Французьке театральне мистецтво першої половини ХІХ століття. Становлення романтизму

Романтизм прокладав себе дорогу на французьку сцену через мелодраму, яка мала спільні з романтизмом риси. Спочатку сюжети і персонажі, що були характерні для романтичної сцени, спочатку виникають в літературі далеко не самого високого рівня. У 90-х роках ХУІІІ століття у Франції з’являється мелодрама. У таких п’єсах герої страждали, нерідко знаходилися на межі загибелі, але фінал, як правило, був благополучним: доброчинність перемагала, порок був покараний. Події в основному відбувалися у середовищі пересічних людей, які також вміли страждати і відчувати. У мелодраматичних п’єсах могли зустрічатися і правдоподібні сюжети, однак вони завжди набували фантастичного забарвлення. Висока романтична література осмислила мотиви і сюжети мелодрами по своєму.

З романтизмом мелодраму зближувало наступне:

- вибір героя, який, як правило, був знехтуваний суспільством і законами, і страждав від несправедливості;

- характер сюжету п’єси, що був побудований на різкому зіткненні контрастно зображених начал добра і зла;

- сюжет п’єси і у мелодрамі і у романтичній драмі завершувався перемогою добра і покаранням пороку;

- відкидання всіх обмежувальних законів класицизму і ствердження принципу романтичної теорії – принципу повної свободи художньої творчості.

У жанрі мелодрами першої половини ХІХ століття писали Гільбер де Піксєрєкур, Шарль Кенье, Віктор Дюканж.

Поступово, протягом 20 років ХІХ століття романтизм у Франції складається як провідний художній напрямок.

Найкрупнішим драматургом і теоретиком романтичного театру був Віктор Гюго.

Віктор Гюго(1802 -1885)

Романтичний пафос драм Гюго визначався його світоглядом і, в першу чергу, ненавистю до соціальної несправедливості, бажанням захистити всіх знедолених, засудженням насильства і проповіддю гуманізму.

Персонажами романтичних драм Гюго були несамовиті герої, які втілювали свободу людського духу, а їх найхарактернішою рисою було романтичне бунтарство,

Історія драматургії романтизму починається з драми Гюго “Кромвель”.Ця п’єса була менш сценічною, ніж його наступні романтичні драми. Але у передмові до цієї драми Віктор Гюго виклав своє естетичне кредо і дав теоретичне обґрунтування романтизму як художньому методу. Тут він виразив свої погляди на драматургію і літературу в цілому і сформульоване своє розуміння значення театру.

На думку Гюго, театр це найкраща трибуна боротьби проти Бурбонів. „Кромвель” був несценічною п’єсою, тому і не був поставлений, але, в цілому, мав велике значення, тому що тут звучав прямий виклик класицистській драматургії. Гюго руйнує правила класицистського театру, ігнорує „єдності”, поєднує елементи комічні і трагічні. У передмові до „Кромвеля” він пише, що драма –той літературний вид, який найбільш повно виражає нову християнську епоху, яка розриває двоїстість людини. Найважливішим завданням драматурга і будь якого іншого художника він вважає відтворення контрастів. Пояснює він це тим, що у житті поєднані найрізкіші контрасти, а справжнє мистецтво покликане відтворити ці контрасти, протипоставити потворне і прекрасне.

Наполягаючи на правдивості мистецтва, Гюго вимагає точної локалізації дії. На цій підставі народжується його вчення про „місцевий колорит”: драматург, в уявленні Гюго, повинен точно відтворювати обставини дії, „місцевий колорит”, національну і історичну особливість тих фактів і подій. Драматург зобов’язаний передати „дух епохи” і своєрідність країни, що ним зображується.

Гюго надавав великої уваги мові драми. Він засуджує умовну аристократичну мову, яку класицисти нав’язували літературі, драматургії зокрема. Мова драматургії класицистів буда тісно пов’язана із салонною мовою французької аристократії. А сучасний мистецький твір за Гюго повинен використовувати все багатство народної мови, у якій він вбачав один з засобів оновлення драматургії.

І хоча програма сформульована Гюго багато в чому перегукувалася з вимогами реалістичного мистецтва, але все ж таки він залишався в межах романтизму. Він ставив питання про зображення контрастів, але не брав до уваги зображення руху, розвитку, боротьби протиріч у природі і суспільстві. Зображення зміни низького і високого, злого і доброго було для нього самоціллю. Правдивість Гюго розумів з позицій істинного романтика. Суб’єктивна правда – правда пропущена через уяву художника, була для нього вище за правду об’єктивну. „Правда життя – не є правда мистецтва”, - писав Гюго. Уява письменника висовувалася у „Передмові” на перший план.

Слідом за передмовою до „Кромвеля”, де викладені його теоретичні погляди на романтичне мистецтво, з’являються і романтичні драми, де він прагне на практиці реалізувати естетичні принципи, які сформулював у своєму маніфесті. Це такі драми, як „Маріон Делорм”, „Ернані”, „Король розважається”, „Марія Тюдор”, „Рюі Блаз”.

У цих п’єсах у повній мірі були проявлені риси романтизму. Так у “Маріон Делорм”вперше з’являється образ героя низького походження, який протистоїть придворно-аристократичному суспільству.

У драмі “Ернані” з’являється образ благородного розбійника, який вставши на захист своєї честі, виступає за честь всіх знедолених.Розвиток подій п’єси відбувався динамічно і неминуче призводив до фатальної розв’язки. Події романтичної драми розгорталися навколо конфлікту сильної яскравої особистості з оточуючим світом. Цей тип конфлікту знаходився у центрі всіх драм Гюго.

У цих п’єсах у романтичній формі він підняв тему соціальної несправедливості. Герої його драм – люди із світу знедолених. Тільки вони тут вступають позитивними персонажами. Представники панівних класів – аристократи, державні діячі, монархи - незмінно виконують ролі персонажів негативних і протиставлені героям-плебеям.

Протиставляє негативним персонажам моральну велич „бідняків”і знедолених.

Образи героїв соціально принижених і знедолених не лише протиставлені образам героїв з можновладних кіл, але в їх характерах Гюго підкреслює моральну перевагу та їх душевну велич. Одночасно він оголює непривабливе обличчя представників привілейованих класів, основними рисами яких є егоїстичність, жорстокість і порочність. Знедолені у Гюго завжди людяні, а наділені владою – позбавлені цієї людяності.

Гюго рішучо відкидає всі правила драматургії класицизму. Він змальовує нестримні пристрасті і надзвичайні героїчні характери. Драматичний конфлікт розгортається і розв’язується у бурхливій зміні подій. Драматург сміливо чергує трагічне і комічне , прекрасне і потворне. Одна й та ж сама особа в його п’єсах є носієм різких контрастів. Улюблений засіб Гюго – зображення великодушності втіленої у потворній зовнішній формі або навпаки – душевної потворності, яка виступає в обличчі зовнішнього блиску і краси. Наприклад, у драмі „Король розважається” з одного боку виступає потворний зовнішньо, але прекрасний душею блазень Трібулє, а з іншого - привабливий зовнішньо, але бездушний егоїст король Франциск .

Драматургічні твори Гюго перевертали всі „непорушні” закони класицистського театру як у виборі і трактовці героя, так і у змісті драматичних конфліктів, як у композиційній побудові драми, так і в її мові. Він зображував зіткнення пригноблених та гнобителів, не залежно від епохи минулого, на тлі якої розгорталася драматична дія.

Герої п’єс Гюго (Дід’є, Маріон, Трібулє, Жильберт та ін.) скривджені і принижені, ніколи не стають переможцями, що відбивало умови того часу, коли створювалися його драми. Вони гинуть у боротьбі зі своїми ворогами, перемагаючи лише морально. Герої драм Гюго надзвичайно активні. Якою б трагічною не була їх доля, вони завжди вступають у боротьбу зі злом, героїчно відстоюючи у цій боротьбі свої права або свої почуття.

У цей час також працюють такі драматурги, як Дюма-батько, де Віньї, Мюссе та ін.

Дюма Олександр(1802-1870)

Свою літературну діяльність розпочав як драматург, написавши водевіль „Полювання і любов”. Але реальну славу драматурга здобув після постановки його драми „Генріх Ш та його двір”, яка по суті стала однією з перших французьких романтичних драм.

