Руїна, її ознаки та наслідки

Хронологічно ця доба тяглася протягом тридцяти років: з 1657 р. до 1687 р. Характерною рисою Руїни стала боротьба між різними формами політичного управління: монархічною, започаткованою ще за життя Б. Хмельницького через введення інституту спадкового гетьманату, і республіканською, яка була відновлена генеральним писарем Іваном Виговським (1657-1659). І. Виговський намагався зміцнити державу, обравши для цього модель республіканського розвитку Прорахунки І. Виговського в соціально-економічній сфері призвели до поновлення кріпацьких порядків в України, що викликало невдоволення в широких верствах населення. Внутрішньою нестабільністю скористались як окремі угрупування української шляхти, так і сусідні держави, що прагнули поширити свій вплив в Україні. Так розпочалася довготривала громадянська війна, яка обернулася для України національною трагедією.

В непростих умовах І. Виговський зважився на укладання Гадяцького договору (16 вересня 1658 р.) з Річчю Посполитою, який по-суті припиняв дію “Березневих статей Б. Хмельницького”. Гадяцький договір передбачав утворення Руського князівства в складі Брацлавщини, Київщини і Чернігівщини, які на правах формально рівноправного суб’єкта входили до Речі Посполитої, але не як державна одиниця, а як руський народ, рівноправний з поляками і литовцями.

Підписання Гадяцької угоди призвело до україно-московського військового конфлікту. У листопаді 1658 р. в Україну була направлена московська армія яка налічувала понад 100 тис. осіб. Вирішальна битва відбулася 8 липня 1659 р. під Конотопом. Вона закінчилася блискучею перемогою армії І. Виговського. Однак скористатися перемого І. Виговський не зміг. Він був вимушекний зріктися гетьманської булави.

Новим гетьманом козацька старшина обрала Ю. Хмельницького (1659-1663), який під тиском московського війська 27 жовтня 1659 р. підписав Переяславський договір. За умовами договору Україна мала обмежену автономію. Розчарувавшись у промосковській орієнтації Ю. Хмельницький перейшов на польський бік, підписавши 18 жовтня 1660 р. Слободищенський трактат, який був погіршеним варіантом Гадяцького договору. Намагаючись об’єднати Україну, Ю. Хмельницький виступив проти Москви, завдавши поразки московському війську 1661 р. під Бужином на Дніпрі. Однак супротив лівобережної старшини призвів до нового спалаху громадянської війни внаслідок чого новим лівобережним гетьманом 1662 р. був обраний Я. Сомко. У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави. Отже, 1663 р. в Україні стався внутрішній територіальний розкол на Правобережну Україну.

Не кращим гетьманом виявився й І. Брюховецький, який проводив запопадливу промосковську політику. Гетьман підписав невигідний для України договір з Москвою, який зробив автономію України номінальною. Відкрита промосковська орієнтація, занедбання власних інтересів призвели до втрати популярності І. Брюховецького на Лівобережжі. Не додало авторитету гетьмані й Андрусівське перемир’я, підписане між Польщею і Московією 1667 р., про територіальний розподіл українських земель. В умовах братовбивчої громадянської війни з’являється діяч, який зумів піднятися над особистими амбіціями та інтересами, послідовно відстоюючи загальнодержавні пріоритети. Це був гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665-1676). Саме він, прихильник спадкового гетьманату, зумів відмовитися від цього плану та відновити, забуту з часів Б. Хмельницького, ідею соборної незалежної України в етнічних межах. Однак війна П. Дорошенка проти Москви та Польщі, союз з Туреччиною, намагання сусідніх держав контролювати хід української історії послабили авторитет гетьмана, сприяючи його відставці. Залишившись без підтримки народу, без своїх однодумців і друзів, він 1676 р. у Чигирині склав гетьманську булаву і здався московському цареві. З відставкою Дорошенка завершилась Українська революція, розпочата Б. Хмельницьким.

Водночас П. Дорошенко залишався чи не єдиним послідовним речником незалежної української державності. Бучацький мирний договір (1672 р.), підписаний ним з Туреччиною, визнав створення удільного Руського князівства у межах південної Київщини та Брацлавщини, хоча Поділля передавалось Оттоманській Порті. Вперше у міжнародно-правових актах, Бучацький договір застосовував до Правобережжя назву “Українська держава”.

Певний час ідея “Руського князівства” підтримувалась Туреччиною, на чолі якого було поставлено Ю. Хмельницького (1677-1681). Гетьман іменувався “князем удільним руським”, “князем України”, “князем Малоруської України” і вождем Війська Запорозького. Однак за умовами Бахчисарайського мирного договору (1681) Оттаманська Порта скасовувала удільність “Руського князівства”, а невдовзі стратила і самого гетьмана. Подальші спроби відновити князівство успіху не мали.

Противниками П. Дорошенка у політичній боротьбі виступали Петро Суховій – кошовий отаман Запорозької Січі та Дем’ян Многогрішний – наказний гетьман Лівобережної України (1668-1672). Вони також прагнули відновити українську державність, але розуміли її по-своєму. Так, Д. Многогрішний спочатку домігся розширення автономії, а згодом взяв курс на розвив стосунків з Москвою, за що був закатований.

Намагався відстояти українську державність й Іван Самойлович – гетьман Лівобережної України (1672-1687). Прийшовши до влади за допомогою Москви, він швидко змінив свої політичні симпатії. Однією з причин стало підписання між Москвою і Польщею “Трактату про Вічний мир” (6 травня 1686 р.), за яким іноземні держави розподіляли територію України: Правобережна Україна залишалася за Польщею, Лівобережна разом з Києвом та Запоріжжям – за Москвою. Туреччина утримувала лише Поділля, яке в 1699 р. було передано до Польщі.

Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам’яток і саме найстрашніше – значних людських жертв. Але, мабуть, найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та маловартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.

Доба Мазепи

Трохи більше двадцяти років (1687-1709) припадає в історії України на добу Мазепи. Це був порівняно з попередніми часами Хмельниччини та Руїни відносно спокійний і мирний час: загоювались рани воєнного лихоліття, народ працював на власний добробут, зводив церкви, відкривались школи. Разом з тим, від України “по обидва боки Дніпра” про яку мріяв і за яку боровся Богдан залишився лише уламок який не змогли загарбати великі сусіди. Епіцентр політичного, економічного, культурного життя перемістився саме сюди - в Гетьманщину, де в зазначене двадцятиліття вирішувалась доля нації і держави.

Устрій гетьманщини. Гетьманщина являла собою ті українські землі що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

Територія гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Вона становила приблизно одну шосту площі сучасної України і одну третину від тої, що колись була підвладна Хмельницькому. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1.2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародруб, Глухів, Чернігів, Ніжин, прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції уряду виконувала генеральна старшина (її називали також правительством) куди входили генеральні - обозний, судді, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10,на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин.В кожному полку було від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники із своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. В сотню входили козацькі курені які стояли по селах.

Серйозною проблемою Гетьманщини були внутрішні соціально-економічні протиріччя. На кінець XVII ст. старшина фактично витіснила рядове козацтво з вищих посад та усунула його від участі у прийнятті рішень. Спираючись на свою політичну владу, козацька старшина збільшувала особисті землеволодіння за рахунок рангових та громадських земель, часто не відмежовувала власної кишені від державної. Владно-бюрократична верхівка збагачувалась на фоні занепаду господарств багатьох рядових козаків, які змушені були брати участь у безперервних війнах власним коштом. Це приводило до зменшення чисельності боєздатного козацтва, зростання напруги у відносинах між багатими і бідними. Крім того широкі верстви не покозаченого селянства і міщанства через підвищення податків відчували насунення кріпосного ярма, такого типового для Росії. Маючи особисту свободу, ці верстви українського суспільства не хотіли коритись новому панству, тікали на Слобожанщину, Запорожжя, брали участь у заворушеннях. Козацька старшина дедалі більше відривалась від власного народу, демократичних традицій, стала уособлювати себе в єдності з владою держави сюзерена, яка за послуги, могла гарантувати збереження привілеїв і маєтностей. В верхах українського суспільства стали поширюватись притаманні деспотіям чинопочитання, підлабузництво, корупція. Відтак, демократизм, який вибороли українці в роки визвольної війни, залишався ілюзією для козацьких низів. З ним російська і українська верхівка до певного часу мирилися, бажаючи зберігати боєздатне військо і стабільність у буферній державі на кордоні із стратегічним супротивником –Туреччиною. Якщо ватажкам покоління Хмельницького буди притаманні сміливість, самовідданість, рішучість дій, державницькі ідеали, то народжені за доби Руїни політики Гетьманщини дбали про обмежені, прагматичні цілі, пристосовувались до існуючих обставин, а не змінювали їх. Таким, вочевидь, повинен був стати і новий ,обраний за згодою російської влади гетьман Мазепа.

Історична постать Івана мазепи. Мазепа походив із старовинного українського шляхетського роду.

Він вчився у Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Фігура Мазепи настільки вразила Самойловича своїм інтелектом, вишуканими манерами що замість страти він призначає його своєю довіреною особою, фактично наступником. Демонструючи повну толерантність, Мазепа встановлює добрі контакти з російськими високопоставленими урядовцями, які підтримали його кандидатуру при обранні на гетьманство у 1687 році. Підписані Мазепою при обранні Коломацькі статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30 тисячне реєстрове військо, однак значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Основним лейтмотивом цього договору було злиття України з Московською державою. Незважаючи на все це, Мазепа, використовував всі свої таланти, особистий вплив на молодого Петра I, до останньої можливості проводив політику спрямовану на забезпечення автономії України. Змушений брати участь у численних війнах і походах Росії проти Туреччини і Криму, протистояти прагненням запорожців до автономії, придушувати народні повстання проти шляхти, збагаченню якої він чимало посприяв, Мазепа не міг бути популярним у народі, серед якого його звали «вітчимом».Однак найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищаючи власні інтереси і владу, дбати про інтереси загальноукраїнські. Мазепа здійснює низку реформ в галузі судочинства і податків, намагається створити в Україні власну аристократію, зміцнити армію, обмежує панщину двома днями на тиждень. Він вміло балансує між інтересами Росії, Польщі, Туреччини, обмежуючи зазіхання супротивників царя на Запорожжя, нейтральні території, саму гетьманщину.

Найбільш вражають результати культурної політики Мазепи, яка сприяла піднесенню національної гідності українців, справляла враження на культурну Європу.

Мазепа в історії України після Хмельницького був найбільшим державотворцем, який зумів поставити особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка:»Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Останнім, на перший погляд, не зовсім логічним акордом в політиці Мазепи була його так звана «зрада» російським інтересам. Основною її причиною, з нашої точки зору, стала різка зміна політичного курсу Петра I,спрямованого на перетворення російської держави на світову імперію. Перед українцями стали висуватись нечувані раніше вимоги, що порушували будь-які принципи європейського васалітету, не кажучи вже про автономію. В Північній війні, що розпочалась у 1700 році козаки повинні були воювати виключно за інтереси царя.

Невдоволення, що врешті штовхнуло мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Петро I порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків та шведів і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати васальну вірність цареві. За надання військової допомоги та провізії Карл ХІІ обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Жорстокою розправою над гетьманською столицею Батурином, де було знищено все громадянське населення, понад 6 тис. чоловіків, жінок, та дітей цар помстився Мазепі, посіявши жах серед українців. Велика частина українського населення не могла усвідомити намірів Мазепи та його прибічників, з недовірою ставилася до протестантів шведів.

Поразка в Полтавській битві 28 червня 1709 р. поставала край прагненням українців зберегти свою державність в союзі з Росією. Остаточне поглинення Гетьманщини імперією було тільки питанням часу.

Завершує добу Мазепи визначний документ, що став відомим історикам лише у XX ст. Він дає можливість краще усвідомити наміри Мазепи і мазепинців, ідеї за які вони боролись, державність до якої прагнули.

Складена у 1710 р. про обранні гетьманом України, по суті екзильним, найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика Конституція (повна назва «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького») є визначеним документом історії та права. В сучасному розумінні - проектом першої Європейської конституції.

Основний пункт Конституції – проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ’я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопольському патріарху. Конституція приділяла увагу становищу міщан, посполитих та козаків - «людей убогих»,точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками він може користуватися.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніших європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу.

Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху» і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки.