Мистецтво ІІ половини ХІХ ст.

4.1. Архітектура

У другій половині ХІХ ст. класицизм утратив домінуюче значення в мистецтві. Архітектори шукали натхнення в художніх стилях минулих епох: візантійському, готичному, романському, ренесансі, бароко. Так у зовнішньому оздобленні споруд з’явилася еклектика – змішування ознак різних стилів.

Так, у художньому вирішенні Володимирського собору в Києві (1862-1896 рр., архітектори І. Шторм, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв) було використано прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор – це також визначна пам’ятка монументального живопису. У розписах його інтер’єрів брали участь видатні російські та українські художники М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Нестеров та ін.

Взірцем класицистичної архітектури є будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897-1899 рр., архітектори В. Городецький, Г. Бойцов, В. Ніколаєв, Е. Саля) – нині Національний художній музей України. В його побудові використано форми грецького доричного ордера. На головному фасаді розташовано шестиколонний портик зі скульптурною композицією та фігури левів обабіч широких сходів.

Видатний київський архітектор Владислав Городецький віддавав належне різним художнім стилям. Творчість архітектора досягла вершин на початку наступного, ХХ ст., коли він прикрасив Київ неповторними оригінальними спорудами.

Наприкінці ХІХ ст. у зв’язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовані прекрасні споруди театрів у Львові (архітектор З. Горголевський), в Одесі (архітектори Ф. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (архітектор В. Шретер). Їх архітектурно-пластичне вирішення витримано в дусі еклектики, що не зашкодило створити враження цілісності й гармонійності.

4.2. Скульптура

У скульптурі другої половини ХІХ ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура дедалі набувала громадського значення. Так, у різних містах на громадські кошти України було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві (1888, скульптор М. Микешин) став одним із символів міста.

У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником станкової української скульптури справедливо вважають Леоніда Позена. Митець досконало знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у своїх творах. Його персонажі – лірник, жебрак, шинкар, прості трудівники. Працював скульптор і в історичному жанрі («Скіф», «Запорожець у розвідці»). У жанрі скульптурного портрета та монументальної пластики Л. Позен створив пам’ятники І. Котляревському та М. Гоголю у Полтаві.

Розвиток портретного жанру в українській скульптурі значною мірою завдячує творчості Федора Балавенського, автора погрудних портретів Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Котляревського, М. Лисенка та інших діячів культури. Творам цього майстра притаманні високий професіоналізм виконання, експресивність ліплення форми, вміння передати цілісність і неповторність індивідуальності героя.

У західній Україні жили й творили Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Паращук, Григорій Кузневич та інші талановиті скульптори. У Львові та інших містах високого рівня набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер’єрів споруд. Так, окрасою Львова став театр опери та балету, що великою мірою завдячує своєю красою скульптурі. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою – «Слава»; з боків встановлено дві групи: «Комедія і драма» та «Музика» (автор П. Війтович). Внутрішній простір фронтону займає рельєф на міфологічний сюжет, виконаний за його ескізами А. Попелем. Війтовичу належать також чудові скульптури в інтер’єрі театру – «Любов цілує Амура», «Заздрість, зневажена Любов’ю», «Материнство».

Одним із кращих монументальних творів Львова є пам’ятник Адама Міцкевичу (автори А. Попель, М. Паращук), встановлений у 1905 році. Він має вигляд високої гранітної колони з «вічним вогнем» на вершині (відлитим у бронзі у вигляді жертовника) – своєрідним символом творчого натхнення, й динамічними постатями ангела та поета. Пам’ятник гармонійно вписався в забудову однієї з центральних площ міста.

4.3. Живопис

У живописі другої половини ХІХ ст. розвивалися демократичні тенденції, загострилося протиріччя між реалістичним напрямом та академізмом. Значний вплив на живопис цього періоду мала література. Художники надавали великого значення сюжету, різним деталям, намагалися живописними засобами створити відчуття розповіді. У станковому живописі активно розвивалися побутовий, історичний, портретний і пейзажний жанри.

Значний вплив на багатьох українських художників мала діяльність Товариства пересувних виставок, спрямована на утвердження в мистецтві реалізму. Завдяки роботі цього товариства пожвавлюється виставочна робота, щороку влаштовується 10-15 вернісажів, які об’єднують місцевих художників.

Українське мистецтво ІІ половини ХІХ століття представляли: К.Трутовський, М. Пимоненко, С. Васильківський, В. Костанді, П. Левченко, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.

Костянтин Трутовський (1826-1893) був хорошим знавцем життя та звичаїв українського народу. Тому й більшість його картин присвячено народним святам, обрядам та побуту («Жінка з полотном», «Через кладку», «Повернення з ярмарки», «Сцена біля колодязя», «Одягають вінок», «Колядки в Україні», «Весільний викуп»). У своїй творчості художник відображав не тільки радісні події, а й тяжкі й суворі життєві реалії. У картині «Хворий» правдивими лаконічними засобами відтворено трагедію багатьох українських селян, що потерпають від злиднів, нестатків та хвороб.

Микола Пимоненко (1862-1912) звертається до тем і сюжетів із побуту українського народу та висвітлення соціальних проблем того часу («Суперниці», «Хлібороб», «Святкове ворожіння», «Свати», «Перед грозою», «Весілля в Київській губернії», «Ярмарок», «Додому», «Гопак», «Збирання сіна», «Жертва фанатизму», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід» та ін.). Художник не лише зображував різноманітні життєві ситуації, а й намагався розкрити складність та суперечність людських стосунків, за якими приховувалися соціальні проблеми. Його роботи приваблюють високою майстерністю композиційної побудови та колористичного вирішення.

З глибоким психологізмом змальовував побутові сцени Киріак Костанді (1852-1929). Так, у відомій картині «В люди» він створив зворушливий образ дівчини, яка їде на заробітки. За її зовнішнім спокоєм приховані сум, внутрішня боротьба, тривога за майбутнє.

Життя українського села висвітлював Микола Кузнецов (1850-1929). Селянські будні та свята знайшли своє відображення в його картинах «На заробітки», «У свято», «На сінокіс». Талановитий пейзажист, художник майстерно відтворював на полотні різноманітні стани природи.

Видатний майстер пейзажу - Сергій Васильківський (1854-1917), який був залюблений у декоративно-прикладне мистецтво Слобожанщини. Він належав до небагатьох художників, яким надавалося право виставляти свої картини на Паризькому салоні поза конкурсом. Художник підготував і видав альбоми «Український орнамент» і «З української старовини». В останньому оспівується героїка українського народу доби козаччини.

Полотно «Козача левада» мистецтвознавцями вважається взірцем «монументального живопису».

На формування майстра пейзажного живопису Володимира Орловського (1842-1914) мали французькі пейзажисти, які працювали виключно на лоні живої природи – так званому пленері (від франц. вільне повітря). Представники пленерного живопису ставили перед собою завдання відтворювати на полотні природне освітлення і реальні відтінки кольорів. Передати у своїх творах реальний стан природного середовища прагнув і Орловський. Одна з найкращих його картин – «Жнива», в якій з надзвичайною майстерністю відображено передгрозовий стан природи.

Тонкий ліризм і висока живописна майстерність притаманні пейзажним творам талановитих майстрів пензля Сергія Світославського (1857-1931), Петра Левченка (1856-1917). Дивовижної магії сповнені картини Архипа Куїнджі (1841-1910) «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч» та ін. Глядачів і досі зачаровує ефект сяйва, що ніби випромінюється з полотен художника.

У жанрі історичної картини дедалі більшого значення набувала патріотична тематика, передусім історія Запорізької Січі, події національно-визвольної боротьби українського народу. Одна з найвідоміших картин історичного жанру – «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» - належить пензлю Миколи Івасюка (1865-1930). На ній зображено тріумфальну зустріч киянами героїв національно-визвольної боротьби: Б. Хмельницького, І. Богуна, М. Кривоноса та ін.

На початку свого творчого шляху віддав належне історичній темі й видатний український живописець Олександр Мурашко (1875-1919). Найвідомішими є картини: «Паризьке кафе», «Селянська родина», «Прачка», численні портрети, «Сімейний портрет», «Портрет дружини співця П. Захарова», «Карусель» та ін.

Також О. Мурашко створив велике полотно «Похорон кошового», на якому зображено поховальну процесію, що випроводжає в останню путь кошового отамана Івана Сірка. У цьому творі відчутний вплив творчої манери великого російського майстра Іллі Рєпіна, учнем якого був О. Мурашко.

Наприкінці ХІХ ст. розпочався творчий шлях відомого західноукраїнського художника Івана Труша (1869-1941). У його доробкує твори різних жанрів: побутові картини, пейзажі, портрети. Саме у портретному жанрі обдаровання живописця виявилося з найбільшою силою. У 1900 році він створив портрет Лесі Українки – один з кращих образів великої поетеси в мистецтві. Надзвичайна виразність та духовна сила властиві цьому шедеврові, написаному у вільній, експресивній манері.