Найбільш відомі його п’єси „Антоні”, “Нельська вежа”, “Кін, або Безпутство і геній”, в основу якого покладені епізоди з життя знаменитого англійського актора-романтика Едмуна Кіна.

Романтика пригод у Дюма носить розважальний характер. При створенні свої п’єс він активно використовував засоби мелодрами. У багатьох творах дозволяє собі вільне поводження з історичним матеріалом. Нерідко мотивацією тих чи інших історичних подій у творчості Дюма виступають особисті конфлікти героїв.

Альфред де Віньї(1797-1863)

У своїй творчості Віньї наполегливо проводить тему безвихідної самотності людини перед обличчям байдужих до нього небес і ворожого до нього людського суспільства. Він визнає абсолютною силою, що володарює у світі, тільки зло.

Все написане де Віньї забарвлено похмурим визнанням неминучості зла і необхідності стоїчно йому протистояти. Він вважає, що над людиною володарює невблаганний рок, а Божественне провидіння безпристрасне і невмолиме у своєму відношенні до людства.

Однією з провідних тем творчості де Віньї є самітність і страждання, що завжди випадають на долю неординарних людей. Все існуюче приречено на страждання, причому геній неминуче опиняється найбільш нещасним серед людей. Його герої не лише зневірилися у житті, але і втратили своє місце у ньому. Вони втікають від дійсності – вони „зайві люди”, що „запізнилися народитися”.

В цілому його драматургічна творчість має не споглядально-ліричний, а оповідально-філософський характер. Основна тема – трагічна самітність, яка випадає на долю надзвичайної особистості.

У 1931 році він пише п’єсу „Дружина маршала д’Анкр”, ідеєю якої є неприйняття світу через критику буржуазного суспільства. Але тут у де Віньї немає романтичного героя.

У 1832 році з’являється його п’єса “Чаттертон”. Це драма на 3 дії і написана у прозі. В алегоричній формі де Віньї прокламує приреченість всього величного на землі і розрив з дійсністю. Драматург тут проголошує війну всім традиційним правилам класицистського театру і вимагає творчої свободи у втіленні авторського задуму. Доля поета при будь якому суспільному ладі є трагічною, що підкреслюється де Віньї і тим, що він надає своєму головному герою ім’я англійського поета ХУШ століття, який трагічно загинув.

Головний герой драми „Чаттертон” – поет – не може бути зрозумілим грубим натовпом. Справжньому поетові залишається лише смерть, тому що він не знаходить собі місця у житті. Знов звучить у цій драмі тема приреченості всього величного. Таким чином песимізм, притаманний де Віньї у цій п’єсі ще більше поглиблюється.

Огюстен Ежен Скріб (1791 -1861)

Скріб написав близько 400 п’єс, серед них “Склянка води”, “Бертран і Ратон”, “Драбина слави”, “Андрієнна Лекуврер”. Він писав в угоду тверезої і практичної натури буржуа, якій був чужим романтизм, з його бунтарськими пориваннями і шаленими пристрастями. Для п’єс Скріба характерно: цікавий, сповнений інтриг, сюжет; легкість, веселість, грайливість образів і ситуацій.

Віртуозно володів технічними засобами, вмів вибудовувати захоплюючий сюжет, знав психологію своєї публіки. Його герої – веселі, заповзятливі, енергійні буржуа, які не обтяжують себе ніякими розмірковуваннями про сенс буття, етичні і моральні питання. Буржуазного глядача безкінечно тішило, що він аніскільки не гірше знаменитих героїв і монархів, які діють задля задоволення своїх примх, марнославства, дрібних і жалюгідних людських почуттів.

Проспер Меріме(1803 – 1870)

Проспер Мерімесвої п’єси об’єднує у збірку під назвою “Театр Клари Гасуль”. Взяв участь у боротьбі романтиків проти класицизму, випустивши цю збірку. Але це вже не чистий романтизм. У його творчості романтичний бунт замінюється на гострокритичне, часом сатиричне зображення самої дійсності. Також немає культу сильної індивідуальності, яка протистоїть суспільству. Герої позбавлені романтичного суб’єктивізму і не є прямим виразом думок і почуттів автора. До того ж їм зовсім є чужою романтична скорбота і розчарування.

Якщо романтична драма створює гіперболізовані образи незвичайних героїв, то чисельні образи п’єс Меріме створювали картину соціальних характерів і звичаїв (“Африканська любов”, “Карета святих дарунків”). Все це було свідоцтвом проникнення реалістичних елементів у драматургію, що у повній мірі буде здійснено у творчості Бальзака.

Оноре де Бальзак(1799-1850)

Постать Оноре де Бальзака у першій половині ХІХ століття стоїть особняком. Він одним з перших драматургів, хто заклав основи реалістичної драми у європейському театрі. Написав п’єси “Школа шлюбу”, “Вотрен”, «Сподівання Кіноли», «Памела Жиро», «Ділок», “Мачуха”.

У порівнянні з прозою Бальзака, драматургія займає невелике місце у його доробку.

Перші спроби Бальзака в галузі драматургії відносяться ще до юнацьких років. Комедія, комічна опера, мелодрами, трагедії на античні теми, задуми щодо масштабних народних трагедій – це ті етапи через які пройшов молодий драматург з 1819 по 1937 рік.

Драма«Школа шлюбу», задум якої відноситься до 1837 року, відкриває нову сторінку у творчості Бальзака. Жанр цієї п’єси був визначений Бальзаком як «міщанська трагедія». Тут він здійснив спробу написати твір, де інтерес зосереджувався б на правдивому зображенні сучасної дійсності. У «школі шлюбу» замість екзотичної обстановки і втаємничених персонажів романтичних драм, замість характерних для мелодрами чорних злодіїв і їх непорочних жертв, замість античних героїв класицистських трагедій перед глядачам проходили сучасні люди, нічим не виокремлюючись з оточуючого середовища.

Інтерес п’єси зосереджувався на зображенні суспільної моралі, суспільних звичаїв і на людських переживаннях діючих осіб. Кохання героїв п’єси Жерара і Адрієнни знаходиться у різкому протиріччі з соціальною дійсністю і буржуазною мораллю і тому приречена на загибель.

Міщанська трагедія Бальзака «Школа шлюбу» - залишається першою спробою створити у Франції п’єсу у дусі критичного реалізму.

Драма «Вотрен» - написана у 1830 році. Бальзак дуже сподівався на успіх цієї драми. «Вотрен» єдина п’єса Бальзака, де виведено персонажа з його знаменитої «Людської комедії».

Вотрен виступає у п’єсі у якості добродія і покровителя не спокушеного у житті юнака. Він всіляко намагається огородити свого вихованця Рауля де Фрескаса - від бруду буржуазного суспільства і виховати його благородним, чесним і великодушним.

П’єса присвячена викриттю брехливої, лицемірної аристократичної моралі. Автор наділяє Вотрена рисами, які споріднюють його з героями романтичних драм. І, як романтичні герої, Вотрен не позбавлений утаємниченості, він має велику владу – у нього у підпорядкуванні злочинний світ, - але цю владу він використовує для доброї справи: він всією душею відданий своєму вихованцю – знедоленому сину Герцога де Монсореля – і робить все можливе, щоб він був щасливим. Заради Рауля Вотрен навіть жертвує власним благополуччям.

Багато що зближує цю драму Бальзака з романтизмом: контрастне протиставлення аристократичного середовища і шайки шахраїв, члени якої введені у будинок Герцога під виглядом слуг, утаємниченість притаманна образу Вотрена і Рауля; загублена дитина, мелодраматична зустріч матері із сином, що був втрачений 20 років потому.

Цікава історія постановки цієї п’єси. «Вотрен» був поставлений у Парижі у 1840 році. Одну з головних ролей грав друг Бальзака, найкрупніший актор Франції того часу – Фредерік Леметр. Спектакль був сприйнятий публікою, але на наступний день після прем’єри наступні вистави були заборонені міністром внутрішніх справ. Існує версія цієї заборони: заборона викликана тим, що Фредерік Леметр, який грав роль біглого каторжника, зробив собі зачіску, яку носив король Луї-Філипп. Необхідно також врахувати, що були і більш серйозні підстави для заборони вистави «Вотрен». Тема цієї драми Бальзака була побудована на протиставленні жорсткому і егоїстичному Герцогу Монсорелю людини з соціальних низів, що підривало повагу до вищих верств суспільства. Крім того, надто сміливо, навіть з викликом, тут звучало зображення брехливої аристократичної моралі.

Драма«Сподівання Кіноли».У ційп’єсі, написаній у 1841 році, Бальзак повертається до питання о взаємовідносинах людини, яка відмічена геніальністю, і оточуючого її середовища. Ця тема завжди хвилювала Бальзака, рівно, як і його сучасників Стендаля, Гюго, Віньї, Мюссе. Це було природним для романтиків, оскільки геній завжди стоїть осторонь натовпу, а у романтиків взагалі над натовпом.

Героєм п’єси Бальзак ставить винахідника Фонтанареса, який побудував у ХУІ столітті перший пароплав.

Поштовхом для створення цієї п’єси послугувала стаття (1837) в одній з паризьких газет про деякого мореплавця, який побудував у ХУІ столітті судно, яке рухалося за допомогою пару. Бальзака це схвилювало і він задався ціллю розробити тему взаємовідносин генія і суспільства на історичному матеріалі. До головної теми «Сподівань Кіноли» Бальзак додав складну романтичну інтригу, яка, на його думку, повинна була додати їй зацікавленості публіки, вихованої на романтичних драмах Дюма, Віньї, Гюго.

П’єсу критика сприйняла ворожо. Буржуазія не могло змиритися з тим, що Бальзак рішучо встав на захист талановитих людей, які не належали до привілейованих кіл суспільства, і протипоставив йому представників суспільних низів – біглого каторжника Кінолу і його господара, геніального ентузіаста і бунтівника Фонтанареса.

Тим не менш, п’єса була поставлена у паризькому театрі «Одеон» у 1842 році, але після 19 представлення знята з репертуару.

Драма«Памела Жиро»- у цій п’єсі протипоставлені, з одного боку, щире кохання, безкорисливість, готовність пожертвувати собою заради коханої людини, жадібність, марнославство, гонитва за багатим приданим, з іншого боку.

Деякі риси споріднюють цю п’єсу з популярною в цей час мелодрамою. Однак наявність чітких соціальних характеристик діючих осіб, надає їй очевидні реалістичні ознаки. Негативні персонажі «Памели Жиро» не просто «злі люди», вони – представники певного соціального прошарку. Їх пороки – це пороки, що притаманні їх класу. Гнітюча влада грошей, що показана Бальзаком з неперевершеною майстерністю у його прозі, є і у цій п’єсі основою інтриги.

Серед діючих осіб виділяється адвокат Дюпре, образ якого є спорідненим тим чесним, благородним, розумним адвокатам, яких Бальзак зображує у своїй «Людській комедії» (Дервіль, Дерош). Виступаючи як захисник і спаситель дівчини, яка невинно потерпає від переслідувань, адвокат Дюпре виступає як персонаж характерний для мелодрами – він з’являється у критичний момент в силу обставин, що склалися.

Таким чином, у «Памелі Жиро» Бальзак зробив спробу створити чисто реалістичну п’єсу, присвячену зображенню сучасного суспільства, і в цьому відношенні вона є ланцюгом між «Школою шлюбу» і більш пізніми «Ділком» і «Мачухою». Ця п’єса була поставлена у Парижі у 1843 році.

Драму«Ділок»Бальзак розпочав її писати ще у 1838 році, однак остаточно вона була завершена була у 1844 . Щодо задуму цієї драми, він писав Евеліні Ганській у Житомирську губернію (згодом стане дружиною Оноре де Бальзака): «У «Ділку» зображується битва людини з кредиторами і ті хитрування, які вона використовує, щоб вислизнути з їх рук. Це чиста комедія...».

З великою сатиричною гостротою зображує автор оточення головного героя п’єси – Меркаде: темних ділків, біржових зайців, лихварів, аферистів – одним словом, всю накип буржуазного світу. Перша постановка «Ділка» відбулася у театрі «Жимназ» у 1851 році.

