Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: досягнення і поразки.

29 квітня 1918 року – в останній день існування Центральної
Ради – в Києві зібрався хліборобський конгрес. У його роботі взяли
участь 8000 чол., переважно селян, від 8 українських гу­берній. Усього на з’їзді було близько. Промовці висловлювали незадоволення політикою Центральної Ра­ди, соціалістичними експериментами і вимагали відновлення при­ватної власності на землю та утворення міцної влади у формі істо­ричного гетьманату. Присутні одностайно обрали гетьманом Павла Скоропадського, нащадка давнього роду козацької старшини. За допомогою австро-угорських військ в Україні здійснився державний переворот.

Наступного дня, 30 квітня, на мурах Києва з’явився маніфест гетьмана Скоропадського – грамота до всього українського народу, якою було скасовано Центральну Раду, міністерства і зе­мельні комітети. Водночас було проголошено “Закони про тимча­совий державний устрій України”. П. Скоропадський і його прибічники заявили про заснування Української держави (на відміну від Української Народної Респуб­ліки, проголошеною Центральною Радою). Нова держава спиралася на своєрідне поєднання монархічних, республіканських і пере­дусім диктаторських особливостей, її громадянам гарантувалися загальні права, де особлива увага зверталася на недоторканість приватної власності “як фундаменту культури й цивілізації”. Геть­ман мав право видавати всі закони, призначати кабінет міністрів, керувати військовими і зовнішньополітичними справами, а також виконував функції верховного судді.

За менш ніж 8-місячний період існування гетьманський уряд налагодив дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швей­царією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, скандинавськими державами, а пізніше – з Францією, Англією, і Руму­нією. Аналогічні відносини були встановлені з більшовицькою Ро­сією, Доном, Кубанню, Грузією.

Значні досягнення здобуто у галузі фінансів – встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, яку принесли війна та революція, відбудовувалися залізниці і мости, відновився рух залізничного транспорту.

Вдалося здійснити важливі судові реформи – відрегулювати судову справу, створити Сенат, суд на нових засадах, прийняти низку законів.

Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. До цього слід додати українізацію шкіл усіх ступенів і двох університетів - Київського і Кам’янець-Подільського. Велике значення мало заснування у листопаді 1918 р. Академії наук України, яку очо­лив всесвітньовідомий вчений академік В.І. Вернадський^[10], На­ціональної бібліотеки, Національного архіву. Вживалися заходи у справі організації Національної галереї мистецтв та Українського історичного музею. Засновано Український національний театр, Національну оперу тощо. Знову розгорнулася украї­нська видавнича справа. Водночас гетьманський режим перебував у дуже скрутному становищі. Йому довелося вести боротьбу на два фронти: зовнішньому – з більшовиками і внутрішньому – з українською опозицією та різного роду російськими організаціями. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов’язки, які взяла на себе Україна згідно зі статтями Брест-Литовської угоди (зокрема, відправка продовольства до Німеччини і Австро-Угорщини), невирішеність земельного питання (селянство чекало на безплатну пе­редачу поміщицької землі та ліквідацій поміщицьких господарств).

Населення неоднозначно зустріло переворот. Якщо представ­ники заможних верств зустріли його з радістю (він здійснювався передусім в інтересах великих землевласників, про що свідчили відновлення приватної власності на землю і проект нової земельної реформи), то українське національно-свідоме демократичне гро­мадянство відразу поставилося до нової влади неприхильно, а то й вороже. Гетьмана Скоропадського всі вважали ставлеником німців і московської буржуазії в Україні.

В опозицію до гетьмана стали українські соціалістичні партії (есери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти), соціалісти-самостійники, трудовики, частково хлібороби-демократи. Вже в середині травня 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз, який очолив боротьбу проти режиму. Великі земельні власники (хлібороби-власники), промисловці (в особі кадетів) підтримали П.Скоропадського.

Становище ускладнювало взаємне недовір’я між урядом та населенням, яке посилювалося антиурядовою пропагандою, з одного боку, і помилками уряду – з іншого. Не налагодилися контакти і з місцевою адміністрацією, більша частина якої вороже ставилася до гетьманату: одні орієнтувалися на Центральну Раду, інші – на більшовиків.

Восени 1918 р. різко змінилося міжнародне становище. 29 вересня капітулювали Болгарія, а за нею Туреччина (союзники Німеччини і Австро-Угорщини у першій світовій війні). 17 жовтня розпалася й Австро-Угорщина. У самій Німеччині насувалися революційні зміни.

З розпадом Австро-Угорщини і Німеччини зросла небезпека війни з Радянською Росією.

Країни Антанти підтримували тільки російські антибільшо­вицькі сили і негативно ставилися до “сепаратизму” народів, які перебували у складі Російської імперії. Про це свідчила декларація британського прем’єра Вільсона, де підкреслювалося, що завдан­ня союзників – відновлення єдиної Росії.

