Суспільно-політичні та національні рухи в українських землях.

Виникнення в Україні суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища, пов’язаного з кризою феодально-кріпосницької системи, свідчило про зростання опозиційності до самодержавної влади.

Суспільне життя цього періоду в Україні визначали дві тенденції: по-перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітет й, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства.

Одним з перших організованих проявів опозиції владі було утворення та функціонування масонського руху. Починаючи з 1817 р., масонські ложі виникали переважно у великих містах та містечках – Харкові, Одесі, Києві, Полтаві. Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури, які представляли опозиційно настроєну ліберальну еліту суспільства . Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій і гуртків, насамперед масонських лож. 1826 р. Микола І підтвердив чинність “височайшого указу”, а з 1849 р. масонство стало переслідуватися законом. Й хоча воно не стало визначальним у формуванні ідеології громадянського суспільства, проте певною мірою виявило себе у декабристському русі: у Кам’янці –Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою “Залізні персні” (1815-1816), учасники якого стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях.

Основною причиною декабристського руху також стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомлення з соціально-політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості у суспільстві, сподівань українського селянства та козацтва на соціальні привілеї.

У 1816 р. в Петербурзі виникає дворянська таємна політична організація “Cоюз порятунку”, члени якої ставили собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Однак, розбіжності у поглядах між радикалами та поміркованими призвели до розпаду цієї організації. На її уламках виникла нова таємна організація - “Cоюз благоденства” (1818-1821 рр.), з центральними органами у Москві й Петербурзі. Організація мала свої філії у провінціях, що діяли у Тульчині (на Поділлі), с. Кам’янці (Черкащина), на Волині та у Києві. Через наростаючі суперечності між радикальною та ліберальною частинами “Cоюзу” у 1820 р. він був реорганізований, внаслідок чого було утворено дві організації – “Північне товариство” в Петербурзі і “Південне товариство” в Україні з осередком у Тульчині. Останнє очолювали П.Пестель, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли.

Протягом 1821-1825 рр. обидва таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців. “Південне товариство”, яке налічувало 101 особу і помітно впливало на розташовані в Україні урядові війська, мало три управи – Тульчинську (Поділля), Васильківську (Київщина) і Каменську (Черкащина). У головному програмному документі “Південного товариства” “Руській правді”, написаній П. Пестелем, визначалися такі завдання: шляхом військового перевороту повалити самодержавство і встановити республіку (диктатура Тимчасового уряду); скасувати кріпосне право, запровадити політичні свободи і рівність усіх громадян (надавалося загальне виборче право всім чоловікам, що досягли 20 років); встановити повну свободу торгівлі і промисловості [7]. Проте у розв’язанні національного питання Пестель був прибічником єдиної та неподільної Росії, до якої Україна входила б як окрема з 10 областей. “Малоросія, – писав він, – ніколи не була і бути не може самостійною…” Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою”.

З 1823 р. у Новоград-Волинському діяла таємна організація – “Товариство об’єднаних слов’ян”, в роботі якого брало участь 60 осіб [8].

Революційний виступ декабристів 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у Петербурзі закінчився невдачею. Протягом місяця урядові війська придушили повстання Чернігівського полку, після чого настав період жорстокої реакції. Причини поразки повстання декабристів крилися передусім в їх відірваності від народу, відсутності підтримки з боку населення, а також у малочисельності, відсутності єдиної ідеології, недостатній організованості дій і нерішучості керівників повстання.

В 30-х рр. у внутрішній політиці Російської імперії проголошуються суспільні принципи процвітання держави – самодержавство, православ’я, народність. Пропагандистське гасло “народності” означало не що інше, як посилення процесу русифікації та подальший наступ на права національних меншин.

У 1834 р. засновується університет св. Володимира у Києві, куди переміщується центр громадського та культурно-просвітницького життя України. Тут у 1846 р. виникає Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засновниками якого були В.Білозерський, М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш, О.Маркевич. У роботі товариства активну участь брав і Тарас Шевченко. Основні програмні положення цієї таємної організації були викладені у “Книзі буття українського народу” (“Законі Божому”)[9], а організаційні

принципи у “Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”.

В 1847 р. товариство було викрито і розгромлено, усі члени організації потрапили у заслання. Проте діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурно-просвітницького до громадсько-політичного етапу боротьби за національний розвиток України.

Нової якості набрав національний рух й у західноукраїнських, де у 1834 р. виник напівлегальний гурток культурно-просвітницького спрямування “Руська трійця”, утворений М.Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким. Метою гуртка було підняти українську народну мову до рівня літературної мови і, таким чином, відкрити селянству доступ до знань, а з допомогою них поліпшити їхнє життя. Поетичні, історичні, мовознавчі, етнографічні розвідки, переклади членів “Трійки”, яки увійшли до збірок “Син Русі”(1833), “Зоря”(1834), альманаху“ Русалка Дністрова”(1836), спрямовані на поширення літературної української мови, були заборонені віденською адміністрацією та львівською церковною цензурою. Переслідуване світською та церковною владою, це об'єднання у 1837 р. розпадається.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала революція в Австрії 1848–1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р. українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав “українським національним урядом”, що мав представити центральному австрійському уряду вимоги українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух 1848–1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру, мову, право, були народом, який “рівнявся славі найзаможнішим народам Європи”; доцільність поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.

Організаційне зростання і піднесення політичної активності у 1840 – 60-х рр. визначили появу у національному русі західноукраїнського суспільства двох суспільно-політичних течій: москвофілів (русофілів) та народовців (українофілів). Соціальну базу перших з них складали представники консервативного духовенства, чиновництва, інтелігенції, що орієнтувалися на самодержавну Росію. Це була своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу. Цей рух носив клірикально-консервативний характер. В його ідеологію було покладено такі положення: 1) народи, які проживають від Уралу до Карпат – єдиний руський народ, включаючи і галицьких русинів; 2) право української мови на вільний розвиток як мови літературної; 3) захист формальних рис руської ідентичності. Сферою впливу москвофілів були Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття.

На початку 60-х рр. формується українофільська політична течія. Її соціальна база складалася із поміркованої інтелігенції (лікарі, юристи, вчителі), представників творчих кіл та студентської молоді. Основу ідеології складали: заперечення революційних форм боротьби; толерантне ставлення до Австро-Угорської монархії; розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови; підвищення культурного рівня народу через його освіту; об'єднання інтелектуального потенціалу в західних землях і у межах всієї України. Українофіли створили мережу культурно-освітніх та наукових товариств – “Руська бесіда”(1861), товариство ”Просвіта”(1868), у 1873 р. літературне, а в 1892 р. наукове товариство ім. Т. Шевченка, видавали газети та журнали. Наприкінці 80-х років народовство витісняє москвофілів з суспільно-політичного життя.

У Наддніпрянщині громадсько-політичний рух пожвавився наприкінці 50-х років, коли із заслання повернулися діячі Кирило-Мефодіївського братства. Вони утворили 1859 р. у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що об’єднувала свідомих українців навколо ідеї національного відродження, пропагували цю ідею на сторінках журналу “Основа”(1861 –1863), заснували в Україні мережу “недільних шкіл” та готували для їх слухачів підручники, залучаючи до національного визволення більш широкі верстви населення.

У царській Росії, яку називали “тюрмою народів”, національні меншини становили 57 % населення. В Україні царат переслідував національну культуру, здійснював насильницьку русифікацію. У 1863 р. видається Валуєвський указ про заборону видання українською мовою шкільних та релігійних видань з метою не дати можливості українському рухові стати масовим. Після цього указу, а також після придушення польського повстання 1863–1864 рр., настає пауза у процесі національного відродження. Важливими подіями у пошуках легалізації своєї діяльності стало заснування у 1873 р. “Історичного товариства Нестора–літописця” та “Південно–Західної філії Російського географічного товариства”, на з’їздах яких розглядалися питання української археології, етнографії, історії, мовознавства, тривали пошуки моделі майбутнього суспільного розвитку. Царський уряд відреагував на пожвавлення українського руху Емським актом 1876 р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російський імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підірвало основи легальної культурницької діяльності громадівців. Незабаром ряд провідних діячів київської громади вимушені були емігрувати.

У 70 – 80-х роках ХІХ ст. поряд з національним рухом розгортався й революційний рух народників. Соціальною опорою народництва стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного сільського життя та утвердження капіталістичних порядків. Вважаючи капіталістичний шлях економічного розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність знищення царського самодержавства і переходу до соціалізму через збереження селянської общини як зародка громадських основ. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії – помірковану і радикальну (бунтарську).

Продовжувачем ідей народницького соціалізму і тактики народників в певній мірі був марксизм – ідеологія, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. Представники цієї течії вели пропагандистську діяльність переважно серед селянства, а з другої половини 70-х років, коли до їх міських осередків стали залучатися наймані робочі, – й серед робітників. Перші такі союзи робітників, що виникли в Одесі та Києві, мали програмні та організаційні документи з вимогою надання політичних свобод, зміни тяжкого становища робітників і селян революційним шляхом, передачі трудящим землі, фабрик, заводів. Члени союзів вели агітаційно-пропагандистську роботу, видавали листівки, організовували страйкову боротьбу на підприємствах. Їх вплив розповсюджувався на інші міста, особливо на Півдні України. Проте діяльність кожного з них тривала не більше року через слабку організацію. З середини 90-х років починається новий період у розвитку цього руху, коли стали виникати загальноміські соціал-демократичні організації, серед яких найвпливовішими були київський і катеринославський “Союзи боротьби за визволення робочого класу”.

На межі 70 – 80-х років на політичну сцену виходить ліберальна ідейно-політична течія. Поштовхом до цього стали реформи 60 – 70-х років та пом’якшення режиму в Російській імперії. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежали: ідея перебудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції; мінімальне втручання держави в економічну сферу – держава має бути правовою, оберігати демократичні права особи; конституційна монархія як ідеальна форма державного правління. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності ліберали поклали тактику пошуку компромісів з урядом. За умов майже відсутнього “третього” стану в суспільстві доволі вузькими були як соціальна база руху – ліберальна інтелігенція, церковники, військові, з яких складалися земства, так й тактика дій – земські з’їзди, опозиційна преса, петиції. Ліберальний рух в Україні не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу, проте, впливовими осередками лібералізму були земства Чернігова, Києва, Харкова, Полтави, Ніжина.

Отже, представниками різних громадських гуртків і організацій, суспільно-політичних течій та рухів ХІХ ст. було висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети.