Відродження державності українського народу

1. Падіння самодержавства. Розгортання національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради.

2. Українська Народна Республіка – перша суверенна держава ХХ ст., її внутрішня і зовнішня політика.

3. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: досягнення і поразки.

4. Відновлення Української Народної Республіки. Утворення Західно-Української республіки. Акт Злуки УНР і ЗУНР.

5. Радянська форма української державності (УСРР): суверенність і підпорядкування московському центру. Радянсько-польська війна.

1. Падіння самодержавства. Розгортання національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради.

У 1917 р. Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями – Російською та Австро-Угорською.

Українські землі займали понад 700 тис. кв.км. Чисельність населення перевищувала 48 млн чоловік, з яких 33 млн (2/3 населення) становили українці. Серед інших національностей виділялися росіяни, євреї. За національним складом село було переважно українським, місто – багатонаціональним.

У лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Владу царя було повалено. Натомість утворилося двовладдя: Тимчасовий Уряд і ради. Мандат на владу уряд отримав тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, одразу
після повалення самодержавства виникли Ради робітничих, сол­датських, а згодом і селянських депутатів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 202 Ради, в тому числі в Донбасі -180, що становило 71% від загальної кількості. Засновниками Рад були переважно загальноросійські партії есерів і соціал-демократів. Вони отримали абсолютну більшість місць у Радах, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час.

У перший час після лютневої революції в українських губер­ніях налічувалося щонайбільше 2 тис. більшовиків. Тому їх вплив на діяльність Рад залишався обмеженим. Поглиблення політичної і соц­іально-економічної кризи сприяло зростанню радикальних більшо­вицьких гасел. До кінця квітня чисельність більшовиків перевищила 10 тис. чоловік. З другої половини року в постійно оновлюваному складі багатьох Рад робітничих і солдатських депутатів вплив більшовиків й прихильних до них безпартійних делегатів став переважати.

Звістка про лютневі події в Петрограді сколихнула українську громадськість. Однією з провідних стала ідея національного визволення. Передусім висувалися вимоги автономії і федеративного устрою Росії. Особли­во це було характерним для українського середовища. Почалися мітинги, зібрання, з’їзди, на яких трудящі вимагали ук­раїнської школи, української преси, українізації війська тощо.

Виникла потреба створити єдиний центр, що об'єднав би всі українські сили. З цією метою в Києві 4(17) березня 1917 р. Товари­ство українських поступовців (ТУП) заснувало Українську Цент­ральну Раду. Крім членів ТУП, до неї увійшли представники різних українських політичних угрупувань та організацій: військових, робітників, кооперативних, студентських, релігійних, культурних.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх українсь­ких національних партій - Української соціал-демократичної робіт­ничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), інших партій і гро­мадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний ук­раїнський історик, активний діяч українського національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк та ін. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі ук­раїнські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти України.

Центральна Рада активно розгорнула свою діяльність. 22 березня вона звернулася з відозвою “До українського народу”, в якій зак­ликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові поса­ди, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 р. її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання - досягти національ­но-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський.

Отже, після краху російського самодержавства в Україні відбувся злет національно-визвольного руху, який переріс в національно-демократичну революцію на чолі з Українською Центральною Радою.

На відміну від центральної Росії навесні 1917 р. в Україні сформувалися фактично три влади:

Представники Тимчасового уряду - губернські комісари.

Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.

Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах посту­пово виходили більшовики.

Між цими трьома силами почалася запекла боротьба за владу.

Після невдачі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада звернула пильну увагу на збройні сили Україні, розуміючи, що з нею будуть рахуватися лише тоді, коли вона впливатиме на армію. У травні в Києві проходив І Всеукраїнський військовий з’їзд. Делегати прийняли рішучу резолюцію про вимогу до Тимчасового уряду і Петроградської Ради солдатських і робітничих депутатів “негайного проголошення принципу національно-територіальної автономії України”. З’їзд обрав Український Генеральний Військо­вий Комітет на чолі з С. Петлюрою.

У червні відбувся II Всеукраїнський військовий з’їзд, який запропонував Центральній Раді більше не звертатися до Центру й оголосити автономію України. Було підтверджено постанову І з’їзду про українізацію армії і затверджено статут Генерального військо­вого комітету. 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді було оголошено документ з урочис­тою назвою “Універсал Української Центральної Ради до українського народу на Україні й поза Україною сущого”. Цим доку­ментом Центральна Рада проголосила себе органом, здатним прий­мати акти конституційного характеру - універсали. І Універсал проголошував автономію України, передбачав скликання Всена­родних Українських Зборів. Водночас підкреслювалося, що Україна буде вільною, “не одділяючись від усієї Росії”. В Універсалі висловлювалася надія, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть авто­номний устрій, який покінчить з безладдям.

Незабаром було сформовано уряд України - Генеральний секретаріат. Перший український уряд очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Пост генерального писаря зайняв П. Христюк, секретаря військо­вих справ - С. Петлюра, міжнаціональних справ - С. Єфремов, фінансів - X. Барановський, земельних справ - Б. Мартос. До скла­ду уряду ввійшли найкваліфікованіші й найдосвідченіші фахівці.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд. До Києва прибула урядова делегація у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після дводенних перего­ворів окреслились основні засади компромісу.

З липня Центральна Рада видала II Універсал такого змісту: Центральна Рада виступає за те, щоб не відривати Ук­раїну від Росії; Рада визнала себе органом Тимчасового уряду; Рада буде поповнена представниками інших національнос­тей, що живуть в Україні; буде створено новий Генеральний секретаріат, який має бути затверджений Тимчасовим урядом; Рада запропонує проекти законів про автономний лад Украї­ни на затвердження Установчим Зборам.

А становище в Україні ускладнювалося. Влада Центральної Ради фактично не виходила за межі Києва. Провінція її знала не­достатньо.

25 жовтня (7 листопада) у столиці Росії Петрограді під керів­ництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання. Владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з’їзд Рад прого­лосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та ухвалив Декрети про мир і землю. Було сформовано новий уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Леніним.

Незабаром майже по всій Росії більшовики здобули всю по­вноту влади. Проте в Україні ситуація була дуже складною.