Тим часом боротьба з гетьманським урядом набувала дедалі загрозливіших форм. У різних місцях України формувалися по­встанські загони. Найбільшим було повстання Н. Махна, вчителя з Гуляй-Поля на Катеринославшині. Влітку 1918 р. він організував великий загін з повстанців-селян і розпочав боротьбу проти по­міщиків, уряду П. Скоропадського, австрійців і німців. Ці стихійні повстання вносили безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали недовір’я до гетьмана, у якому широкі народні маси бачили тільки російського генерала і поміщика.

14 листопада Директорія звернулася до населення з відозвою скасувати гетьманську владу і оголосити гетьмана Скоропадського поза зако­ном. Повстання активно підтримали січові стрільці. 16 листопада Директорія домовилася з німцями про нейтралітет, а далі її війська зайняли Білу Церкву, Фастів і рушили на Київ.

Становище гетьманського уряду стало катастрофічним. Він був затиснутим між Антантою, більшовицькими військами та армією Денікіна. Виходом з цього скрутного становища могла бути зміна політичної орієнтації. 14 листопада кабінет міністрів, де пере­важали германофіли, було розпущено. Того ж дня гетьман підпи­сав меморандум про Федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але ідея федерації не додала гетьманові авторитету, швидше навпаки, причому навіть серед росіян і їх прихильників. 18 листопада повстанці розбили нечисленні гетьманські війська під Мотовилівкою (30 км від Києва).

Доля гетьманату була вирішена. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади і за допомогою німців виїхав за кордон. Влада перейш­ла до рук Директорії.

4. Відновлення Української Народної Республіки. Утворення Західно-Української республіки. Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Після падіння влади Скоропадського Директорія та створений 26 листопада 1918 р. уряд УНР під головуванням В.Чеховського (УСДРП) зіткнулися з надто тяжкими проблемами внутрішньої і зовнішньої політики. Так, у галузі внутрішньої політики потрібно було організувати владу та створити віддані УНР збройні сили; у галузі зовнішньої політики – знайти вихід із того становища, в яке потрапила Україна після відступу австро-німецьких військ і почат­ку війни на різних фронтах.

Організація влади розпочалася відразу ж після зайняття Києва (14 грудня 1918 р.). Складність була в тому, що Директорія перебу­вала між двох вогнів: з півночі загрожували більшовики, які пере­конували маси, що Директорія “запродалася капіталістам”, а з півдня - інтервенти Антанти, котра схилялася до ідеї “єдиної і неділимої”. Ідеології більшовизму та влади Рад Директорія УНР протиставила трудовий принцип влади: влада належить трудовим Радам, обраним робітниками, селянами, трудовою інтелігенцією. Центральні органи влади мали створити Трудовий конгрес, обраний без участі поміщиків і капіталістів. Це дало підставу антиукраїнським колам, які впливали на представників Антанти, звинувачувати Директорію в “більшовизмі”. Тим більше, що Директорія своєю декларацією від 26 грудня 1918 р. відновила закони УНР, зокрема ухвали­ла закон про передачу селянам поміщицької землі без викупу. Крім цього, в середині української демократії не вщухали незгоди і розбрат. Так, розходження в поглядах на форму влади спричинило розкол й у провідних партіях: в УСДРП “фракція не­залежних соціал-демократів” виступила за совєтську форму влади, в УПСР “центральна течія” висловилась за владу “трудових рад”.

Ще на початку грудня 1918 р. ситуація в Україні різко по­гіршилася. УНР опинилася в оточенні ворожих або неприхильно-нейтральних сил. На заході виник Польський фронт. З півночі і північного сходу наступали більшовики. На півдні набирала сили добровольча армія Денікіна. З Одеси й Миколаєва загрожував франко-грецький десант з частинами російських добровольців. На півден­ному заході, на правому березі Дністра, стояли румуни, які ще в березні 1918 р. захопили Бессарабію, а в листопаді – Буковину. Проти кожної з цих сил молода держава мусила тримати збройну оборону. Найбільшими з цих фронтів були протибільшовицький і протипольський, на яких зосереджувалася основна увага.

Спроба Директорії порозумітися з Москвою (січень 1919 р.) не вдалася. Серед уряду і політичних партій дебатувалися дві концепції: з більшовиками проти інтервенції Антанти чи з Антан­тою проти більшовиків. Лідером першої течії був Винниченко, дру­гої – Петлюра. Остаточно прийнявши протибільшовицьку орієнта­цію, Директорія спробувала увійти в порозуміння з представника­ми Антанти.

Москва, як і в 1917 р., застосувала тактику “допомоги ра­дянському урядові України”, створеному у Москві 17 листопада 1918 р. Тоді ж утворено командування протиукраїнського фронту. Рада цього ж фронту на чолі з В. Антоновим, Й. Сталіним, В. Затонським на початку грудня 1918 р. повела з Курська військові операції проти УНР, формально не оголошуючи війни. Після низки безуспішних нот уряду УНР до совєтського уряду Москви (31 грудня; 3, 4, і 9 січня 1919 р.) Директорія була змушена оголосити йому війну.

Становите ускладнювалося відсутністю у Директорії регу­лярної військової сили, за винятком декількох формувань, що за­лишилися з часів гетьманщини. Повстанські загони охоче виступи­ли проти Скоропадського, але були ненадійною силою; до то ж часто піддавалися більшовицькій агітації.

До найбільших повстанських угрупувань в Україні в період другої українсько-більшовицької війни належали загони Махна на Катеринославшині (Гуляй-Поле), Григор’єва на Херсонщині, Ан­гела на Чернігівщині, Зеленого (Д. Терпила) на півдні Київщини, Шепеля на Літинщині (Поділля) та ін. У протибільшовицькій війні Директорія спиралася передусім на Запорізький корпус та окремий загін (з 3 грудня 1918 р. корпус) січових стрільців Є. Коновальця.

До червня 1918 р. ініціатива належала більшовикам: україн­ське військо лише оборонялося. Впродовж грудня 1918 р. їм вдалося зайняти Лівобережжя і підступити до Києва. Тут їм суттєво допомогли українські отамани, зокрема, Махно, кот­рий у розпалі боїв захопив Катеринослав, та Зелений, що очолив повстання на півдні Київщини і відрізав північне крило українсь­ко-більшовицького фронту від південного. Внаслідок цих повстань український уряд 5 лютого 1919 р. змушений був покинути Київ.

Надії на порозуміння з Францією не виправдалися, бо та вимагала, щоб українська армія влилася в російську, і не визнавала національних прав України.

Тим часом вихід з уряду соціалістів на чолі з В.Винниченком створив йому в масах славу “буржуазного”. До того ж створення власної регулярної армії просувалось вкрай мляво. Фронт розпадався під впливом більшовицької пропаганди, державний апарат руйнувався, вояки дезер­тирували, серед отаманів панувало свавілля. Начальники військ шукали виходу в більшовицьких гаслах, щоб паралізувати їх вплив на населення.

Червоні війська скористалися послабленням Директорії і продовжили наступ. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову була встановлена радянська влада. Наступ ра­дянських військ розгорнувся і на півдні.

За таких умов Директорія вирішила створити новий уряд на чолі з соціалістами, сподіваючись, що він матиме вплив на ук­раїнські маси. 9 квітня 1919 р. у Рівному був створений Уряд на чолі з Б. Мартосом (УСДРП) із членів УСДРП, УПСР і представника Галичини. У відозві до народу зазначалося, що уряд “не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили, з якої б то не було держави”. Уряд сповіщав про свої заходи щодо зміцнення демократичного ладу і рішуче виступив проти всякого роду по­рушників громадського порядку.

Але й цього разу декларації розминулися з реальністю. Ук­раїнським політикам не вдалося об’єднати національні сили в єди­ний фронт.

Найголовнішими причинами поразки Директорії були вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини, які негативно впли­вали на розвиток подій в Україні, і неспроможність Директорії ство­рити стабільні та ефективні політичні й економічні умови розвитку Української держави.

На відміну від УНР на західноукраїнських землях активізу­вався національно-визвольний рух. Серед населення монархії Габсбургів розгорнувся рух за утворення національних самостійних дер­жав. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську На­родну Республіку (ЗУНР). Президентом її став Євген Петрушевич.

ЗУНР ухвалила низку законів: про державну мову (15 люто­го 1919 р.) – державною проголошувалась українська мова з пра­вом національних меншостей зноситися з урядом і адміністрацією на місцях своїми рідними мовами; про шкільництво (13 лютого); про громадянство (8 квітня); про земельну реформу (14 квітня).

15 квітня вийшов також закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР.

Але найважливішим актом, який встигла здійснити ЗУНР, був славнозвісний Акт злуки 1919 р.

1 грудня 1918 р. у Фастові підписано “Передвступний договір між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох ук­раїнських держав в одну державну одиницю”. Після того як Ди­ректорія встановила свою владу у Києві, 3 січня 1919 р. у Станісла­вові було ухвалено злуку ЗУНР з УНР.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві відбулося урочисте проголошення Акту злуки. З цієї нагоди Директорія видала Універ­сал, в якому, зокрема, зазначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України Західно­українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалеж­на Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увіль­нений могучим поривом своїх сил, має тепер змогу з’єднати всі зма­гання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної українсь­кої держави на добро і щастя робочого народу”.

Вже 2 лютого Директорія змушена була відступати з Києва
під тиском більшовицьких військ. Незабаром під її владою залишився
тільки невеликий клаптик української території навколо Кам’янця-Подільського.

Які причини поразки ЗУНР? Серед них можна назвати і по­милки, допущені урядом та військовим командуванням, і відсутність єдності між ЗУНР і УНР, і слабку соціальну політику, яка зумовила пасивність значної частини народних мас. Але головна біда ЗУНР по­лягала в тому, що в неї були надто сильні зовнішні вороги, а союз­ників практично не було. Міжнародна ситуація загалом виявилася несприятливою, а власних ресурсів було замало для відсічі інтервен­там. За цих умов історичні шанси вистояти були для ЗУНР мізерні. Цей досвід ЗУНР мав величезний вплив на формування національної свідомості українського наро­ду, увійшов у його історичну пам’ять, став прикладом для наступ­них поколінь. І нарешті, саме в ті часи остаточно утвердилася в свідомості українців ідея національної єдності України.