Українська Народна Республіка – перша суверенна держава ХХ ст., її внутрішня і зовнішня політика.

7 (10) листопада 1917 р. Центральна Рада виступила зі своїм III Універсалом, яким проголошувалося створення Української На­родної Республіки (УНР) у федеративному союзі з Росією. До складу УНР увійшли дев’ять українських губерній, вклю­чаючи Донбас, Харківщину, Південь, у т.ч. Таврію (без Криму). Проголошення УНР стало видатною подією в житті украї­нського народу.

Оголосивши 7 листопада 1917 р. днем утворення УНР, Цен­тральна Рада в III Універсалі обнародувала основні принципи своєї політики: декларувала програму соціально-економічних і політичних реформ, розподіл землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, обіцяла забезпечити свободу слова, друку, сумління, зборів, спілок, страйків, не­доторканості особи й житла. Скасовувалася також смертна кара. Важливе місце в III Універсалі було відведено правам на­ціональних меншин в Україні. На 27 грудня призначалися вибори до Українських Уста­новчих зборів.

Таким чином, III Універсал проголосив програму перебудови суспільства в Україні на демократичних засадах. Проте з погляду сьогодення текст Універсалу і дії уряду УНР не можуть не викликати критичних зауважень. Центральна Рада не виявила послідовності і рішучості в реалізації своєї програми. Навіть ІІІ Універсал дався Центральній Раді не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники – події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їх остаточної перемоги, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в газеті “Народна воля” М.Грушевський писав: “Федеративна Росія для нас цінна і потрібна, і ми мусимо її порятувати всіма силами”. Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Центральна Рада витратила для того, щоб витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними.

Нова держава народжувалася у тяжких, навіть трагічних обставинах. Після революції більшовики все більше завойовували популярність в Україні. У цьому їм сприяла нерішучість Центральної Ради, зокрема, в аграрному питанні. Вже з середини жовтня 1917 р. розпочалися на селі погроми. Хаос і анархія значно посилилися після скасування в ІІІ Універсалі права приватної власності на землю. Селяни хибно зрозуміли перехід землі до рук народу. В першу чергу громили спиртзаводи, палили цукроварні. Продовжувалася деморалізація й розклад війська.

Ситуація ставала некерованою. Відносини між ленінським урядом у Петрограді і урядом УНР досягли критичної точки.

Центральна Рада не визнавала РНК. 4 грудня в Києві було отримано “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”, складений В.Леніним і Л.Троцьким. У документі було підтверджено право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення. Водночас Центральну Раду звинувачували у зраді революції.

Центральна Рада вважала, що більшовицький уль­тиматум - це втручання в справи суверенної держави. Натомість більшовики виходили зовсім з іншого, прикриваючись, з їхньої точки зору, інтересами “світової революції”. Більшовиків підтримали російські та й українські робітники, а врешті-решт і значна частина селян, котрі вимагали землі. Центральна Рада ідеалізувала національне, але нехтувала соціальним питанням.

4 грудня 1917 р. в день отримання ультиматуму в Києві зібрав­ся 1 Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. З’їзд було скликано з ініціативи більшовиків, щоб розігнати Центральну Раду. Більшовики намагалися забезпечити на з’їзді перевагу робітничих і солдатських Рад, де вони мали більшість. Але Українська селянська спілка організувала масовий приїзд на з’їзд селянських представників, яким також були видані мандати делегатів. Внаслідок цього прихильники Центральної Ради мали на з’їзді переважну більшість. Більшовиків підтримували лише близько 150 делегатів з 2500. Керівництво з’їздом опинилося в руках есерів, на пропози­цію яких головою з’їзду було обрано М. Грушевського. З’їзд висловив повну довіру Центральній Раді.

Тоді більшовицькі делегати в кількості 125 осіб виїхали до Харкова. До них приєдналися кілька лівих українських есерів і соціал-демократів. У Харкові вони об’єдналися із з’їздом Рад Донецько-Криворізької області і проголосили себе І Всеукраїнським з’їздом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. З’їзд розпочав свою роботу 12 грудня 1917 р. Того ж дня Україна була проголошена Республікою Рад. Було обрано Всеук­раїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медведєв. Незабаром було сформовано перший радянський уряд - Народний Секретаріат. Згодом його очолив М. Скрипник. Більшовики зберегли офіційну назву держави – Українська Народна Республіка. Прапор був червоний з синьо-жовтими стрічками. Народний секретаріат видав Маніфест, у якому проголо­шувався союз з Радянською Росією. С. Орджонікідзе став представ­ником РНК в Україні, а В. Затонський - представником харківсько­го уряду в Росії. Отже, рішення з’їзду поклали початок перебудові політично­го, економічного і культурного життя України на ідеологічних за­садах більшовизму.

26 грудня більшовики взяли владу в Харкові. Було сформо­вано загони червоного козацтва. Після Харкова настала черга Пол­тави і Катеринослава.

Центральна Рада не мала достатніх військових сил. Вона спиралася лише на частини Вільного козацтва, слобідський кіш С.Петлюри та січових стрільців Є. Коновальця. Петлюру було відкли­кано з фронту до Києва. У напрямку на Бахмач вислано “помічний студентський курінь” зі студентів і гімназистів, який намагався перепинити шлях радянським військам. 29 січня він прибув до станції Крути. Всього в курені було 350 юнаків. 29 січня вони вступили в бій з 6000 солдатів Муравйова. Майже всі бійці куреня загинули. 27 юнаків потрапили в полон і зазнали катувань. Крути ввійшли в історію України як символ національної честі і героїзму.

Напередодні вирішальних боїв за Київ 9 січня 1918 р., Центральна Рада проголосила свій IV Універсал. Україна проголошувалася самостійною державою. “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу. З усіма сусідніми дер­жавами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччи­ною та іншими ми бажаємо жити у згоді і приязні, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки”. Генеральний секретаріат перейменовано у Раду Народних Міністрів.

Водночас з IV Універсалом було ухвалено “Закон про націо­нально-персональну автономію”. У ньому проголошувалося, що кожна з населяючих Україну націй має право на влаштування сво­го національного життя незалежно від місця перебування.

Центральна Рада і її уряд, втративши столицю, не покину­ли територію України. Вони продовжували свою діяльність, голов­ною метою якої було збереження незалежної Української держави. Але тепер в нових умовах існування двох урядів, які наполегливо заявляли, що вони – українські й робітничо-селянські. Дуже бага­то залежало від зовнішніх обставин.

У грудні 1917р. з ініціативи більшовиків у Бресті почалися мирні переговори між Росією та іноземними державами. 22 грудня до Бреста прибула більшовицька делегація на чолі з Л.Троцьким. 1 січня 1918 р. прибула також українська делегація, очолювана В. Голубовичем. До складу делегації входили есери М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, соціал-демократ М. Левитський та С. Остапенко (економічний радник делегації). Західні держави визнали самостійну УНР. В ніч з 8 на 9 лютого у Бресті було підписано мирну угоду між УНР та західними дер­жавами. Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії.

19 лютого 1918 р. з метою допомоги УНР німці як союзні війська Центральній Раді розпочали наступ на Україну. В наступ перейшли також австрійці. 1 березня німецькі війська разом з військами Центральної Ради ув­ійшли до Києва, Радянська влада в Україні була ліквідована.

З березня 1918 р. Радянська Росія підписала Брестський мир. Перед українськими більшовиками постало складне зав­дання: організувати відсіч німцям, але не дати спровокувати війну проти Радянської Росії.

Населення зустріло Центральну Раду досить прохолодно. Вважали, і небезпідставно, що вона тримається на німецьких багнетах. Німецькі й австрійські війська, як і слід було чекати, поділили Україну на зони окупації. Значну частину Волині і Київщини захопили німці, Південну Україну - австрійці. Українські січові стрільці, котрі слу­жили в австрійській армії, розташувалися на Катеринославщині. Німці поводили себе не як союзники України, а як звичайні окупанти. Були запроваджені військово-польові суди, почалися розстріли. Німців менше всього турбували державницькі прагнен­ня Центральної Ради. Їх передусім цікавили українські хліб, цу­кор, м’ясо, масло, вугілля. Центральна Рада не мала сили чинити опір насильствам німців.

У Центральній Раді не згасали конфлікти між різними угру­пованнями. Українські соціал-демократи вийшли з уряду. Частина російськомовного населення виступила проти законів про украї­нське громадянство, українську державну мову. Гострі суперечки точилися навколо закону про націоналізацію землі. Залізниці були зруйновані, шахти Донбасу затоплені водою. Наступа­ла весна, а величезні поміщицькі лани не були зорані і засіяні. Окупанти бачили, що Центральна Рада не спроможна забез­печити їх хлібом. Уже в березні австрійські агенти повідомляли свій уряд про безсилля Центральної Ради. 28 квітня під час засідання Центральної Ради, коли промовці виступали з протестами проти сваволі німців, німецькі солдати за­арештували в залі засідань міністра закордонних справ М. Любинського. Усіх присутніх обшукали. Наступного дня, 29 квітня, Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Це засідання Центральної Ради стало останнім.

Що ж принесла українському народові Центральна Рада за понад 13-місячний період свого існування? По-перше, своєю діяль­ністю вона остаточно розвіяла досить поширені тоді сумніви щодо самої можливості існування української нації і утворила Українську Народну Республіку. По-друге, з політич­ної точки зору вона вистояла у дуже складній ситуації і не поступи­лася Тимчасовому урядові. По-третє, вимогою українського самоврядування вона спростувала раніше недоторканий принцип “єдиної і неподільної” Росії і примушувала як Тимчасовий уряд, так і пізніше більшовиків, відступати (хоча б теоретично) від цього великорос­ійського постулату. По-четверте, Центральна Рада домоглася дипло­матичного визнання незалежності УНР низкою європейських дер­жав.

А чим же можна пояснити її поразку?

Серед головних причин поразки Центральної Ради була відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність останнього не давало змоги Центральній Раді підтримувати ефек­тивний зв’язок з повітами й селянами - її потенційною опорою.

Неупереджений аналіз фактів свідчить, що Центральна Рада не була зрадницькою й буржуазною, навпаки, більшість її членів – соціалісти – намагалися проводити соціалістич­ну політику, хоч розуміли її інакше, ніж більшовики. І її неперехідна історична заслуга полягає в тому, що вона очолила національно-виз­вольну революцію та процес побудови незалежної держави і по­новила в Україні державницьку свідомість.