Сценічне мистецтво Німеччини

Не зважаючи на складність політичної ситуації у Німеччині, все ж з кінця ХУШ століття і у німецькому сценічному мистецтві з’являються нові тенденції, які сприяли ствердженню романтичного стилю акторського виконання. Спочатку ці тенденції проявилися при постановці шекспірівського і шіллерівського репертуару і лише згодом, саме під впливом сценічного романтизму у Німеччині виникає і новий романтичний репертуар.

Риси німецького романтизму найбільш повно проявилися у акторській творчості Флека, Деврієнта, Зейдельмана.

Флек (1757-1801) – засновник романтизму у сценічному мистецтві Німеччини. Він не випадково стає у витоків ствердження романтичного стилю у акторському мистецтві Німеччини. Самі природні дані Флека сприяли тому, що він став першим романтиком на німецькій сцені.

Йому були притаманні полум’яне натхнення, могутній стихійний темперамент, велика сила пристрастей. При створенні сценічного образу він не звертався до аналізу п’єси і ролі, не вдавався до міркувань щодо побудови її внутрішнього змісту. В акторській роботі Флек повністю покладався на свою геніальну творчу інтуїцію і сценічний темперамент. Драматург Людвіг Тік – сучасник актора, високо цінував його майстерність, і відмічав, що полум’яне натхнення Флека привносило у трагедії надлюдське.

Репертуар Флека складали міщанські драми, мелодрами, класика. Всього він зграв понад 200 ролей. Найбільш відомі серед них – барон Мейнау у мелодрамі Коцебу „Ненависть до людей і розкаяння”, Король Лір, Отелло, Макбет, Шейлок у драматургії Шекспіра та Карл Моор, Фердинанд, Фієско, Валленштейн у драматургії Шіллера.

Створені Флеком образи героїв у класичному репертуарі вражали глядачів потужною емоційністю і це відразу змусило заговорити про нього, як про актора романтичного стилю.

Як у актора-романтика, у Флека одним з основних виражальних засобів був контраст. Він з легкістю переходив з одного емоційного стану до іншого, сміливо поєднуючи в одному образі величне і низьке, радість і страждання. Саме цю особливість темпераменту Флека також підкреслював Людвіг Тік і вважав її основою могутнього таланту актора. Але у зв’язку з цим виконання Флека було позначене певною нерівністю і повністю залежало від натхнення.

Підвищена емоційність, контрастність гри, титанічність образів, внутрішня правда і величезний темперамент – це ті романтичні риси акторської гри Флека, які дозволили німецьким романтикам вважати Флека ідеальним актором, а його мистецтво таким, що відповідало вимогам романтичного стилю.

Людвіг Девріент (1784-1832). Такі риси акторського виконання, як внутрішня правда і величезний темперамент, які відрізняли мистецтво Флека, були притаманні і найкрупнішому актору-романтику Людвігу Девріенту. Свою акторську діяльність розпочав з виконання характерних ролей (Франц Моор - „Розбійники”, музика Вурм - „Підступність і кохання” Шіллера, Гарпагон – „Скупий” Мольєра).

Справжню славу Деврієнту принесли трагедійні ролі у п’єсах Шекспіра. Це Король Лір, Яго, Шейлок, які відразу поставили його в один ряд з такими велетнями сценічного романтизму, як Едмун Кін, Павло Мочалов, Фредерік Леметр.

На відміну від Флека, його фізичні дані начебто зовсім не співпадали з уявленням про „справжнього” романтичного героя. Акторська фактура Деврієнта, тембр його голосу були зовсім невиграшними з точки зору титанічного образу. Але його таланту була притаманна величезна внутрішня енергетика, яка дозволяла йому спрямовуватися з „демонічною насолодою до межі людського, до його крайніх проявів”. Акторське мистецтво Деврієнта захоплювало сучасників безпосередністю у прояві пристрастей, вражаючими проривами справжніх почуттів, проявами титанізму сильних характерів.

Необхідно відмітити і те, що він відобразив етап розвитку німецького романтизму, коли з’ясувалося неможливість реалізації ідеалів романтиків. Саме цим пояснюється те, що його творчості притаманні похмурі, демонічні риси.

