Історія розвитку правових основ регулювання інформаційної діяльності

Ефективна організація ІД у суспільстві можлива тільки за умов її адекватного правового забезпечення. У цілому норми права, що регулюють ІД, можна об’єднати в такі групи:

Ø законодавчі та нормативні акти власне про інформацію;

Ø законодавчі та нормативні акти з питань охорони прав інтелек­туальної власності;

Ø окремі положення інших правових актів, що стосуються інформації й охорони прав інтелектуальної власності.

Доцільність аналізу та практичного застосування законодавства про охорону прав інтелектуальної власності як однієї з гілок законо­давства про ІД обумовлена специфікою інте­лектуального продукту та його місцем у процесі управління. Справа не лише в тому, що інтелектуального продукту у більшості випадків являє собою інформацію, зафіксовану на тих чи інших носіях. Ство­рення інтелектуального продукту вимагає значних витрат розумової праці. До того ж йому належить важлива роль в організації ІД у галузі управління.

Водночас існує певна різниця в походженні зазначених вище на­прямів нормотворчості. Так, генеза законодавства про інформацію пов’язана з гарантією політичних прав і свобод особи та формуван­ням конкурентного середовища в економіці, починаючи з кінця XIX ст. Що ж стосується законодавства про охорону інтелектуальної власності, то воно своїм походженням завдячує розвитку товарно-грошових відносин ще на світанку капіталізму. Адже основною формою охорони, наприклад, технічних новинок у докапіталістичний період був отриманий від монарха привілей на виключне право на викорис­тання винаходу на території цієї країни. Монарх міг надавати (переда­вати) таку привілею будь-якій особі.

Поширення ж прототипу сучасних правових норм на галузь інте­лектуальної діяльності пов’язане з перетворенням продуктів цієї діяльності на товари, а отже, й об’єкти власності. Тому закономірно, що початок формування основ права інтелектуальної власності збігається з переходом суспільства до капіталізму. Наприклад, уперше в світі охорону права на літературну власність (право копірайту) зап­роваджено в 1545 р. у Венеціанській республіці. Цим законом заборо­нено публікувати твори без згоди їх авторів. У 1672 р. аналогіч­ний закон було вперше запроваджено в англійській колонії (нині штат Масачусетс в Америці). А в 1709 р. англійський парламент прийняв «Статут Анни», названий так на честь тодішньої англійсь­кої королеви. Цей законодавчий акт надавав авторові будь-якої кни­ги виключне право на її друк протягом 14 років від дати її першої публікації з можливістю продовження цього права ще на 14 років. Поява «Статуту Анни» обумовлена необхідністю захи­сту інтересів авторів творів і книговидавців, що несли витрати на друкування книжок, шляхом надання їм на певний період монополії на видання відповідних творів. В країнах, що були піонерами в розвитку капіталізму, з’явились перші паростки сучасно­го права охорони інтелектуальної власності.

А 8 вересня 1886 р. у м. Берн (Швейцарія) була підписана міжна­родна «Конвенція з охорони літературних і художніх творів», відома ще як Бернська конвенція. Цей документ визначає сучасні механізми охорони прав різних суб’єктів на використання творів мистецтва. Він є базовим міжнародним юридичним документом у галузі охорони прав інтелектуальної власності в частині, що стосується творів мистецтва.

Поряд з охороню прав власності на твори мистецтва охорона аналогічних прав здійснюють у галузі так званої промислової влас­ності. Причому ця галузь юридичної практики теж має давню історію. Адже ще у 1623 р. парламент Англії прийняв «Статут про монополії», яким скасував більшість монополій у галузі торгівлі товарами. Таке право монопольної торгівлі раніше надавала підприємцям королівська влада. Разом з цим було збережено монополію технічної творчості. Патентна монополія надавалась першому дійсному винахідникові та визначала його виключне право на виготовлення та використання нового виробу як результату винаходу на території ко­ролівства. Патент діяв упродовж 14 років. «Статут про монополії» вважають класичною відправною точкою розвитку патентного законодавства. Патент-монополія виконував функції інструмента узгодження інтересів винахідника та суспільства. У подальшому патентне право поступово поширювали у всій Європі. На території Ро­сійської імперії, а отже, і на більшій частині території України, воно було запроваджено у 1812 р.

У результаті розвитку патентного права 20 березня 1883 р. у Парижі (Франція) було підписано міжнародну «Конвенцію з охорони промислової власності», в яку з того часу кілька разів вносили пев­ні зміни. Цю конвенцію ще називають Паризькою. Основні по­ложення цього документа поділяють на три категорії: національ­ний режим, право пріоритету та загальні правила. Дотримання національного режиму означає, що громадяни країн — членів Конвенції мають рівні права в усіх країнах-членах із громадянами відповідних держав у правовій охороні об’єктів промислової власності. Наприк­лад, громадяни США мають на території України такі ж права сто­совно права промислової власності, як і громадяни України. Таке ж правило діє і стосовно громадян України в США. Право ж пріоритету означає, що країни — члени Конвенції визнають пріоритет подання відповідних заявок в інших країнах при поданні ними заявок на ці ж об’єкти промислової власності. Конвенція надає кожній державі-учасниці свободу дій стосовно національного законодавства з пи­тань промислової власності, за винятком тих положень, яких повинні дотримуватись усі держави-учасниці згідно зі Стокгольмським ак­том 1967 р.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі (Швеція) було засновано Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), яка здійснює міжна­родну координацію діяльності у галузі охорони прав інтелектуальної власності.

2. Об’єкти та суб’єкти права угалузі інтелектуальної власності й ІД

Згідно з міжнародними нормами інтелектуальна власність включає права пов’язані з:

1. літературними, художніми та науковими творами;

2. виконавчою діяльністю артистів, звукозаписом, радіо- і телевізійними передачами;

3. науковими відкриттями;

4. винаходами в усіх галузях людської діяльності;

5. комп’ютерними програмами й алгоритмами;

6. промисловими зразками;

7. товарними знаками, знаками обслуговування, фірмовими найменуваннями та комерційними позначками;

8. захистом від конкуренції, а також з усіма іншими правами, що стосуються інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Реалізація прав інтелектуальної власності в цілому означає юридично оформлене встановлення та підтримання монопольних відносин власності у певній галузі людської діяльності протягом визначеного терміну. Це пов’язано зі специфікою інноваційної та будь-якої творчої діяльності та необхідністю узгодження інтересів винахідника, творця, власника об’єктів інтелектуальної власності, їхніх користувачів і суспільства в цілому. Пояснимо цю тезу на при­кладі інноваційного процесу.

Інноваційний процес (інновація, нововведення) — це створення принципово нового засобу практичного застосування для задоволен­ня певної суспільної потреби. Поняття «інновація», «нововведення» використовують і для визначення результатів інноваційного процесу.Інновація потребує певних (як правило, досить великих) капіта­ловкладень і значного проміжку часу на свою реалізацію. Тому тривалий термін монопольного права на інтелектуальну власність – механізм заохочення капіталовкладень в інновації.

Об’єктами права інтелектуальної власності, згрупованими відповідно до галузей і механізмів їхнього функціонування, є:

1. об’єкти авторського права та суміжних прав;

2. об’єкти права промислової власності;

3. нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.

Основна ознака об’єкта інтелектуальної власності — патентоздатність — можливість відокремлення об’єкта від його творця, влас­ника. При цьому цінною є інформація, що відображає суть об’єкта інтелектуальної власності, а не той чи інший конкретний носій, на якому ця інформація може розміщуватися.

На практиці форми захисту прав інтелектуальної власності поді­ляють на:

Ø юрисдикційні, що передбачають діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних прав на об’єкти інтелектуальної власності;

Ø неюрисдикційні, які включають дії юридичних і фізичних осіб, що здійснюють самостійно, без допомоги державних органів.

Причому де-факто важливим засобом захисту прав інтелектуальної власності можуть бути переговори між власником цих прав і ймовірним їхнім порушником. Специфіка інтелектуальної власності полягає в тому, що для її захисту, в тому числі й з метою збереження конфіденційності інформації, досить часто доцільні досудові механіз­ми вирішення спорів у межах чинного законодавства.

Охорона прав інтелектуальної власності здійснюють з використанням спеціально оформлених юридичних документів, таких як па­тент і ліцензія. Патент— документ, свідоцтво, що від імені держави видають власнику та засвідчує його виключне право на використання винаходу. Ліцензія— документ, що надає власник патенту іншій юридичній чи фізичній особі та засвідчує її право на виготовлен­ня чи використання запатентованого виробу, технології протягом обмеженого часу або на обмеженій території. Поняття «ліцензія» використовують і стосовно товарних знаків і копірайту.

Патент можна розглядати як засіб забезпечення його власникові монополії на певному ринку. Видання ліцензії означає часткову відмо­ву власника патенту від такої монополії і є механізмом узгодження інтересів винахідника та суспільства, засобом стимулювання інновацій. Ліцензіар— власник патенту, продавець ліцензії. Ліцензіат— покупець ліцензії.

Але іноді виробники (власники) інтелектуальних продуктів з тих чи інших міркувань не патентують свої винаходи (зокрема, через їхню непатентоспроможність). Тоді з’являється такий інформаційний продукт, як ноу-хау. На практиці під ноу-хау розуміють незапатентовані корисні знання, досвід і секрети виробництва. Різниця між ноу-хау і винаходом полягає у наявності чи відсутності правової охорони у формі охоронного документа (патенту), а не у характері технічного розв’язання проблеми. Цінність ноу-хау в тому, що ця інформація не є загальновідомою. Захист ноу-хау реалізують через механізми забезпечення конфіденційності, секретності відповідної інформації. Ноу-хау, як правило, приймає форму комерційної таємниці.

Комерційна таємницяпідприємства, згідно з чинним українським законодавством, — це відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передавання, витік) яких може завдати шкоди інтересам підприємства. По суті, це будь-яка інформація, що має реальну або потенційну комерційну цінність, тому що вона невідома чи недоступна третім особам. Комерційну таємницю не охороняють авторським правом і іншими правами, що захищають інтелектуальну власність. До комерційної таємниці може належати інформація про ринок (цінова політика, збут, угоди); про виробництво (технології, витрати на виробництво); про організацію підприємства та фінанси тощо.

Суб’єктами права на захист інтелектуальної власності можуть бути:

1. автори (творці) об’єкта інтелектуальної власності;

2. власники права на об’єкти інтелектуальної власності (крім ав­торів);

3. спадкоємці та правонаступники.

Законодавство ж про ІД має менший «стаж», ніж законодавство про охорону прав інтелектуальної власності. Його становлення пов’язане з дією наступних соціальних процесів, які з часом набули міжнародного характеру. По-перше, це — формування конкурентного середовища у галузі економічної діяльності. Наприклад, у США першим федеральним нормативно-правовим документом був Антитрестовський закон Шермана, що з’явився 1890 р. і забороняв змови підприємців, спрямовані на встановлення монополії на конкретних ринках (не плутати з державними монополіями в Англії XVI-XVII ст., що надавав король). По-друге, це — законодавча гарантія прав людини, особи, включаючи її право на отримання інформації. Особливої інтенсивності цей процес набуває у другій половині XX ст. Реальне впровадження юридичних норм, що гарантують права людини взагалі і у галузі інформаційної ІД зокрема, залежить від рівня розвитку кожної конкретної країни.

З надбанням незалежності в Україні взято курс на впровадження норм міжнародного права у галузі захисту прав людини і, відповідно, у галузі ІД. Основи вітчизняного законодавства про ІД і права інтелектуальної власності задекларовані в Конституції України. Так, згідно зі ст. 34, кожному громадянину гарантується право на свободу думки та слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку. Стаття 31 гарантує таємницю листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції. А ст. 32 забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і є конституційною гарантією невтручання в особисте та сімейне життя.

Правові норми завжди виражені у формі певних джерел права. Джерела права — це офіційно визнані форми, в яких здійснюють встановлення, зміну або відміну правових норм. Джерелами права в Україні є:

Ø Конституція (Основний Закон) та інші закони (укази, декрети);

Ø підзаконні нормативні акти, що видають органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів, Державне патентне відомство, Держкомстат тощо);

Ø правові звичаї (традиції), судові прецеденти, міжнародні угоди. Кожний наступний рівень конкретизує попередній за принципом «від загального – до окремого».

Водночас у кожному соціумі діє і так зване звичаєве право — система не зафіксованих документально норм, традицій, що регулюють поведінку членів даного суспільства. На практиці можуть існувати певні розбіжності між нормами офіційного та звичаєвого права. Надзвичайно великі розбіжності свідчать про недосконалість офіційної системи регулювання правових відносин у певній галузі життєдіяльності цього суспільства або в державі в цілому. Таким прикладом може слугувати масштабний розвиток тіньової економіки на теренах колишнього СРСР.