«Мачуха» - остання п’єса Бальзака була написана весною 1848 року після повернення з Росії. Прем’єра відбулася у Парижі, в «Історичному театрі», 25 травня 1848 року, і, незважаючи на те, що увага Парижан була прикута до подій, які відбувалися під час революційних подій 1848 р., п’єса витримала 36 представлень. Сам Бальзак був дуже задоволений своєю п’єсою.

У цій драмі Бальзаку вдалося те, до чого він прагнув ще у «Школі шлюбу»: він створив реалістичну п’єсу, що зображувала сучасну буржуазну родину, і розкрив особисту трагедію, за якою стоїть трагедія соціальна (Спочатку Бальзак хотів цій п’єсі дати назву «Гертруда: міщанська трагедія»).

Героїня драми Гертруда – жінка, яка заради грошей пішла на компроміс із совістю і принесла у жертву своє кохання заради матеріального благополуччя. Трагедія Гертруди випадок не поодинокий, і не не лише результатом її власної помилки – така трагедія є типовою для жінки, яка живе у буржуазному суспільстві.

Бальзак намагався створити реалістичний театр, подібно тому як він створив реалістичний роман. Його нечисленні завершені п’єси є свідоцтвом того, як наполегливо він прагнув досягнення цієї мети. «Тепер у театрі можливе лише правдиве, те саме, що я спробував ввести у роман», - писав Бальзак.

Сценічне мистецтво Франції.У першій половині ХІХ століттяпаризький театр “Комеді Франсез” залишається привілейованим театром Франції. З ним міг суперничати лише не менш уславлений театр Парижу - «Одеон».

Саме у театрі Франці доля романтизму складається найбільш благополучно. У 1830 році на сцені театру «Комеді Франсез» - офіційної цитаделі класицизму, відбулася прем’єра п’єси Віктора Гюго «Ернані». Конфлікт сильної людини з оточуючим суспільством. Актори «Комеді Франсез» зуміли відтворити на сцені романтичний світ «Ернані» Гюго. Під час вистави у глядачевому залі виникла серйозна суперечка між прихильниками нового романтичного театру і прихильниками класицизму. Спори навколо прем’єри «Ернані» продовжувалися і далі, Тим не менше п’єси Гюго ствердилися у репертуарі європейського театру. Так на французькій сцені відбулася зустріч драми і театру. Драматурги-романтики – Гюго, де Віньї, Дюма-батько, Меріме і де Мюссе визначили репертуар театрів і давали акторам можливість створювати цікаві виграшні сценічні образи.

В акторському мистецтві формується нова стилістика сценічного майстерності, здатної втілити нові теми і настрої. Класицизм, який так довго тримався на сцені офіційних театрів, починає уступати місце романтизму. Як основні особливості романтичного акторського мистецтва, можна виділити наступні риси:

- декламація вже позбавлена умовної співучості, вона була емоційно-експресивною і вбирала у себе всю ритмічну різноманітність людської мови;

- пластика була динамічною, гострою, позбавленою плавної закругленості класицитського жесту;

- менш за все актори турбувалися про те, щоб мати красивий вигляд. Скоріше вони дбали про те, щоб донести до глядача живу душу своїх героїв, приголомшити силою пристрасті, заставити співстраждати своїм героям, робити глядача співпричетним тонкому і складному духовному життю, яке розгортається на сцені.

Становлення і розквіт сценічного романтизму, в першу чергу, пов'язаний з іменами акторів Пьера Бокажа, Марі Дорваль. Фрідеріка Леметра. Не менш уславленим є ім’я актриси ХІХ століття Елізи Рашель. Але її творчість – це останній високий сплеск класицизму.

У добу Романтизму у Франції з’являються і художники-декоратори, здатні відтворювати на сцені світ романтичної драми. Використовуючи світло як один з елементів художнього оформлення спектаклю, вони намагалися створити особливий простір сцени – потаємний, тривожний, нестійкий. Французькі художники сцени у 30-х роках ХІХ століття опанували використання в оформленні вистави газового освітлення: вони кріпили газові рижки і у верхній частині сцени, і розміщували їх по лінії рампи, що незвичним чином підсвічувало обличчя акторів знизу.