Як і у Флека, у Деврієнта переважне значення при роботі над роллю мало інтуїтивне осягнення образу. Близький друг Деврієнта Гофман, з яким його зближувало ненависть до міщанства і зацікавленість поєднання фантастики і реальності, відзначав, що Деврієнт досконало володіє “шостим почуттям”.

Інтуїтивне розуміння характеру героя дозволяло йому повністю розчинитися в образі, тим не менше Деврієнту також було притаманна і постійна робота над образом та його вдосконаленням.

Не випадково улюбленим автором Деврієнта був Шекспір. Саме тут він міг використати психологічну глибину образів, розкриття яких вимагало яскравої емоційної характеристики. Створюючи образ Шейлока у шекспірівському “Венеціанському купці” він з позицій світогляду початку ХІХ століття переносить увагу з комедійного аспекту на проблеми внутрішнього світу героя. Його Шейлок – це могутня фігура людини-месника, а не комічного злодія. Він зробив акцент не на комедійності цього традиційного образу, а на скаліченому несправедливістю і злобою світу внутрішньому світі Шейлока. Шейлок у виконанні Деврієнта викликав не сміх, а співстраждання.

Особливо близькою внутрішньо Деврієнту була роль Франца Моора у „Розбійниках” Шіллера. Його герой повставав як демон зла, набуваючи титанічного розмаху. Такий само титанізм відрізняв і образ Яго („Отелло” Шекспіра). Надавши Яго демонічної величі у прояві зла, він зробив цей образ рівним у протистоянні з титанізмом Отелло. Цей образ відрізнявся величезною силою емоційної віддачі: нерідко, по закінченні вистави, Деврієнт втрачав за лаштунками свідомість.

Його сценічна діяльність співпала з тим етапом німецького романтизму, коли зясувалася неможливість реалізації ідеалів романтиків. Тому акторській творчості Людвіга Деврієнта притаманні і похмурі, демонічні риси.

Сценічна діяльність Деврієнта завершила епоху романтизму і проклала шлях реалізму ХІХ століття.

Зейдельман– очолив боротьбу за ствердження реалістичного мистецтва на німецькій сцені. Виступав проти патетики романтизму, яка йому здавалося нарочитою. Недарма драматург Карл Гуцков в одній з своїх статей підкреслював різницю між суб’єктивністю творчого методу романтика–Деврієнта і об’єктивністю реалістичного підходу до створення образів Зейдельманом.

Зейдельман грав у шекспірівському репертуарі – створив образи Гамлета, Ліра, Макбета, Річарда. У гетевському “Фаусті” – образ Мефістофеля, у Мольєра – образ Тартюфа. Франца Моора, Кальба, Вупма, Президента,Филипа ІІ у драмах Міллера. Тільки по переліку ролей зрозуміло наскільки широким є діапазон ролей Зейдельмана. При цьому у підході до створення кожного образу намагався звільнити його від штампів і надати сучасного звучання. Саме цим пояснюється вміння Зейдельмана органічно поєднувати типове і індивідуальне. Тому однією з основним характеристик його творчої роботи стає здатність до справжнього перевтілення.

Особливу увагу привертає образ Мефістофеля у виконанні Зейдельмана у гетевському „Фаусті”. При роботі над цією роллю він органічно поєднував типове і індивідуальне, що по суті складало основу творчого методу актора. Зейдельман зробив акцент на народно-легендарних уявленнях про диявола, при цьому не відкидаючи і філософського змісту образу Мефістофеля.

В цілому творчість Зейдельмана позначена поєднанням високого інтелекту з емоційністю, вмінням знайти точну життєву деталь і надати їй велику силу узагальнення. Віртуозна здатність до перевтілення, органічне поєднання типового і індивідуального, а також ідейної глибини і яскравої театральної форми - це були ті самі риси, які з одного боку визначали особливість акторської стилістики Зейдельмана, з іншого – сприяли ствердженню реалізму на німецькій сцені.

Карл Л. Іммерман. Реалістичні устремління характеризу характеризували і творчу діяльність Іммермана. Він піклувався про художню цілісність вистави, практично стверджував роль режисера як ідейно-художнього тлумача драматичного твору.

Доба романтизму залишилася в історії театру, як одна з найяскравіших сторінок. Мотиви романтичної драматургії будуть переосмислені у драматургії більш пізнього періоду. І не зважаючи на те, що романтична драма була відкинута багатьма сучасниками, вона стала частиною репертуару світового театру.