Утворення політичних партій та їх діяльність в умовах революції 1905–1907 рр. та Першої світової війни.

Активізація на межі ХІХ – ХХ ст. в Україні революційного та національного руху вимагала об’єктивної потреби його переростання у політичну стадію і створення єдиного потоку визвольної боротьби. У 1897 р. на з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація, до складу якої увійшло біля 20 українських громад та чимало студентських груп. Це була перша спроба організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил Наддніпрянщини. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні вимогам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху. Тому вже у 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків утворила першу українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), Першим програмним документом РУП стала запропонована М.Міхновським брошура “Самостійна Україна”, в основі якої лежали наступні вимоги: створення незалежної української держави, творцем якої виступає народова інтелігенція; застосування сили для здійснення цієї мети; розмежування з поміркованим крилом національного руху – українофілами. Базові принципи цієї брошури – патріотизм, радикалізм та безкомпромісність у поєднанні з нетолерантністю, категоричністю, ставкою на силові методи вирішення національного питання, не імпонували більшій частині рупівців, що призвело до першого розколу партії. М.Міхновський та його прибічники, які твердо відстоювали свою позицію, утворили Українську національну партію (УНП). Невдовзі стався й другий розкол – у 1903 р. від РУП відмежувалася група, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були чисельними партіями і не мало значного впливу на маси, проте їхнє виникнення свідчило про політичну диференціацію у РУП, виділення з неї правих та лівих елементів.

Поширення соціал-демократичних настроїв та поглядів призвели до того, що у 1904 р. частина РУП утворила Українську соціал-демократичну спілку. Обстоюючи позиції органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом, вони зумовили кардинальну трансформацію РУП і на своєму ІІ з’їзді у 1905 р. перетворили її на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Цим вони декларували, що виступають в Україні від імені місцевого пролетаріату. На той час УСДРП була найчисельнішою робітничою партією України – 6 тис. членів, і відіграла значну роль у робітничих страйках 1903 р. та під час революції 1905 р.

У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). Вона обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Цій партії також не вдалося уникнути розколу з приводу деяких програмних положень. Частина її членів. утворили Українську радикальну партію (УРП). Після подолання розколу, у 1905 р., УДП та УРП об’єдналися, утворивши Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

В ході революції 1905–1907 рр. діяли окремі групи українських соціалістів-революціонерів (есерів), які видавали і розповсюджували серед селян агітаційні листівки. У 1906 р. вони об’єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), однак розгорнути активну діяльність їм не вдалося. Така сама доля й Української селянської партії (УСП), утвореної у 1907 р. Тривалий процес формування української селянської партії завершився лише у 1917 р. після об'єднання УПСР та УСП.

На початку ХХ ст. крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою передреволюційного періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів. Усього в Наддніпрянській Україні було близько 20 політичних партій, які за їх програмними цілями і методами боротьби можна поділити на радикальні – РУП (УСДРП), УНП, РСДРП, есери та ін.; помірковані – УРДП, кадети та ін.; консервативні – октябристи, монархісти та ін. Щодо ставлення до українського питання, то серед них були національно-радикальні партії – УНП, помірковані автономісти – РУП (УСДРП), УРДП, великодержавні унітаристи–октябристи, монархісти та ін.

Починаючи з 90-х років ХІХ ст. суспільний рух в західноукраїнських землях також вступає в політичний етап свого розвитку. У1890 р. в Галичині створюється Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна селянська політична партія європейського типу, що стояла на соціалістичній платформі (згодом партія була перейменована в Українську радикальну партію – УРП). Її поява стала своєрідним сигналом для формування багатопартійності в межах національного руху. За своїм складом УРП була неоднорідною – в ній були прихильники і соціалізму, і власне радикали, і націонал-демократи, що й спричинило розкол та утворення нових партій – у 1899 р. від УРП відокремилися Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП); у 1896 р. були утворені Русько-український християнський союз та соціал-демократична партія Буковини. Соціал-демократичні гуртки виникли й на Закарпатті, але вони не об’єдналися в окрему партію, а увійшли до складу Угорської соціал-демократичної партії. Розколу УРП сприяла й активізація політичної думки: у 1895 р. у книзі Ю.Бачинського “Україна уярмлена” вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. Цей постулат з часом став програмним для більшості українських політичних партій.

Поряд з радикальними створювалися і помірковано-ліберальні партії на кшталт УНДП, яка виступала за автономію Галичини у складі Австро-Угорщини. У Буковині на цих позиціях стояли Поступова і Радикальна партії, на Закарпатті – Конституційна партія. Крайнє правими, реакційними партіями, що відкрито проявляли свою вірність австрійському уряду, були Русько-католицький союз і Руська народна партія. Досить впливовим був і реакційно-консервативний рух “москвофільства”, який орієнтувався на царську Росію, пропагуючи “єдину, неподільну російську народність”, до якої входили і галицькі русини (в роки І-ої світової війни – “Карпато-русский освободительный комитет”). Крім цих місцевих та національних рухів, діяли також польські, угорські і румунські консервативні партії, які підтримували політику колонізації західноукраїнських земель.

Активність всіх українських політичних партій проявилася під час революції 1905 – 1907 рр. Особливістю суспільно-політичного життя цього періоду стали взаємовплив та зв'язок робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. Тільки у 1905 р. протягом квітня–липня в Україні відбулося 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Жовтневий всеросійський страйк підняв на боротьбу 120 тис. українців з 2 млн. страйкарів Російської імперії. У червні виступи українських селян охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у імперії. Повстання на броненосці “Потьомкін” (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта, у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв в армії та на флоті. Не в змозі придушити силою революційну хвилю 1905 р., царизм змушений був піти на поступки: 17 жовтня Микола ІІ підписав Маніфест, у якому народові обіцяли громадянські свободи.

Важкі випробування випали на долю українського народу в роки Першої світової війни, яка розпочалася 19 липня 1914 р. Адже він опинився по різні сторони фронту, бо Росія та Австро-Угорщина належали до протиборствуючих сторін. Відповідно до цього по-різному поставилися до війни і політичні партії Східної та Західної частин України. У Наддніпрянщині місцеві організації майже всіх загальноросійських партій виступили з підтримкою російського уряду, крім більшовицьких організацій РСДРП, які проводили послідовну антивоєнну політику, обстоюючи гасло перетворення імперіалістичної війни у громадянську.

Позицію підтримки царського уряду зайняли і українські національні партії – ТУП, УСДРП та ін. Щоправда, частина членів УСДРП на чолі з Д. Дорошенко і Д. Донцовим, що емігрувала з Наддніпрянщини до Львова й заснувала там “Союз визволення України” (СВУ), виступила за підтримку австро-німецького блоку. СВУ першою серед політичних партій Східної України у своїй програмі висунули вимоги створення самостійної української держави на засадах конституційної монархії, надання рівних прав і свобод представникам всіх національностей.

Політичні партії Галичини були одностайні у визначенні свого ставлення до війни: у перші дні війни вони утворили міжпартійний блок – Головну Українську Раду (ГУР), яка у своєму маніфесті закликала всіх українців боротися за перемогу Австро-Угорської монархії. Лише емігранти-москвофіли Західної України на початку війни утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, пропагуючи перемогу Росії. Водночас антивоєнну позицію зайняла частина української соціал-демократії на чолі з В.Винниченком, порушуючи питання про автономію України у складі Росії після повалення царату.

Що характеризувало Україну у цій війні ? По-перше, український народ був втягнутий у братовбивчу війну обома воюючими сторонами. По-друге, територія України перетворилися на один з основних театрів воєнних дій. По-третє, українські землі були об’єктом експансії воюючих країн: Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь; Німеччина – на весь Південь, включаючи Донбас і Приазов’я; Росія – на Галичину, Буковину й Закарпаття; інші країни Антанти і Четверного союзу намагалися досягти свого політичного та економічного впливу в цих землях.

В самій Україні війна призвела до глибокого розколу національного руху у двох площинах – 1) між українцями воюючих сторін і 2) в межах Російської та Австро-Угорської імперій – на прибічників і противників переможної війни. Війна спричинила посилення жорстокості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Війна також спричинила колосальні економічні збитки та людські втрати.

Таким чином, початок ХХ ст. характеризується загостренням соціальних і національних протиріч, які були притаманні як Східній, так і Західній частині України. Але особливо гострими вони були в Україні у складі царської Росії, в якій склалась революційна ситуація, що переросла у всенародну революцію у 1905 р. У цей самий період остаточно сформувалася структура політичних партій і течій, які пройшли випробування у ході революційних подій, а потім у трагічні роки Першої світової війни. Всі ці партії та течії виникли і розвивалися під впливом й у безпосередньому зв’язку із загальноімперськими подіями в Росії та Австро-Угорщині, але поступово серед них все активніше проявляли себе національні політичні партії, які повністю розкрили свої можливості у ході національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр.

Тема 5: Українська революція 1917-1920 рр.