно пов'язані з банківським капіталом, особливо
з так званою великою четвіркою, яка зосередила у своїх ру-
ках майже 90 % всіх акціонерних банків Великобританії.

240

На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації
промисловості, склався державний сектор, частка якого ста-
новила 10 % валового національного доходу країни, майже
20 % промислової продукції, 19 % загальної кількості зай-
нятих робітників і службовців. Капіталовкладення держав-
ного сектора становили 40 % усіх інвестицій. Консерватив-
ний уряд заохочував приватних власників викуповувати
націоналізовані підприємства, які завдяки фінансовій дер-
жавній підтримці, подолавши технічну відсталість, знову
стали конкурентоспроможними.

Відкриття родовищ нафти у шельфі Північного моря
перетворили Великобританію у 70—80-х роках на одного з
найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.

Становище Великобританії на світовому ринку дещо
погіршилося. По-перше, остаточно зруйнувалася Британська
колоніальна імперія, а Співдружність ще не зміцніла. По-
друге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і Фран-
ція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капітало-
вкладень на світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х ро-
ках — 20 %.

Франція після другої світової війни швидко модернізу-
вала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж се-
редні в економічно розвинених державах, але нижчі, як у
ФРН, Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася
частка сільського господарства, галузей добувної промис-
ловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріаль-
ного виробництва. Традиційні галузі французької промисло-
вості — текстильна, швейна, деревообробна, харчова — по-
ступилися першістю галузям важкої промисловості. На-
ирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових ро-
бітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вар-
тості виробництва всієї промисловості. На етапі відбудови
найшвидше розвивалися вугільна, газова, електроенер-
гетична, нафтопереробна галузі. Протягом 80-х років про-
мислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне значен-
ня мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична га-

лузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє
зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, пере-
орієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби
міжнародного ринку. Так, частка товарів для населення
зросла в обсягах продажу автомобільної галузі до 60—65 %,
в електротехнічній — до 25 %. Швидкі темпи розвитку
(10% середньорічних) хімічної промисловості зумовлюва-
лися розвитком нових видів сировини, застосуванням доб-
рив у сільському господарстві. Були створені атомна, авіа-
ракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробницт-
во точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна струк-
тура промислового виробництва.

Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції
було збільшення обсягу інвестицій, їхня частка у ВНП зросла
з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969 p. Як і в інших еконо-
мічно розвинених країнах, зменшилася частка виробничих
і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудов-
ний період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх
капіталовкладень, наприкінці 60-х років — близько 47 %.
Всередині матеріальної сфери майже 60 % спрямовувалося
у промисловість, 20—25 % у зв'язок і транспорт. У 50-х
роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будів-
ництво і модернізацію обладнання, в 60-х — на модерніза-
цію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення
забезпечували житлове будівництво (46—40 %), освіту (25—
22 %), охорону здоров'я (6,5 %), послуги, адміністративні
витрати.

Значно посилилося державне втручання в господарське
життя. В 1944—1947 pp. було проведено націоналізацію
вугільної, авіаційної галузей, електростанцій, повітряного
флоту, автомобільних заводів "Рено", французького і чоти-
рьох найбільших депозитних банків. Державному сектору
належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20—
25 % загального обсягу промислового виробництва, 75 %
загальних перевезень, 50 % ресурсів банківсько-кредитної
системи, 33 % зайнятого населення. Частка державних ви-

242

робничих інвестицій у ВНП становила35—25 % їхньої
загальної суми.

Франція першою серед економічно розвинених держав
стала на шлях програмування національної економіки. В
1947—1953 pp. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціато-
ра). Перевага надавалася шести галузям (видобування ву-
гілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу, сільсько-
господарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був
виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.

У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося
за планом модернізації економіки. Третій план (1958—
1961 pp.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкри-
тої економіки". З приходом до влади генерала де Голля
економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п'ятого
(1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розви-
ток усіх галузей промисловості ("індустріальний імпера-
тив"}” Така економічна політика держави отримала назву
"дирижизму", її головним змістом був вплив на нагрома-
дження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не
відчувала труднощів зі збутом товарів, зусилля держави
були спрямовані на розвиток виробничих потужностей. У
60-х роках зросли державні закупівлі, провадилася політи-
ка "колективного будівництва".

Повоєнний період характеризувався швидким зростан-
ням концентрації та централізації капіталу. Цей процес
відбувався у двох напрямах: злиття великих і середніх
капіталів, розорення і об'єднання невеликих сімейних і ре-
місничих підприємств. Так, в обробній промисловості у
1954—1962 pp. кількість підприємств зменшилася на 25 % .
Найбільш монополізованими були металургійна, нафтова,
хімічна галузі. До перших десяти промислових корпорацій
належали п'ять нафтових, три хімічні, одна металургійна,
одна транспортна. У 1949—1970 pp. кількість французь-
ких банків зменшилася з 380 до 235 при збільшенні філій
з 3,3 до 6,4 тис. Господарством країни керувало 10 фінан-
сових груп.

243

Однією з ознак французької економіки було зміщення
позицій іноземного капіталу. В середині 60-х років загальні
вкладення з метою контролю за діяльністю підприємств
досягли 4,6, портфельні вкладення — 1,3 млрд дол. Майже
1/3 іноземних капіталів була американською.

Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася над-
звичайно динамічно. Вступ Франції до ЄС стимулював про-
цес концентрації промисловості. У 1970 p. 500 монополі-
стичних об'єднань виробляли 80 % національної продукції.
Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінан-
сові групи.

На початку 70-х років Франція перетворилася на одну з
найрозвиненіших країн світу, її частка у випуску промис-
лової продукції становила майже 7 %. Щорічний приріст
продукції її індустрії перевищував 5 %. З середини 70-х —
на початку 80-х років темпи зростання дещо знизилися.
Ця тенденція зумовлювалася скороченням виробництва у
"старих" галузях (кам'яновугільній, металургійній, тек-
стильній). Одночасно на вищий рівень піднялась авіаційна
промисловість компаній "Конкорд", "Аеробус", транспорт-
на (швидкісні електропоїзди), автомобільна "Пежо-Сітроен",
воєнно-промисловий комплекс. У 1960—1983 pp. обсяг ви-
робництва, пов'язаного з науково-технічним прогресом, а
саме: електронікою, кібернетикою, ЕОМ, зріс у 4 рази, ви-
робництво електроенергії (особливо АЕС) — у 3 рази, ви-
пуск телевізорів — у 2,5, автомобілів і нафтопродуктів — у
17,6, виробництво штучних волокон, пластмас — у 4 рази.

Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися
значний бюджетний дефіцит, посилення інфляції. Збільшив-
ся пасив платіжного балансу (в 1984 p. — 3,5 млрд дол.).
Значних розмірів набув відтік валюти за кордон. Спад ви-
робництва супроводжувався зростанням соціальних кон-
фліктів.

На економіку Франції негативно впливали воєнні ви-
трати, які досягли в 1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показни-
ком Франція поступалася тільки США. Франція система-

244

тично випробовувала ядерну зброю, створила власний тер-
моядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва
воєнної техніки гальмували нормальний процес індустрі-
ального відтворення.

Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав
свої особливості. Він розпочався із значно гірших старто-
вих позицій порівняно з Великобританією і Францією. Ви-
робничі потужності використовувалися на 15—ЗО %. Па-
нували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держа-
ва контролювала ціни і заробітну плату. Для організації
виробництва треба було мати дозвіл окупаційної влади.

Початок переходу до ринкової економіки поклала гро-
шово-цінова реформа у червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра
народного господарства ФРН у 1949—1963 pp. і канцлера
в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має побудува-
ти суспільство соціального ринкового господарства (поєднан-
ня власної ініціативи і конкуренції з розумним втручан-
ням держави у господарське життя в інтересах соціально-
го захисту громадян). Завданням реформи було скорочен-
ня обсягу грошової маси, зміна структури державних і при-
ватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд
законів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюва-
тися конфіскацією у співвідношенні 100:10. Однак реаль-
на пропорція складала 100:6,5. Для забезпечення мініму-
мом на особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у день
проведення реформи, 20 — через 2 міс. Короткострокові
борги знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було
встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали дер-
жавні боргові зобов'язання. Зменшилися податки. Було
проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний конт-
роль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на
продукти харчування, паливо, електроенергію, квартирну
плату. Друкувалися "каталоги доречних цін". Закони ка-
рали за необгрунтоване підвищення їх. Фактично зберіга-
лися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником
стала допомога за "планом Маршалла". Ринок наповнився

245

товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок за-
пасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевага
надавалася не базовим галузям, а виробництву предметів
споживання. Заробітна плата не перевищувала темпів зро-
стання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp.
розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати.
Велике значення мала система соціального страхування, на
яку спрямовувалося 15 % національного доходу.

Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Кон-
церни перетворилися на акціонерні товариства з символіч-
ним капіталом 100 тис. марок, які укладали договори про
оренду з попередніми власниками. В роботі вони підпоряд-
ковувалися Опікунському управлінню — офіційній держав-
ній установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р.
окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні
підприємства, які також переорганізувалися в акціонерні
компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5—З,
внаслідок чого капітал нових компаній перевищував ста-
рий. У банківській сфері замість Німецького, Дрезденсько-
го і Комерційного банків було створено ЗО самостійних
банків. Уряд демонтував систему державного контролю за
промисловістю, створену при Гітлері. Однак тривало регу-
лювання економіки через субсидії, дешевий кредит, подат-
кові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала
фактором зростання промислового виробництва.

З відбудовою господарства протягом 50-х років економі-
ка ФРН перейшла у стан безперервного піднесення. Серед-
ньорічний приріст промислової продукції становив 9,6 %.
У 60-х роках зростання виробництва тривало, проте з відчут-
ними коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у
1963 p. до 12 % у 1968—1969 pp. В цілому темпи економ-
ічного зростання перевищували середні темпи розвитку еко-
номічно розвинених держав.

Структура господарства ФРН характеризувалася збіль-
шенням частки у ВВП галузей матеріального виробницт-
ва. Сфера послуг не набула такого розвитку, як у США, інших

246

країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної
промисловості, транспорту. Як і в інших країнах, зменши-
лася частка добувної промисловості, сільського господар-
ства. Відповідні зміни відбулися у структурі зайнятості.
Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала 1/4
самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому
чисельність зайнятих у промисловості, на транспорті
збільшилася.

Структурна перебудова промисловості була пов'язана
передусім з розвитком прогресивних галузей — перероб-
ки штучних і синтетичних волокон, хімічної, електротехніч-
ної, транспортного машинобудування, видобування і пере-
робки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на почат-
ку 60-х років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транс-
портне і загальне машинобудування) сконцентрували 70 %
приросту промислової продукції. Темпи їхнього зростання
становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.

Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економіч-
не диво) визначалися значною мірою збільшенням капіталь-
них вкладень. Частка їх у ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до
25,3 % у 1969 p. Висока ефективність інвестицій зумовлю-
валася технологічною структурою. В 50-х роках 60 % за-
гальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х ро-
ках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в
1968 p.). Переважна частина інвестицій спрямовувалася в
житлове будівництво (20—18 %), промисловість і промислове
будівництво (23—15 %), транспорт і зв'язок (21—17 %). У
промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнан-
ня і лише 1/4—1/5 — на нове будівництво.

Основними джерелами капіталовкладень були приватні та
державні кошти, інвестиції з еквівалентних фондів за планом
Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна Німеччина отримала
Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом 2,6 млрд дол.
Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948—
1960 pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі
, фонди були не дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.