Романтизм у Франції царював не лише на сценах головних театрів Парижу, але і у так званих театрах бульвару. Паралельно з офіційно визнаними театрами «великої сцени» працюють низові бульварні театри, на сценах яких у переважній більшості ставилися мелодрами. Натомість один з бульварних театрів – Театр на бульварі Тампль, який поряд з театрами «Комеді Франсез» і «Одеон» користувався великою популярністю. Славу йому принесла майстерність актора-романтика Жана Гаспара Батиста Дебюро (1796-1846). Він за профілем акторської майстерності був мімом і виступав у пантомімі, вистави якої користувалася великим інтересом у французької публіки. Створивши зворушливий емоційний образ Пьєро, сповнений ліризму і фантазії, Дебюро змінив само мистецтво пантоміми, принісши в нього нові мотиви, що були притаманні романтизму.

Персонаж Дебюро з його ранимою душею протистоял світу і в той же час був його частиною, вступав у боротьбу з насильством, незважаючи на нерівність сил і слабкість Пьєро. Пластика актора відрізнялася яскравістю, своєрідною граціозністю, але у ній з’явилася печаль, а рухи стали більш повільними. Традиційний білий балахон Пьєро підкреслював незахищеність героя, його відкритість світу, але світ залишався сповненим темряви і зла, а герой Дебюро залишався добрим. Ці риси Сьєро, ті фарби, які знайшов актор-романтик, у ХХ столітті будуть використані у творчості генія ХХ століття Чарлі Чапліна.

Основні риси романтизму у сценічному мистецтві були втілені у сценічній діяльності видатних французьких акторів Пьера Бокажа, Марі Дорваль. Фрідеріка Леметра. Останнім сплеском класицизму була сценічна творчість Елізи Рашель.

Пьер Бокаж (1799-1862). Був одним з найкрупніших акторів французького романтизму.

Акторський талант Бокажа у повній мірі відповідав романтичному репертуару, тому саме у виставах драматургів–романтиків він здобув сценічну славу. В першу чергу це образи романтичних героїв у драматургії Гюго (Дідьє у „Маріон Делорм”) і Дюма-батька (Антоні у „Антоні” і Бурідан у „Нельській вежі”).

Він був актором бурхливої емоційності і, в цілому, характерним для нього була передача глибоких і сильних пристрастей і використання різких психологічних контрастів. У його творчому доробку образи романтичних героїв-бунтарів, які виступали з пристрасним протестом проти насильства, несправедливості, ханжества і брехливості буржуазно-аристократичного світу.

Індивідуальне бунтарство героїв Бокажа приводило їх до неминучої приреченості, що привносило до творчості актора присмак скорботи і відчаю.

Еліза Рашель(1821-1858). Актриса трагедійного таланту. З її мистецтвом пов’язано відродження класицизму на французькій сцені у першій половині ХІХ століття. Основу репертуару Елізи Рашель складали ролі у класицистських трагедіях Пьєра Корнеля і Жана Расіна, а також Вольтера. Її героїні - це жінки з сильним характером, які були наділені гордістю і свободолюбством. Ненависть до тиранії, протест проти несправедливості і деспотизму влади були основною рушійною силою у розвитку їх характерів. Найкращою роллю Рашель вважається Федра з однойменної трагедії Расіна. Актриса тут стверджувала безкомпромісність і моральну чистоту своєї героїні.

Характерним для акторської творчості Рашель було прагнення до створення благородних, узагальнено-монументальних образів античних героїнь. Тому її гра позначена строгістю і пластичною завершеністю форми, що зближувало її з класицизмом. Натомість, при передачі психології діючих осіб в мистецтво Рашель проникали і реалістичні тенденції, а велика емоційність, безпосередність у вираженні почуттів зближувало її з романтизмом.

Крім трагедійних ролей у драматургії П.Корнеля (Камілла, Емілія), Ж.Расіна (Федра, Герміона, Роксана, Андромаха, Гофолія), Вольтера (Аменаїда), створила образ Адріенни Лекуврер у п’єсі Е.Скріба.

У середині ХІХ століття, коли на сцені вже стверджується буржуазно-побутова драма, постановка якої вимагала нових, реалістичних засобів виразності, трагедійний талант Рашель втрачає свою актуальність.