Значний вплив на процес відтворення справляло дер-
жавне регулювання економіки. Головною його формою були
державні фінанси. У 1950 p. їхня частка в загальних вало-
вих капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. — 16,2 %.
Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд
марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що ста-
новило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і по-
слуг. За 10 років (1950—1959 pp.) вона витратила на них
187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВНП. У 6U-x ро-
ках у зв'язку з посиленням мілітаризації важливим дже-
релом стабільності промисловості стали воєнні замовлен-
ня. Воєнний бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок
у 1960 p. і 20,5 млрд марок у 1970 p. (23,7 % федерального
бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства
ФРН була державна власність. На кінець 50-х років дер-
жава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних
компаній, 26,2 % видобутку кам'яного вугілля, 15,2 % нафти,
36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва
легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у
галузях, що виробляли промислову сировину для інших
галузей, потребували значних вкладень з повільним оборо-
том капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину
сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Структурні зміни супроводжувалися посиленням кон-
центрації виробництва і капіталу. Кількість великих
підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол. і більше зросла
протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної кількості.
На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості.
68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контро-
лювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних това-
риств. Відновилися старі концерни Крупа, Фліка, "ІГ Фер-
бер індустрі", "Дойче банк", "Дрезднер банк", "Комерцбанк".
У металургійній промисловості панували дев'ять корпорацій,
у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку ву-

248

гілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополі-
зації виробництва і ринку ФРН займала провідне' місце в
Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис. невеликих і
середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпоряд-
ковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало
до ЗО тис., на Крупа — 21, на "Даймлер Бенц" — 18 тис.
невеликих підприємств-постачальників.

Отже, для господарства Західної Німеччини визначаль-
ними були швидкі темпи розвитку, зростання у ВНП част-
ки промисловості та зайнятого в ній населення, розширен-
ня інвестицій.

Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у
70—80-х роках був науково-технічний прогрес. Простежу-
валися такі тенденції, як різке скорочення традиційних
галузей важкої та легкої промисловості. Відпала потреба у
великій кількості металу та кам'яного вугілля. Західна
Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, виво-
зячи за кордон капітал, вкладала його в розвиток чорної
металургії в країнах, що розвиваються. Сучасна промис-
ловість споживає менше металу, але високої якості. Модер-
нізація охопила основні галузі господарства. У ФРН розпо-
чалося масове впровадження автоматизації, роботизації.
Домни і мартени було замінено електропечами. Відбулася
майже повна електрифікація залізничного транспорту. Се-
редня швидкість електровозів становила 350—500 км/год.
З залізничним транспортом успішно конкурував автомо-
більний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад,
випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних авто-
мобілів.

Після другої світової війни у ФРН працювало багато
іноземних робітників — з Туреччини, Африки, Південно-
Східної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х років їхня праця
стала зайвою. Промисловість потребувала висококваліфі-
кованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлік-
ти на соціальному та національному грунті, особливо в мо-
менти кризи, посилення безробіття.

249

У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч
і поступилася Японії, але залишилася економічним ліде-
ром "об'єднаної Європи". Тут проживало 25 % населення
тодішньої Європейської Співдружності, але вона виробля-
ла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу про-
мислової продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розви-
нених країнах, посилилась концентрація виробництва і ка-
піталу. У 1975 p. три автомобільні концерни випускали
51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничо-
рудній галузі, де монополії контролювали 61 % продукції,
у виробництві канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літа-
кобудуванні — 84 % . У 1971—1975 pp. в середньому щоро-
ку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як в попе-
редніх десятиріччях — не більше 130.

У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва
в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світо-
вому випуску індустріальної продукції становила 13 %. Її
господарство у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів"
— 116 найбільших монополій і три банки.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розріз-
няють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови.
За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих
фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень
інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжу-
вав втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не
було голоду, країна імпортувала продукти харчування.
Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі.
Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союз-
ницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала
державному регулюванню, прогресивним реформам — зе-
мельній, наймання робочої сили, ліквідація головних компаній
(дзайбацу). Початком державного регулювання стали замо-
роження банківських депозитів, деномінація єни, нова систе-
ма фіксованих цін і впровадження нового податку на
власність. Були створені Комітет економічної стабілізації та

250

Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні
інструменти, як нормування стратегічн